55. Сутність політичної етики

Політична етика, за К.Г. Баллестремом, це - "частина практичної філософії, яка займається основними нормативними питаннями політики: принципами справедливого соціального устрою, конституцією; критеріями легітимного управління, правами та обов'язками керівників та громадян (включаючи право протидії та обов'язок послуху), проблемою справедливості у стосунках між державами. До політичної етики у широкому сенсі відносяться теорія соціальної справедливості, легітимного управління, справедливих війн, а також теорія правильного використання влади правлячими колами"⁸⁶.Енциклопедичний словник "Етика" в статті В.І. Бакштановського та Ю.В. Сагомонова визначає політичну етику як особливу частину суспільної моральності, соціальної етики - як "моральні вимоги громадян до наділених владою професіоналів, чиновників"; як "демократичні принципи політичної діяльності. На думку Бернхарда Сутора, політична етика ототожнюється з уявленнями про загальнозначущі норми гуртожитку та громадянські чесноти. Вона переслідує мету, щоб право та інститути формували політично мислячого та політично дієвого громадянина (схильного рахуватися із загальним благом)^.Політолог Б. Капустін, вступаючи у дискусію з приводу розуміння політичної етики як прикладної етики, доказує неправомочність етичної точки зору на політику. Він вважає, що правильніше говорить про участь моралі в роботі політики. "Це - внутрішня проблема політичної філософії, розв'язання якої ні в якому випадку не може дати проекція загальної чи "чистої етики на політику"^. Політична етика - це нормативні орієнтири, що реалізуються у колективних діях і завдяки загальній приналежності до певної політичної асоціації. її носії - громадяни, її простір - сфера публічності. Прикладну політичну етику розуміють як нормативні вимоги громадян до наділених владою професійних політиків, чиновників і всіх тих, хто виявився залученим до цієї сфери. Але важливішим є не вимоги до політиків, а сама здатність громадян до діяльності - як вони можуть висувати та реалізувати свої вимоги.

56. Моральні критерії політичної діяльності

Наукову теорію компромісних взаємовідносин моралі і політики обґрунтовує М. Вебер. Його аргументи: провідним елементом політики є демонічне явище – влада, за яким завжди стоїть насилля. „Безвідповідальність призводить до насолоди владою як такою поза її змістовою сутністю. Саме тому, що влада є необхідним засобом, а прагнення до влади є тому однією з рушійних сил будь-якої політики, немає більш згубного спотворення політичної сили, ніж хизування вискочки владою і пихатим самолюбуванням почуттям влади… Політик одної тільки влади, культ якого ревно прагнуть створити у нас, здатний на потужний вплив, але фактично його дії спрямовані в порожнечу” [5, с. 17]. За такою логікою етико-моральні імперативи мають приборкувати надмірні амбіції владних структур.

Сучасний державний діяч має бути реалістом, об’єктивно оцінювати ситуацію і правильно обирати засоби політичної боротьби. Цивілізовані форми владних змагань мають спиратися на етичні засади політичної поведінки. Про них М. Вебер говорить: „Ми повинні усвідомити, що будь-яка етично орієнтована поведінка може підпорядковуватися двом фундаментально різним, непримиренно протилежним максимам: вона може орієнтуватися або на „етику переконання”, або на „етику відповідальності” [5, с. 19]. Етика переконання, на думку М. Вебера, орієнтована на внутрішній світ людини і говорить мовою релігії, покладає надію на Бога, апелює до принципів любові і толерантності. Однак вона неспроможна вирішити проблеми насилля і змушена примиритися з ним. Етика ж відповідальності не перекладає на інших наслідки своїх дій, а передбачає готовність мобілізувати всі ресурси для ефективного виконання намічених завдань. Співвідношення етики переконання і етики відповідальності у реальному житті визначає сам політик.

До політичної етики суспільства відносять переважно загальнокультурні правила поведінки людей і всю сукупність доброчесних і шляхетних цінностей: моральні відносини і свідомість, добро і порядність, справедливість і обов’язок, честь, совість, гідність тощо. На думку Ж. Мере, саме етика держави оберігає людину від насильницької смерті і зміцнює принципи суверенітету нації: „Держава не робить мене безсмертним. Однак вона дозволяє звільнитися від страху; і смерть є для мене звичайним кінцем життя… Перейти від природної до громадянської (й політичної) свободи означає звільнити „я” від цієї ознаки обмеженості, яка тяжіє на людському роді, себто насильницької смерті. Внаслідок цього відбувається перехід до універсального. Змусити індивіда прийняти універсальне як своє власне добро, змусити його бажати загального, а не лише часткового, котре було причиною його природного нещастя, – ось у чому полягає роль етичної основи держави. Політика є вихованням універсального” [15, с. 179]. Такий універсальний проект етичної держави, де її монополію на примус витісняють моральні цінності, слід брати на озброєння суспільствам, що прагнуть утвердити демократичну модель розвитку.

Основні критерії, що забезпечують стабільне функціонування політичної системи суспільства, – це збалансована влада, ефективне управління, раціональна організація виробництва і контролю. Успішна реалізація цих пріоритетів значною мірою залежить від того, наскільки державні інститути і політична система в цілому відповідають панівним у суспільстві морально-духовним та культурним ідеалам і цінностям, котрі визначають політичну етику нації.

Реальність засвідчує, що науково-технічний прогрес сучасної цивілізації не супроводжується адекватним її морально-етичним розвитком. Усвідомлюючи це, Х. Ортега-і-Гасет заявляє: „Європа залишилася без моральних норм. Маса відкидає застарілі норми зовсім не для того, щоб замінити їх на нові, кращі; ні, в центрі її життєвого плану лежить прагнення жити, не підкоряючись жодним заповідям моралі. Не вірте молоді, коли вона говорить про „нову мораль”. Я абсолютно заперечую, що нині існує у будь-якому закутку Європи якась група, натхненна новим етосом. Коли хтось говорить про „нову мораль”, то він цим лише вчиняє зайву неморальність, намагаючись перевезти контрабанду” [17, с. 137]. Отже криза моральних основ людства давно набула всезагального характеру, а панування мас її значно поглиблює.

Особливо відчутно аморальність пронизує сучасну політичну систему України. У нашому дослідженні обґрунтовується думка, що моральне оздоровлення українського суспільства слід вирішувати за допомогою імперативів політичної етики. Це мають робити професійно компетентні й національно свідомі патріоти, враховуючи таку константу: „Політична мораль не може впасти з неба, вона не вписана в природу людини. Єдність Realpolitik Розуму і Моралі має допомагати створенню сприятливих умов для становлення універсуму незалежних агентів, де їх діяльність за допомогою критики підлягала б своєрідному постійному тесту на універсабельність, що практично введений у саму логіку поля: немає більш реалістичної дії (хоча б для інтелектуалів), ніж та, яка, піддаючи політичну силу етичній критиці, сприяє пануванню політичних полів, що володіють найбільш універсальними логічними і етичними диспозиціями” [4, с. 328]. Власне, мораль може наблизитися до політики в тому випадку, коли будуть створені для неї належні умови діючими інститутами влади.

Епоха постмодернізму активно пропагує апокаліптичні стереотипи про „кінець ідеології”, „кінець історії”, „кризу людського гуманізму” тощо. Під впливом цих ідей політичні теорії набувають ірраціонального змісту. Вони представлені в працях В. Парето, Г. Зіммеля, А. Бергсона, К. Шмітта, Н. Лумана. „Постмодерністи переконані, що політика має бути переосмислена разом з такими ключовими ідеями, як „Я”, суспільство, справедливість, дружба, авторитет, свобода, закон, влада, знання, істина, розум, єдність”. У постмодерністську добу політика абсолютизується, її всюди переслідують, за висловом М. Вебера, „етичні парадокси”, „диявольські сили”. Сучасний політичний процес набуває „космополітичного” формату і тяжіє до публічності, але часто за межами морально-етичних координат.