47-48. Ек-не районування, його суть та значення.

Велике прикладне значення ек рай-ня полягає у тому, що воно є основою формування і реалізації державної регіональної ек політики(ДРЕП), а також використовується в практиці територіального управління господарством, при виборі доцільних варіантів розміщення нових вир-чих обєктів та вдосконаленні територіальної стр-ри госп-ва, обгрунтуванні перспектив розвитку територіально-вир-чих комплексів. Ек рай-ня сприяє підвищенню ефективності використання ресурсного, вир-чого і наук-техн потенціалу регіонів і всієї країни. В Укр здійснюється генеральне ек рай-ня території для цілей прогнозування, розробки і реалізації територіальних комплексних програм і схем природокористування, проектів районного планування, схем розвитку і розміщення п/с та розселення нас-ня. Територіальні схеми розміщення і розвитку п/с певних районів являють собою прогнозні, науково обгрунтовані розробки прикладного характеру, які містять як ретроспективний аналіз розвитку усіх структурних складових господарського комплексу території, так і визначеня напрямів перспективного розвитку. При цьому обгрунтовуються основні завдання і показники соц-ек розвитку регіонів та шлихи вирішення соц-х, ек-х і екологічних проблем. Т.ч., ек-не рай-ня є науковим методом територіальної орг-ції н/г і водночас одним із засобів рац-го розміщ в-ва, вдосконалення його спеціалізації та піднесення соц-ек розвитку.

Основні принципи економічного районування, їх суть.

У науковій літ-рі обгрунтовується і використовується ряд критеріїв і принципів ек-го рай-ня. До основних з них належать такі: загальний (інтегральний, міжгалузевий) ек район має бути великою ек-но доцільною територією, на якій є значні природні ресурси, необхідні для визначенння його госп спеціалізації і забезпечення сучасного і перспективного розвитку; Розміри територій великих ек районів повинні відповідати вимогам скорочення перевезення масових вантажів в межах району до економічно доцільних відстаней, наближатися до їх одномасштабності, а величини економічних потенціалів районів повинні бути близькими між собою; ек район повинен являти собою виробничо-економічну територіальну єдність, яка створюється розвиненими внутрішніми виробничими звязками, і мати спеціалізацію господарства у масштабі країни; на території інтегрального ек району повинен бути сформований достатньо потужний н/г-й комплекс, основу якого становлять територіальні виробничі комплекси з такою галузевою стр-рою: - профілюючі галузі (галузі спеціалізації району в масштабах країни), які включають до свого складу кілька галузей пр-ті і с/г; - галузі, які розвиваються як суміжні з галузями попередньої групи і забезпечують комбіновану переробку сировини, а також галузі, що обслуговують потреби галузей спеціалізації району (добування і збагачення сировини, вир-ва напівфабрикатів, обл-ня, ремонт обл-ня, вир-во буд матеріалів тощо); - галузі, які забезпечують потреби нас-ня району промисловими і продовольчими товарами, необхідними матеріалами; при виділенні ек району повинно враховуватися е.г.п. території і його вплив на спеціалізацію та особливості РПС; врахування при виділенні ек району принципу ек-го тяжіння, тобто необхідності включення в його межі основної територіальної частини або і всієї зони, формуючого впливу його головного регіонального центру; до складу великих ек районів повинні повністю включатися території адміністративних областей, країв, автономних республчк без порушення їх меж.

Поняття економічний район, його суть. Обєктивний характер формування економічних районів.

Основою формування ек-х р-нів є територіальний поділ праці, що зумовлює виробничу спеціалізацію окремих територій і розвиток міжрайонної кооперації. Обєктивними умовами виділення і розвитку ек-х р-нів виступають наявні природні ресурси, особливості е.г.п. території, чисельність нас-ня, виробничий потенціал, рівень господарського освоєння території. Сам процес ек рай-ня являє собою доцільний, науково обгрунтований поділ країни на ек р-ни. Деякі вчені західних країн при визнеченні сутності ек р-нів віддають перевагу природному фактору – однорідності природи. Інші вчені вважають, що природний фактор – дуже важливий для формування ек-х р-нів, але він не є вирішальним. Однорідні за природними умовами райони можуть співпадати і не співпадати з ек-ми р-нами. В реальній дійсності формування ек-х р-нів повязано із способом вир-ва, рівнем розвитку і особливостями розміщення п/с. У докапіталістичних формаціях, коли територ поділ праці ще не набув свого розвитку, не було і обєктивних умов для формування ек-х районів. Виникнення і формування їх відбулося в умовах розвинутого товарного вир-ва і подальшого розвитку суспільного територіального поділу праці. Значного розвитку набула теорія і методологія ек-го районування у постсоціалістичних країнах, насамперед в працях учених колишнього Рад Союзу, що було зумовлено розвитком планової госп-ї системи. Основний вклад у розробку наукових основ ек-го рай-ня внесли такі радянські економіко-географи і економісти, як М.М.Колосовський, П.М.Алампієв, Я.Г.Фейгін, Л.Я.Зіман та ін. Урозробці проблеми ек рай-ня колишнього РадС особлива увага приділялась визначенню сутності поняття економічного району. Серед цілого ряду визначень найбільш вдалим є трактування П.А.Алампієва. За визначенням П.А.Алампієва, економічний район – це географічно цілісна територіальна частина н/г країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні ек звязки і нерозривно звязана з ін частинами суспільним територ поділом праці. Є й інші визначення поняття ек району. Спільними для них є такі ознаки: територіальна цілісність, спеціалізоване господарство, його комплексність, тісні внутрірайонні і міжрайонні ек звязки, особливість е.г.п. Із сказаного вище можна зробити таке узагальнення: великі ек райони – це територіальні спеціалізовані частини н/г країни, взаємоповязані між собою постійним обміном виробленої в них пр-ції та іншими економічними відносинами. Ек район – це форма територіальної орг-ції н/г, що утворюється на основі суспільного територіального поділу праці, виникнення і формування районних територіальних виробничих комплексів. Поглиблення територ поділу праці, ускладнення територіальної стр-ри н/г та посилення агропромислової інтеграції вимагають подальшої розробки теорії ек рай-ня. В післявоєнні роки значний вклад у вирішення цієї проблеми зробив М.М.Колосовський, який поглибив наукові основи ек-го рай-ня розкриттям сутності ТВК як основи економічного району; через пізнання енерговиробничих циклів (ЕВЦ), що являють собою тісно повязані виробничо-технологічні процеси від переробки сировини до випуску кінцевої продукції. Концепція М.М.Колосовського, хоча і надала імпульсу подальшій розробці теорії і методології ек рай-ня, мала і ряд суттєвих недоліків. Основним недолвком вказаної концепції, на думку таких вчених, як П.М.Алампієв, Я.Г.Фейгін, Л.Я.Зіман, А.Є.Пробст, було поняття районного ТВК як виробничого комбінату. Його було звинувачено в технолого-виробничому ухилі, оск він не визнавав охоплення районним комплексом всієї сфери вир-ва. В рез глибоких наукових розробок і дискусій визначились загальноприйнятні наукові основи ек рай-ня. Виходячи з позицій діалектичного підходу до розвитку і розміщення п/с і обєктивності процесів формування ек районів, науково визначені районоувторюючі фактори, принципи і критерії виділення ек районів та їх основні типи.

52. Державна регіональна економічна політика, її суть, мета та основні завдання. ДРЕП – це сукупність організаційно-правових та ек заходів, спрямованих на стимулювання ефективного розвитку п/с регіонів, рац-не використання їхнього ресурсного потенціалу з метою підвищення життєвого рівня нас-ня та охорони навк прир сер, вдосконалення терит-ї оргі-ції сусп-ва. Обєктами ДРЕП є системи терит-х утворень у межах яких здійснюється державне упр-ня та місцеве самоврядування. Склад обєктів ДРЕП визначається адміністративно-територіальним устроєм та ек-м рай-ям Укр. Субєктами ДРЕП виступають центральні та місцеві органи держ викон влади та органи місцевого самоврядування, які в межах своєї компетенції вирішують питання, пов з розвитком п/с регіонів. Державна регіональна політика є складовою і невідємною частиною соц-ек перетворень, які здійснюються в Укр, і включає структурну перебудову п/с регіонів, поліпшення територ-х пропорцій у країні, підвищення ролі місцевтих органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування в розбудові незалежної держави. Основні напрями рег ек політики визначає Верховна Рада України. УрядУкр встановлює державні пріоритети регіонального розвитку, затверджує державні програми розвитку регіонів, бере участь у створення системи ек-х регуляторів і методологічно-інформаційної бази. Виходячи із загальнонац-х і регіональних інтересів і можливостей, держава реалізаує регіональну ек політику, яка передбачає: - врахування відмінностей у рівниях ек-го і соц-го розвитку окремих територій, а також історичних, природно-географічних, демографічних та етнічних особливостей регіонів; - децентралізацію процесів упр-ня соц-ек-м розвитком регіонів, підвищення відповідальності місцевих органів державної виконавчої влади за здійснення ек реформи; - рац-не використання природно-ресурсного потенціалу; - підтримання внутрішньорегіональної збалансованості ек розвитку, поліпшення екологічного стану та соц-демографічної ситуації. ДРЕП є інструментом удосконалення територіальної орг-ції сусп-ва і спрямована на зближення умов функціонування територіальних госп-х комплексів. Вона грунтується на таких основних принципах: - дотриманя пріортитетів загальнодержавного зн-ня; - органічна єдність розвитку п/с регіонів і завдань со-ек розвику країни; - врахування вимог екологічної безпеки при реформуванні стр-ри госп-х комплексів регіонів і розміщені нових п-в; досягнення ек-го ефекту за рах терит поділу праці, рац-ї системи природокористування, налагодження тісних міжрегіональних звязків у межах єдиного ринкового простору України, а також розвитку зовнішньоек-х відносин; - створення відповідних умов для подального підвищеня ек-ї самостійності регіонів шляхом чіткового розмежування повноважень між центральними і місцевими органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. Основними цілями регіон-ї ек політики є: - створення необхідних правових і ек умов з метою забезпечення кожному регіонові рівних можливостей для комплексного со-ек розвитку, екологічної безпеки, задоволення мат-х і культурних потреб нас-ня; - примноження нац-го багатства Укр на основі ефективного використання природно-ресурсного та виробничо-технічного потенціалу кожного регіону країни. В ек-й сфері – ефективний розвиток і рац-не розміщення п/с, використання переваг територіального поділу праці та ек-го кооперування в-ва, розвиток міжрегіональних ек-х звязків. У соц-й сфері – підвищення добробуту і забезпечення необх умов життєдіяльності нас-ня, реалізація права всіх громадян незалежно від місця народження і проживання на вільний вибір місця докладання праці. В екологічній сфері – досягнення природно-господарської збалансованості регіонів, охорона навк прир середовища та відтворення природних ресурсів. Відповідно до цілей регіонального розвитку визначаються загальнодержавні стратегічні і першочергові завданя ДРЕП. Стратегічний курс держави розраховано на тривалу перспективу і передбачає розвязання великомасштабних завдань, зокрема: - структурну перебудову ек-ки промислових регіогів і центрів, для яких характерна концентрація п-в важкої індустрії; - заохочення розвитку експортних та імпортозамінних вир-в у районах, де є для цього сприятливі умови; - інтенсифікацію с/г вир-ва шляхом його рац-ї спеціалізації, реформування вир-чих та со-х відносин, структурної перебудови з одночасним формуванням ефективних внутрішньогалузевих, міжгалузевих і терит-х пропорцій у розвитку АПК, зокрема інтеграції переробних галузей з вир-вом с/г сировини; - істотне оздоровлення екологічного середовища промислових регіонів Донбасу, Придніпровя, Прикарпаття, а також територій, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок аварії на ЧАЕС, створення в цих регіонах спрятливих умов для життєдіяльності нас-ня; - більш повне використання рекреаційних ресурсів Криму, районів узбережжя Чорного та Азовського морів, Карпат, сприятливих за кліматичними та природними факторами зон Волинської, Вінницької, Полтавської, Черкаської та ін областей, створення розгалуженої мережі транспортних комунікацій, обєктів соц-ї та виробничої інфраструктури; - формування рац-ї сис-ми розселення шляхом збереження існуючих та створення нових населених пунктів, активізації функціонування сільських населених пунктів та малих міських поселень, регулювання розвитку великих міст і сприяння якісним перетворенням у них; - збереження та відродження культурної самобутності населення регіонів, охорона памяток історії і культури, створення нових природних заповідників; - розвиток регіональної та міжрегіональної інфрастр-ри (транспорту, звязку, інформатики тощо), спрямований на стимулювання й підвищення ефективності територ-го поділу праці.

Першочергові завдання рег-ї ек політики конкретизують стратегічні напрями і спрямовуються на поетапне вирішення назрілих проблем. Серед цих завдань, зокрема: - створення нормативно-правової та методологічної бази упр-ня розвитком регіонів; - забезпечення рац-ї системи природокористування у регіонах; - розроблення та реалізація державних програм соц-ек розвитку окремих регіонів; - сприяння формуванню регіональних ринків, створенню і функціонуванню спеціальних (вільних) ек зон у різних регіонах; - широкий розвиток прикордонної торгівлі та міжнародного співробітництва регіонів, насамперед з державами – колишніми республіками СРСР; - створення необхідних умов для прискореного облаштування населення (депортованих народів), яке повертається на місця традиційного проживання.

16. Сучасна демографічна ситуація в Україні, її регіональні особливості.

Україна знаходиться на такому етапі демографічного розвитку, коли народжуваність зменшується, а смертність зростає. Це призводить до зменшення загальної чисельності населення і відсутності навіть простого заміщення одних поколінь людей новими. Таким чином, відтворення населення України є звуженим.

Тенденції руху населення характеризуються такими показниками: 1985 р. народилося 762,8 тис. дітей, а померло 617,6 тис. чоловік, і таким чином, природний приріст становив 145,2 тис. чол., то у 1998 р. народилося вже 419,2 тис. дітей, а померло 720,0 тис. чол. Внаслідок цього природний приріст був від'ємним і досяг 300,8 тис. чоловік. За показниками природного приросту Україна наближається до Угорщини, Болгарії та Німеччини.

В цілому демографічна ситуація в Україні характеризується великою різноманітністю регіональних особливостей. Причому у різні історичні періоди вона мала свою специфіку. Так, якщо в 1959 р. найбільший природний приріст населення був у Донецькій області (73,0 тис. чол.), Дніпропетровській (36,6 тис. чол.), Луганській (44,7 тис. чол.) та Харківській (26,4 тис. чол.) областях, а найменший — у Кіровоградській (11,1 тис. чол.). Херсонській (11,6 тис. чол.) та Чернівецькій (11,6 тис. чол.) областях, то у 1997р. природний приріст населення був характерний лише для Закарпатської та Рівненської областей.

Масштаби депопуляції (переважання померлих над народженими) протягом останніх років найбільшими були у Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій та Луганській областях, де раніше мав місце найвищий природний приріст населення. Низькі коефіцієнти природного приросту характерні не лише для областей Донбасу і Придніпров'я, але і для Вінницької, Київської, Кіровоградської, Полтавської, Сумської, Харківської, Черкаської та Чернігівської областей.

Другим регіоном за величиною відносних показників природного приросту населення є південні території України — Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська та Херсонська області.

До третього ареалу за близькими за значеннями показниками природного приросту населення входять Хмельницька, Тернопільська та Житомирська області. В цих областях від'ємні значення показників природного приросту є значними.

Єдиний ареал на Україні, в якому відносні показники природного руху населення мали додатне значення і протягом значного історичного періоду зберігався природний приріст населення, формується такими областями, як Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська, Львівська, Волинська та Чернівецька області. У 1998 р. цей приріст був лише у Закарпатській і Рівненській областях.

Одним з основних факторів стабільного природного приросту населення цього регіону є сприятлива вікова структура населення. Тут найбільш молоде населення в Україні і природно — найвищий потенціал демографічного відтворення.

Важливими факторами, що впливають на відтворення населення, є соціальні та природні умови його життєдіяльності. Особливо гостро їх дія проявилася в областях Донбасу та Придніпров'я, де сформувалися значні гіперурбанізовані території з високим рівнем забруднення атмосферного повітря, води, ґрунтів та продуктів харчування. Усе це знижує показники здоров’я населення, зокрема дітей. Такий же негативний вплив несприятливих природних умов проявляється і в інших високо урбанізованих регіонах України.

Негативний вплив на відтворення населення України ще довго матиме і значне радіоактивне забруднення її території. Нині понад 3 млн. чоловік проживає на території з різним ступенем радіоактивного забруднення. Вплив різних факторів, пов'язаних з цим явищем, погіршує стан демовідтворення. Це стосується насамперед таких областей України, як Київська, Житомирська, Волинська, Рівненська та Чернігівська.

Важливою особливістю сучасної демографічної ситуації в Україні є досить високий рівень смертності населення. У 1989 р. вищий, ніж в Україні загальний коефіцієнт смертності був лише у 8 країнах світу. Якщо у 1989 р. він становив 11,6%о, то у 1990 р. — 12,1, а у 1995 р. — 15,5%о. Дещо знизився цей показник у 1996— 1998 рр. і склав у 1998 р. 14,4%0.