46. Структура та моделі політичної соціалізації .

Є дві сучасні версії процесу політичної соціалізації:1) модель "підкорення";2) модель "інтересу".Модель "підкорення" розробляли:

• біхевіористи (Ч. Мерріем, Г. Лассуелл) [315; 316; 328];• прихильники системного підходу (Д. Істон, Дж. Денніс, Г. Алмонд, С Верба, К. Дойч) їхня версія політичної соціалізації полягає в розгляді останньої як процесу впливу політичної системи на індивіда з метою вкорінення в його політичній свідомості позитивних настанов оцінювання системи.Ця модель доволі проста. її мета — підготувати політичних "зомбі" для правлячого режиму.Практика довела можливість і певну ефективність таких моделей. Досвід Німеччини (націонал-соціалізм), СРСР (комунізм), Китаю (маоїзм), Ірану (ісламізм) лише підтверджує це.Але й політична практика так званих старих демократій свідчить про те, що пересічним громадянам нав'язують подвійні, а то й потрійні стандарти поведінки. Варто хоча б згадати інтервенцію блоку НАТО до Югославії (1999) та Іраку (2003), з метою начебто примусити правлячі режими цих країн дотримуватися демократії. Водночас аналогічні проблеми мають Туреччина та Іран (курди), Іспанія (баски), Великобританія (ірландці), Канада (франкофони) та інші країни НАТО. Можна навести й приклад Росії, яку "чомусь" не дуже засуджували західні "демократи" під час "першої кавказької" війни проти мирного чеченського населення.

Правлячі режими країн НАТО зуміли переконати свої народи в тому, що військові дії проти сербів є виправданими з погляду права, хоча насправді правових підстав для військової агресії проти Югославії не було. Те ж саме відбувалося під час окупації СІЛА і Великобританією Іраку у 2003 році.

Модель "інтересу" розроблялася в межах таких теорій:

• теорії конфлікту (М. Вебер, Г. Моска, Ф. Паркін, У. Гуд, П. Блау);

• теорії плюралізму (Р. Дал, В. Харт);

• теорії гегемонії (Р. Мілібенд, Р. Доусон, К. Превіт).

На відміну від попередньої моделі, де індивід є пасивним об'єктом впливу політичної системи, у цій моделі він виявляється активним. А його активність у взаємодії з владою зумовлена інтересами, здатністю діяти свідомо, підтримкою групи (етносу, класу, партії), до яких він може належати.З наведених теорій варто виокремити з моделі "підкорення" теорію "політичної підтримки" (Д. Істон, Дж. Денніс), яка претендувала на універсальність і суттєво вплинула на розвиток усієї концепції політичної соціалізації. Ця теорія вивчалася з погляду не лише підтримки індивідами політичної системи (вузьке розуміння), а й здатності останньої підтримувати стабільність і динамічну рівновагу з економічною, соціальною та культурною системами.

Основними агентами стадії первинної соціалізації є:

БАТЬКИ. Спочатку саме батьки є головними агентами соціалізації, виступаючи для дитини першим уособленням влади. Їх система заохочення та покарання – це уявлення про систему контролю і санкції. Від батьків діти дізнаються про партійну приналежність, вибори, політичних лідерів. Так, за статистикою, більше половини американської молоді голосує за ті ж партії, що й батьки. Є також непрямий вплив сім'ї – це модель сімейних відносин, авторитарність батьків і свобода дитини, що формує установки на участь у політиці.

ШКОЛА, ВЧИТЕЛІ. Із системою влади дітей знайомить сама організація навчального процесу, яка привчає до соціального порядку, дисципліни та відповідальності. Наприклад, почерговість уроків та перерв. Навчальна програма передбачає знайомство з історією та традиціями держави, державною символікою, національними героями тощо, забезпечує патріотичне виховання. Ряд шкільних навчальних курсів гуманітарного циклу, таких як історія, література, право, суспільствознавство, забезпечують пряму політичну соціалізацію, оскільки містять політичний (ідеологічний) зміст.

НАЙБЛИЖЧЕ ОТОЧЕННЯ. Це можуть бути друзі, однолітки, сусіди, які часто є носіями протилежних цінностей та поглядів на політичні відносини. Механізм політичного впливу оточення базується на залученні до норм групової поведінки, спонуканні до захисту власної точки зору і т.ін.

Первинну соціалізацію називають ще допарципаторним етапом, виділяючи в якості її ключової риси неможливість особистої участі в політичному процесі. Всередині цієї стадії виокремлюються кілька під стадій, а саме:

“політизація” (перші 5 років життя дитини) – формується усвідомлення політичної влади як більш важливої, ніж влада батьків;

“персоналізація” – політична влада асоціюється у свідомості дитини як через фігури значних політичних лідерів (президент, прем’єр-міністр, лідери політичних партій), так і через осіб, що уособлюють владу у звичайному житті (директор школи, спортивний тренер тощо);

“ідеалізація” – утворення на основі уже сформованих асоціацій більш стійкого емоційного ставлення до політичної системи;

“інституалізація” – перехід від персоніфікованого уявлення про владу до інституціонального, тобто до сприйняття влади через безособові інститути (державні структури, партії), що свідчить про ускладнення політичних уявлень особи та її перехід до самостійного ведення політики.

Особливістю первинної соціалізації є та, що людина змушена адаптуватися до політичної системи та норм політичної культури, ще не розуміючи їх сутності та значення. Відтак на цій стадії соціалізація відбувається передусім на емоційному рівні. Серед дієвих агентів вторинної соціалізації виділяють такожзасоби масової інформації (газети, журнали, телебачення, радіо, інтернет), що надають людині левову частку інформації про політичні події. При цьому найдієвішим є телебачення, яке, порівняно з іншими, є найбільш доступним засобом донесення інформації, не вимагаючи при цьому ані особливих інтелектуальних зусиль, ані відповідного освітнього рівня. Вплив на споживача інформації посилюється за рахунок поєднання зорового та слухового факторів сприйняття, використання ефекту популярності диктора, музику, відеоряд (як відомо, візуальна інформація засвоюється значно краще). Разом з тим, неупорядкована подача інформації часто заважає створити у свідомості чітку картину, руйнуючи раціональне мислення. До того ж телебачення є дієвим засобом маніпуляції політичною свідомістю. Відомо, що імідж політика на 70% формується саме через телебачення.

Деякі дослідники виділяють ще третій етап політичної соціалізації – постпарципаторний. Найчастіше його початок пов’язують із пенсійним віком та характеризують значним послабленням політичної соціалізації. Адже у цьому віці в житті людини, зазвичай, не відбувається ніяких надзвичайних подій, а тому вона не змінює своїх усталених політичних поглядів.