РОЗДІЛ 14. ПРАВОВА ДЕРЖАВА ТА ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

1.Поняття та основні принципи правової держави.

2.Громадянське суспільство: сутність, функції та структури.

1. Поняття та основні засади правової держави.

Загальносвітовою тенденцією є формування правової держави як вищої форми розвитку сучасної державності. Правова держава характеризується владою закону в суспільстві, правовою рівністю усіх громадян перед законом, пріоритетом прав і свобод людини та їх гарантованістю, визнанням народу єдиним джерелом влади, підпорядкуванням державних структур правовим нормам.

Витоки ідеї правової держави сягають часів античності. Так ще Платон писав, що повноцінна державність можлива лише там, “де закон володар над правителями, а вони його раби”. Натомість мислитель бачив близьку загибель держави, у якій закон не має сили. Аристотель зазначав, що там, де відсутня влада закону немає сенсу говорити про будь-яку форму держави, оскільки в такому суспільстві панує хаос, анархія та свавілля володаря-деспота.

Ідейно-теоретичні підвалини концепції правової держави заклали представники західноєвропейської політичної думки XVII-XIX ст. Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск’є (концепція розподілу влади), Ж.-Ж.Руссо (ідея народного суверенітету), І. Кант (концепція держави як об’єднання людей, що підкоряються правовим законам), Г. Гегель, А. де Токвіль та ін.

В Україні ідею правової держави розробляли С. Оріховський-Роксолян (XVI ст.), П. Орлик

(XVII ст.), Олександр і Богдан Кістяківські, М.Грушевський, О. Ейхельман (XIX-перша половина XX ст.), І. Лисяк-Рудницький (XX ст.) та ін.

Правова держава – це така форма організації і діяльності публічно-політичної влади, яка функціонує згідно з принципом верховенства права, за якої діють усталені правові норми, встановлені у порядку, що визначений Конституцією, гарантуються права і свободи людини, владні структури не втручаються у сферу громадянського суспільства.

Існування правової держави ґрунтується на реалізації низки взаємопов’язаних

принципів:

-верховенство права в усіх сферах суспільного життя;

-відповідальність перед законом громадян, громадських організацій і державних органів влади; поширення вимог та норм Конституції, законів держави на сферу діяльності усіх

громадських та політичних інститутів (включаючи правлячу партію), громадян та усі сфери суспільного життя;

- підзаконність державної влади, обмеженість сфери її діяльності, невтручання держави у справи громадянського суспільства; легальна діяльність не лише правлячих, але й опозиційних партій, об’єднань, рухів; багатопартійність;

-охорона державою невід’ємних природних прав людини та громадянських свобод;

-визнання пріоритетності прав та інтересів особи, непорушності її честі і гідності,

створення гарантій її захисту;

-розв’язання питань і прийняття загальних рішень за принципом більшості з

урахуванням прав меншості і повагою до її позицій;

-рівність закону для всіх і рівність усіх перед законом;

-дотримання “правил гри” суб’єктами політичного процесу у політичній взаємодії, у

боротьбі за владу, при формуванні органів влади;

-взаємна відповідальність держави і особи, правова відповідальність офіційних осіб держави за дії, які вони чинять від її імені; можливість оскаржити в судовому порядку неправомірні дії державних органів іпосадовихосіб;

-поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову, їх взаємна урівноваженість та відкритість;

-незалежність судів та суддів від органів державного управління, правлячих політичних сил; наявність ефективної системи захисту прав людини; визначальна роль суду у розв’язанні

всіх спірних питань, підконтрольність йому всіх громадян та інститутів; визнання й здійснення на практиці принципів конституціоналізму й законності, конституційний нагляд за дотриманням законності;

103

- наявність ефективних форм контролю за дотриманням законів та інших нормативно-правових актів; загальнодоступність суспільно значимої інформації, незалежність засобів масової інформації.

Реалізація відзначених принципів правової держави забезпечує повагу до прав і свобод особистості та їх дієвий захист. На цій підставі можна ототожнити “правову” і “демократичну” державу.

В правовій державі чітко обмежується діяльність владних структур за принципом “дозволено лише те, що прямо наказано законом” та встановлюється чіткі межі поведінки пересічного громадянина згідно з принципом “дозволено все, що прямо не заборонено законом”.

Водночас, для правової держави недостатньо обмеження її діяльності правом та проголошення верховенства закону. Адже зазначені ознаки можуть бути притаманними і неправовій, деспотичній державі з тоталітарним політичним режимом. В такому разі панування закону перетворює населення країни в безправних підданих. На цій підставі свідченням наявності правової держави є панування права і закону, похідних від “природних прав” і свобод людини як члена громадянського суспільства. В такий спосіб громадянське суспільство виступає умовою існування правової держави. І навпаки, правова держава є необхідною умовою існування громадянського суспільства.

Сучасна Україна проголосила і формально закріпила в законодавстві основні принципи правової держави, однак вони не повністю реалізовані в політичному житті країни. Причиною цього є збереження в політичній практиці радянської традиції, за якою держава є найвищою цінністю, що забезпечує її перевагу над правом, яке розглядається як інструмент державної влади. За таких умов громадянські права продовжують трактуватися як “дар” держави народові, яка може значно їх обмежити або й відібрати зовсім (наприклад, право власності, свободи віросповідання та ін.). Разом з тим, в останні роки спостерігаються тенденції до розвитку правових традицій в державному житті України. Їх виявом є зростання кількості громадян нашої держави, які відстоюють свої права та свободи, вирішують суперечки через суди (вітчизняні суди, Європейську комісію з прав людини та Європейський суд з прав людини). Розвиток таких тенденцій обумовлюється діяльністю громадянського суспільства, яке формує відповідну політико-правову культуру та громадянську активність українців. Зокрема Міжнародний фонд “Відродження” регулярно фінансує діяльність юридичних клінік, які сприяють громадянам у наданні консультацій з правових питань.

У травні 2008 р. Рада з прав людини ООН визнала, що Україна досягнула прогресу у гармонізації вітчизняного законодавства з міжнародними нормами і стандартами, в укріпленні засобів правового захисту на національному рівні, у реформуванні правосуддя та підвищенні рівня правової культури.

2. Громадянське суспільство: сутність, функції та суб’єкти.

Обов’язковою умовою формування правової держави є становлення і розвиток системи суспільних інститутів, які ототожнюються із громадянським суспільством.

Концепція громадянського суспільства формувалася у XVII-XVIII ст. Її основні положення знайшли відображення у працях Т. Гоббса і Дж. Локка, Ш.-Л. Монтеск’є, а згодом –

І. Канта, Г.Гегеля, Т. Пейна, Дж. Медісона, А.де Токвіля, К. Маркса, Ф. Енгельса, А. Грамші, Ю. Габермаса, Дж. Кіна, Е.Арато.

Серед українських мислителів увагу проблемі формування громадянського суспільства в Україні приділяли М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський, Б. Кістяківський, В. Липинський,

мислителі діаспори (Р.Шпорлюк, О. Мотиль, В. Ісаїв, Т. Кузьо) та сучасні українські науковці

(І.Кресіна, В. Селіванов, А. Колодій, А. Карась, Г. Щедрова).

Громадянське суспільство – це сфера спілкування й солідарності, спонтанної самоорганізації і самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій громадян, яка захищена необхідними законами від прямого втручання і регламентації з боку держави.

До структури громадянського суспільства входять його cуб’єкти та інститути.

Серед суб’єктів громадянського суспільства виділяються: 1) вільні та рівні індивіди,

які об’єднуються на основі спільних інтересів; 2) добровільні асоціації, орієнтовані на вирішення

104

певних громадських справ, які не може вирішити держава чи її органи; 3) вільна преса як засіб комунікації та самовиразу індивідів.

Суб’єкти громадянського суспільства формують його інститути, до яких відносять: 1)

церкву, 2) приватні заклади освіти, 3) недержавні ЗМІ, 4) приватні корпорації і споживчі кооперативи, 5) добровільні громадські організації та об’єднання, серед яких особливе місце займають політичні партії.

Інститути громадянського суспільства функціонують у найрізноманітніших сферах суспільного життя. Серед них визначають:

1) економічну сферу, до якої входять приватні корпорації і споживчі кооперативи. Вони спираються на недержавну (індивідуальну і колективну) власність на засоби виробництва, свободу підприємницької, трудової і споживчої діяльності. Це є “фундамент” громадянського суспільства, наявність якого робить людину незалежною від держави.

2)соціальну сферу, представлену недержавними спільнотами (класовими, етнічними, демографічними (особливо сім’єю), професійними тощо).

3)політичну сферу, яку формують недержавні політичні інститути (політичні партії,

громадські організації і суспільні рухи, органи місцевого самоврядування, засоби масової інформації). Вони є основними засобами впливу громадянського суспільства на державу.

4) духовну сферу, – це окремі установи: школа, церква, культурно-мистецькі заклади.

Громадянське суспільство виконує ряд функцій:

-соціалізації, яка орієнтує індивідів на “суспільно-корисні справи”;

-поширення громадянської політичної культури, що сприяє зміцненню демократичного

ладу, надання процесові демократизації незворотного характеру;

-формування механізму самоорганізації людей для виконання суспільних справ;

-противаги владним структурам, недопущення узурпації влади.

До ознак громадянського суспільства відносять:

-існування вільної особистості;

-функціонування вільних ЗМІ та засобів масової комунікації, які впливають на

формування громадської думки;

-діяльність приватних підприємств;

-мережу громадських організацій, захищених законом і незалежних від держави;

-накопичення соціального капіталу (солідарності, довіри, співробітництва).

Важливо розглянути особливості взаємодії держави і громадянського суспільства. Держава і громадянське суспільство – це свого роду антиномія, яка дозволяє здійснити розподіл цілісного суспільного організму на дві взаємопов’язані і взаємообумовлені сфери – політичну і соціальну. Для держави характерні тенденція до централізації, впорядкування суспільного життя, переважання вертикальних та ієрархічних зв’язків. Натомість для громадянського суспільства властиві тенденції до децентралізації і свободи особи та домінування горизонтальних, невладних зв’язків.

Таблиця 14.1.

Відмінності між державою і громадянським суспільством:

Загалом виділяють декілька моделей взаємовідносин громадянського суспільства і держави, які визначаються типом політичного режиму країни: демократичним, авторитарним або тоталітарним.

За демократичного політичного режиму у правовій державі громадянське суспільство виступає партнером держави. Воно здійснює вплив на державу через формування органів влади

105

шляхом виборів, активною та самостійною діяльністю партій, ЗМІ та громадських організацій. Вони захищені законом від державного втручання у внутрішню сферу їх функціонування.

Розвинене громадянське суспільство можливе лише у державі, яка реагує на запити і потреби асоційованого громадянства, сприяє його розвитку, запобігає виникненню конфліктів. Взаємовідносини держави і громадянського суспільства мають будуватися на основі діалогу і співпраці, що, своєю чергою, сприятиме демократичному розвитку держави. Порушення рівноваги між державою і громадянським суспільством призводить до гіпертрофії владних структур, диктату держави, відчудження і політичного безсилля народу. Саме це продемонстрував досвід тоталітарних режимів XX ст., зокрема і в колишньому СРСР. Водночас, розвинені держави заходу демонструють перевагу громадянського суспільства над державою, хоча повинен зберігатись баланс у правах і можливостях держави та громадянського суспільства, їх рівність.

За умов авторитарного політичного режиму держава не здійснює тотального контролю над суспільством, не нав’язує йому свою ідеологію. Як наслідок, зберігається автономія особи і суспільства в неполітичних сферах, існує недержавний сектор економіки. Домінує одна політична партія. Проте громадянське суспільство істотно не впливає на процеси прийняття політико-правових рішень, формування органів державної влади тощо.

За тоталітарного політичного режиму громадянське суспільство взагалі відсутнє. За таких умов суспільство не здійснює політичного впливу на державну організацію. Це пояснюється необмеженим державним контролем над суспільним і приватним життям, коли держава стає власником всіх засобів виробництва, підпорядковує наявні громадські організації.

В умовах панування тоталітарного режиму не держава існує для людей, а люди для держави. Людина в тоталітарній державі перетворюється на “абсолютного громадянина”, а згодом – у підданого, безсилого і безпорадного перед апаратом насильства і примусу. Народ стає “масою” і набуває ознак “натовпу”. Наприклад, у колишньому Радянському Союзі громадські організації створювались під егідою державно-партійного апарату та повністю йому підпорядковані. Вони виконували функцію своєрідного засобу контролю над діяльністю більшменш орієнтованих на суспільно-політичні справи, активних громадян.

Після проголошення незалежності України відновився процес формування громадянського суспільства. Чинниками його формування в Україні є: 1) вільні та альтернативні політичні вибори, 2) незалежні (насамперед від органів влади) засоби масової інформації, 3) розвиток місцевого самоврядування, 4) політичні партії, здатні представляти групові інтереси.

Однак, виділяють окремі негативні тенденції в формуванні українського громадянського суспільства.

По-перше, в Україні органи влади різного рівня діють неефективно. Численні міністерства, відомства, державні комітети, підкомітети, комісії, тощо демонструють неспроможність вивести країну із системної кризи, наслідком чого був динамічний процес відчудження громадян від держави, влади і політики. За висновками вітчизняних політологів та соціологів, серед постсоціалістичних європейських держав Україна залишається в числі “лідерів” за рівнем недовіри населення до владних структур. Що свідчить про неефективність функціонування владної піраміди громадянського суспільства.

По-друге, в Україні на сьогодні політичні партії не достатньо сприяють належному встановленню каналів звязку між державою і громадянами. Чимало партій, особливо під час виборчих кампаній, намагаються показати себе представниками інтересів усього народу, а не певних соціальних груп, що є недалекоглядним популістським кроком. Свідченням цього є досвід Народного руху України та Української республіканської партії, інших націоналдемократичних сил. На початку 90-х рр. вони позиціонували себе захисниками інтересів “всього народу”, а не окремих верств суспільства. В результаті, зараз ці партії є на узбіччі політичного життя. Отже, характерна для розвиненого громадянського суспільства система представництва інтересів різних груп населення у вигляді об’єднань громадян, в Україні не працює.

По-третє, особливостю соціальної структури сучасної України є відсутність вагомого прошарку середнього класу. Це провокує зубожіння численних верств населення, поляризацію багатства і бідності. Понад 65% населення України є бідними й існують в умовах крайньої

106

невизначеності та непевності. Через несформованість середнього класу, розшарування суспільства частина населення поступово розчаровується в демократичних цінностях, впевнене у неможливості громадян впливати на функціонування органів державної влади. Відповідно, така важлива передумова становлення громадянського суспільства як високий рівень добробуту населення в Україні не реалізується.

Формування громадянського суспільства в Україні як стратегічна мета розвитку держави буде досягнута завдяки розвитку національної духовної культури на основі принципів ідейного й політичного плюралізму, національних і світових культурних надбань, а також через усунення негативних ментально-психологічні нашарувань у свідомості українського населення, зумовлених тоталітарною суспільно-політичною практикою, через вміле поєднання елементів загально-цивілізаційного досвіду з віковими традиціями української культури.

Таблиця 14.2.

Принципи правової держави

верховенство права

підзаконність державної влади

охорона державою природних прав людини та громадянських свобод

визнання державою пріоритетності прав та інтересів особи

рівність закону для всіх і рівність усіх перед законом

дотримання “правил гри” суб’єктами політичного процесу

взаємна відповідальність держави і особи

поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову

незалежність судів та суддів від органів державного управління

наявність ефективної системи захисту прав людини

наявність ефективних форм контролю за дотриманням законів

107

Схема 14.1.

Функції громадянського суспільства

Функції

громадянського

суспільства

Схема 14.2.

Суб’єкти громадянського суспільства

Суб’єкти громадянського суспільства

108