Методичні рекомендації:

Висвітлюючи дані питання, слід зазначити, що у першій третині – середині ХІХ ст. у Європі розпочався процес досить радикальної зміни у способі філософствування. Сучасна некласична філософія, характерною рисою якої стає відмова від надмірної амбіції розуму, від віри у всевладність науки, від ідеї гарантованого соціального прогресу, стає філософією людини і філософією мови. На перший план виходять проблеми людської суб’єктивності, духовного досвіду людини, світу її повсякденності, проблеми культури та історії, морально-етичні проблеми, проблеми мови та спілкування. Філософські концепції та теорії споріднювала, за рідкісним винятком, орієнтація на провідну роль у людських діях та поведінці людини нераціональних (або ірраціональних) чинників.

При всій множинності філософських вчень, концепцій, теорій, напрямків ХХ ст. (сцієнтичний, антропологічний, культурологічний, релігійний, історіософський та ін.), їх можна розділити на два основних напрямки: 1) раціоналістичний, позитивістськи орієнтований напрям (неопозитивізм, аналітична філософія, структуралізм та ін.); 2) ірраціоналістичний, екзистенціально-антропологічний напрям (“філософія життя”, екзистенціалізм, психоаналіз, персоналізм, антропологія, герменевтика, феноменологія та ін.). Слід також виділити особливості філософії ХХ ст.: постала у своїх основних проявах некласичною; вийшла далеко за межі академічних аудиторій; постала досить сильно інтегрованою у системі загальної освіти; відчутно змінилася мова філософії (стала більш зрозумілою); змінилися також її змістові та предметні орієнтації (різноманітність та строкатість тем); посилення тенденції мінімалізму у філософії (відмова від абсолютів); почали поступово розмиватися грані між філософськими працями та працями і жанрами з інших сфер інтелектуальної діяльності.

Відповідь на перше питання вимагає аналізу філософських концепцій неогегельянства та його прагнення до створення цілісного моністичного світогляду на основі оновленої інтерпретації вчення Г.Гегеля (Р.Кронер, Б.Кроче, Ф.Бредлі, Дж.Коллінгвуд, Дж.Джентіле). Детально слід зупинитись на феноменології Е.Гуссерля та його принципі „інтенційності свідомості". Слід розглянути проблему свідомості, її очищення від психологізму і догматизму через відволікання від частковостей, утримання від тверджень.

Друге питанняпередбачає вивчення неотомізму, його ідейних джерел та поглядів представників. Доцільно зазначити підґрунтя неотомізму – теорію цінностей, ідеї креаціоністського світорозуміння, метафізику, гносеологію, натурфілософію. Слід виділити дві тенденції в гносеології неотомізму - безпосередній та опосередкований реалізм.

Ірраціоналізм ХХ ст. бере свій початок з “філософії життя”, що формується у другій половині ХІХ ст. Основними представниками цієї філософії стали А.Шопенгауер, Ф.Ніцше, А.Бергсон, В.Дільтей, О.Шпенглер та ін. Найбільш популярним це вчення стає завдяки творчості німецького філософа Ф.Ніцше.

У третьому питанні необхідно вказати, що саме творчість Ф.Ніцше вважають “вступом” до сучасної філософії, а його самого називають “пророком ХХ століття”. Він накреслив ті форми, в яких існує сучасна культура, передбачив її кризу, руйнацію і втрату тих цінностей та ідеалів, на яких було споруджено західну цивілізацію. Свою філософську концепцію Ф.Ніцше викладає у формі есе, афоризмів. Найбільш відомі його твори: “По той бік добра і зла”, “Переоцінка цінностей”, “Так казав Заратустра”, “Антихристиянин”, “Воля до влади”. Головним завданням Ніцше вважав створення філософії, яка б давала життєвий орієнтир, тому центральне місце в ній належить морально-практичній проблематиці. Слід проаналізувати джерела екзистенціалізму у вченні С.К'єркегора. сутність екзистенціалізму, необхідно вказати, що дана філософська течія виникла в першій чверті ХХ ст. за часів соціально-економічної і світоглядної кризи в Росії і Європі. Основоположниками екзистенціалізму, або філософії існування, є: у Німеччині – М.Хайдеггер, К.Ясперс, М.Бубер; В Італії – Аббаньоно, Пачі; в Іспанії – Х.Ортега-і-Гассет; у Росії – Л.Шестов, М.Бердяєв; у Франції – Ж.-П.Сартр, А.Камю, Е.Муньє.

Екзистенціалізм є відображенням духовної кризи сучасної культури. У ньому переважають трагічні тони – настрої песимізму, відчаю, незадоволеності, відчуття абсурдності світу, відчуження людини, її “закинутості” тощо.

Важливим визначенням екзистенції є трансцендування, вихід за свої межі, перехід до трансцендентного. Різні представники екзистенціалізму трактують поняття трансцендентного по-різному. Для одних трансцендентне – це Бог, для інших – ніщо. Поняття трансцендування містить в собі також сутність людської свободи.

Відповідь на четверте питання вимагає дати загальну характеристику російської релігійної філософії в цілому та конкретно зупинитися на періоді її релігійно-філософського ренесансу. Слід розкрити сутність ідей всеєдності В.Соловйова, інтуїтивістського персоналізму М. Лоського, його містицизму та емпіризму, ідеї метафізики П.Флоренського, філософії християнського реалізму С.Франка та представників київської екзистенційно-філософської школи. Слід відзначити просякнутість даної філософії ідеєю досконалості та християнським реалістичним світоглядом.

Відповідь на п’яте питання теми пов’язана з аналізом такого напрямку філософії як позитивізм, що зародився в 30-і – 40-і рр. ХІХ ст. Суть теорії в тому, що філософія повинна спиратися тільки на достовірне наукове знання. На думку позитивістів, філософія повинна досліджувати лише факти (а не внутрішню сутність), звільнитися від будь-якої оцінювальної ролі, керуватися в дослідженнях виключно науковим арсеналом засобів (як і будь-яка інша наука), спиратися на науковий метод. Поняття “позитивізм” (що від лат. слова positives – позитивний) означає заклик до філософії відмовитися від методологічної абстракції (позитивізм – дане, фактичне, безсумнівне). Позитивізм виходить з визнання певної реальності, що із всією очевидністю безпосередньо дана людині. Поняття “позитивне” й “дане” тотожні. Дане – це те, що можна перевірити за допомогою емпіричних чи логіко-математичних засобів, і ця перевірка повинна мати загальний характер.

Слід виділити основні стадії розвитку позитивізму:

• класичний позитивізм (О.Конт, Г.Спенсер);

• махізм чи “друга форма позитивізму” (Е.Мах, Р.Авенаріус);

• неопозитивізм (М.Шлик, Р.Карнап, Б.Рассел, Л.Вітгенштейн);

• постпозитивізм (К.Поппер, Т.Кун).

Дане питання вимагає аналізу специфічних особливостей прагматизму, який розглядає знання як інструмент для досягнення користі, успіху в діях людини. Необхідно виділити дві лінії в структуралізмі, охарактеризувати етапи його становлення. Аналіз структуралізму передбачає виділення основних принципів структурної антропології, її позитивних моментів. Слід зазначити сутність неоструктуралізму, а саме вчення реконструктивізму, теорію історичного розвитку способу позначення, “філософію становлення”, “теорію поезії”.

Необхідно висвітлити особливості формування сучасного потсмодернізму, розкрити основний зміст його течій (структуралізм, постструктуралізм, власне постмодерн). Необхідно зупинитися на основних принципах постмодерну:

• антилогіцизм – протест проти будь-яких логічних унормувань думки чи інтелектуальної діяльності;

• антидемаркаціонізм – протест проти будь-яких різких розмежувань різних у класичній культурі напрямів діяльності (наука, мистецтво, міф, фантазія повинні в реальному живому людському самовиявленні зливатися, а не протистояти одне одному);

• вторинне засвоєння – діяльність на основі тих феноменів, які вже виявлені у історії культури;

• вільний герменевтичний дискурс – відкидання будь-яких норм у веденні розмови-діалогу із явищами культури, людини та людської життєдіяльності.

Відповідь на шосте питання слід розпочати з того, що засновником психоаналітичної традиції став австрійський психіатр і психолог З.Фрейд. Його основним внеском у науку і філософію стало дослідження у своїх працях ролі несвідомого у людській психіці, впливу несвідомого на життя і поведінку людини, на історію та культуру людства (“Я і Воно”, “Тлумачення сновидінь”, “Про психоаналіз” та ін.). Людську психіку, пояснював Фрейд, можна порівняти з айсбергом, лише одна п’ята якого знаходиться над водою (сфера свідомого – “Я”(“его”) і сфера надсвідомого – “Над-Я”(суспільна свідомість)), а чотири п’ятих – у темних глибинах (сфера несвідомого – “Воно”). Несвідоме трактується Фрейдом як сукупність первісних інстинктів, серед яких найбільш потужними виступають два інстинкти: “Лібідо” (або “Ерос”) – сексуальний інстинкт, та “Танатос” – інстинкт смерті й руйнування.

Свідоме Я прагне підкорити сферу несвідомого Воно і, якщо вдається, витісняє суспільно небажані пориви у прірву Воно. Але це лише уявне розв’язання конфлікту, оскільки витіснені у несвідоме бажання можуть у будь-який час вирватись на поверхню і стати причиною нових конфліктів. Пошук їх реального розв’язання досягається на шляху свідомого оволодіння бажаннями, їх безпосереднім задоволенням, або сублімацією. Саме сублімацією (переведення енергії лібідо з низьких об’єктів на об’єкти піднесені, суспільно виправдані) Фрейд пояснює виникнення релігії, мистецтва, суспільних інституцій.

Біологізаторський підхід З.Фрейда до людини і суспільства прагнуть подолати його послідовники. Найближчим спадкоємцем вчення Фрейда стає К.Юнг, основним досягненням творчості якого стало відкриття явища “колективного несвідомого”, яке складається з архетипів – несвідомих образів-символів, які передаються у спадок й оформлюють наше мислення і нашу поведінку. Критично переглянув вчення Фрейда і Е.Фромм, пов’язавши несвідоме із соціальним життям та суспільними стосунками. Вводить поняття “соціального характеру”.

На завершення варто зазначити, що на початок ХХІ ст. філософія залишається надзвичайно строкатою та різноманітною за змістом та колом проблематики. Однак традиції мінімалізму, які запанували у некласичній філософії, втрачають свою вирішальну роль: сучасна філософія схильна повернутися до абсолютів, ідеалів, еталонів, надавши їм нових контекстуальних інтерпретацій.