48.Зміст поняття та основні типи політичної поведінки .

Поняття політична поведінка є однопорядковим із такими понят­тями, як політична діяльність, політична активність, політична участь. Найбільш загальним серед них є поняття політична діяль­ність, яке відображає всю багатоманітність дій людей у сфері політи­ки як у персоніфікованих, так і в інституціональних формах. Поняття політична активність наголошує на певній спрямованості політичної діяльності — спрямованості на вдосконалення або зміну соціально- економічного й політичного порядку, політичних інститутів. Політич­на активність на індивідуальному рівні — це сукупність тих форм життєдіяльності окремої особи, у яких виявляється її прагнення брати активну участь у політичних процесах, відстоювати свої політичні права та інтереси.Поняття політична участь у політології використовується для позна­чення тих форм політики, які не пов'язані з професійною політичною дія­льністю. Формами політичної участі є, наприклад, участь у виборах, ре­ферендумах, мітингах, демонстраціях тощо. Під політичною поведінкою розуміють будь-яку форму участі у здійсненні влади або протидії її здійс­ненню. Це поняття розкриває структуру й механізм політичної діяльності. Воно охоплює участь у формальних організаціях і масових рухах, залу­чення до різних елементів політичної системи чи свідоме відмежування від них, активну публічну маніфестацію своїх поглядів із метою впливу на політичні інститути чи політичну апатію. Отже, політична поведінка проявляється в багатоманітних формах. ТИПИ Й ВИДИ ПОЛІТИЧНОЇ ПОВЕДІНКИНайзагальнішу типологію політичної поведінки здійснив М. Вебер. Залежно від участі людей у здійсненні влади він розрізняв три типи політичної поведінки: політики за випадком, політики за сумісництвом і політики за професією Політиками за випадком є більшість гро­мадян. Участь у політиці для них не є ні професійним, ні постійним заняттям і проявляється лише час від часу: під час голосування, прису­тності на політичних зборах тощо. Політики за сумісництвом ведуть політичну діяльність лише в разі необхідності, вона не є для них про­фесійним заняттям, першочерговою справою життя ні в матеріально­му, ні в інтелектуальному сенсі. Вони беруть участь у роботі предста­вницьких органів, політичних партій, обговоренні й прийнятті рішень. Політики за професією живуть «для» або «за рахунок» політики. По­літична діяльність є для них професійним заняттям та основним дже­релом засобів існування. Вона проявляється в постійній роботі в полі­тичних організаціях або в політичному лідерстві.

Поширеною є типологія політичної поведінки, запропонована польськими дослідниками. Вони розрізняють два основні типи полі­тичної поведінки: відкритий (політична дія) і закритий (політична бездіяльність, або іммобільність). У межах відкритої політичної пове­дінки особа може виконувати такі політичні ролі:S звичайний член суспільства, громадянин із незначним політич­ним впливом, незначною активністю та інтересом до політики;

• громадянин — член громадської організації, громадського руху або декількох організацій;

• громадянин — член суто політичної організації (політичної партії або подібної), який цілеспрямовано і з власної волі бере участь у політичному житті;

• громадський, особливо політичний, діяч;

• професійний політик, для якого політична діяльність є не лише єдиним чи основним заняттям, засобом існування, а й сенсом життя;

• політичний лідер — загальновизнаний політичний діяч, керів­ник політичної партії, громадсько-політичної організації чи громадсь­ко-політичного руху.

Закрита політична поведінка (політична іммобільність) також може проявлятись у різних формах, а саме: -виключеність із політичних відносин, зумовлена низьким рів­нем розвитку особи або суспільного розвитку загалом;

• політичне виключення як результат заорганізованості політич­ної системи, розчарування в політичних інститутах і лідерах і байду­жості до їхньої діяльності;

• політична апатія як форма неприйняття політичної системи, відмови від будь-яких форм співробітництва з нею. Може бути резуль­татом насадження політичної системи насильницьким шляхом — при­душенням масових соціальних і політичних рухів, окупацією тощо;

• політичний бойкот як вияв активної ворожості до політичної системи та її інститутів.

Ці форми закритої політичної поведінки є виявами політичної від­чуженості, яка полягає в зосередженні зусиль індивіда на розв'язанні проблем особистого життя та їх протиставленні життю суспільному й політичному зокрема. У міру зростання політичної відчуженості уко­рінюється згубна для існування політичної системи суспільства ідея, що кожен захищає себе сам, що сподіватись на підтримку офіційних владних структур немає сенсу.У політичній поведінці як колективній дії залежно від ступеня ак­тивності її учасників можна виокремити такі основні типи:

• лідери — очолюють політичні організації і рухи, своїми діями та авторитетом сприяють їх згуртуванню й досягненню накреслених цілей;

• послідовники — підтримують висунені лідерами цілі як такі, що відповідають їхнім інтересам; їх політична поведінка характеризу­ється різним ступенем активності й участі в організаціях і рухах;

• активісти — є посередниками між лідерами й послідовниками, організують учасників політичного руху, постачають лідерам інфор­мацію про його розвиток;

• лідери думки — справляють на політичну організацію чи рух, політичне життя в цілому не організаційний, а інтелектуальний вплив. Це, наприклад, публіцисти, письменники, поети, відомі актори й жур­налісти, ведучі популярних теле- і радіопрограм та ін. Будучи широко­відомими і вміючи володіти аудиторією, вони через засоби масової інформації справляють величезний вплив на політичне життя суспіль­ства. Проте за браком у більшості представників зазначених професій ґрунтовних знань, потрібних для політичного керівництва, — політо­логічних, правових, економічних, їхній вплив на політичне життя сус­пільства, особливо в разі ангажованості тими чи іншими політичними силами, не завжди сприятливий.

50. Теорії політичної участі У політології виділяються такі теорії політичної участі:

1. Теорія раціонального вибору. Основне положення цієї теорії зводиться до твердження, відповідно до якого основним суб'єктом політичної участі є вільний індивід, який прагне до максимальної реалізації своїх інтересів і ефективно діює в ім'я досягнення власних цілей. При цьому під інтересом індивіда трактується прагнення забезпечити особисте благополуччя. Звідси випливає, що участь індивіда в політиці можлива за умови, що можливі доходи від участі будуть перевищувати витрати. Цей принцип одержав назву «максимізації вигоди».Деякими вченими була висловлена пропозиція замінити принцип «максимізації вигоди» принципом «максимізації каяття». Останній означає, що індивід бере участь у політиці, щоб уникнути тих або інших небезпечних наслідків.

2. Мотиваційні теорії політичної участі. До найбільш загальних мотивів політичної участі належать ідеологічний, нормативний і рольовий.Перевага ідеологічного мотиву означає, що особистість бере участь у політичному житті, розділяючи й підтримуючи офіційну ідеологію суспільства. Такий мотив забезпечує ідентифікацію особистих політичних цінностей з політичними цінностями держави. Останні фактично входять у структуру особистості. Однак розбіжність особистих і політичних установок може викликати різко негативну й навіть ворожу реакцію проти держави й політичної системи.Нормативний мотив зумовлює політичну поведінку людини за правилами, які диктуються політичною системою, без їх співвіднесення з особистісними цінностями й установками. Поведінка індивіда ґрунтується на визнанні сили влади, виробленій у процесі політичної соціалізації. Підпорядкування політичній системі розглядається як винятково правильна й цінна орієнтація.Рольові мотиви визначаються тією соціальною роллю індивіда в існуючій політичній системі. Поведінка людини з домінуючим рольовим мотивом прямо пов'язана з її соціальним станом і власною самооцінкою. Чим нижче соціальний стан, тим імовірнішим стає радикальний настрій особистості проти існуючої влади.

Значний внесок у дослідження мотивів утягненості індивіда в політику внесли прихильники «гуманістичної психології». Відповідно до концепції її основоположника А. Маслоу, існує п'ять основних мотивів особистості: фізіологічні, потреба в безпеці, потреба в любові, потреба в самоствердженні, потреба в самоактуалізації. Ці потреби утворюють стійку ієрархію, у якій фізіологічні потреби вважаються нижчими, а потреби в самоствердженні й самоактуалізації – вищими. У міру задоволення нижчих потреб, дії людини починають визначати вищі потреби. Очевидно, що цей підхід може бути з успіхом застосований для дослідження політичної діяльності. При цьому фізіологічні потреби можуть трансформуватися в потребу підвищення життєвого рівня; потреба в безпеці – у прагнення до соціального миру, порядку й законності; потреба в любові – у потребу соціальної ідентичності (почуття приналежності до певної соціальної групи, партій, рухів тощо); потреба в самоствердженні – у потребу підвищення соціальних статусів і престижу; потреба в самоактуалізації – у потребу виразити й реалізувати свої інтереси й переконання у політичних сферах.3. Теорії соціальних факторів політичної участі. У рамках цих теорій досліджуються взаємозв'язок і вплив на політичну участь таких факторів, як інституалізація, рівень соціально-економічної рівності й можливості соціальної мобільності, стабільність і ін. Так, С. Ліпсет і Д. Лернер запропонували дві моделі – ліберальну й популістську – взаємозв'язку політичної участі з іншими факторами. Перша модель більшою мірою належить до країн ліберальної демократії, друга – підходить для опису політичних процесів і участі в країнах, що розвиваються.Відповідно до ліберальної моделі, динамічний соціально-економічний розвиток обумовлює згладжування соціальної нерівності, а отже, забезпечує зміцнення політичної стабільності. Обидва фактори впливають на демократичний характер політичної участі (спрямованість на зміцнення, розвиток демократичної політичної системи; інституалізація політичної діяльності тощо).