49. Філософія історії: предмет і напрями

Поняття "історія" означає оповідку про те, що дійсно було.

Розмежуємо філософію історії та історію як науку. Відмітність спеціальних галузей історичної науки є виразною: дослідження подієвого, хронологічного перебігу подій, їх уні­кального характеру. Загальна історій доволі близька філософії історії, близька об'єктом дослідження та високим ступенем узагальнення отриманого знання, розмежування полягає в підходах. Цілісність історичного процесу в історичній науці постає як прагнення уникнути суб'єктивного погляду, у викори­станні об'єктивних критерій.

Філософія історії формує універ­сальну історію через смисложиттєві проблеми, через взаємозв’язок об'єкта й суб'єкта, через людину.

Філософія осмислює історію через вирішення кола склад­них проблем початку, сенсу, спрямованості та кінця історії, її центру і периферії, співвідношення універсального й унікаль­ного в історії, виявлення ролі особистості в історичному про­цесі, визначення закономірностей в історичному розвитку, ево­люції зв'язку "суспільство-природа" тощо.

Термін "філософія історії" запровадив Вольтер, хоча праг­нення виділити остаточні підстави знання про суспільство та його історію містилося в нерозвинутому вигляді ще в міфо­логічній свідомості. Давні люди поділяли час на міфічний (він є нерухомим першоджерелом) та історичний (інсценізація сю­жетів порядку, раз і назавжди встановленого в суспільстві). За допомогою ритуалів, за віруваннями людей міфологічної епохи можна актуалізовувати потрібні сюжети сакрального, вічного часу. Час тут стоїть, історія незмінна.

Із появою філософської рефлексії рух історичного часу трактується як:

- вічне повернення (циклічний час);

- висхідна поступальна лінія (прогресивний напрям);

- нисхідна літа (регресивний напрям).

Ці три напрями зберегли своє значення й донині, але у XX ст. філософія історії була доповнена нелінійним трактуванням розвитку історії (теорія цивілізації).

Тепер детальніше про вказані напрями. Давні греки сприйма­ли світ естетично, як космічний гармонійний порядок і рух по колу. Коло не має початку та кінця. Історія є вічним становлен­ням, вічним поверненням, періодичними світовими пожежами (за Гераклітом), душепереселенням і душе втіленням (за Платоном). Правильне чергування не є нежиттєвим, воно сприяє розумінню драми й трагедії в історії. У давніх євреїв трагедія набуває універсального значення. Вони виділяли кінець і початок світової історії. Так виникла есхатологія (вчення про кінець історії).

Християнська філософія історії також есхатологічна. Августин Аврелій (IX ст.) початок історії пов'язує з гріхопадінням пер­ших людей - Адама та Єви. До цієї події людина перебувала з Божому вічному царстві, у яке вона може повернутися, якщо пройде шлях спасіння, відновить втрачену єдність із Богом. Отож, історія є наповненою сенсом очищення від гріхів і сенсом поря­тунку у вічному царстві Бога. Перше пришестя Христа, його стра­та, очікуване друге пришестя - поворотні моменти історії. Августин також започаткував ідею провіденціалізму (світом править божественне провидіння). Християнська філософія історії до­мінувала в Європі до XVIII ст. У ХХ ст. вона відродилася в автор­ських інтерпретаціях релігійних філософів – В. Соловйова, Н.Бердяєва та ін. Філософи Відродження та Просвітництва ви­сунули раціональне пояснення історії - поняття природного за­кону історії та її прогресу. На думку Джамбаттиста Віко, кож­ний народ проходить однакові стадії розвитку варварство - фе­одалізм (вік героїв) - час цивілізації (епоха юридичних законів, розуму, міст). Кінець такого циклу відтворює рух тієї ж послідовності, тільки на більш високому рівні .Історія рухається по спіралі ,розвиток її прогресивний та нескінченний, не має кінцевої мети.

Й. Гердер стверджує закономірний розвиток культури. Г. Гегель мислить історію як закономірний розвиток абсолют­ної ідеї, пов'язаний а прогресом науки, розвитком мистецтва, філософії, релігії. Гегель поєднує деякий провіденціалізм та есхатологічність людини є історії, спадковість традицій і новаторства, зростання свободи - субстанції дуку, етапність історії.

Кінець XVIII - початок XIX ст. відзначився натуралістичним підходом у формі географічного детермінізму (Ш. Монтеск'є, Й. Гердер, Бокль).

У марксизмі запропоновано матеріалістичне пояснення історії, що постулює поступову зміну суспільств у залежності від зростання рівня продуктивності праці.

Сучасне бачення історії є монадним, яке спирається на переваги формаційного (марксистського) підходу та цивілізаційного, уникаючи їх протиставлення. Формаційний підхід на­голошує на єдності та поступальності природно-історичного руху, цивілізаційний - на самоцінності, унікальності, поліцентричності культурно-історичних форм .Згідно з монадним тлумаченням, історія - це спільнота живих індивідів історич­ного процесу - цивілізацій, що є самостійними і спорідненими одночасно, що мають певний ритм змінювання в процесі реалі­зації вихідного потенціалу власної культури та засвоєння куль­тури минулого й культурного впливу середовища спілкування.

Розрізняють класичну парадигму історії(її вершина і завер­шення марксистське тлумачення історії) та некласичну (цивілізаційний підхід). Три основних напрями філософи історії - прогре­сивний, циклічний та регресивний (ностальгія за ''золотим віком").