Національна академія мвс Навчально-науковий інститут права і психології

П.С.Прибутько

ФІЛОСОФІЯ

Короткий навчальний посібник

для студентів

К и ї в - 2011

ВСТУП

Зростання актуальності філософського знання у сучасному світі обумовлено не

тільки тим, що філософія завжди осмислювала свою епоху, але і вказувала шляхи подальшого розвитку людства в цілому. Філософія стала сьогодні публічним феноменом, одним з найважливіших факторів суспільного життя.

Філософи не задовольняються тільки своїми вузько професійними інтересами, до їх аргументації прислуховуються широкі суспільні та політичні кола. Філософська література видається та розходиться величезними тиражами, виступи ведучих мислителів сьогодення викликають інтерес, який можна порівняти з ажіотажем навколо концертів зірок світової естради, хоча це не впливає на високий професійний рівень філософських концепцій.

Зростання впливу філософії сьогодні повязують з цілим рядом факторів. По-перше,це викликано процесами інтеграції, що відбуваються у світовому співтоваристві. Філософія покликана налагодити діалог різних культур та вказати шляхи вирішення конфліктів, що супроводжують процеси глобалізації. По-друге, стрімке зростання фундаментальної науки. Сьогодні прийшло розуміння того, що філософія необхідна для осмислення тих труднощів і проблем, з якими стикається квантова механіка, загальна теорія відносності, нейрофізіологія та інші дисципліни. По-третє, антропологічна катастрофа, яка пов’язана з біотехнологічною революцією. Вона викликала сьогодні появу біоправа та біоетики як різновидів філософського знання, що поєднують на рівні філософської рефлексії правові та етичні проблеми .

Початок ХХI ст. характеризується низкою значних досягнень у науці та культурі, вимагає від кожного з нас, особливо молоді, допитливості, широкого кругозору і мудрості. Молоді люди повинні осягнути таємниці природи, зрозуміти соціальну реальність, побачити самобутність людської особистості та її місце в світі.

Без філософської рефлексії неможливо усвідомити себе вільною особою, оскільки певний мінімум знань економічного,соціального та політичного характеру, навички самостійного та раціонального мислення виступають основою свободи та демократії в суспільстві.

У сучасних умовах розвитку української спільноти світоглядні уявлення й переконання молоді формуються в контексті переоцінки нашого історичного минулого, формування толерантності, розмаїття поглядів на основні питання суспільного життя. Щоб не блукати лабіринтами соціальних процесів юнакам і дівчатам потрібен духовний стрижень, яким є філософсько-світоглядна культура. Вивчення філософії- це одна з головних передумов входження молодої людини в загальнокультурний світовий процес.

Покликання філософії – руйнувати застарілі стереотипи мислення, допомагати кожному, хто прагне самостійно пройти тернистий шлях до істини та гармонії з навколишнім світом через наполегливу і вдумливу працю.

Сучасна філософія є узагальненою світоглядною думкою людства. Вона ґрунтується на теоретичних надбаннях, здобутих на ниві накопичених століттями знань. Ідейною основою сучасної філософії є загальнолюдські пріоритети й цінності. Філософія виступає способом духовного самовизначення людини у світі, засобом пізнання істини та правди. Це наука, яка прагне з”ясувати остаточні причини усіх речей.

Філософія повинна не ретранслювати знання, а пробуджувати людину, її душу. Кожна людина для того, щоб бути людиною повинна філософствувати. Це реальна філософія. Теоретична філософія допомагає кожній людині закріпити в собі свої найглибші переживання й думки за допомогою специфічної філософської мови, засвоюючи філософські тексти, осягаючи ідеї, що стали інтелектуальним та духовним надбанням людства. Вивчаючи філософію, ми закріплюємо в собі наш істинно людський вимір, оскільки жодне теоретичне знання не вчить найголовнішому: як бути людиною!

Саме тому студенти вищих навчальних закладів мають прагнути глибокого засвоєння філософської спадщини, високої світоглядної та методологічної культури, набути навичок самостійного осмислення сучасних проблем суспільства.

Випускники вищих навчальних закладів усіх рівнів акредитації після вивчення курсу філософії повинні:

• знати предмет і структуру цієї науки, основні етапи розвитку світової та вітчизняної філософії, сучасні тенденції розвитку філософської думки;

• уміти ідентифікувати філософські праці за викладеними в них поглядами, спроектувати філософські знання на проблеми своєї спеціальності та практичної діяльності;

• змогти самостійно осмислити проблеми українського суспільства, аналізувати філософську літературу, толерантно ставитися до ідей різних філософських систем і вести наукові дискусії з тих чи інших філософсько-світоглядних проблем.

ПИТАННЯ 1. Філософія і світогляд. Основні типи

світогляду та їх риси

Філософія (грецьк. "любов" і "мудрість" - любов до мудрості) - це знання про світ. Філософське знання є постійним і пристрас­ним прагненням до мудрості, неосяжної за своїм багатством і змістом.

Філософське знання є світоглядним.

Світогляд - це систематизований комплекс уявлень, оці­нок, настанов, які забезпечують цілісне бачення й усвідом­лення світу, місця в ньому людини з її життєвими програмами, позиціями, активними діями. Світогляд - духовно-практичний спосіб освоєння людиною світу та самовизначення в ньому. Світогляд поєднує інтелектуально-розумові та чуттєво-емоційні компоненти (світовідчуття, світорозуміння, світопереживання).

Існують історичні типи світогляду: міфологічний, релігійний, філософський.

Міфологія (з грецьк. "мітос" - слово, переказ, "логос" - учення) - це фантастичне відображення дійсності у свідомості людини, втілене в характерній для давнини усній народній творчості. Через міфічні образи наші пращури намагалися узагальнити й пояснити різноманітні явища природи та суспільства. Міфи тлумачаться як обожнення видатних діячів і як персоніфікація природних явищ чи абстрактних понять, і як історія, перетворе­на на казку, і навпаки.

У XVII ст. англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626) заявив, що у міфах зібрана вся стародавня філософія, науко­ві знання та моральні норми, однак вони приховані за символа­ми й алегоріями.

У XVIII ст. відомий італійський філософ Джамбаттиста Віко (1668-1774) сприймав міф як "фантастичну метафізику" філософію) первісних людей. Він стверджував, що в поетичній мудрості міфів несвідомо закладено все те, що згодом свідо­мо розкриється у філософії.

У XIX ст. відомий швейцарський історик права І. Я. Бахофен відзначав, що тільки завдяки міфології ми дізнаємося про давні часи. Вони дають перше архаїчне знання про світ, хоча й у формі художнього іносказання.

На думку Зигмунда Фрейда (1856-1939), у міфах відображені не просто найдавніші, притаманні всім людям почуття і думки. У міфах закладено щось подібне до душі, для якої джерелом пізнання слугують неусвідомлені початки.

Отже, міф – це універсальний синкретичний світогляд, у якому поєднуються зародки наукових знань, релігійних віру­вань, моральних норм та художніх цінностей. Міф є поліфункціональним явищем: тут злилися емоції та емпіричне пізнан­ня, віра й логічне.

До характерних рис міфологічного світогляду відносять син­кретизм, антропоморфізм, анімізм, політеїзм, фаталізм.

Релігійний світогляд успадковує міфологічну форму світосприйняття, поглиблює та розширює її, дещо змінюючи відповідно до релігійних уявлень.

Специфікою релігійного типу світогляду, як і міфологічного, є фаталізм – світоглядна позиція, що абсолютизує незбагнен­ність причиново-наслідкових зв'язків природного світу та людсь­кої поведінки і пояснює її потаємною надлюдською силою (фа­тумом), яка виключає свободу волі, дій і поведінки. 1 міфологіч­ний, і релігійний світогляди побудовані на почуттєво-емоційному ставленні до дійсності й до самих себе.

ІІроте на відміну від міфологічного, релігійний світогляд виходить із принципу монізму— концепції, яка відстоює один початок усього сущого. Релігійний світогляд за своєю суттю є антропоморфічним і теїстичним. Йому властиво поділяти світ на земний (природний) та небесний (надприродний). Основою релігійного світогляду є креаціонізм – вчення про створення Богом світу з нічого.

Отож, релігійний світогляд – це комплекс, який складають знання, емоційні переживання та культові дії, об'єднані вірою в божественні сили. Крім того, в кожній релігії знаходимо космогонічні, антропологічні уявлення, моральні та естетичні кано­ни, основи політичних і юридичних норм, які є фоном релігій­ного світогляду.

Філософський світогляд формується, на думку німець­кого філософа Карла Ясперса (1883-1969), приблизно між 800 і 200 рр. до н. є. Саме тоді людство розробило основні універ­сальні категорії, якими ми користуємось і сьогодні. Цей процес викликав появу перших натурфілософських уявлень про лю­дину в навколишньому світі, про загальні закони Всесвіту. Філософія – це виражене в поняттях знання про світ і людину, тобто теоретична форма світогляду.

Філософське знання завжди світоглядне і відповідає по­будованому уявленню про мудрість.

Усі три типи світогляду прагнуть дати цілісну картину світу, показавши також людину та її зв'язки з навколишньою дійсністю, і на цій підставі з'ясувати сенс людського буття. Щоправда, кожен світогляд, спираючись на свої основоположні принципи, по-різному вирішує це важливе питання.

ПИТАННЯ 2. Предмет філософії та структура

філософського знання

Предметом філософії є світ у цілому (природа, суспіль­ство, мислення) у своїх найзагальніших закономірностях, які розглядаються крізь призму суб'єктивно-об'єктивних відносин. Предметом філософії є не світ сам по собі, не людина сама по собі, а зв'язок: людина-світ.

Структуру предмета філософії складають різні типи від­носин між людиною і світом. Більшість вчених-філософів ви­діляють такі типи відносин.

Онтологічний (онтологія - вчення про буття) - розгля­дає загальну картину походження світу і людини, розкриває їхні структурні особливості, характер взаємозв'язків, основні закономірності.

Гносеологічний (гносеологія - вчення про пізнання) - роз­криває пізнавальне ставлення людини до світу і до самої себе, визначає можливості пізнання, його межі, найбільш оптимальні форми та методи пізнавальної діяльності.

Праксіологічний (або практичний) фіксує ставлення людини до світу і самої себе з точки зору можливостей, меж і способів її діяльності.

Аксіологічний (аксіологія - вчення про цінності) - роз­в'язує проблеми сенсу життя, осмислення цінностей людини і суспільства (соціальних, моральних, естетичних тощо).

До філософських дисциплін належать етика, естетика, логіка, соціологія, політологія, філософська антропологія, феноменологія та ін. Частина з них відокремилася під філософії й перетворилася на самостійну галузь знань.

Наприкінці XVIII ст. почали виникати "прикладні філософії", які існують і сьогодні: філософія історії, філософія права, філо­софія релігії, філософія політики, філософія економіки, ко­мунікативна філософія та ін. Вони досліджують онтологічні засади різних природних, соціальних і духовних явищ, розв'язу­ють методологічні питання наукового пізнання.

З погляду структури важливо виділити історичні типи філософії, пов'язуючи їх із виникненням і розвитком людських спільнот. Загальноприйнято виділяти: філософію Стародав­нього Сходу, філософію античності, філософію Середньовіч­чя, філософію Відродження, філософію Нового часу, Новітню філософію. У Х1Х-ХХ ст. виділяють період раціоналістичної кла­сики та некласичну (ірраціоналістичну) філософію, філософію Модерну та Постмодерну.

Існує типологія філософії за специфікою форми, якої на­бувають традиційні філософські теми і проблеми у зв'язку зі зміною загальнокультурних норм та зв'язків: космоцентризм, теоцентризм, антропоцентризм, філософська герменевтика, сцієнтичні напрями, релігійно-філософські напрями, антропо­логічні напрями.

Функції філософії класифікують за кількома критеріями. Усі критерії по-різному відображають значення філософії в житті людини і суспільства. Загалом їх можна згрупувати за найбільш важливими ознаками, що дозволяє виділити такі функції:

- світоглядну;

- логіко-методологічну;

- гносеологічну;

- практично-діяльнісну;

- ціннісно-орієнтаційну та інші.

ПИТАННЯ 3. Співвідношення філософії та інших

наук

Історія визначення предмета філософії дає можливість ви­ділити декілька варіантів співвідношення філософії з іншими науками. В античності філософія претендувала на статус науки всіх наук. Перші філософи були першими вченими. Наприкінці XVI ст. виникає експериментальне природознавство і філософія посідає окреме місце серед точних наук - математики, астро­номії, фізики та ін.

Постають дві тенденції. Перша пов'язана з відмовою філо­софії мати свій предмет дослідження. Друга визнає предмет філософії таким, що включає чи то умоглядне спекулятивне окреслення предметів точних наук, чи то натурфілософію (вчен­ня про природу). Специфіка філософії викристалізовується і поглибленням диференціації форм теоретичного освоєння дійсності, вдосконаленням методів наукового дослідження.

Науки про людину і суспільство відрізняються від природ­ничих: вони не виявляють однозначних зв'язків, займаються швидше інтерпретацією, ніж описом фактів, і їх знання невід­дільне від ціннісного світу. Психологія та філософія генетично пов'язані. Ще у XVI ст. першу вважали розділом другої. Слід пам'ятати, що і зародковий стан обох наук, і сучасний презенту­ються тими самими персоналіями. У філософії XX ст. серед інших філософських напрямів існує також і психологічний. Але філософія базується на універсально-світоглядному, а пси­хологія - на індивідуально-поведінковому підході, що свідчить про існування широкого поля міждисциплінарного досліджен­ня. Крім того, психологія використовує експериментальні й математичні методи, непридатні в умоглядній філософській рефлексії.

Спільне у філософії та інших наук – це теоретичність, мистецтво оперувати логічними категоріями. Загальна мета – знання (але різного роду). Увага до основних питань буття. Значущість для культури. Взаємовплив.

Відмінне між філософією та іншими науками. Філософія може бути як раціоналістичною, так й ірраціоналістичною. Філо­софське знання, на відміну від конкретно-наукового, є уні­версальним, тобто знанням всезагальних підстав буття, гранич­ним узагальненням. Наука володіє знанням конкретного досвіду, а він завжди обмежений. Тільки філософія осмислює світ у ціло­му, беручи до уваги його протяжність у просторі та часі. Філософське знання не є точним, придатним до експериментальної перевірки, воно особистісне (авторське). Філософія виконує методологічну функцію щодо точних наук і, отримуючи їх результати, стверджує нову картину світу, знову-таки спрямовуючи конкретні науки.

Наукова, філософська та релігійна картини світу співіснують, взаємодоповнюючи одна одну. Англійський філософ Бертран Рассел (1872-1970) ставив нижче від науки (позитивізм); німець Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) вважав науку відносно філософії; його співвітчиз­ник Фрідріх Ніцше( 1844-1900) скептично оцінював обидві фор­ми. Взагалі ж слід мати на увазі, що проблема співвідношення філософії та інших наук є дискусійною.

ПИТАННЯ 4. Основні філософські системи

У філософії існують вироблені системи поглядів на світ, на буття речей, предметів, тіл та природу всього сущого. Залежно від поглядів на світобуття, прийнято виділяти такі філософські системи як матеріалізм, ідеалізм та дуалізм.

Матеріалістична система об”єднує філософів, які стверджують, що матерія первинна, а свідомість вторинна. Першою формою матеріалізму був наївний матеріалізм Стародавнього Світу, потім – механістичний, метафізичний матеріалізм Нового часу, пізніше – діалектичний матеріалізм, який виник у середині XIX ст.

Матеріалізм – це філософське світорозуміння, сукупність ідеалів, норм, цінностей людського пізнання, самопізнання і практики, яке вбачає в якості всіх форм буття матеріальне начало, матерію.

Ідеалізм виходить з первинності духовного, нематеріального і вторинності матеріального. Ідеалізм існує у двох формах – об”єктивний і суб”єктивний. За думкою об”єктивних ідеалістів, основою всього є «світовий розум», «світова воля», «світовий дух», котрий визначає всі матеріальні процеси і діяльність людей. Класичною формою об”єктивного ідеалізму була філософія Платона.

Суб”єктивні ідеалісти виходять з того, що весь предметний світ і його явища – це комбінації наших відчуттів, а суще навколо нас, навіть інші люди, - тільки наші уявлення. Однак, абсолютизація такої позиції призводить до соліпсизму – позиції, згідно з якою існує тільки людина і її свідомість.

Дуалізм (від лат. «два») вважає матерію і дух, мислення і буття двома самостійними, рівноправними началами всього сущого. Цей термін запроваджує у XVIII ст.. німецький філософ Християн Вольф (1679-1754). Як філософське вчення дуалізм існував ще у стародавні часи. Це підтверджують, наприклад, релігійно-філософські погляди Стародавнього Сходу ( зороастризм – дуалістична давньоіранська релігія, яка в основі буття бачила добро і зло, світ і темряву, життя і смерть). Сьогодні дуалізм притаманний багатьом вченням. На його основі побудована теорія психофізичного паралелізму Зигмунда Фрейда. Суперечності матеріалізму та ідеалізму знімаються в неопозитивізмі, екзистенціалізмі та інших новітніх філософських напрямах.

ПИТАННЯ 5. Філософія Давнього Сходу: основні

теми філософських роздумів Давньої Індії та Китаю

Давньоіндійська філософія розвивалася досить трива­лий час в історії Індії – приблизно від початку 1 тис. до н. е. й до III ст. н. е.

Філософські системи Стародавньої Індії можна поділити на три періоди: ведичний, епічний та період створення філо­софських сутр (висловлювань, афоризмів).

Ведичний період ( тис. до н.е. – І ст. н. є.) включає ряд етапів розвитку світогляду первісного ладу в Індії. Початок цього періоду пов'язаний з переселенням на територію Індії кочових арійських племен. Вони ще не мали своєї писемності, але володіли надзвичайним даром усної творчості, плоди якої у вигляді своєрідних гімнів, заклинань передавались із поколін­ня в покоління. Пов'язані смисловим змістом групи таких пісень чи оповідань називалися Ведами (санскр. "непогрішиме знання"). Термін "веда" стосується знання взагалі як особливої сфери світогляду і відповідає давньогрецькому "філософія". Ведич­на література різноманітна й велика за обсягом. Заключний етап Вед - Веданта (тобто "кінець вед") - це Упанішади - трак­тати філософсько-релігійного характеру.

Упанішади ("таємне вчення") містять кінцеву мудрість життя. Характерно, що на початковій стадії формування філо­софського ставлення до світу в упанішадах аналізується низ­ка важливих філософських проблем: проблема "Я", життя і смерті, реальності й ілюзії та багато інших.

Вершиною філософсько-релігійних шукань авторів Упанішад стали роздуми про розумну першооснову буття, ідею єдиного Бога Брагмана, сутності людини, ідею душі. Так, вищою ре­альністю світу є Брагман, своєрідний всесвітній дух. Ця вища субстанція має значення "це" або "воно". Найближче Брагман співвідноситься з поняттям "атоман" (душа), яка є "згустком чистої свідомості" й перебуває в стані "чистого блаженства". Відповідно до релігійно-містичної системи Упанішад визнача­ються й практичні шляхи зближення з Брагманом. Розробля­ються різноманітні прийоми "подолання пут матеріального світу", і, насамперед, методи, за допомогою яких "дух міг би здобути цілковиту владу над матеріальною оболонкою тіла".

У цей самий час виникає доктрина трансміграції душі, яка відіграла в історії духовного життя Індії надзвичайно важливу роль. Вона сформувалася приблизно в І ст. до н. є. на основі найдавніших уявлень про потойбічний світ.

Ґрунтуючись на доктрині трансміграції душі, почали розвиватися вчення про сансару (кругообіг життя), карму (закон відплати, за яким наслідки вчинків людини впливають на хід її майбутнього життя).

Наступним етапом розвитку давньоіндійської філософії став епічний період (І тис. до н. е. - II ст. н. е.). Характерною рисою цього періоду було панування брахманізму. Великий вплив мали такі філософсько-релігійні системи, як джайнізм і буддизм. Вони з часом стали основними напрямами релігій­ного світогляду Стародавньої Індії.

Основні філософські концепції епічного періоду викладені в Рамаяні та Махабхараті, а також у релігійно-правових ко­дексах (закони Ману, Артхашастра).

Більш пізні джерела називають шість філософських сис­тем (дашан): ньяя, вайшешика, санкх'я, йога, міманса, веданта. Їх загальною рисою є визнання Вед, закону карми, віра в релігійно-містичне визволення від матеріальних пут. У цій класифікації окремо стоїть індійський матеріалізм, представни­ки якого (чарваки, або локаяти) відкидали авторитет Вед, відмовлялися від ідеалу релігійно-містичного спасіння, від за­кону карми, висміювали уявлення про переселення душ, кри­тикували привілеї жерців, кастову організацію суспільства.

Завершальним етапом розвитку давньоіндійської філософії вважається період філософських сутр. Більшість дослідників датують їх II ст. до н. е. – ІV ст. н.е. Зміст сутр допускає довільне трактування проблем, які розглядаються більш пізніми філософськими системами. Коментарі до сутр можна віднести до філософії раннього Середньовіччя.

Необхідно зазначити, що філософська думка Стародавньої Індії значно вплинула на розвиток західноєвропейської філософії в цілому.

Для давньокитайської філософської думки характер­на своєрідна "історизація" міфів – тлумачення міфологічних ге­роїв як реальних історичних осіб. Китайський варіант східної філософської парадигми, на відміну від індійської міфологіч­но містичної орієнтації, характеризується більшою увагою до питань управління державою, виявленням стосунків між ви­щими і нижчими посадовцями, батьками й дітьми, старши­ми і молодшими.

Формування філософських течій у Стародавньому Китаї від­носять до VІ-V ст. до н. є. Найважливішим напрямом, що виник у цей період і зберіг свій вплив протягом тисячоліть (аж до наших днів), було вчення Кун Фуцзи (Конфуцій, 551-479 рр. до н. е.). Основний зміст конфуціанства викладено у книзі "Лунь-юй"("Бесіди та вислови").

Конфуціанство має яскраво виражений етично-гуманістичний характер. Фундаментальним поняттям цього вчення є "жень" – гуманність. Жень визначає стосунки між людьми, пропагує лю­бов і повагу до старших за віком або соціальним становищем. Згідно з принципом жень правителі держав мусять бути людьми мудрими, давати підданцям приклад особистої високомораль­ної поведінки, піклуватися про них як батьки.

Проти конфуціанської школи виступив філософ Мо-цзи (Мо Ди, 479-400 рр. до н. е.). Всупереч попередникам він стверджу­вав, що соціальний статус особи не має значення, відповідно й доля її не визначена наперед. Життя людини залежить від того, наскільки рівно вона буде дотримуватися принципу Загальної Любові, що відображає "небесну волю". Згідно з цим "небесний володар" нагороджує чи карає її. Загалом, конфуціанському моральному принципові "жень" (любові до людини) він протиставив принцип "цзянь-ань" (загальної любові). Ідеї Мо-цзи продовжили його учні.

У розвитку філософії Стародавнього Китаю велике значен­ня мало даосизм-вчення Лао-цзи (VІ-V ст. до н. є.). Головна ідея Лао-цзи – життя природи та людей не підпорядковується "волі неба", а проходить по визначеному природному шляху – дао. Дао – це природний закон самих речей, котрий разом із субстанцією (повітря, ефір) створює основу світу. Згідно з Лао-цзи у світі все змінне й рухоме, в результаті чого кожна річ переходить у власну протилежність.

Лао-цзи вірив, що згідно з цим законом несправедливості немає, бо те, що здається несправедливим, є елементом кос­мічного порядку. Людина просто нездатна осягнути гармонію космосу, тож не повинна втручатися в природний хід розвитку подій. Хто спробує змінити його, підкорити особистим інтере­сам, той неминуче зазнає поразки (підкреслювалася неможливість, моральна і фізична, діяти всупереч дао). Усі ці положення викладені в книзі "Лао-цзи", яка згодом стала відомою під назвою "Дао де дзін".

Найвищий етап у розвитку давнього даосизму - вчення Чжуан-цзи (IV-ІІІ ст. до н. є.). Чжуан-цзи, як і Лао-цзи, вважав, що у світі існує невблаганний природний закон дао, згідно з яким підсувається неперервне природне оновлення речей. Розвиток філософських уявлень давніх цивілізацій Сходу – тривалий процес, упродовж якого філософська думка поступово відокремлювалася від міфологічного контексту.

ПИТАННЯ 6. Досократівська доба античної

філософії (Геракліт, Піфагор, Демокріт)

Антична філософія виникла у грецьких містах-державах на західному узбережжі Малої Азії (в Іонїї) на межі VII і VI ст. до н. е. У Vст. до н. е. вона з'явилася в грецьких містах Південної Італії, на узбережжі острова Сицилія та в Афінах. Досягнувши розквіту в VI-V ст. до н. е., філософія античної Греції продовжувала роз­виватися в епоху створення імперії Олександра Македонсько­го (V ст. до н. є.) та при його наступниках, а потім під владою Римської імперії - до початку VI ст. н. е.

Характерною рисою давньогрецької філософії є протистав­лення філософських роздумів практичній діяльності, її критич­ний погляд на міфологію. Духовний розвиток в VIІ-VІ ст. до н. є. відбувався за умов переходу від міфології та релігії до науки й філософії. Важливою умовою такого поступу було засвоє­ння греками наукових і філософських понять, сформульова­них у країнах Сходу: Вавилоні, Ірані, Єгипті, Фінікії. Особливо великим було значення вавилонських наук – математики, астрономії, географії, метрології, космології, елементів геометрії та алгебри.

Філософські вчення виникли на межі VII —VІ ст. до н. е. у великому грецькому місті Мілеті (звідки й пішла назва «Мілетська школа»). Найбільш відомими її представниками були Фалес, Анаксимандр та Анаксимен. Вони шукали при­чину виникнення та змін усіх речей. Першоречовину буття вони розуміли як живе начало, що має душу і рух. Вони пер­шими у Давній Греції розвинули астрономічні, математичні, фізичні та біологічні поняття і гіпотези, сконструювали перші найпростіші наукові прилади (сонячний годинник, модель не­бесної сфери та ін.), спрогнозували астрономічні та метеоро­логічні явища.

Фалес (640-560 рр. до н. е.) вважав, що все суще виникло з такої першоречовини, як вода. За формою Земля - плоский диск, що плаває по воді. У той же час вода і всі речі, що виник­ли з неї, не мертві, не позбавлені життя. Всесвіт населений богами і смертними живими істотами.

Подібно до свого вчителя Фалеса, Анаксимандр (бл. 610-546 рр. до н. е.) цікавився питаннями світоустрою, географією, фізикою, походженням життя взагалі та людини зок­рема. Результати своїх багаторічних досліджень він виклав у творі "Про природу", з якого збереглося лише декілька слів. Анаксимандр уперше накреслив карту Землі й зробив протомодель небесного глобуса. Земля на ній вже не плоский диск Фалеса. Анаксимандр стверджує, що Земля за формою на­гадує зріз циліндра чи колони, а небо - сфера чи шар, що ото­чує Землю з усіх боків.

Анаксимандр припускав, що простір спочатку був заповне­ний першоречовиною - апейроном (грецьк. - "безмежний"). Першоречовина поєднувала всі види матерії. Потім з "тепло­го" і "холодного" виділилися речі та завдяки цілодобовому обертанню світової сфери розташувались у просторі залежно від своєї ваги та кількості. Усе, що відокремилося від "безмеж­ної" першоречовини, повинно повернутися до неї, а за своє самостійне існування має бути покаране у визначений час. Так пояснював Анаксимандр виникнення та руйнування світів.

Нові уявлення про світ розвинув мілетський філософ Анак­симен (бл. 585-525 рр. до н. е.). Він вважав, що першоречо­виною буття не-може бути ні апейрон Анаксимандра, ні вода Фалеса. На його думку це - повітря. Воно було для Анаксимена не тільки космічною стихією, але й початком, джерелом життя та психічних явищ: сама душа для нього - "дихання", подих по­вітря. Як і його попередники - мілетці, Анаксимен виходить з уяв­лення про загальну мінливість світу.

Речово-тілесний характер універсального світопорядку особливої виразності набуває в ученні Геракліта (бл. 540-475 рр. до н. е.), який бачив першооснову світу у вогні. Цей во­гонь є одночасно законом "спалахування" і "згасання" світу-лого­сом, універсальною закономірністю світу. Вважаючи світ по­родженням вогню, Геракліт стверджував, що всі речі виникають І вогню і перетворюються на вогонь.

Рух і розвиток, наголошує Геракліт, відбувається завдяки зіткненню протилежностей, які в ході боротьби переходять одна і одну, зберігаючи цим свою єдність, гармонію космосу. Осно­ва спільності істини в людському пізнанні є логос - єдність, загальність світового порядку. Незважаючи на це, люди переважно розходяться з єдиним "законом", "словом", "розумом" (логосом). Пріоритетом людини є мислення, що пояснює кож­ну річ згідно з її природою індивідуальності.

Іонійська філософія (Фалес, Геракліт та ін.) бачить осно­ву світу в матеріальних елементах природи (воді, вогні й т. д.). Поряд з іонійцями представники інших філософських шкіл Еллади надають перевагу нематеріальним першоелементам світу. Так, близько 532 р. до н. е. в Кротоні (на узбережжі Південної Італії, у так званій Великій Греції) виникає впливове релігійно-філософське об'єднання - Піфагорійська спілка, засновником якої був виходець із острова Самос - Піфагор (бл. 580-500 рр. до н. е.).

Джерелом і першоосновою світу для Піфагора є число. Піфагорійці нерідко ототожнювали числа з тими чи іншими явищами: наприклад, певна властивість чисел є справедли­вістю, інша-душею, розумом тощо. Оскільки піфагорійці бачи­ли, що притаманні гармонії властивості та співвідношення можна виразити числами, вони вважали, що і все інше за своєю природою уподібнюється до чисел, які є першоосновою при­роди. Елементи чисел постали елементами всього сущого, котре є гармонією та числом.

Гармонія космосу бачиться піфагорійцям чисельно-кількісною впорядкованістю світу. Всеосяжною гармонією вона стає лише внаслідок доповнення цього ладу тандемом таких характери­стик реальності, як "справедливість", "душа", "добро", "зло". Поєднання природних і людських характеристик для визначен­ий гармонії буття має в контексті піфагореїзму дещо містичний характер, що в цілому зумовлювалося істотним впливом на піфагореїзм різних релігійно-містичних течій і культів.

У VI ст. до н е. в місті Елеї виникає ще одна школа еллін­ської філософії - елейська (її послідовники звалися елеатами). Основний напрям міркувань елеатів було задано Ксенофаном, а в систематизованому вигляді елейська філософія викладена Парменідом (бл. 540-480 рр. до н. е.) і розвинена його учнем Зеноном Елейським (бл. 490-430 рр. до н. е.).

У середині V ст. до н. є. в Афінах виникає атомістична концепція буття. Уперше вона викладена в роботах Левкіппа (бл. 500-440 рр. до н. е.) та його учня Демокріта (бл. 460-л 370 рр. до н. е.).

Основне положення атомістичної системи Демокріта – теза про існування порожнечі й атомів, котрі створюють усі склади тіла, з'єднуючись у надзвичайно великих кількостях. Він при пускає, що атоми відрізняються один від одного за формою, порядком з'єднання та положенням у речовині. Демокріт ствер­джує, що ніяке явище, ніяка подія не можуть з'явитися без при­чини, і разом з тим – будь-яке явище, будь-яка подія – випад­кові. Таким чином, визнання універсальної причиновості по­ходить із атомістики.

В атомістичній концепції Демокріта чітко простежується, що людина є часткою космосу, і з цього погляду постає своєрід­ним атомом суспільного космосу. Доля так само визначає вчинки людей, як необхідність визначає рух у вакуумі кожного атома. Отож головна проблема досократичних учень – виникнення та будова світоустрою, внаслідок чого цю добу часто називають епохою ранньофілософських космогоній. Подальший же розвиток філософії змістить центр уваги з космосу на більш конкретний предмет – людину.

ПИТАННЯ 7. Класична доба античної філософії.

(Сократ, Платон, Аристотель)

Наприкінці V – початок ІV ст. до н.е. окреслюється тенденція виділення людини з-поміж інших предметів навколишнього світу. Людина стає окремим предметом філософської думки. Особливо це характерно для Сократа (бл.469-399 рр. до н.е.). Проблема людини – це головна тема його філософських міркувань. Оскільки Сократ не записував ні ходу своїх думок, ані висновків, то зміст його вчення може бути встановлено тільки шляхом порівняльного аналізу свідчень про Сократа, що залишили його сучасники Ксенофонт, Платон, Аристофан, пізніше Аристотель.

Сократ рішуче змінює напрям філософського дослідження від космосу до людини. «Пізнай самого себе!» - це теза стала наріжним каменем філософії Сократа. Цього знання можна набути лише в безпосередньому спілкуванні з людьми – діалозі, справжній зустрічі умів.

Сократ вважав, що людина може точно знати тільки те, що в її владі. Це не природа, не світ, а душа. За Сократом, не тільки кожна дія повинна керувати свідомою метою, але й мусить існувати спільна для всіх мета, яка є вищим благом існування, проте знати її дано не кожному: «Я вічно блукаю і не знаходжу виходу».

Сократ відкриває класичний період античної філософії, та його філософське дослідження ще не систематизоване і не структуроване. Більш повно ідеї цього періоду представлено у працях Платона й Аристотеля.

Філософське вчення Платона (428/427-347 рр. до н.е.) обіймає широке коло питань: проблеми буття світу і його походження; душі; пізнання, у тому числі математичне; проблеми розвитку суспільства; розподілу праці; виховання членів суспільства, мистецтва та ін.

Платон пропускає реальне існування ідеальних предметів. Він проголошує ці ідеальні предмети, називаючи їх ідеями, досконалішими і тому «реальними» порівняно з речами матеріального світу. Загальне як ідеальний предмет – ідея в «чистому», тобто найдосконалішому вигляді, репрезентує той або той зміст чи рису: наприклад, «краса» як така, «будинок» як такий, «трикутник» як такий та ін. Нечуттєві форми Платон називає видами.

У повсякденному чуттєвому світі, звичайно, теж є «краса», але тут вона існує «розчиненою» в чомусь іншому. Є і «будинки», але дуже різні, є і «трикутні» предмети, багато з

яких можуть підійти до геометричної форми трикутника. Проте жодний з реальних будинків не стане просто «житло», жодна з трикутних речей не стане «трикутником як такий».

Отже, речі матеріального світу виступають чогось недосконалого, порівняно з ідеєю, як це буває з копією або тінню оригінала. Ідеї внаслідок своєї досконалості претендують на роль справжньої реальності ідеального світу. Чомусь люди схильні вважати первинними саме речі, а не ідеї.

Відповідь на це питання Платон дає притчею про печеру. Перебуваючи в темряві печери, людина бачить тільки тіні. Вона – полонянка своїх відчуттів, котрі здатні сприймати лише матеріальні речі, хоча насправді всі предмети є лише «тінями» справжньої реальності – ідей. І потрібно до в’язнів печери, люди ніколи б не здогадалися про існування цієї реальності, якби не розум, за допомогою якого вони можуть безпосередньо споглядати «царство ідей», що перебуває за межами речового світу.

Платон також вказує, що здатність споглядати ідеї має людська душа, що після смерті тіла відділяється від нього і перебуває певний час у безтілесному «царстві ідей». За відповідальних умов душа здатна «пригадати» забуте. Пізнання, у ході якого формується загальні поняття, і є такого «пригадування».

Серед учнів Платона найвидатнішим був Аристотель(384-322 рр. до н.е.), який створив самобутнє філософське вчення – одне з основних у давньогрецьких філософії. До наших днів дійшли його трактати, такі як: «метафізика», «про душу», «фізика». У них Аристотель критикує вчення Платона про ідеї.

Завдяки Аристотелю філософське знання вперше у своїй історії зближується з науковим. Філософія постає наукою, котра досліджує суть речей і закономірності зв’язків між ними. Вона не тотожна жодній з точних, гуманітарних чи природничих наук, бо кожна з них вивчає лише фрагменти дійсності. Філософія ж зосереджується на загальних законах існування й розвитку речей, що справедливі для будь-якої науки.

ПИТАННЯ 8. Еллінський (римський) період античної філософії

(епікуреїзм, скептицизм, стоїцизм)

Наприкінці IV – початок III ст. до н.е. посилюються прикмети глибокої кризи грецької рабовласницької демократії. Це викликало глибокі зміни в духовній сфері життя давньогрецького суспільства й посилило споглядальний характер філософії.

У цей час період, названий добою еллінізму, виникають три течії філософії: епікуреїзм, скептицизм та стоїцизм.

Епікуреїзм (вчення Епікура, 341-270 рр. до н.е.)– найвищий етап розвитку давньогрецького атомістичного матеріалізму. Головним завданням філософії Епікур вважав створення етики – вчення про поведінку, що веде до щастя. Але вона може бути побудована тільки за умови, якщо визначене місце, яке людина – частка природи – займає в самій природі. Тому етика повинна спиратися на фізику, котра включає вчення про людину.

Етика Епікура свідомо спрямована проти приниження гідності людини. Головна теза його вчення – «ухиляння від незадоволення». Це той шлях, що веде до мети «мудрого життя »: самозаглиблення, відсторонення від переживань повсякденного життя, досягнення атараксії (незворушності)

Епікур приділяв значну увагу питанням виникнення життя, походження людини і суспільства. Він наголошував на тому, що все виникає природним шляхом. Навіть суспільство створюється внаслідок природних процесів, в основі якого лежить договір між людьми, які жили в умовах одинокого життя, керувалися природним правом, знали добро і зло. Всі люди, стверджував Епікур, мають однакове почуття справедливості. Вільне волевиявлення людей, договір між ними, де кожна людина має право на щастя,- створюють фундамент суспільства. Людина, подібно до атомів, як і раніше керована зовнішньою необхідністю, однак у своєму ставленні до світу вона здобуває певну самостійність. У цьому виявляється Епікурове відхилення атома від лінії необхідності. Ця ж теза наявна й у міркуваннях більш пізньої школи стоїцизму.

Стоїцизм ( від грецьк. «стоя» - портик в Афінах, де збиралися представники цієї школи) – одна з основних філософських течій епохи еллінізму. Стоїцизм засновує Зенон з Кітона (333-262 рр. до н.е.) наприкінці IV ст. до н.е. Від Геракліта стоїки перейняли вчення про походження світу з вогню, а також про «логос» чи закон.

Особливої популярності стоїцизм набуває в Римі у перші століття нашої ери. Представники – Сенека (4-65 рр.), Епіктет (50-138 рр.), Марк Аврелій (121-180 рр.). Згідно з їх ученням, людина цілком залежна від усього, що діється у зовнішньому світі, природи. Слід уважно вивчити природу та шукати у ній необхідність. Це дасть змогу добровільно підкорятися останній. Всі підкоряються необхідності, стверджували стоїки, але мудрого необхідність веде, нерозумного тягне. Мудрість допомагає стримувати афекти. Для цього треба виробити в собі чотири риси: розсудливість, невибагливість, справедливість, мужність. Тільки таким чином можна виробити ідеальний спосіб ставлення до світу – апатію (тобто відсутність переживань).

Стоїки розглядали людину водночас і як суспільну істоту, і як частину природи, що прагне до самозбереження та приводить до турботи про благо світу в цілому. Людська душа є частиною космічної душі. Суспільство виникає природним шляхом, воно виступає аналогом космосу, де всі процеси є відкритими для людей, незалежно від статі, соціального стану, етнічного походження, оскільки вони є рівними за природою.

Гносеологічна позиція стоїків була сенсуалістичною: основою пізнання вони вважали чуттєве сприйняття, яке виникає внаслідок дії одиничних конкретних речей.

Ще однією впливовою філософською школою доби еллінізму була школа скептиків (від грецьк. «недовірливий») . Головна ідея скептицизму полягає в сумніві щодо існування істини, у недовірі до будь-яких визначених тверджень. Засновником скептицизму був Піррон ( бл.360-270 рр. до н.е.) з Еліди. Піррон вважав, що істинно ніщо не існує, а людські вчинки керуються лише законом і звичаєм. Єдино правильною позицією стосовно світу є утримання від будь-яких категоричних тверджень про нього. Той, хто хоче досягти щастя, на думку скептиків, повинен відповісти на три запитання:

1. з чого створені речі?

2. як ми повинні до них ставитись?

3. яку користь отримаємо ми з нашого до них ставлення?

Щастя може бути тільки в спокої та відсутності страждань – вважали скептики.

Однак, скептицизм вперше звернув увагу і зробив спробу розкрити суперечності в складному процесі мислення, що зближало його з наївною стихійною діалектикою античності. Скептицизм відділив суб”єктивну діалектику від об”єктивної, перетворив її в доведення відмінності мислення від об”єктивної дійсності, що вело до агностицизму, заперечення можливої тотожності змісту знання з об”єктом.

Елліністичний декаданс, як і сама криза античного суспільства, не був розкладом античної культури. Він показав нові шляхи, навіть парадоксальні, у розвитку філософської думки, і вони були успадковані західноєвропейською культурою. Велике історичне значення давньогрецької та римської філософії в тому, що вона висунула важливі питання, рішення яких стало завданням подальшої історії філософської думки. В цей період античності зароджується релігійна філософія, найбільш відомими напрямами якої були неопіфагорейство, вчення Філона Олександрійського, неоплатонізм.

ПИТАННЯ 9. Філософія Середньовіччя .

Новим впливовим етапом в розвитку світової філософської думки вважається середньовічна філософія, яка охоплює досить тривалий період від I до XV ст.

В основі ідейно-світоглядних орієнтирів доби Середньовіччя лежить християнська релігія. Важливим джерелом виникнення християнства була іудейська релігійна думка, що була зосереджена в єдиному документі, в якому були зафіксовані основні положення іудаїзму. В III - II ст. до н.е. був зроблений грецький переклад цієї книги, відомої як Біблія.

Християнство як релігійне вчення базується на таких ідеях : ідея гріховності людського роду; ідея врятування, необхідного кожній людині та ідея покаяння всіх людей перед Богом, на шлях якого стало людство завдяки добровільній жертві Ісуса Христа , який поєднав у собі природу Бога і людини. Втілення цих ідей перетворило християнство на одну зі світових релігій нового типу.

Початковий етап формування християнської філософії відноситься до стародавнього світу, коли християнство стикається з філософськими системами періоду розпаду античного світу. Перший етап виникнення християнської філософії реалізується у період патристики.

Патристика ( від лат. «батько») – теологічний та історико –філософський термін, яким означена єдність вчень «отців церкви» - теологів, філософів і письменників – полемістів. Епоха патристики тривала від започаткування Апостольної церкви до виникнення схоластики (I-VIII ст..) і мала три основні тенденції.

1. Цілком відкидається антична освіченість. Усе істинне і добре виходить лише з божественного начала.

2. Антична філософія сприймається позитивно, як інструмент ознайомлення з Богом.

3. Божественна і філософська мудрість при визнанні першості божественної співіснують гармонійно.

Визначним представником позиції несумісності філософії та релігії був Тертуліан ( 160-222 рр.) . Основна його праця «Апологетикум» - «Захист». Він виходив з того, що соціальна функція християнства не залежить від філософського обґрунтування. Тертуліан вважав, що наукові дослідження зайві, адже Євангеліє – єдине авторитетне джерело пізнання Бога, а отже – і будь-якого знання. Бог управляє людським життям і всіма речами. Філософський розум призводить лише до єресі. Проголошуючи несумісність віри і розуму, Тертуліан закріплює це положення в тезі «Вірую, тому що безрозсудно». Цей принцип вичерпно характеризує зміст його вчення, в якому істинність віри являється зовсім іншою, ніж істинність розуму. Філософію він протиставив релігії, античну науку – християнській вірі, розум – божественному одкровенню. Філософія Терту ліана стоїть на порозі середньовіччя.

Однак скептичній свідомості античного світу потрібен був доказ християнських догматів. Ці обставини зумовили тенденцію до зближення християнства й античної філософії. Особливо яскраво вона виявилась в концепції Августина (354-430 рр.).

Він здійснив те, що було лише накреслено у філософських підходах Тертуліана та деяких інших апологетів: поставив Бога у центр філософського мислення, відтак на багато віків мислення стає теоцентричним.

Вихідна теза Августина: «Розумій, щоб вірити, вір, щоб розуміти», - поставила його в ряд видатних середньовічних філософів. Філософія Августина виникає як синтез християнських та стародавніх доктрин, головною з яких стає неоплатонізм.

Бог, за Августином, постає вищою істотою. Він один чиє існування незалежне, все інше існує лише завдяки божественній волі. Бог – причина існування вічного сущого, всіх його змін, він не тільки створив світ, він постійно його оберігає, продовжуючи його творити. Августин відкидає ідеї, згідно з яким світ, будучи утвореним один раз, далі розвивається сам.

Августин, на відміну від давніх філософів, вважав, що для людини відкритий шлях пізнання. Він започаткував теорію самопізнання засновану на апріорності, тобто наддосвідних істинах, творцем яких є Бог. Ці істини можна пізнати лише за допомогою віри. Підкреслюючи значення почуттів або серця, Августин стверджував єдність віри і пізнання. Віра і розум взаємно доповнюють одне одного.

Подальший розвиток середньовічної філософії пов'язаний з посиленням ролі церкви і релігії як у державних, так і в громадських справах. Сакралізація громадської свідомості призвела до поєднання релігії та філософії. Завданням останньої стає пошук раціональних доказів усього, що проголосила церква, і здійснювався він у релігійних навчальних закладах, монастирських школах. Звідси назва етапу – схоластика (грецьк. «школа», «шкільний»). Суть методу: з протилежних тез, положень «за» і «проти», шляхом виявлення різниці вивести методи для доказу абстрактних і навіть спекулятивних концепцій християнства. Батьком схоластики вважають Іоанна Скота Еріугену (810-877 рр.), який висунув положення, суть якого в тому, що справжня релігія і є справжньою філософією та навпаки.

Розвиток схоластичної філософії поділяється на два напрямки: реалізм та номіналізм.

Реалізм приписує реальне існування лише загальним поняттям.

Номіналізм (від лат. «ім”я»), навпаки, не припускає об’єктивного існування універсалій. Загальне, стверджували номіналісти, існує лише після речей, окрім одиничних речей нічого не існує. Номіналізм проводить лінію Демокріта, відроджує аристотелівську орієнтацію на світ одиничних об’єктів.

Серед найбільш визначних представників реалізму був англійський архієпископ Ансельм Кентерберійський (1039-1109 рр.). Він проголосив тезу «віра шукає розум». Це означало: Святе Писання показує, що є істина, але не пояснює, чому. Доказ істини слід шукати в існуванні загальних поза чуттєвих сутностей.

Тільки віра в реальність загальних понять, незалежних від свідомості людини, може виправдати перед лицем розуму догмата християнства.

Найвищого розвитку схоластична філософія досягла у ХІІ – ХІІІ ст., коли зростає інтерес до праць античних авторів, особливо Аристотеля. Енциклопедія наук і вся концепція Аристотеля стали основою середньовічної філософії. Усвідомивши марність заборон, Римська курія вирішила поставити під свій контроль процес вивчення спадщини Аристотеля у католицько – християнському трактуванні. За дорученням Папи це завдання було покладено на видатного мислителя Середньовіччя Тому Аквінського (1226-1274 рр.). Його вчення отримало назву томізм.

Розуміння ролі філософії Аквінатом знаходить своє відображення у вченні про буття. Воно створене на елементах вчення Аристотеля, де світ уявляється як система, порядок, згідно з яким все поділено на декілька ієрархічних рівнів. Самий нижчий – нежива природа, над нею стоїть світ рослин і тварин, далі – світ людини, який є переходом до духовної сфери. Найвищий рівень, вершина, перша абсолютна причина, ціль і сенс всього сущого – Бог.

Проблеми людської душі, суспільства, природних та божественних законів, етичні, естетичні, антропологічні проблеми знайшли своє відображення у працях Фоми Аквінського : «Ареопагітик», «Сума проти язичників», «Сума теології».

Філософсько-теологічна доктрина Фоми Аквінського стала квінтесенцією розвитку середньовічної схоластики. Вона по сьогоднішній день залишається філософською основою католицизму у своєму оновленому варіанті неотомізмі.

ПИТАННЯ 10. Філософія Відродження та її характерні риси

Філософія Відродження (XV – XVI ст.) – сполучна ланка між середньовічною схоластикою і науково – філософським мисленням Нового часу. Це перехідна епоха із суперечливими духовними прагненнями.

Для цього періоду характерна незавершеність, неоднорідність і подвійність теоретичної свідомості. Нове життя вимагало нової філософії, нової моралі, нової ідеології. Тому Відродження означало духовне оновлення людини.

Філософія Відродження переборює схоластику і водночас успадковує багато її характерних ознак.

Із виникненням ренесансної культури змінюється методологічна стратегія мислення; відбувається злам у поглядах на природу: Всесвіт із свідоцтва божественної могутності перетворюється на предмет дослідницького інтересу, міфологема про створення світу з нічого замінюється натурфілософським ученням про нескінченність і несотворимість світу.

Філософія природи, яка тільки починала складатися, у своїх судженнях спиралася на великі відкриття теоретичного природознавства того часу – геліоцентричну систему світу Миколи Коперника. Його праця «Про обертання небесних сфер» перевернула світ. Він замість аристотелівсько-птолемеївської геоцентричної системи світу запропонував свою геліоцентричну систему, кинув виклик всій системі релігійно-схоластичного світогляду, заявив про незалежність наукового пошуку істини від теології і релігійної філософії.

Натурфілософські пошуки характеризувалися такими рисами, як пантеїзм (Бог розчинається у природі) та органіцизм ( таке розуміння природи, за яким вона уподібнюється живому організму і розглядається як живе одушевлене тіло).

Найбільш відомими представниками натурфілософії XVI ст. були Джордано Бруно (1548-1600 рр.), Парацельс (1493-1541 рр.), Бернардіно Телезіо(1508-1588 рр.) .

Ідеологію Відродження називають гуманізмом, розуміючи під цим прагнення до людяності, створення гідних людини умов життя. Основою нового світогляду стає усвідомлення величі та безмежних можливостей людини, яка постає центром світу, головним предметом наукового пізнання. Виникає антропоцентричний гуманізм, християнський гуманізм та громадянський гуманізм.

Громадянський гуманізм звертає увагу на соціально-етичну та політичну проблематику. Зазнають зміни традиційні погляди на соціум. Здійснюються перші спроби обґрунтування ідеї громадянського суспільства. Найтиповішими є політична доктрина Нікколо Макіавеллі (1469-1527 рр.), правова теорія Жана Бодена (1530-1569 рр.), а також утопії Томаса Мора (1478-1535 рр.) і Томмазо Кампанелли (1568-1639 рр.) та ідеї Лоренцо Валла (1407-1457 рр.).

Громадянський гуманізм прагне перетворити суспільне життя на нових засадах. Етика громадянського гуманізму була орієнтована на земне, діяльне життя, в якому служіння суспільству було моральним обов”язком кожної людини.

Християнський гуманізм яскраво був представлений у поглядах Еразма Роттердамського (1469-1536 рр.), який прагнув звільнити християнство від схоластичного догматизму. Однак, філософія Відродження остаточно не відходить від схоластичних стереотипів світорозуміння. Традиційна ідея Бога трансформується в основному у двох напрямках:

1. Бог розчиняється у природі, натуралізується, учення про нього набирає форми пантеїстичного матеріалізму.

2. Бог підпадає під етико – раціоналістичну обробку, і вчення про нього виливається в християнську антропологію Е.Роттердамського.

Значне місце у християнському гуманізмі займає проблема людини, яка розглядається крізь призму освіти, виховання, честі, гідності та свободи.

Релігійні ідеї доби Відродження у концентрованому вигляді були представлені на етапі Реформації, розквіт якого припадає на XVI ст., коли більшість країн Західної Європи переходили до протестантської церкви. Найбільш відомими напрямами стають лютеранство та кальвінізм. Лютеранство утверджує внутрішню релігійну свободу людини з одночасним освяченням її залежності у світському житті. Кальвінізм давав виправдання нормам нової моралі, відстоював своєрідну релігію праці, боротьбу і відповідальність. В цілому, реформаційний рух був направлений проти католицької церкви, її монопольного становища.

Гуманістичний антропоцентризм на перший план висував людину, розглядав її як творця земного буття, що у своїх можливостях підноситься до рівня самого Бога. Людина є найбільш прекрасною істотою, наймудрішою та найсильнішою. Головне призначення її буття у пізнанні і творчій діяльності. Людина – творець своєї власної долі, господар власного життя.

Філософія Відродження стала цінною підвалиною філософських течій Нового часу, оскільки утвердила основу гуманізму – цінність розуму як джерела істини та віри в могутність людської творчості.

ПИТАННЯ 11. Філософія Нового часу: вирішення проблеми методу пізнання

Філософія XVII – XVIII ст. має загальну назву філософія Нового часу. У межах цих двох століть виділяється філософія Просвітництва, філософія французьких матеріалістів і філософія пізнання. Практично – гуманістичний характер ренесансної філософії відходить на другий план. Єдність людини і природи все виразніше поляризується на «суб’єктивне» та «об'єктивне». Світогляд чіткіше орієнтується на тлумачення людини як частини природи. У науково-теоретичній діяльності перші ролі відіграють механіка, математика, оптика та інші галузі природничого знання.

Філософія за формою, тематикою, методами дослідження уподібнюється до природознавства. Саме звідси беруть витоки механіцизм і своєрідний математизм філософія Нового часу. У XVII ст. гуманізм усувається з філософії, стаючи надбанням переважно літературно-художньої творчості.

Найважливішою особливістю філософії цього періоду стає принципова орієнтація на науку, розв”язання проблем наукового пізнання, яке розглядається в якості основного засобу морального та соціального вдосконалення людства, утвердження гідності і могутності людини, джерело її щастя та свободи.

Засновниками методології наукового пізнання були англієць Френсіс Бекон (1563-1626 рр.) і француз Рене Декарт(1596-1650 рр.). Призначення методології усвідомлюється ними однаково: через удосконалення методів пізнання природи до зростання влади людини над нею. При цьому Бекон тлумачить людину як частину природи, а її дух – як своєрідний механізм споглядання природи, призначений відображати її дзеркально. Звідси механістичне за суттю уявлення про істину як точне віддзеркалення предметів і процесів природи, а помилкова думка трактується як спотворення такої «копії» внаслідок дій різних причин. Ці «примари» можуть шкідливо вплинути на розум дослідника, та привести до певних помилок.

За Ф.Беконом, існує чотири групи помилкових думок, або «ідолів», або «примар», що властиві людському розуму. Це:

1. «Примари роду» - пов’язані з недосконалістю самого людського розуму.

2. «Примари печери» - спотворення, що криються в індивідуальних недоліках розуму індивіда.

3. «Примари ринку або площі» - породжені спілкуванням людини.

4. «Примари театру» - викликані сліпою вірою людей в авторитети.

Звільнивши розум дослідника від цих «примар», Ф.Бекон стверджує, що природа стає безпосереднім джерелом істинного знання, формою зв”язку з нею стає чуттєвий досвід, який і приводить до відкриття нових істин.

Дослідно – індуктивний метод Бекон – «шлях бджоли» - це метод узагальнення досліджуваного знання. Його головна мета – розробка чітко обґрунтованих понять, потрібних для наукового пізнання природи.

Засновником протилежної методології програми був Р.Декарт. Його метод називають раціоналістично-дедуктивним. Р.Декарт як видатний природознавець – експериментатор чітко усвідомлював необхідність дослідних джерел науки і вирішальну роль у розвитку наукового знання він відводить розуму, а не почуттям. Роль експерименту суто ілюстративна, він лише підтверджує те, що відкрито й сформульовано розумом.

Сутність цього методу була сформульована у чотирьох правилах Декарта. Перше правило-це вихідний пункт наукового пізнання, де визначаються принципи, або першоначала. Істинними вважаються такі положення, що не містять жодного сумніву і не потребують доказів, тобто істинність яких очевидна. Основним критерієм тут виступає інтелектуальна інтуїція.

Друге правило – це вимога аналітичного вивчення природи, тобто коли складні проблеми діляться до найпростіших складових. Це положення є найважливішим в раціоналістичному методі Декарта, яке вплинуло в цілому на наукову орієнтацію Нового часу.

Третє правило – це раціональна дедукція або процес логічного виведення, який пов”язаний з необхідністю дотримання певного порядку мислення. Він полягає у сходженні від найпростіших до найскладніших для пізнання предметів, процесів і явищ.

Четверте правило – так звана «енумерація», що орієнтує на досягнення повноти знання.

Р.Декарт вважав, що наукове знання створює єдину логічну систему і все, що ми можемо пізнати, закономірно випливає одне з одного.

Інакше тлумачать знання видатні англійські філософи Томас Гоббс (1588-1679 рр.) і Джон Локк (1632-1704 рр.). До них приєднується французький філософ П’єр Гассенді (1592-1655 рр.), котрий виступив з критикою Декарта, протиставляючи раціоналізмові сенсуалізм, який проголосив відчуття єдиним джерелом пізнання.

Найбільш широке сенсуалістичне тлумачення знання наприкінці XVII ст. здійснив Джон Локк у своїй праці «Досвід про людський розум ». Локк критикує вчення Декарта про «природжені ідеї». Єдиним джерелом нашого знання є досвід. Варто лише вказати шлях, яким ми приходимо до знання, і одразу стає зрозумілим, що цього цілком достатньо аби довести, що воно не природжене. Спираючись на факти, почерпнуті з науки Нового часу, Локк обґрунтовує давню тезу сенсуалізму, згідно з якою в розумі немає нічого, що попередньо не було б опосередковано діяльністю органів відчуття.

ПИТАННЯ 12. Філософія Просвітництва ХVII –XVIII ст.

Одна з головних підвалин філософії Нового часу – думка про «розумність світу» - трансформується у XVIII ст. в ідею Просвітництва як головної сили історії, братерства, свободи (сам термін «Просвітництво» ввели Вольтер і Гердер). Розвиток наукових знань і освіта – головний засіб перетворення суспільного ладу, знищення соціальної несправедливості.

Філософи-просвітники були деїстами за своїми світоглядними орієнтирами. Деїзм – це напрям, засновником якого вважають англійського мислителя Едуарда Герберта Чербері (1581-1648 рр.) , котрий в своїй праці «Трактат про істину» виклав сутність «нової релігії». Деїзм ( з латинської dues – Бог) – це вчення, що заперечує ідею повсякденного втручання Бога в життя людей та природи. Деїзм розглядає Бога лише як творця світу, який сповістив йому свої закони, і які діють самостійно. Тим самим визнавався факт існування невидимого договору між людиною і Богом, договір розцінювався як всесвітня настанова, що призначена для функціонування світопорядку без божественного втручання. Тому Бог може взагалі не звертати уваги на людей. Факт виконання цього договору повністю залежить від людини, що змушує людину докладати певних зусиль для збереження природного морального та соціального порядку.

Наслідком цього договору стає суспільний договір, що потребує суворого виконання силами держави. Таким чином, філософи-Просвітники обгрунтовують ідеї суспільного договору, суспільно-конвенціонального розуміння справедливості та природно-правового мислення взагалі.

Класичний філософ епохи Просвітництва, з іменем якого прийнято асоціювати її початок – Франсуа-Марі Аруе Вольтер(1694-1778 рр.). У своїх філософських працях Вольтер висловлює одну з головних вимог так званого «третього стану», до якого належала й буржуазія – рівність людей. Однак він розуміє рівність лише як політичну, а соціальну та майнову диференціацію приймає як необхідність для збереження суспільної рівноваги.

Вольтер виступав проти абсолютизму, вважав за необхідне підпорядкувати церкву державі та за рівність всіх громадян перед законом.

Молодший представник французького Просвітництва – Жан-Жак Руссо (1712-1778 рр.), мислитель і письменник. Центральна проблема його творчості – нерівність між людьми, причини її виникнення та шляхи подолання. Він вважав, що нерівність між людьми не споконвічна, до неї призвела поява приватної власності.

Соціально-економічний та культурний розвиток пов”язані також з приватною власністю, яка приводить до морального занепаду людини, втрати власної сутності та відчуження від природи. Нове суспільство дало б змогу людині стати вільною та реалізувати свої природні ідеї.

Руссо виділив три ступеня суспільної нерівності: перший – майнова нерівність, другий – пов'язаний з виникненням держави на основі домовленості багатих і бідних, третій – зумовлений перетворенням законної влади у деспотизм, коли деспот обходить закони і не зважає на народ. У результаті такого аналізу Руссо доходить висновку про право народу на бунт проти деспота.

За Руссо, головний принцип політичної системи полягає у реалізації прямої демократії через республіканську державу, керовану системою законів, які приймаються всією громадою.

Засновником географічного напряму у соціології, прихильником деїзму був також ще один представник Просвітництва Шарль-Луї Монтеск”є (1689-1755 рр.), який в своїй відомій праці “Про дух законів” з”ясував об”єктивні підстави законодавства та особливості державного ладу, виходячи з принципу географічного детермінізму. Згідно цього підходу, політичний устрій певної країни залежить від природних факторів таких як: грунти, клімат, величина території, корисні копалини та інші. Природа створила людей рівними, однак різниця в кліматі призвела до неоднакового статусу людей в суспільстві, до нерівності і навіть до рабства. Законодавець, вдосконалюючи систему законів, повинен враховувати природні чинники та узгоджувати юридичні норми із законами природи.

Таким чином, філософія Просвітництва стала ідеологією західноєвропейського мислення, яке було зорієнтованим на віру в особливу роль наукових знань у вирішенні соціальних проблем та створенні нового соціуму за законами природного розвитку.

ПИТАННЯ 13. Соціально-філософські ідеї французьких матеріалістів

XVIII ст.

Спрямованість на послідовне матеріалістичне розв’язання проблеми людини знайшла найяскравіше втілення у працях Жюльєна Офре де Ламетрі (1709 – 1751 рр.), Дені Дідро (1713-1784 рр.), Клода-Адріана Гельвеція (1715-1771 рр.) та Поля-Анрі Гольбаха (1723-1789 рр.).

Матеріалісти, як і Просвітники, проявляли велику увагу до особи, її потреб, соціально-політичних умов її життя. Людину вони розглядали як природну істоту, невід”ємну частину природи, що підпорядковується її загальним законам, а людську свободу як залежність людини від природи, власних матеріальних потреб та інтересів.

Природу вони розглядали механістично, як величезну машину, частини якої поєднуються причинними зв”язками і для якої люди виступають лише невеличкими пружинками. Наслідком такого тлумачення стає необхідність, перетворена на фаталізм.

У трактаті «Людина-машина» Ламетрі застосовує механістичний підхід до розуміння особистості. Людина, на його думку, - це своєрідний механізм, машина. Її душа матеріальна і є «двигуном» людського організму. Відмінність людини від тварини лише кількісна - у розмірі та структурі мозку. За Ламетрі, людське тіло – це машина, яка заводиться сама, живе втілення безперервного руху.

Ламетрі вважав, що природа створила не лише людину, а й усі живі істоти для щастя. Вона наділила всіх тварин природним законом, тобто «почуттям, що навчає нас того, чого не повинні робити, якщо не хочемо, щоб нам робили те саме».

Гельвецій вважав, що людська поведінка та діяльність підпорядковані «закону інтересів». Інтерес поєднує основні чинники, що зумовлюють людську активність. Природні фізичні потреби (передусім голод та фізичний біль) та пристрасті (особливо самолюбство) – це головна рушійна сила в людині.

Основу доброчинної поведінки Гельвецій вбачав у досягненні узгодженості між індивідуальними та державними інтересами. Ідеальною формою держави він вважає республіку, а громадянином – власника в прямому розумінні. При цьому він відстоював ідею рівного розподілу власності та необхідності гарантії дотримання державою головних людських прав і свобод.

Погляди філософів-Просвітників та французьких матеріалістів стали ідейними джерелами Великої французької революції 1789 року, яка зробила спробу втілення в життя ідей рівності, свободи і братерства, створення «нової людини» за суто механістичними законами, однак зазнала поразки.

ПИТАННЯ 14. Загальна характеристика німецької класичної філософії XVIII – XIX ст.

Німецька класична філософія створює в європейській інтелектуальній думці XVIII-XIX ст. досить потужний етап розвитку, проблематика якого охоплює гносеологічні, онтологічні, антропологічні, феноменологічні та соціальні ідеї. В ній знаходять своє класичне відображення питання філософії історії, філософії права, філософії науки, філософії релігії, філософії природи, етики, естетики тощо.

Вона збагатила європейську культуру цілою низкою ідейних надбань, без яких неможливо уявити сучасну світову філософію та науку. Німецька класична філософія є останньою формою класичної європейської філософії, після якої розпочався етап розвитку некласичної філософії.

Німецька класична філософія за основне положення своїх досліджень бере антропологічну проблематику, що порушувалась на попередніх етапах. Однак, проблема людини починає вивчатись як суб”єкт пізнання, як своєрідний епіцентр буття.

Духовний світ людини, сфера свідомості розширюють свої межі. Починають досліджуватись і несвідомі, неконтрольовані процеси. Підсвідома робота думки починає розглядатись як фактор творчості, продуктивної уяви.

Також німецька класична філософія звертає увагу на висвітлення форм всезагальності, обґрунтування діалектичної системи світу, в якій світ уявлявся самосуперечливою цілісністю, що розвивається відповідно до законів діалектики. Новою стає ідея діалектичної логіки – системи взаємопов”язаних форм всезагальності (категорій), котрі тотожні взаємозв”язкам буття. Це створює підстави в подальшому сформулювати основні ідеї когерентної концепції істини.

В філософіїї цього періоду важливою темою стає системотворення, пов”язане з прагненням систематично, на основі певного числа принципів, викласти результати розвитку філософської думки.

Німецька класична філософія увібрала в себе провідну проблематику та ідейні здобутки філософії Нового часу, підняла на новий рівень формулювання та вирішення основних проблем попередньої філософії, по-новому їх осмислила, сформулювала, надала їм нового трактування.

Яскравими представниками цього періоду є Іммануїл Кант (1724-1804 рр.), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831 рр.), Людвіг Фоєрбах (1804-1872 рр.), Йоганн Готліб Фіхте (1762-1814 рр.), Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінг (1775-1854 рр.).

ПИТАННЯ 15. Філософія І.Канта

Іммануїл Кант – родоначальник класичної німецької філософії, творець першої системи класичного німецького ідеалізму. Кант не лише філософ, а й вчений у галузі космології, антропології, біології, викладач.

Словами «Зоряне небо наді мною, і моральний закон у мені» Кант визначив два головні напрями та два джерела філософії:

• Механіку Ньютона як основу теоретичної філософії.

• Стимул розробки моральної філософії, яку він називав практичною.

Кант прагнув дати філософське обґрунтування, з одного боку, законам природного процесу, а з другого – людської гідності та взаємної рівності. У процесі розв’язання цих питань він покритикував застарілу метафізику філософію. Творчість Канта можна поділити на два періоди:

1) докритичний, коли Кант виступає як стихійний матеріаліст та обґрунтовує ідею саморозвитку природи;

2. критичний, коли Кант займається «критикою розуму».

Перший період характеризується розробкою питань філософії природи, космології, природознавства в цілому. Кант висунув і обґрунтував космогонічну гіпотезу про виникнення Сонячної системи та Всесвіту шляхом поступового охолодження газової туманності (пізніше вона стає відомою як теорія Канта-Лапласа).

Найважливіші ідеї філософії Канта були розроблені у критичний період ( назва виходить з трьох робіт Канта «Критика чистого розуму» , «Критика здатності судження», «Критика практичного розуму»). Проблема людини, критичний розгляд передумов її пізнавальної, моральної, естетичної діяльності стають основними питаннями цього періоду.

Критичний період в творчості Канта характеризується перенесенням проблеми людини у центр філософських роздумів. Це створює основу так званого «коперниканського» або «сократичного» перевороту, зробленого Кантом у філософії. Проблема людини отримує нову площину осмислення. Сутність людини розкривається крізь призму її чуттєвого світу або природи, свободи або світу практично-моральної діяльності та краси або світу мистецтва. Тому людина несе відбиток цих світів у своїй душі, кожному з яких відповідає певна здібність: світу природи - інтелект, світу свободи – воля, світу краси – задоволення та незадоволення. Згідно цим якостям, стверджує Кант, людина є істотою, здатною пізнавати, зобов”язаною певним чином діяти та наділеною правом сподіватися. Тому вся кантівська філософія сформована згідно зі структурою головних здібностей душі людини.

Кант порушує питання про передумови реалізації людської здатності до пізнання та про межі можливостей людини у пізнанні, окреслені цими передумовами, вперше піддає сумніву абсолютність раціоналістичного та емпіричного фундаменталізму. Оскільки жодному з цих шляхів пізнання не можна віддавати перевагу: без чуттєвості жоден предмет нам не дається, а без розсудку жоден неможливо було б осмислити.

У праці «Критика практичного розуму» Кант вводить поняття категоричного імперативу - необхідного та загальнозначущого морального закону практичного розуму, що зумовлює поведінку людини, наказує поводитися так, щоб її вчинки могли бути основою загального законодавства. Розуміння необхідності дотримуватися морального закону Кант називає моральним вмінням або обов’язком, а повагу до нього – моральним почуттям. Покора перед обов”язком і повага до закону возвеличує людину, перетворює її на вільну від природи та часу істоту, яка є метою сама по собі.

Уся моральна теорія Канта ґрунтується на возвеличенні свободи людини. Філософ шукає і знаходить її у волі. Про це свідчать постулати, які він наводить. Воля вільна, воля розуміється незалежно від емпіричних умов, тобто як абсолютна воля. Водночас вона обмежується категоричним імперативом, який вимагає, щоб правило волі могло бути також принципом законодавства.

Кант вважає, що суперечність історичного процесу – необхідна умова вдосконалення людського роду. Суть цієї суперечності полягає в тому, що люди, з одного боку, здатні об’єднуватися у суспільство, а з другого – виявляти протидію, яка загрожує соціуму розпадом. Але без цієї суперечності неможливий прогрес і розвиток.

На думку Канта, всесвітня історія гуманістична, спрямована на «досконале громадянське об'єднання людського роду» згідно з «планом природи».

ПИТАННЯ 16. Філософська концепція Г.В.Ф.Гегеля

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель–творець ідеалістичної діалектики, всеохопної універсальної теоретичної моделі реальності. Фундаментальним поняттям гегелівської системи є об’єктивний абсолютний дух, який живе і розвивається відповідно до об’єктивних законів діалектики: переходу кількісних змін в якісні, боротьби та єдності протилежностей, заперечення заперечення. Діалектика Гегеля постала як філософська наука, що узагальнює всю історію пізнання.

Основна мета філософії Гегеля - це сприяння перетворенню філософії на науку. Він наближає поняття науковості до поняття системності: істинною формою, в якій існує істина, може бути лише її наукова система. Гегелівська система будується на діалектиці та має назву «Енциклопедія філософських наук».

«Феноменологія духу» Гегеля – це вступ до філософії, і водночас вона показує, як знання людства набули завершеності у філософії Гегеля.

В основі діалектичного методу Гегеля лежить ідея розвитку. Діалектика як загальна теорія розвитку – зеніт гегелівського теоретичного мислення.

Розвиток відбувається на основі розгортання абсолютної ідеї, яка є цілеспрямованою, об”єктивною, діяльною. Формою абсолютної ідеї є діалектичний метод. Це форма саморуху поняття, в основі якої лежить принцип заперечення заперечення. Гегелівська система абсолютного ідеалізму робить спробу охопити всю сукупність знань своєї епохи.

Істина за Гегелем предметна, її треба не лише пізнавати, але практично реалізовувати в житті. Пізнання істини має своїм об”єктом життя, в якому втілилася певна ідея (добра, краси тощо).

Треба зазначити, що Гегель поклав початок історичному розумінню моральності, ввів у етику теорію моральності, проблеми сімейного, державного та громадського буття, збагатив її новим змістом. Філософ вважав, що у греків моральна свідомість не відокремлена від політичної свідомості громадянина, їм властива безпосередня моральність, оскільки індивідуальна воля ще збігається з порядками і звичаями, усталеними формами справедливості. Моральна точка зору повністю формується в буржуазному суспільстві.

Центральною ідеєю гегелівської теорії права є визначення «правовою особою» лише приватного власника, розгляд суспільного життя як прогресу в реалізації свободи. Саме володіння власністю слугує вираженням свободи, хоча ця свобода ще недосконала, формальна. Вищий щабель свободи досягається лише на ступені абсолютного духу. У суспільстві особа буває вільною тоді, коли в умовах цього суспільства у його законах, правилах моралі, державному устрої ідеології людини почуває себе вільною. Одне з найдавніших положень висунутих Гегелем у праці «Філософія права»: «Що розумне, те істинне, що істинне, те розумне».

ПИТАННЯ 17. Антропологічний матеріалізм Л.Фейєрбаха

Людвіг Фейєрбах відмовляється від реалістичної традиції класичної філософії, стверджуючи, що вона відірвана від людини, від реальності. «Нова філософія» - має справу з живою, почуттєвою людиною. Антропологічно обґрунтований матеріалізм у Фейєрбаха висловлює передусім прагнення розуміти людину і як матеріалістичну, і як суспільну істоту.

Історичне значення філософії Фейєрбаха полягає у критиці релігії та ідеалізму. У релігії філософ бачить фанатичну родову свідомість, відчуження плотського начала людини як соціальної та історичної істоти.

Фейєрбах санкціонує прагнення людини до щастя, необхідність задовольнити потребу в приємному. Прагнення до щастя в його інтересах стає суспільним фактом, а етика отримує евдемоністичне звучання. Мислитель впевнений, що лише в спілкуванні люди можуть бути щасливими.

У новому ракурсі розкриває Фейєрбах поняття любові. Антропологічно-історичне розуміння любові було принциповим кроком уперед порівняно з попередніми етичними теоріями. З позиції розуміння людини як істоти суспільної, «Я» пов’язано з «Ти». Унаслідок тілесності та ствердження вітальних сил людяності обґрунтована соціально як єдина можливість становлення та реалізації людської особистості.

Філософ стверджує, що конкретною істотою індивіда робить лише любов, оскільки вона є вершиною людської чуттєвості. Чим глибший предмет любові, тим вона сильніша, а цією силою визначається цінність любові: чим більше ти віддаєш самого себе, тим більш істинною є твоя любов. Неможливо любити без самовіддачі. Самовідданість розкриває людину як чуттєву істоту, водночас означає само здійснення людини, робить її образом Бога. Сам Бог є любов, людина, яка любить, причетна до нього.

Людина - істота універсальна, безмежна і вільна. Вона відрізняється від тварини не тільки мисленням. Людина не є окремою істотою, подібною до тварин. Мистецтво, релігія, філософія, наука – це вияви справжньої людської сутності. Людина є завершеною, коли вона володіє естетичним, художнім, релігійним, моральним, філософським або науковим смислом.

Л.Фейєрбах робить важливий висновок, котрий справив велике враження на подальший розвиток світової філософії, особливо таких напрямів, як екзистенціалізм, персоналізм, філософську антропологію, культурний психоаналіз та інші. Мова йде про те, що філософ уявляв людину не тільки найвищим предметом філософствування, не тільки індивідуальністю, окремою чуттєвою істотою. Сутність людини розкривається в єдності з іншими людьми, що виявляється у зв”язку між “Я” і “Ти”. Антропологічний принцип Фейєрбаха наклав відбиток і на теорію пізнання, коли з”являється нове розуміння об”єкта, який формується спочатку у досвіді людського спілкування. Тому першим об”єктом для кожного виступає інша людина. Звідси мислитель робить висновок: любов до іншого – це шлях до визначення його об”єктивного існування, і значить – до визнання існування зовнішніх речей взагалі.

Філософія Л.Фейєрбаха додала нових ідей до скептичного ставлення щодо класичного раціоналізму в середині XIX ст., сприяла появі нових оригінальних посткласичних напрямів у світовій філософії XX ст.

ПИТАННЯ 18 Трансформація ідей філософії марксизму

Філософська система марксизму містить в собі досить широкий спектр антропологічних питань. К.Маркс (1818-1883 рр.) не створив цілісного вчення про людину, однак, антропологічна проблема завжди була в переліку його світоглядних орієнтацій.

Марксистські розробки стосуються ролі практичної діяльності, людських сутнісних сил, унікальності та універсальності особи, відчуження та шляхів його вирішення, свободи і необхідності, процесуальності людського історичного розвитку , міра якого визначається мірою реалізації сутнісних сил людини, місця культури як вихідної ознаки людського суспільства та інших проблем.

К.Маркс створює своє самостійне вчення – діалектичний матеріалізм, яке значно вплинуло на долю людей XX ст., коли вперше в історії людства почали відбуватися війни за ідеологічні доктрини.

Сприйняття марксизму відбувається в двох аспектах: по-перше, як філософії гуманізму, тонкого аналізу свідомості; по-друге, як революційної теорії відносно знищення існуючого капіталістичного устрою та шляхах побудови безкласового комуністичного суспільства всезагального благоденства і щастя.

Філософ дає глибокий аналіз феномену ідеології, показує, що ідеологічні конструкції та схеми, якими б утопічними, антинауковими чи просто безглуздими вони не були, володіють могутньою самостійною силою і не піддаються ідейній критиці, а навпаки, домінують над людиною в її практичній діяльності, визначають її життя та світорозуміння. Маркс показав, що людська свідомість – це найскладніша ієрархічна система, що живе за своїми власними законами і визначається роботою внутрішніх механізмів, відмітив, що свідомість не є механічним відображенням світу. Ці ідеї Маркса мали великий вплив на філософську думку XX ст., зокрема, такі напрями, як феноменологія, екзистенціалізм, соціологія знання тощо.

Ще одним важливим положенням марксизму є вчення про наявність в історії об”активних, не залежних від людини законів, які можна виявити та використовувати, гальмуючи чи прискорюючи розвиток суспільства. Це стало підставою марксистських утопічних ідей щодо закономірної перемоги комунізму у всьому світі, про перехідний період на шляху до цього – державі диктатури пролетаріату. Ці ідеї Маркса були підхоплені В.І.Леніним та після приходу до влади комуністів поклали начало цілому ланцюгу соціальних експериментів в СРСР, наслідки яких до сих пір відчуваються в економіці, культурі, політиці колишніх країн СРСР.

В XX ст. в західноєвропейській філософії виникають різні течії неомарксизму, які розвивають неортодоксальний марксизм, що ставить своїм завданням пошуки автентичного Маркса і осмислення його теорії з точки зору її адекватності реальній дійсності. До представників цього напряму відносять погляди представників Франкфуртської школи М.Хоркхаймера, Т.Адорно, Г.Маркузе, Ю.Хабермаса, Е.Фромма та інших інтелектуалів, що об”єднались на ліворадикальних позиціях навколо Франкфуртського інституту соціальних досліджень.

Звертаючись до проблем соціального призначення людини та її місця в світі, соціалізації особи, свободи і гуманізму, продуктивності та деструктивності науки і техніки, вони викривали соціальні маніпуляції ідеологією, результатом яких стає формування «одновимірної людини», тобто такої, що повністю втрачає соціально-практичне відношення до суспільства. В сучасних умовах цей тип людини є типовим, обертаючись втратою масами своєї революційності. Тому не пролетаріат, як вважав Маркс, а студенти, безробітні та національні меншини повинні взяти на себе лідерство в революційних процесах. Капіталістичне суспільство, так само як і соціалістичне, виступають суспільними утвореннями, що спотворені тоталітарними силами влади, політикою співіснування та змагання.

По сьогоднішній день марксистська філософія приваблює до себе багатьох представників інтелектуальної думки в Західній Європі, що схвильовані неоднозначними процесами світової глобалізації та її наслідками в соціальній, психологічній, культурній, економічній та політичній реальності.

ПИТАННЯ 19. Характерні риси і основні напрями сучасної світової філософії

У сучасному світі сформувалося багато некласичних напрямів, які розв’язують складні проблеми науки, людини, релігії, суспільного життя тощо. Серед них особливо відомі на Заході неопозитивізм, екзистенціалізм, неофрейдизм, технократизм та інші.

Характерними рисами західної філософії сучасності є:

1. Критичний перегляд принципів і традицій класичної філософії кінця ХІХ - початок ХХ ст.

2. Відображення суспільно-політичного життя, науково-технічного прогресу у філософії.

3. Ідеологізація, політизація філософії.

4. Захист і оновлення класичних філософських традицій.

5. Дослідження проблем людини, культури, глобальних криз цивілізації.

Основне завдання філософії ХХ ст. – це вивчення глибинних змін у культурі, співвідношення між різними сферами її існування. Ця філософія містить широкий спектр проблем і підходів до їх вирішення, насущні проблеми життя й особливо – проблему людини.

Критичний перегляд принципів і традицій класичної філософії кінця ХІХ – початку ХХ ст. полягав у відході від принципів класичної філософії, для якої характерна безмежна віра в розум, у його здатність пізнати світ і встановити «царство розуму». Класична філософія виходила із головного принципу раціоналізму –визнавала розум основою пізнання та поведінки людини, яка є розумною істотою й усвідомлює власні можливості, організовує своє життя на раціональних засадах.

У філософії ХХ ст. відбувається розмежування раціоналізму, започаткованого Р.Декартом, Г.В.Лейбніцем, та ірраціоналізму, представниками якого були А.Шопенгауер (1788-1860 рр.), Ф.Ніцше(1844-1900 рр.) Е.Гартман (1842-1906 рр.), А.Бергсон (1859-1941 рр.) та ін.

Ірраціоналізм – це філософське вчення, представники якого стоять на позиції обмеженості пізнавальних можливостей мислення та вважають найвищим джерелом пізнання інтуїцію, почуття, інстинкт. Вони вважають, що людина не може збагнути таємниці буття за допомогою розуму. Для них дійсність не має закономірності, вона підкоряється випадку або волі. На відміну від раціоналізму, де людина – це істота, яка перебуває поза світом, і має місце відторгнення від світу, ірраціоналізм вбачає головний сенс буття саме в людині, в її внутрішньому, духовному світі. Хосе Ортега-і-Гассет зазначав, що, починаючи з філософії Декарта, людина залишається поза світом, тому що декартівська теза «мислю, отже існую» становить найзначнішу формулу раціоналізму.

У ірраціоналізмі усталеними є декілька напрямів: філософія життя, інтуїтивізм, екзистенціалізм, філософська антропологія, персоналізм та ін.

ПИТАННЯ 20. Позитивістські напрями сучасної філософії

Одним із поширеніших напрямів сучасної філософії Заходу є неопозитивізм, який розвинувся з позитивізму. Позитивізм має два етапи розвитку.

Початок першого етапу пов'язаний з діяльністю Огюста Конта(1798-1857рр.) та Герберта Спенсера(1820-1903рр.).

Вони стверджували, що їхня філософія визнає тільки реальні факти, а не абстрактні умовивоводи, вимагали відмовитися від спроб проникнення в сутність предметів і явищ, визнаючи в пізнанні тільки право встановлювати послідовність явищ, описувати потік об’єктивних відчуттів.

Позитивізм Конта визнавав існування об’єктивної реальності – матерії, але заперечував можливість її пізнання. Сприймаючи зовнішню форму речей, людина, на думку Конта, ніколи не опановує внутрішнього, глибинного змісту певної речі. Така теоретична позиція давала можливість Конту розглядати позитивізм як проміжну позицію між емпіризмом і містицизмом.

Однією з важливих сторін контівської концепції є обґрунтування трьох стадій інтелектуальної еволюції людства: теологічної, метафізичної і позитивної.

Теологічна стадія – обожнювання світу, невміння його пояснити. На етапі метафізичної стадії людина намагається пояснити світ з погляду науки, але робить це споглядально, стаючи рабою абстрактних філософських схем. І лише на позитивній стадії людина відкриває для себе значення конкретної речі, яку треба спостерігати і вивчати. Проголосивши позитивізм своєрідною вершиною інтелектуальної еволюції людства, Конт абсолютизував конкретну річ, знехтувавши залежністю, взаємодією речей.

Другий етап позитивізму представлений філософією Ернста Маха(1838-1916рр.) та Ріхарда Авенаріуса(1843-1896рр.) під назвою «махізм» або емпіріокритицизм. Цей напрям доводив, що основою світу є «комплекс відчуттів», або «нейтральні елементу світу», де фізичне і психічне – нерозривні. Матеріальне проголошувалося залежним від духовного, отже не існувало поза суб’єктом сприймання. У позитивізмі «нейтральні елементи світу» називаються «фактами», «краплями досвіду», однак суть їх зводиться до заперечення об’єктивної реальності.

Неопозитивізм вважають третім етапом позитивізму. Він виник серед представників Віденського гуртка у 20 – ті роки ХХ ст. Цей напрям поєднує різні логіко-філософські школи, підходи та позиції. Існує декілька різновидів неопозитивізму: логічний позитивізм, аналітична філософія, філософія лінгвістичного аналізу, семантична філософія та ін.

У неопозитивізмі 20–30–х рр. основою був логічний позитивізм. Цей напрям поділяється на логічний атомізм, логічний аналіз, операціоналізм тощо. Центральним положенням усіх варіантів логічного позитивізму виступає вимога видалити з філософії та всіх інших наук судження, які не підлягають перевірці шляхом конкретно-почуттєвого досвіду людей. Такий спосіб перевірки отримав назву верифікація.

Предмет філософії неопозитивізму – тільки емпіричні знання та прийоми їх логічної обробки за допомогою формальної логіки. Неопозитивісти заявляють , що істинне знання залежить не від окремого суб’єкта, а підтверджується досвідом багатьох людей. Основою істини в них є конвенціоналізм – визнання істини як умовної домовленості між людьми.

Останніми роками філософія логічного аналізу витісняється аналітичною філософією або філософією лінгвістичного аналізу – Томас Кун(1922-1996рр.) і Пол Феєрабенд(1924-1996рр.) піддали критиці принцип верифікації. Аналітична філософія намагається звільнитися від світоглядних проблем – тих, які не можна перевірити за допомогою конкретно – почуттєвого досвіду.

У неопозитивістській філософії велика увага приділяється проблемам мови, які трактуються як основні філософські проблеми. У зв’язку з цим виникла семантична філософія, де слово перетворюється на носія сутності світу. Одні представники цього напряму займалися дослідженням явищ у логіко – математичному аспекті, інші – вивчали і вивчають психологічні та соціальні проблеми.

До різновидів сучасного неопозитивізму належить і прагматизм, засновником якого був Чарльз Пірс(1839-1914рр.). Основа цієї філософії – активна діяльність людини заради особистої користі. Істинне те, що вигідне. Корисність обґрунтовується з позиції інтересів певної групи людей, класу, нації.

У 50 – 60 – х рр. виникає постпозитивізм. Він має, як і неопозитивізм у цілому, сцієнтистську орієнтацію, тобто визнає науку, особливо природознавство, головним фактором суспільного прогресу.

Виникнення цієї течії пов’язане з тим, що в позитивізмі гіпертрофований принцип емпіризму. З точки зору постпозитивізму, первісним пунктом пізнання є не власне елементи, а теоретичні доводи. Це положення дуже яскраво представлене в такій постпозитивістській школі, як критичний реалізм Карла Поппера(1902-1994рр.), де стверджується, що будь-яке наукове знання має тільки гіпотетичний характер і схильне до помилок.

Постпозитивізм ототожнює онтологію та науку, реальність і мову, хоч у постпозитивізмі багато залишається від неопозитивізму.

Продовженням неопозитивістського напряму вважається герменевтика (сукупність методів і правил інтерпретації, перекладу та роз”яснення сенсу, змісту творів науки і культури) та структуралізм (винесення на перший план аналізу структури об”єкта, що досліджується).

ПИТАННЯ 21. Філософська антропологія.

Філософська антропологія — філософське вчення про сутність людини, була заснована Максом Шелером (1874-1928) та згодом набула багатьох прихильників, серед яких відомі Арнольд Гелен (1904- 1976), Ернст Ротхакер (1888 - 1965), Ханс Плеснер (1892 - 1985) та інші. Пред­ставники антропології наполягали на тому, що найпершим об'єктом філософського досліджен­ня повинна бути людина, проте людину слід роз­глядати та вивчати всебічно, в усіх її проявах та характеристиках, залучаючи до її розуміння результати багатьох наук.

Передумовою виникнення цього напрямку була криза традиційних уявлень про людину. На думку М. Шелера, спеціальні науки про людину не дають чіткого уявлення про природу і сутність людини. Фунда­ментальною наукою про людину, її походження, фізичне, психічне і духовне начала в світі, про сили і тенденції її розвитку мала стати філософська антропологія. Це була спроба узагальнення і теоретичного аналізу тих знань про людину, що були отримані антропологією, біологією, психологією, соціологією та ін.

Початком філософської антропології вважається поява праць М. Шелера «Становище людини в кос­мосі» (1928) і Г. Плеснера «Ступіні органічного світу і людина» (1928). В них розглядалися суттєві ас­пекти відносин людини з живою природою – тваринним та рослинним світом, частиною якого була людина.

Предствники цього напрямку підкреслювали відмінність людини і природи, яку бачили в тому, що люди­на здатна звільнитися від тиску біологічних потреб. Вона не стільки біологічна, скільки духовна істота, яка здатна стати над природою, але через це, людина знаходиться у вічних пошуках шляхів до самовдосконалення. Через біологічну непристосованість до природи, людина змушена активно діяти, пристосовувати природу до себе, що реалізується в різних формах людської культури. Вони вважали, що відмінність людини від тварини проявилася вже на етапі дій первісної людини. Тобто визна­чальним у розумінні сутності людини є її діяльність.

М. Шелер вважав, що людина постає унікальним явищем світу, оскільки лише вона прилучена до буття як такого. Наслідком такого при­лучення постає людська зорієнтованість на духовні цінності. Людина, перш за все, є носієм духовних цінностей, а це значить, що її первинним відношенням до світу є позитивне відношення. Воно проявляється у ставленні до інших людей, найвищим проявом якого постає любов, бо любов – це ун­ікальна зустріч з іншим, рівним тобі буттям, і входження із ним у духовне спілкування і взаємодію.

На думку М. Шелера, найвищим рівнем любові є любов до Бога, оскіль­ки лише в ній знаходить повний прояв унікальність людини, її відношення до світу та ціннісні засади духовності. Проте, в реальному житті, через наявність грізних природних явищ, духовні людські цінності зазвичай виявляються безсилими, а звідси випливає основне завдання людини – поєднати духов­ність із проблемами реального життя.

До безумовних надбань філософської антропології слід відне­сти те, що вона звернула увагу на виключне значення проблем людини для сучас­ного суспільства та філософії. Особливо переконливе значення в сучасних умовах має акцентування уваги на тих питаннях, що ведуть до втрати людиною, на межі тисячоліть, надійних орієнтирів свого самоудосконалення, а також намагання включити у осмислення людини визначення її ролі і місця у складному сучасному світовому процесі.

В цілому, методологічні принципи філософської антропології і конкретні теоретичні побудови моделей суспілного життя та оцінки духовності, що витікають з них, сприяють подальшому прогресивному розвиткові соціальних систем. Але, разом з цим, вони страждають тим, що будучи відірваними від реального тжиття і її претензії на осно­воположну філософську дисципліну, що дає наукове знання про сутність людини, про її цілісний образ залишилися нездійсненими. В кінці XX ст. філософська антропологія влилася в інші філософські апрямки, що претенду­ють на теоретичне осмислення і тлумачення сучасного знання про людину і досягнення нового розуміння сут­ності людини — екзистенціалізм, прагматизм, персо­налізм, структуралізм та ін.

ПИТАННЯ 22. Релігійно-філософські напрями філософії XX ст. (неотомізм, персоналізм, П.Тейяр де Шарден).

Характерні риси сучасних релігійно- філософських напрямів:

– поворот від теоцентризму до антропоцентризму, визнання аб­солютної цінності людини;

– спроба гармонійного поєднання релігійної філософії та науки;

– визнання важливості збереження гуманістичної спрямованості культури;

– увага до проблем справедливого суспільного розвитку;

– підтримка екуменічного руху – руху за об’єднання релігій як засіб пом’якшення трагічних суперечностей сучасності.

Найавторитетнішою течією є неотомізм як офіційна філософія Ва­тикана. Це об’єктивно-ідеалістична філософія, що найбільш поширена в країнах, де панує католицька релігія. Як видно з самої назви, неотомізм — це сучасний томізм вчення середньовічного філософа Томи (Фоми, Хоми) Аквінського (1225–1274), пристосованого до нових історичних умов. Енцикліка (послання) Папи Римського Лева ХІІІ (1879) до всіх католиків, визнала неото­мізм єдиною істинною філософією, що відповідає католицькому християнському віровченню.

Засновниками і найбільш відомими представниками неотомізму прийнято вважати Жака Марітена (1882–1973, Франція) та Юзефа Бохеньського (1902–1995, Швейцарія). Одним з основних принципів філософії томізму є ідея гармонічної єдності віри і знання, релігії і науки. Апологети неотомізму стверджу­ють, що віра і знання, релігія і наука перебувають у беззаперечному синтезі. Причому, це поєднання ба­зується на твердженні, що обов'язко­вим, органічним для філософії є божественне одкро­вення. Звідси виходить неотомістське твердження, що філософія є служницею богослов'я. Вважається, що основним завданням філософії має бути раціональне розкриття і виправ­дання релігійних (божественних) істин.

Неотомізм оголошує матеріальний світ другорядним, похідним від Бога, який є першопочатком усієї реальності. Його представники підпорядковуючи науку вірі в Бога, виділяють три рівні пізнання: чуттєвий, раціональний та Божествене од­кровення. Найвищим ступенем пізнання вважається третій, який грунтується на вірі в Бога.

З метою уникння конфліктів між прихильниками науки і релігії, неотомісти праг­нуть представити цей конфлікт лише як не­порозуміння, не зовсім правильне тлумачення текстів Свя­щенних книг. Так, діях Творця щодо створення світу, в алегоричній формі розповідається про мільярди і мільйони років формування та розвитку сучасного світу. Для примирення віри і ро­зуму, науки і релігії, є запевнення неотомістів, що під створенням Богом у перший день світла слід розу­міти взаємоперетворення позитронів і електронів (електронно-позитронна анігіляція) на потоки фотонів.

Навіть неотомісти не заперечують. Іншим прикладом використання

Поряд з доказом фундаментальної проблеми томізму — буття Бога та розумінням його місця в світі, неотомісти розвивають матеріалістичну еволюційну теорію похо­дження живих організмів та проблему буття людини.

Через аналіз людського буття у світі розгля­даються та обґрунтовуються всі основні положення неотомізму. Людина, за неотомізмом, є складною єдністю душі та тіла. Метою і смислом її існування повинно бути споглядання божественного блага та прагнення до нього. Прагну­чи до блага, людина набуває інтелектуальних, мораль­них та релігійних чеснот, на формування яких і по­винно бути спрямоване її життя.

Неотомісти не заперечують, що особистість — це стійка і самостійна матеріально-духовна субстанція, характерними рисами якої є свобода, самосвідомість, здатність проявити себе в духовній сфері та творчі можливості. Але проявитись всі ці риси можуть лише в співвіднесенні з Богом. Взагалі, людський інтелект, щоб бути істинним, повинен бути узгодженим з Божественною сутність. Людина творить свій культурно-історичний світ, але спонукається до цього Богом.

Людина є основним елементом суспільного буття, вона творить історію, яка веде до вищого стану розвитку су­спільства — «граду Господнього». Людське суспільство ро­зуміється неотомістами як природне. Його основними формами є: сім'я, община, суспільство, держава. Приватна власність ототожнюється з присвоєнням людиною предметів природи. Неотомізм заперечує індивідуалізм та колек­тивізм, як фальшиві крайнощі. Він пропагує так зва­ний солідаризм, що грунтується на християнських принципах любові до ближнього. На практиці це має вигляд проповіді соціального миру між різними соціальними верствами населення та відстоюють ідею теократичного суспільства, тобто такого, в якому керівні посади будуть належати представникам релігії.

До релігійної філософії відноситься також і персоналізм – напрям філософії другої половини XX ст., що визнає особистість первинною творчою реальністю і вищою цінністю буття. Вперше цей термін був ужитий у 1799 р. Особа, особистість, у вченнях персоналістів, є первинною стосовно суспільства.

Французький філософ Емманнуель Муньє (1905 - 1950) вважав, що особистість - це прояв вищої, абсолютної духов­ної сутності в людині. Як особистість, людина не знає ніяких меж і перебу­ває у постійному творчому становленні, яке є різновидом включеності в соціальне буття. Е. Муньє закликав до оновлення суспільства шляхом відродження особистості. Тому все, що сприяє роз­витку особистості, було прийнятним для персоналізму. Більше того, він на­полягав саме на необхідності вітати та позитивно засвоювати різні культур­но-історичні та філософські надбання саме тому, що вони можуть постати надбаннями окремої особистості.

Російський філо­соф Михайло Бердяєв (1874-1948), у категоричній формі декларував те, що особистість є абсолютною, тобто Божественною духовною одиницею, а тому вона у вихідній своїй якості по­стає як абсолютна свобода, тобто свобода геть від усього, в тому числі і від Бога, бо і у відношенні до Бога особистість має можливість визначатися сама. Відчути в собі особистість, зрозуміти та оцінити її, - це значить перейти в особливий, творчий режим буття. Проте найбільше закабаляє людину матер­іальне, тому, на думку М. Бердяєва, матеріалізм та різного роду реалістичні напрямки є найбільш небезпечними та ворожими людській особистості позиціями.

Ідеї персоналізму органічно розвивалися в річищі української філософської думки (частково вони на­явні у Григорія Сковороди (1722-1794) та Памфіла Юркевича (1826-1874). Досить чітка концепція персоналізму притаманна філософії Олександра Кульчицького (1895-1980), який, досліджуючи сутність людської природи у національному контексті, розробив оригінальну концепцію «українського персоналізму». Його теорія виступає не замкне­ним, «хутірським» вченням, а розгор­тається у тісному зв'язку зі світовою філософською думкою та є складовою ча­стиною європейської культури. В. Кульчицький висловлює низку думок, що пізній вступ України на арену світової історії допоможе українцям оминути помилки Заходу.

Неотомістським уявленням про людину і світ протистоїть вчення П’єра Тейяра де Шардена (1881–1955). Це видатний французький палеонтолог, антрополог (один з першовідкривачів синантропа), теолог і член Ордену ієзуїтів, який пізніше був відлучений від католицької церкви. Основна його праця “Фе­номен людини”.

Центральним принципом розвитку Тейяр де Шарден проголосив еволюціонізм. На його думку, принцип еволюції вкорінений у самій дійсності і притаманний усім явищам природи.

Основними етапами процесу розвитку світу, на його думку, виступають:

1) переджиття;

2) життя;

3) мислення (думка);

4) наджиття.

Відповідно до цього формуються: літосфера (неорганічна природа); біосфера (органічна природа); ноосфера (феномен людини); космосфера (єднання душ людей у космічному Христі після завершення історії).

Особливу увагу Тейяр де Шарден приділяв третьому етапові еволюції, пов’язаному із становленням та розвитком людства. На етапі ми­слення, на його думку, з’являється людина, яка концентрує в собі психіч­ну енергію, творить ноосферу, персоналізує світ. Вона є ланкою в біоло­гічній еволюції. До часу появи людини, з її унікальними здібностями мислення, все у світі було роз’єднаним, відокремленим. Людина своєю діяльністю постійно здійснює вищий синтез усього сущого, створює нову сферу – сферу духу. На цьому рівні виникає вища фо­рма в розвитку світу – свідомість, духовність.

Тейяр де Шарден намагався обґрунтувати положення, що Бого­людина Ісус Христос, завдяки механізмові Боговтілення, має універсальні космічні атрибути. Саме тому Він є особистісним центром усього універсуму, від якого починаються і до якого сходя­ть­ся всі шляхи еволюції. Космогенез, у Тейяра де Шардена, ототожнюється з «Христосогенезом». Його ідеї значно вплинули на соціаль­но-етичне вчення католицизму, зокрема на його модель майбутнього людського суспільства.

Суспільний еволюціонізм Тейяр де Шардена передбачає всесвітню уніфікацію, ліквідацію всіх інтелектуальних, політичних, національних і мовних бар’єрів. Спочатку, на його думку, виникнуть єдині загальнолюдські культура, наука, релігія, мораль, які стануть основними засобами захисту від усіх бід і проблем сучасності. Чинником, що зумовить об’єднання людства в єдине ціле, є християнська любов. Саме вона – є рушієм еволюції суспільства і дає змогу людству об’єднатися, без втрат осо­би­­­­с­тої індивідуальності кожного.

При помітному неспівпаданні розглянутих ідей, спільною їх рисою є те, що в кінцевому результаті вони переходять від суто теологічних проблем до соціальних і намагаються розв’язати їх разом з іншими прогресивними напрямами сучасності.

ПИТАННЯ 23. Філософія екзистенціалізму XX ст. (К.Ясперс, М.Хайдегтер, Ж.-П.Сартр).

Екзистенціалізм або філософія існування — ірраціоналістичний, один з найвпли­вовіших напрямів світової філософії ХХ ст. Попередником сучасного екзистенціалізму вважаєть­ся датський філософ Сьорен К’єркегор (1813–1855), хоча екзистенціалізм, як самостійний напрям, виник на початку 20-х років ХХ ст. у Німеччині та Франції.

В умовах гли­боких потрясінь, що спіткали людство у XX ст., екзистенціалізм звернувся до проблем критичних, кризових ситуацій, прагнучи зрозуміти поведінку люди­ни в жорстоких, граничних ситуаціях, які показали нестійкість, слабкість і невідворотну кінечність будь-якого людського існування.

Головна увага в екзистенціалізмі приділяється духовній витримці людини, яку доля закинула в ірраціональний (нерозумний) потік подій і яка глибоко розчарувалася в історії. В цих умовах, єдиною справжньою дійсністю стає лише буття людської особи­стості. Це буття, в якому людина спочатку існує — думає, відчуває, живе, а уже потім визначає своє місце в світі і є предметом філософського аналізу екзистенціалізму.

Основний зміст екзистенціалізму надзвичайно складно визначити. Майже в кожній країні екзистенціалізм на­був специфічних рис. Але, не дивлячись на це, все-таки можна виокремити деякі основоположні філософської позиції екзистенціалізму.

Людині здається, що оточуючий її світ є раціональ­ним, що є якісь загальні закони світу, історії, культу­ри. Але в дійсності світ абсурдний, чужий, безглуз­дий, як і все людське життя. Буття людини — це дра­ма. Людина одинока у своїх почуттях, вона знахо­диться в пустоті. У спілкуванні ж з іншою вона або підкоряє її волю собі або сама підкоряється її волі.

Характеризуючи людину, екзистенціалізм ігнорує соціальне середовище, в якому людина живе. На дум­ку екзистенціалістів, у світі існують лише окремі, конкретні особистості з автономною свідомістю, яка не залежить від зовнішнього світу. Колектив, суспіль­ство протистоять особистості, прирікають її на по­всякчасне безособове існування, що викликає страх, відчуття невпевненості, приреченості, безсилля.

Центральною проблемою для екзистенціалізму є конфлікт особистості і суспільства. В сучасному суспільстві спостерігається деперсо­налізація індивіда, яка проявляться в тому, що науко­во-технічний прогрес, монотонність праці, ускладнен­ня соціальних структур, об'єднання великих мас лю­дей на виробництві, бюрократизація та стандартиза­ція життя поглинають особистість, нівелюють людей, призводять до дегуманізації суспільства.

Шлях до подолання цього конфлікту прибічники екзистенціалізму вбачають не в перебу­дові суспільних відносин, а у втечі в світ екзистенції, в світ, так званого, істинного існування особистості. Людина така, якою вона сама себе хоче бачити. Вона сама себе визначає, прагне до своєї індивідуальної мети, тво­рить себе, вибирає своє життя.

Життя людини суперечливе. З одного боку, люди­на відчуває свою силу, здатність змінити світ, з іншо­го — безпорадність, уразливість, самотність у світі. Для подолання цього відчуття необхідно чітко з'ясу­вати, яким є світ сьогодні і яке місце людина займає у цьому світі. Аналізуючи підходи представників екзистенціалізму до вирішення цього питання, в сучасній філософії умовно виділяють його дві основні форми:

1) релігійну – Карл Ясперс (1883–1969, Німеччина) та Габріель Марсель (1889–1973, Франція).

2) атеїстичну – Жан-Поль Сартр (1905–1980, Франція), Альбер Камю (1913 – 1960, Франція) та Мартін Хайдеггер (1889–1976, Німеччина).

К. Ясперс робить наголос на не­завершеності, відкритості розумового процесу усвідомлення дійсності, в яко­му питання переважають над відповідями. Головна мета філософії — допомогти людині зрозуміти, усвідо­мити своє місце в світі, зрозуміти важливість любові, навчитися бути самим собою, досягти свободи. Філо­софія має поставити перед людиною життєві орієнти­ри. Причому, істинне буття не пізнається наукою, а усвідомлюється душею за допомогою філософії, цен­тральне місце в якій, стверджує К. Ясперс, займає релігійна віра, яка ґрунтується на роздумах, на Божественному одкровенні.

Ж.-П. Сартр сенс людського буття вбачає в свободі. Кожна людина, вказує він, в своїх природно-біологічних, соціальних, політичних характеристиках повторна, подібна іншим людям. Але разом із тим їй властива неповторність, яка про­являється в її цілях, задумах, що спрямовують люди­ну в майбутнє. Майбутнє представлене розмаїттям можливостей і тому завжди багатозначне. Це постійно ставить людину в ситуацію вибору, а значить — свобо­ди, яка, за Ж.-П. Сартром, є універсальною характе­ристикою людського існування.

Інший французький філософ-екзистенціаліст і також знамени­тий письменник А. Камю (1913 - 1960) створив свій варіант філо­софського осмислення переживання людиною свого буття. Людині в цьому світі немає на що сподіватися, окрім себе самої, проте в самій собі вона може знайти силу про­тистояти абсурду, відносності, безнадії. Тому в своєму творі про Сізіфа філософ пише, що єдиним і найпершим питанням філософії може бути лише питання про самогубство, яке він формулює так: чи варте життя того, щоби бути живим? Це питання кожна людина може вирішити лише сама наодинці із собою.

М. Хайдеггер вважав, що сучасна йому філософія втратила головне своє питання — питання про сут­ність буття, взагалі. Щоб розв'язати його, слід з'ясу­вати сутність людського буття. В чому ж полягає сутність людини? Вона полягає в особливому способі існування, а саме — існування в страхові. Відчуваючи страх, людина стає одинокою, її перестає цікавити світ, вона звертається до себе і починає розуміти себе. Страх — основне переживання і спосіб буття, що дає змогу точно і всебічно зрозуміти людину. Об'єктом страху не є щось конкретне. Страх належить до невизначеної небезпеки, до світу як такого, невідомої долі в житті, а смерть є остан­ньою, вирішальною і справжньою можливістю буття.

Окреслені ідеї основних представників екзистенціалізму мали ве­ликий вплив на громадську думку середини та другої половини XX ст., на мистецтво, навіть політику. Ця філософія справді поставила лю­дину обличчям до найперших питань життя, зробивши внутрішній світ людини єдиним вихідним пунктом для розуміння всіх аспектів життя. В кінцевому підсумку ця філософія закликала людину бути гідною своїх власних якостей, боротися за свою гідність та збережен­ня своєї індивідуальності.

Таким чином, екзистенціалізм вказує, що для вирішення головних проблем – самопізнання особистості та подолання протирічь між особистістю і суспільством існує два шляхи. Перший знаходиться поза філософією – це небезпечні для життя моменти ризику при зіткненні з суспільними проблемами та війни, хвороби і смерть. Другий – це вирішення вказаних проблем за допомогою його філософії, яка розкриває сутність буття людини, її можливості в суспільстві, підштовхує до свободи і до життя. Стати вільним — це означає подолати кризи, прий­ти до пізнання себе, побачити дійсні зв'язки реального буття і визначити свою долю.

ПИТАННЯ 24. Психологічні напрями у філсофії XX ст. (фрейдизм, неофрейдизм).

Важливу роль у формуванні сучасного погляду на людину відіграв у XX ст. такий філософський напрямок як фрейдизм. Його засновником був австрійський психіатр 3игмунд Фрейд(Фройд) (1856 - 1939).

Доктрина запропонована З. Фрейдом з кінці XIX — на початку XX ст. для вивчення потаємних зв'язків та основ людського життя, була запропонована в праці «Тлумачення сновидінь» (1899). Кожне психічне явище, вказував він, необхідно розглядати в трьох аспектах — динамічному (взаємодія різних пси­хічних сил), енергетичному (розподіл енергії в конкретному процесі) і структурному. Фрейдизм стверджує, що інстинкт – це головний стимул поведінки людини та суспільного розвитку загалом. Людина керується насамперед підсвідомими спонука­н­нями. Серед усіх інстинктів Фрейд домінантним вважав інстинкт лібідо (лат. “статевий потяг”).

Цей психологічний напрям у філософії за вихідне положення при дослідженні суспільних проблем брав психологію людей і механічно переніс закони біології у сферу суспільного життя, що, на думку автора, забезпечувало об’єк­тив­не обгрунтування характеру законів суспільного розвитку.

Вчення ж про психічну структуру виникло пізніше. З. Фрейд у праці «Я і Воно» (1923р.) використовує три психічні складові: Воно (ід), Я(его), над-Я (супер-его). Під Воно розумілася сукупність інстинктивних потягів. Ця частина психічного апарату охоплює все природжене, генетично первинне, яке підвладне принципу задоволення і нічого не розуміє про реалії. Це резервуар психічної енергії, по­тягів, що прагнуть до негайного задоволення. Ця енергія пер­винна, ірраціональна та аморальна і її потреби повин­не задовільняти Я (его).

Я, або свідомість, відокремилося від Воно внаслідок еволюції, з метою адаптації до оточуючого середовища. Я стає посередником між зовнішнім світом і Воно – потягами та задоволеннями. Я керується не принципом задоволен­ня, а вимогами реальності, стримує ірраціональні імпульси Воно. До функції Я належить самозбережен­ня організму, накопичення досвіду зовнішніх впливів, збереження пам'яті, уникнення загрозливих впливів, контроль над інстинктами, що визиваються Воно.

Особлива увага приділялася над-Я, яке представляє соціально-культурний світ (відображення суспільної свідомості) в людині. Воно формується в результаті сприйняття людиною соціальних норм, моральних норм заборон та за­охочень і виступає як джерело життєвої позиції індивіда. Над-Я проявляється у свідомості як совість. Напруга, що породжується ним у психічній структурі, сприймаєть­ся як почуття страху, провини, депресії, неповноцін­ності тощо.

Від напруг Я рятує за допомогою сублімації. Сублімація — це процес, за допомогою якого заборо­нена сексуальна енергія, переходить на несексуальні об'єкти і проявляється у вигляді різноманітної діяль­ності.

Процес сублімації включає наступні аспекти:

• переключення енергії з об'єкта інстинктивних потягів на об'єкти іншого роду (фізична праця, спорт, художня творчість тощо);

• трансформацію емоцій, що супроводжують цю ді­яльність (десексуалізація, дезагресифікація);

— звільнення особистості від диктату інстинктів;

— перетворення інстинктивних потягів у соціально прийнятну форму.

Поняття "сублімація" 3. Фрейд прагнув викорис­тати як доказ, що вищі психологічні функції виника­ють з нижчих. Він намагався, за допомогою психологічного пансексуалізму, пояснити такі яви­ща, як наукова діяльність, художня творчість тощо. Таким чином, сублімація розглядається в психоаналізі як один з найефективніших засобів розв'язання психічних конфліктів, які в іншому ви­падку призвели б до неврозів.

Разом з тим, психоаналіз З. Фрейда має певні недоліки. Зокре­ма, він фактично нехтує роллю соціального фактора у формуванні й розвиткові свідомості та психіки люди­ни. З критикою його виступили учні З. Фрейда Карл Юнг (1857- 1961) і Альфред Адлер (1870-1937), які створили власні напрямки психоаналізу.

К. Юнг використовує нове поняття — колективне несвідоме, що успадковане від далеких предків і яке він назвав архетипами. Колективне несвідоме — це загальнолюд­ський досвід, що притаманний усім расам та народам. Він є потаємним слідом пам'яті людського минулого, а також долюдським, тваринним станом.

А. Адлер прагнув удосконалити концепцію психо­аналізу шляхом виділення такого фактора розвитку особистості, як відчуття неповноцінності, породжено­го, зокрема, тілесними дефектами. Прагнучи подола­ти це відчуття та самоутвердитися в суспільстві, лю­дина актуалізує свої творчі потенціали. Цю актуаліза­цію А. Адлер називає надкомпенсацією. Надкомпенсація — це особлива соціальна форма реакції людини на відчуття неповноцінності. "Комплекс не­повноцінності", за Адлером, є джерелом неврозів.

У кінці 30-х років XX ст. виник так званий нео-фрейдизм, який поєднав у собі психоаналіз Фрейда та соціологічні теорії. Представники неофрейдизму піддали критиці ряд положень класичного психоана­лізу, але зберегли головні його аспекти — ірраціо­нальні мотиви людської діяльності, що властиві кожному індивіду. Основну увагу вони звернули на дослі­дження міжлюдських стосунків.Зокрема, неофрейдисти вважали, що сучасне су­спільство саме по собі вороже людині, воно заважає розвиткові особистості, формуванню її життєвих цінностей та ідеалів, а людина не має можливості до­сягти гармонії з ним. Звідси виникає почуття самотності, відірваності від оточуючих, відчуження.

Найбільш відомим представником неофрейдизму був Еріх Фромм (1900-1980). Характерні особливості особистості, на думку Е. Фромма, поглинаються різними соціальними середовищами, що її ото­чують. Через це, головним протиріччям є протиріччя між індивідом, як носієм властивих йому певних потенцій і неможливістю реалізувати їх в суспільстві внаслідок короткочасності свого життя. Від цих протиріч людина не може позбавитися і реагує на них різними способами, залежно від свого характеру і рівня культури.

Е. Фромм ввів у психологічну науку поняття 4-х типів соці­ального характеру, що відображує взаємозв’язок індивідуальної психічної сфери і соціоекономічної структури (рецеп­тивний, експлуата­торський, нагромаджувальний, ринковий).

Таким чином, можна констатувати, що класичний фрейдизм та вчення неофрейдизму окреслили як природу, так і основні сфе­ри проявів несвідомого у психіці людини і досить глибоко і виразно окреслили ту ситуацію, в якій людина XX ст. проявляла та усвідомлювала себе. Психоаналітична теорія, започаткована З. Фрейдом, уплинула на ми­стецтво, етнографію, психологію та на духовне життя західного суспіль­ства в цілому.

ПИТАННЯ 25. Філософські ідеї в культурі Київської Русі.

Український народ має тисячолітню історію, культуру, літературу. Якою ж мірою ми можемо говорити про українську філософію, а відповідно про історію філософії України?

Коли йдеться про історію філософії в Україні, то як і в історії інших народів, слід зважити на необхідність аналізу філософських ідей у ви­гляді філософських вкраплень, що у фрагментарній формі можна знайти у різноманітних пам’ятках духовної творчості.

Об’єктом вивчення історії філософської думки в Україні є не лише досягнення науково-філософського знання, що відобразилося в українській культурі, а й сукупність тих філософських ідей, які знайшли своє відображення в усіх сферах духовної творчості народу.

В основу історії філософської думки України покладено філософське осмис­лення духовної культури українського народу та творчості видатних українських особистостей.

Слід мати на увазі , що українська філософія в реальному своєму існуванні постає складовою частиною загальносвітового філософського процесу, більш точно – процесу розвитку європейської філософії. Українська філософія не зародилася в по­ступовому русі власної культури (як, наприклад, у Греції чи Китаї), а була запози­ченою із Візантії вже в досить розвиненому стані, та набула певних конкретно-культурних рис і національного забарвленння. І хоча тут існують деякі винятки (наприклад, філософія Григорія Ско­вороди (1722-1794), ідеї Олександра Потебні (1835-1991) та Володимира Вернадського(1863-1945), в цілому із цим тверд­женням не можна не погодитись.

Першою письмовою пам’яткою народів майбутньої України, є «Велесова книга», що була написана в IX ст. і переписана у XVI чи XVII ст. Представле­на у цьому творі характерологія українського народу показує, що витоки україн­ської філософії зумовлені духом віри, любові та надії, а вінцем цього духу є свобода.

Особливого розвитку філософська думка України на­буває у добу Київської Русі. Вона розвивалась як етико-моральне вирішення світо­глядних проблем, як філософський дух морального спрямування. Такий розвиток світогляду зумовив упровадження в 988 р. християнства.

Філософія як особливий напрям інтелектуальної діяльності з'я­вилася на території України в часи Київської Русі, і занесеною сюди вона була разом із християнством із Візантії. На час хрещення Русі, християнська думка у Візантії набула вже розвиненого, деталізованого та витонченого харак­теру. А оскільки Візантія була прямою спадкоємницею Стародав­ньої Греції, то у її філософському вжитку весь час перебували кла­сичні твори давньогрецьких філософів. Разом із християнством та книжковою премудрістю вони стали елементом духовної культу­ри Київської Русі.

Звичайно, розглядаючи духовну культуру Київської Русі, ми повинні вра­ховувати й традиції попередньої язичницької культури. Давні історичні дже­рела, особливо грецькі, повідомляють про те, що звичаї наших пращурів були досить гуманними, сповненими щирими почуттями до різних людей та пошануванням природних сил і багатств. Елементи язичництва тривалий час ужива­лися в українській культурі із християнством і можна стверджувати, що до пев­ної міри такий стан речей зберігається і по сьогодні. Можна не мати сумнівів до того, що звичаї, традиції та риси характеру давніх слов'ян, сформовані на основі язичницького світогляду на протязі тисячоліть, позначились і на певних інтерпретаціях та формах засвоєння християнства та християнської філософії. Впливи Візантії, поєднані із давніми традиціями.

Звертаючись до джерел філософської думки Київської Русі, ми повинні згадати найперший давньоруський літопис – «Повість минулих літ». Тут містилися не лише історичні відомості, а й опи­сувались звичаї та світоглядні уявлення населення Київської Русі. Цікаво відзна­чити й те, що в цьому літописі переоповідається основний сюжетний зміст Біблії, проводяться порівняння вірувань різних країн та народів. Тут же містяться надзвичайно цікаві та харак­терні повідомлення про те, як відбувався вибір державної віри князем Володимиром.

Вітчизняні вчені дослідили, що у відомому зібранні текстів «Ізборнік Святослава 1073 р.» знаходиться також виклад твору Аристотеля «Категорії» із коментарем неоплатоніка Порфірія, що засвідчує пошанування книжкової (філософської) муд­рості.

Твір «Слово про закон та благодать» Київського митрополита (1030-1050) Ілларіона був надзвичайно популярним у Давній Русі, оскільки до нас дійшов він у 52 переписаних екземплярах. У цьому творі Ілларіон звертається до положен­ня Апостола Павла, що свідчить про те, що всесвітня історія була відома в Київській Русі.

У «Посланні» Никифора, митрополита Київського, князю Володимиру Всеволодовичу (Мономаху) говориться, що головне в людині душа, яка складається із розу­му, почуттів та волі. Найціннішим в душі є розум, оскільки саме ним люди­на відрізняється від тварин. Але розум керує людиною через почуття та волю, тобто тут наголошується на розумній природі і почуттів, і волі.

У «Посланні» Климеита Смолятича пресвітеру Фомі, єдиний раз в усій тогочасній літературі, відстоюється думка про можливість використання філософії для кращого розуміння Святого Письма. При тому уточнюється, що філософія перш за все необхідна для пояснення божественних істин простим людям, бо священики розуміють їх на більш високому рівні. Проте найважливішим у справі застосування філософії постає необхідність приходити до по­вчальних моральних висновків, серед яких найпершим є те, що справжнє бла­го полягає не в багатстві і не у владі, а у мудрості.

Популярною була також збірка афоризмів та життєвих повчань під назвою «Бджола», що містила фрагменти з праць Плутарха, Діогена, Сократа, Піфагора, Епікура та ін. Але при цьому слід враховувати те, що за підрахунками фахівців, серед всієї літератури Київської Русі національно-оригінальні твори складали всьо­го лише один відсоток. Це було пов'язане із загальною установкою християнства на коментування Святого Письма, а також і з тим, що основне завдання книжники Київської Русі вбачали у засвоєнні християнської мудрості, а не у створенні нового.

Разом з тим, на основі числен­них досліджень, можна стверджувати про існуван­ня таких основних особливостей української філософської думки цього періоду як: емоційність, естетизм, сентиментальність, вшанування індивідуальної свободи, релі­гійність та своєрідний культ Землі, а також відчуття єдностілюдини із природою.

Отже, філософська думка часів Київської Русі, відображаючи ідеї давньогрецької філософії і християнства, була пе­реважно світлою, оптимістичною, спрямованою на етичні, культурні та соціально-історичні проблеми. Проте тут мало місце й намагання осмислити природу людини, оціни­ти значення розуму та духовного начала в людині. При цьо­му людина розглядалася як органічна складова та певний аналог світобудови, в яку Бог заклав мудрість, красу, доцільність та гармонію.

ПИТАННЯ 26. Філософська думка в Києво-Могилянській академії

Наприкінці XVI ст. в Україні відбулися суттєві зміни у суспільно-політичному житті, які привели до істотних зрушень в освіті, літе­ратурній творчості, філософських пошуках, громадянському житті, і попри всю свою суперечливість, торували українському народові шлях в Європу. Освітня діяльність в Україні базувалась на ентузіазм її фундаторів.

Першою когортою просвітників в Україні слід вважати викладачів першої на східнослов'янських землях школи вищого типу і наукової установи – Острозької Слов'яно-греко-латинської академії (1576-1636). В Острозі працювали такі відомі діячі як ректор Острозької академії Герасим Смотрицький, Клірик Острозький, 3ахарій Копистенський, Мілетій Смотрицький, першодрукар Іван Федоров, вихованець Острозької академії Іван Вишенський та інші особи.

В своїх поглядах мислителі Острозької академії:

• відстоювали ідею захисту українського наро­ду як етнічної спільності від ополячення і окатоличення;

• намагались відстояти громадянські права й особисті права громадян;

• обстоювали думку про природну рівність людей незалежно від соціальної і релігійної приналеж­ності;

• їх діяльність була зорієнтована на духовне життя людини, що узгоджувалась з філософсько-світо­глядними впливами Візантії.

Першим вищим навчальним закладом Східної Європи, який діяв стабільно протягом століть стала Киє­ва-Могияянська академія – загальнонаціональний інтелектуальний центр, де впродовж двох сторіч формува­лася церковна та світська українська еліта. Вона об'єднувала тогочас­ний учений світ України і, водночас, була осе­редком мистецтв, що притягував до себе діячів культури.

Заснована 1632 р. як Києво-Могилянський колегіум (на базі злиття Київської братської школи та Лаврської школи), з ініціативи Київсько­го митрополита Петра Могили. 1658 р., відповідно до Гадяцької угоди між Україною і Польщею, колегіум набув статусу академії. Цей статус 1670 р. було підтверджено польським королем Корибутом Вишневецьким і 1701 р. - російським царем Петром І. КМА існувала до 1817 р., а 1992 р. відновлена як Національний універ­ситет “Києво-Могилянська академія”.

Зна­чення КМА для духовного розвитку України полягає насамперед у здійсненні її інтелектуальними силами важливого, за своїми наслідками, культурного синтезу, метою якого було вклю­чення в українізовану греко-слов'янську духовну систему переосмислених над­бань вчених Західної Європи і входженння Ук­раїни в європейський інтелектуальний процес як самобутньої культурної оди­ниці. Діяльність КМА призвела до зміни способу філософування в Україні, до відокремлення філософії від релігії, до утвердження розуміння філософії як окремої системи теоретич­них знань, що складається з раціональ­ної, натуралістичної і моральної філософії.

Філософські курси в Академії викладали провідні мислителі того часу, просвітники, що здійснили потужний вплив на своїх сучасників. Попередньо вони навчалися у престижних універ­ситетах Європи, в яких одержали наукові ступені докторів філософії, а іноді ще й докторів богослов'я. Завдяки цьо­му викладання філософії велося на високому професійному рівні. До числа найвідоміших професорів філософії належали: Петро Могила(1596-1647), Інокентій Гізель (1600 - 1683), Стефан Яворський (1658-1722), Феофан(Теофан) Прокопович (1681-1736), Григорій Щербацький (1725-1754), Георгій Кониський (1717-1795) та ін.

У трактуванні професорів Києво-Могилянської академії філософія ок­реслювалась як цілісна система знань, що в сукупності дозволяють знайти шлях до істини. За своєю вихідною структурою філософські курси Києво-Могилянської академії були подібні до типових пізньосхоластичних курсів західно-європейської універ­ситетської філософії, проте не копіювали їх повністю.

Філософські погляди вчених Києво-Могилянської академії

• Філософія – це система знань (дисциплін чи всіх наук), покликаних віднайти істину, причини речей, даних Богом, а також дослідниця життя і благочестя;

• Істина – це дослідження результатів Божої діяльності по створенню природи;

• Здобуття істини є результатом складного процесу пізнання, що здійснюється на двох рівнях – чуттєвому і раціональному;

• Вирішальне значення для успіху пізнання має метод, що застосовується дослідником. Науковий метод – це спосіб організації процесу пізнання, який дозволяє перейти від вже відомого до невідомого;

• Простір є невід'ємним від речей і середовища, а час – послідовна тривалість кожної речі; простір і час невіддільні від природних сил;

• Пріоритетне значення в житті людини має розум, який здійснює значний вплив на волю і дає їй різні варіанти вибору між добром і злом;

• Сенс життя полягає у творчій праці, спрямованій на власне й громадське добро, при цьому можливість досягнення людиною щастя перебуває у стані компромісного поєднання прагнень і потреб різних частин душі, тобто тілесних і духовних.

Таким чином, вчені-філософи Академії внесли вагомий вклад в розвиток філософських ідей того часу. Вони розвивали вчення про природ­ну матерію, її форму та сутність, а у лекційних курсах приділяли знач­ну увагу проблемі людини, розглядаючи її як малий світ, що відтворює в собі великий довколишній світ. Мету людського існування вони бачили в досягненні стану щастя, котре неможливе без задоволення розумних духовних і матеріальних потреб.

ПИТАННЯ 27. Філософія Григорія Савовича Сковороди.

СКОВОРОДА Григорій Савович – письменник, філософ – «український Сократ», який зробив вагомий оригі­нальний внесок в українську духовну культуру, народився 3 грудня 1722 р. в селі Чорнухи, Лубенського повіту на Полтавщині в родині достат­ньо заможного вільного козака. Закінчив сільську школу, після чого у 1734-1741, 1744-1745 та 1751-1753 навчався у Києво-Могилянсбкій академії, де здобув ґрунтовну, в т. ч. й філо­софську освіту.

У 1745-1750 рр. він ра­зом з посольською місією генерал-майо­ра Вишневського відвідав Токай, Офен (Угор­щина), Пресбург (Братисла­ву), Відень, імовірно Італію та Німеччи­ну. З 1753 р. Г. Сковорода викладав поетику у Переяславському ко­легіумі. Застосований ним новий метод на­вчання й виховання, що полягав в ін­дивідуальному підході до своїх учнів з метою виявлення і розвитку їхніх врод­жених здібностей, уск­ладнив його стосунки з єпископом Никодимом Стрибницьким і він змушений був звільнитиися з колегіуму.

Пізніше Г. Сковорода був домашнім учителем, викладачем Харківського колегіуму. Врешті, через протиріччя із цер­ковними наставниками, він остаточно припинив викладацьку діяльність і останніх майже 25 років вів життя мандрівного філософа-поета. Помер Г. Сковорода 9 листопада 1794 року в селі Іванівка на Харківщині. На його могилі, за його власним проханням написали: "Світ ловив мене, та не спіймав".

Вчення Г. Сковороди викладене у численних працях, серед них: «Міркування про поезію та керівництво до неї» (1769), «Наркіс» (1771), «Асхань» (1767), «Бесіда, названа – двоє» (1772), «Кільце» (1775), «Змій ізраїльський», «Дружина Лотова», «Потоп зміїний» (1791) та ін.

Г. Сковорода являв собою той особливий тип філо­софа, який філософію розглядає як прямі духовні концентрації власного життя, а саме життя не мислить собі інакшим, як побудованим у відпо­відності із принципами своєї філософії.

Для філософських поглядів Г. Сковороди харак­терним є те, що при ідеалістичній, в цілому, світогляді, чітко прояв­ляється матеріалістична тенденція. Це, зокрема, видно з його концепції «трьох світів» та «двох натур». Згідно із нею, весь світ складається з «макро­косму», тобто природи, «мікрокосму», тобто людини, та «світу символів», тобто Біблії.

Основні філософські ідеї Г. Сковороди

• найпершим об'єктом, гідним філософського осмислення є людина, оскільки, не знаючи, що таке людина, нам нема з чим порівняти все інше;

• найважливішим завданням людини є самопізнання, тому слід сповідувати принцип «Пізнай самого себе!»;

• таке привілейоване становище людини зумовлене тим, що вона є «мікрокосмом» – малим світом, який дорівнює «макрокосму» –великому світу;

• людина, як насіння, містить в собі потенційно усі глибинні елементи світу;

• у самопізнанні розкривається основне: людина, як мікросвіт, скла­дається із двох натур: матеріаль­ної – темної, поверхової, мінливої та духовної – світлої, вічної, глибинної, яка є Богом, істиною, сутністю буття;

• у пізнанні виявляються глибинні засади світу, але людина повинна ще володіти і здатністю самопізнання, пізнати самого себе, тобто внутрішню сутність, свою ду­ховність або своє серце;

• через самопізнання людина входить у діалог із великим світом, а посередником постає особливий символічний світ, або світ Біблії, який мав ту особливість, що його зовнішні форми найбільш адекватно виражали невидиму духовну, Божественну натуру;

• матеріальна і духовна натури поєднуються у праці, тому праця має бути «сродною», тобто узгоджу­ватись з природними здібностями та прагненнями лю­дей і в цьому знайти своє життєве щастя;

• нищівна критика неробства, паразитизму, розкриття злиденності і безправності трудящих, протест проти соціальної нерівності;

• бачення су­спільного ідеалу в республі­кан­ському устрої вільної країни, який повинен базуватися на принципах високої моралі, свободи та рівності.

Окреслені провідні думки Г. Сковороди свідчать про те, що він:

• по-перше, у ті часи мав такий світогляд, який у багатьох пунктах суттєво відрізнявся від санк­ціонованого царизмом і церквою;

• по-друге, він певною мірою створив в Україні той тип філософствування, який був притаманний країнам Західної Європи;

• по-третє, його філософія найбільше цінувала поєднання життя з високою духовністю, єдності вчинків та високої моральності.

Таким чином, Грикорій Сковорода був не просто філософом, а філо­софом особливого культурно-історичного типу. Його філософія – це явище органічно цілісне, просякнуте єди­ними темами, настроями та ідеями. Не дивлячись на те, що переважна більшість філософських ідей була запозиченою з античності та західно-європейської філософії, всі ці складові тек введені у національний контекст, і з таким спрямуванням, що в цілому ця філософія постає зовсім новою, українською.

28. Філософія революційного демократизму в Україні ХІХ – початку XX ст. (Т.Шевченко, М.Драгоманов та ін.).

У XIX ст. українська філософська думка вийшла на новий рівень своїх проявів: академічна філософія тепер викладається у світських навчальних закладах. Після відкриття у 1803 р. Харківського університету, а у 1834 р. Київського університету Св. Володимира на викладання філософії запрощувались професори з Західної Європи, які пропагували ідеї німецької класичної філософії. Поряд з цим, в університетах було уважне ставлення до народної культури, народних вірувань та переказів. Було немало зроблено для збирання та збереження народної української мудрості.

Після Г. Сковороди вперше з новою силою зазвучала філософія українського духу в творчості Тараса Шевченка, (1814-1861), який звернувся у своїх думках та твор­чості до пам'яток національної історії. Торкаю­чись цього явища, поет писав: «У межах моєї Батьківщини... зберігаються дотепер численні сліди столітніх потрясінь, що спітка­ли колись цей край у безперервній боротьбі за віру й незалежність із чужерідними хижими сусіда­ми...».

Т. Шевченко, як ніхто інший, влучно та переконливо реп­резентував ідею соборності України, єдності усіх її земель всупереч історичній недолі, що роз'єднала різні частини ко­лись єдиного краю, розкидавши їх по різних державах.

Серед філософсько-світоглядних ідей Т.Шевченка варто виділити такі:

- Ідея глибинної єдності людини із природою. У творах поета людина і природа живуть єдиним диханням та єдиними відчуттями;

- Ідея народу як єдиного творця своєї історії та своєї життєвої долі – ніхто не може вирішувати його долі, бо він єдина животворча сила історії;

- Ідея віри у справедливого Бога; інколи здається, що Шевченко чи то атеїст, чи то віруючий у справжнього Бога, як гаранта вищої справедливості;

- Ідея насильницької народної революції;

- Ідея важливішої ролі у суспільному житті та історії прогресу, знань, науки і освіти;

- Нарешті, через усю творчість Шевченка проходить ідея своєрідного культу жінки-матері, яка постає уособленням сили життя і його чарівної краси.

Своєрідні світоглядні ідеї були у XIX ст. сформульовані в про­грамних документах Кирило-Мефодієвського товариства (1846-1847), створеного в Києві університетською інтелігенцією. До його керівного складу входили: Микола Костомаров (1817-1885), Пантелеймон Куліш (1819-1897), Тарас Шевченко та інші. Вперше було зроблено спробу визначити національний україн­ський характер, ретроспективно окреслити історичний шлях українського народу, визначити його місце серед інших (в першу чергу – слов'янських) народів, сформувати принципи правової, демократичної, парламентарної федерації слов'­янських народів, у якій би реально гарантувались як права окремих осіб, так і права, націй.

Суттєвий вплив на духовне становлення своїх сучасників здійснив Памфіл Юркевич (1826 - 1874), який вик­ладав філософію в Київській духовній академії, а з 1863 р. – у Московському університеті, де очолював ка­федру філософії. За життя філософа були надруковані 12 його праць, серед них: «Ідея», «Серце та його зна­чення в духовному житті людини, згідно з вченням Сло­ва Божого», «З наук про людський дух», «Матеріалізм і завдання філософії» та ін.

За оцінкою багатьох дослідників, П.Юркевич являв собою одне із найбільш помітних явищ на філософському горизонті Росії того часу.

Щодо філософських поглядів П. Юркевича, то він:

• вважав філософські ідеї Платона та І. Канта найбільш продуктивними в історії філософії;

• високо оцінював філософію Г. Геґеля, не сприймаючи про­те його діалектики;

• Критикував, як однобічні, крайні філософські позиції – матеріалізм і ідеалізм: ідеалізм – за нехтування реальністю, а матеріалізм – за приниження значення духовного, бо без духовного неможливою постає людська моральність;

• розробив вчення про серце, яке філософ розглядав тро­яко: як центр людської тілесної організації; як центр духовної діяльності людини; як осередок мо­ральних дій людини.

Важливий внесок у розвиток української філо­софії зробив видатний діяч української культури, історик і етнограф Михайло Драгоманов (1841-1895). Його ідеї являють собою суміш лібе­рально-демократичних, соціалістичних й українських націоналістичних елементів філософським підґрунтям .

У своїх ідеях М. Драгоманов:

- проголошував ідею безперервного прогресу суспільного розвитку, мета якого – досягнення добровільної асоціації гармонійно розвинених осіб;

- виступав за обмеження елементів примусу з боку влади, за усунення авторитарних рис у суспіль­ному житті;

- відстоював пріоритет загальнолюдських цінностей і громадянських прав над соціально-кла­совими інтересами і наголошував на вільному створенні політичних організацій;

- бачив шлях до демократії і свободи через підвищення ролі національної освіти і культури, закли­кав до піднесення національної самосвідомості;

- був прибічником плюралізму ідей, рішучим противником як ідеалістичного, так і матеріалістичного монізму.

Окрім нових ідей в університетській філософії, в українській культурі також відбувалися прогресивні зміни, вона перебувала у стані бурхливого розвитку та оновлення. В Україні поширювались ідеї найновітніших західних філософських концепцій, виникали нові напрями розвитку гуманітарної думки. До найбільш відомих представників філософської думки межі ХІХ- ХХ столітть відносяться Іван Фрако та Леся Українка.

Іван Франко (1856 - 1916) – унікальна постать у вітчизняній культурі. Видатний поет, письменник, громадський діяч, публі­цист, він був ще й талановитим вченим – доктором філософії.

І. Франка – людина енциклопедичних знань, виняткової працездатності, наділена тонкою інтуїцією вченого. Він, окрім поезії і прози, полишив по собі величезну епістолярну спадщину, справив потужний вплив на національне самоусвідом­лення українців. Він належить_і до когорти тих діячів, через творчість яких нація робить спробу осмислити себе і виявити свою сутність.

Філософсько-політичні погляди І. Франка:

- був прихильником індуктивного методу в пізнанні;

- критично ставився до марксистської доктрини про матеріалістичне розуміння історії;

- наголошував, що народ, людський загал творить історію і вирішує свою долю;

- вважав розвиток особистості першою умовою буття і розвитку народу;

- ставив у центр своїх міркувань людину і бачив в ній колосальну розмаїтість можливих проявів;

- в прогресі науки і техніки вбачав провідний чин­ник майбутніх суспільно-історичних зрушень;

- в релігії вбачав моральну опору людства – і в часи лихоліть, і в мирну добу;

- вважав, що творчий процес (чи в художній, чи в науковій га­лузях) може і повинен бути предметом науко­вого дослідження;

- вважав соціалізм гальмом історичного прогресу.

Леся Українка (1871 - 1913) належала до відо­мої в Україні інтелігентної родини, завдяки наполегливій самоосвіті якої сформувався її світогляд. У творах Л. Українки національна проблематика органіч­но пов'язана із загальнолюдською.

У своїх творах Л. Українка:

- закликала, до усвідомлення суперечливості та безмірної складності світу;

- проблему людини окреслювала як ви­бір одного з декількох можливих варіантів життєвих шляхів;

- засуджувала песимізм і безнадіюї;

- вважала, що людина лише тоді живе справж­нім життям, коли прислухається до голосу свого серця, залишається вірною собі;

- вірила, що наука і інтелігенція спро­можні та зобов'язані бути дороговказами до майбутнього.

Отже, на межі XІX- ХХ ст.ст. українська філософська думку, переживши період зльоту, надалі розвивалась в Радянській Україні та в діаспорі - за межами України.

ПИТАННЯ 29. Філософське розуміння світу. Синергетика як нове світобачення.

Наукова картина світу – це не просто сума чи набір окре­мих знань, а результат їх взаємоузгодженості та організації в нову цілісність, тобто систему, яка має певні функції: інтегративну, нормативну, психологіч­ну та ін.

У більш загальному розумінні наукова картина світу – це обґрунтоване конкретно-історичне уявлення про світ, що визначає стиль і спосіб наукового мислення. До стру­к­тури наукової картини світу входить набір теоретичних постулатів, уявлень про способи взаємодії предметів і явищ, генезу та розвиток.

Еволюція сучасної картини світу пов’язана з рухом від класичної до некласичної та постнекласичної картини світу.

Класична картина світу базується на досягненнях Галілео Галілея (1564-1642) та Ісаака Ньютона (1642-1727) створює графічний образ прогресивно скерованого лінійного розвитку з жорсткою детермінацією. Минуле визначає сучасне, дійсність визначає майбутнє. Усі стани світу можуть бути прорахованими та передбаченими. Вона є механістично-раціоналістичною.

Некласична картина світу зароджується під упливом перших теорій термодинаміки, які піддають сумніву універсальність законів класичної механіки. Перехід до некласичного мислення був здійснений під час революції в природознавстві на межі XIX–XX ст., також під упливом теорії відносності Ейнштейна. У некласичній картині світу виникає гнучкіша за класичну система детермінації та враховується новий фактор – роль випадку.

Постнекла­сична (синергетична) картина світу розроблена у 80-х рр. XX ст., з урахуванням досягнень бельгійської школи Іллі Пригожина. Розвиток системи здійснюється в певних напрямах, але її стан у кожний момент часу недетермінований. Поведінка індивіда при виборі шляхів діяльної активності може бути багатоваріантною. Із самого початку і до будь-якого моменту часу майбутнє залишається невизначеним. Розвиток може відбутися в одному з декількох напрямів, що визначається будь-яким незначним фактором. Достатньо лише невеликої енергетичної дії так званого “уколу”, щоб система пере­будувалась і виник новий рівень організації.

У сучасній постнекласичній картині світу аналіз суспільних структур припускає дослідження відкритих нелінійних систем, у яких велику роль відіграють вихідні умови: індивіди, локальні зміни та випадкові фактори.

Найсильнішою тезою постнекласичної картини світу є твердження про можливості стрибків із однієї траєкторії на іншу і втрату системної пам’яті. У багатовимірній моделі взаємо­дій, де беруть участь не дві, а більше сторін, виникає так званий “турбулентний простір”. У ньому вектори спрямованості одних силових ліній, наштовхуючись на спрямування інших, видозмінюються під тиском третіх.

У загальному потоці взаємодій повністю заперечується логіка розвитку зі сталим порядком залежності сьогоднішнього від минулого та майбутнього від сьогоднішнього. Система “забуває” свої минулі стани, діє спонтанно та непередбачено. Минуле ніяк не визначає сьогодення, а дійсність не впливає на майбутнє. Про таку ситуацію кажуть: “Відбулася втрата системної пам’яті”.

Другою тезою постнекласики є порушення принципу когерентності і виникнення ситуації, коли малим, локальним причинам відповідають глобальні за розмахом та енергетичним обсягом наслідки. Це робить майбутнє принципово невизначе­ним та відкритим для новостворень. У перспективному еволюціонуванні таких систем допускаються чи­сленні комбінації майбутнього розвитку, а в критичних точках направлених змін можливий ефект відхилень.

Зміни в сучасній постнекласичній картині світу, у першу чергу, призводять до знищення орієнтацій на лінійну однозначність і тотальну заданість сюжетів наступного розвитку. У постнекласич­ній картині світу невпорядкованість, безструктурність, хаотичність визнані об’єктивними, універсальними характеристиками дійсності.

В основі постнекласичної картини світу лежить нова наукова дисципліна – синергетика (від давньогрецьк. – “співдія”, “допомога”). У науковому контексті цей термін застосовується як “безперервна співпраця”. Засновником синергетики вважається такий відомий вчений, як бельгійський вчений російського походження Ілля Пригожин (народ. 1917) та ін.

Вихідні принципи синергетики:

1) цілісність світу і наукового знання про нього;

2) спільність закономірностей розвитку об’єктів усіх рівнів матеріальної та духовної організації;

3) нелінійність (тобто багатоваріантність і незворотність);

4) глибинні взаємозв’язки хаосу та порядку (тобто випадковості й необхідності).

Синергетика дає новий образ світу, синтезує принципово різні способи мислення і світосприйняття – західний і східний.

Від Сходу синергетика приймає і розвиває далі ідею цілісності та ідею загального закону, єдиного шляху – шляху Дао, якого дотримуються і світ у цілому, і людина в ньому.

Від Заходу вона бере традиції аналізу, експерименту, значущості наукових висновків, їх транслювання від однієї наукової школи до іншої, від науки до суспільства в цілому, особливий математичний апарат, використання сучасних комп’ютерних технологій.

Синергетика вивчає відкриті (ті, що обмінюються речовиною та ене­ргією із зовнішнім світом) нелінійні (ті, що описуються нелінійними рівняннями) системи.

Предмет синергетики – механізми самоорганізації, тобто механізми самосвавільного виникнення, щодо стійкого існування і самознищення макроскопічних упорядкованих структур, які мають місце в таких системах.

Механізми створення та знищення структури, механізми переходу від хаосу до порядку і навпаки не залежать від конкретної природи елементів чи підсистем. Вони властиві світові природних (живих і неживих) і світові людських соціальних процесів.

ПИТАННЯ 30. Категорія "буття", її зміст, специфіка та форми буття.

Проблема буття – одна з перших проблем, які намагалася розв’язати філософія.

Буття – це філософська категорія, яка визначає об’єк­тив­ність існування матеріального й ідеального в довколишній дійсності в їх взаємозв’язку.

Поняття “буття” є близьким до поняття “світ”, але не є тотожним йому.

Світ – це визначення буття, це єдність природної та суспіль­ної дійсності, зумовленої практичною діяльністю, в якій людина само­визначається як її суб’єкт.

Світ має свою типологію, згідно з якою він поділяється на: мате­ріальний, духовний, об’єктивно-реальний і суб’єктивно-ідеальний.

Близьким до двох попередніх і роз’яснювальним щодо них є поняття “онтологія”.

Онтологія – це система найзагальніших понять буття, за допомогою яких осягається дійсність, це вчення про суще, першооснову світу.

Термін “онтологія” запровадив у XVII ст. німецький філософ Ріхард Гоклініус(ХІХ ст.), хоча сама проблема буття розглядалася ще з часів Парменіда (на межі VI–V ст. до н. е.).

Розглядаючи специфіку буття, філософія виходить із того, що світ існує. Філософія фіксує не просто існування світу, а більш складний зв’язок загального характеру, що виявляється у ступенях узагальнення буття, його рівнях і сферах.

Ступені узагальнення буття:

1) буття як загальне (світ в цілому);

2) буття як особливе (буття групи предметів і окремих явищ – людина, дерево, автомобіль, пістолет);

3) буття як одиничне (студент Петренко І. П.; автомобіль ВАЗ 2110, № 35431, пістолет ПМ № 35841 тощо).

Рівні буття:

1) буття людини;

2) буття світу з людиною в ньому;

3) буття Всесвіту.

Основні сфери буття:

1) природа;

2) суспільство;

3) свідомість.

Розглядаючи проблему буття, філософія вказує на те, що змістом буття є загальна єдність різноманітної конкретності та цілісності речей, процесів, станів, організмів, структур, систем, людських індивідів тощо. Філософія фіксує не просто існування світу, а більш складний зв’язок всезагального характеру буття – предмети та явища світу.

Розглядаючи проблему буття, ми робимо висновок, що воно містить різноманітну конкретність і цілісність речей, процесів, організмів та їх станів. Усі вони унікальні, неповторні в їх внутрішніх і зовнішніх умовах існування. Разом з тим визнання їх унікальності потребує, щоб будь-яке одиничне явище включалося в систему зв’язків, об’єднувалось у групи, узагальнювалось у всеосяжну цілісність. Визначаючи подібність умов, способів існування одиничних явищ, філософія об’єд­нує їх у різноманітні групи, яким притаманна загальність буття. Зупинимося детальніше на основних формах буття.

1. Буття матеріальне:

 буття природи як цілого;

 буття окремих природних предметів;

 буття природних процесів (дощ, виверження вулканів);

 буття станів природи (зима, літо);

 буття речей, створених людиною або, як його ще називають, штучне середовище (автомобіль, будинок).

У сучасних умовах проявляється глибока незлагодженість між штучним середовищем та природним світом, у якому за­знають страждань обидві сторони – антропогенна діяльність руйнує екологічну цілісність природи, а порушена гармонія загрожує непередбаченими катаклізмами. Сьогодні навколишній світ не гарантує людині безтурботного життя, оскільки із засобу захисту він перетворився на джерело глобальної небезпеки.

2. Буття людини:

 буття людини як матеріального тіла;

 буття людини як живого організму;

 буття людини як Homo Sapiens.

Зрозуміло, що аналітичне розмежування різновидів буття людини не означає їх реальної ізоляції. Навпаки, вони спроможні існувати лише разом.

Буття людини приречене “виробитися” в небуття з усуненням хоча б однієї з цих форм.

3. Буття соціального:

 буття індивіда в окремому суспільстві;

 буття окремого суспільства;

 буття людської спільноти загалом.

Людина є суспільною істотою, вона не може стати людиною поза соціальним оточенням, вижити в повній ізоляції від інших людей, без запозичення знань та знарядь праці. Тому людство докладає чимало зусиль, щоб створити оптималь­ний для життя соціальний устрій.

4. Буття ідеального, духовного (специфічна форма буття):

 буття індивідуальної свідомості;

 буття суспільної свідомості.

Характеризуючи цю форму буття, ми можемо зазначити, що ідеальне:

 є нічим іншим, як буттям матеріального, опанованим психікою людини;

 висловлює ставлення людини до навколишнього світу;

 має матеріального носія – мозок людини.

За допомогою форм буття здійснюється інтеграція різнобарвного світу “як цілого”. Світ існує як безмежна та неодмінна цілісність; природне й духовне, індивіди та суспільство існують у різних формах; їх різне за формою існування – перед­умова єдності світу; об’є­ктивна логіка існування та розвитку світу породжує сукупну реальну дійсність.

ПИТАННЯ 31. Філософський аналіз категорії "матерія".

Коли людина спостерігає довколишню дійсність, вона дивується її різноманітності. Зірки на небі, ліси, гори, моря, вулкани – усе перерахувати неможливо. Треба було здійснити величезний на­уковий подвиг, щоб побачити у всій багатогранності їх єдність. Усі явища світу навколо людини поєднує одне – матеріальність світу.

Початково поняття “матерія” ототожнювалося з конкретним матері­алом, з якого складаються тіла та предмети (вода, земля, повітря тощо). На подібне розуміння матерії натрапляємо у філософії ста­ро­давнього світу, наприклад, у працях давньоіндійських і давньокитайських філософів.

Доречно розглянути розвиток поняття «матерія» в історико-філософському процесі. Це поняття пройшло надзвичайно складний шлях розвитку, постійно уточнювалось в процесі наукового пізнання оточу­ючої людину дійсності.

Так, один із засновників античної філософії, пред­ставник Мілетської школи Фалес (625—547 рр. до н. е.) вважав, що першоосновою, тобто матерією всіх речей, є вода. Інший представник Мілетської школи Анаксімандр (610—540 рр. до н. е.) основу світу зводив до апейрону — безкінечної, невизначеної, незнищуваної та всеохоплюючої матеріальної сутності, що вічно ру­хається та творить. Третій представник Мілетської школи Анаксімен (бл. 585— 525 рр. до н. е.) першопочаток, що дає життя всьо­му, пов'язував із повітрям.

Давньогрецький філософ Геракліт (бл. 540— 475 рр. до н. е.) початком всього існуючого вбачав у вогні. Все існуюче, за Гераклітом, було і буде вічно живим вогнем, проявом його спалаху чи згасання.

Старогрецький філософ Левкіпп (бл. 500— 440 рр. до н. е.) ввів поняття атом для позначення не­подільних одиниць буття, з яких складаються всі речі. Видатний вчений-енциклопедист Демокрит (460- 370 рр. до н. е.), один із засновників атомізму, розвиваючи вчення Левкіппа, стверджував, що матерія складається з атомів (неподільних часток) і пустоти. Атоми різні за формою, тому і речі різні.

На думку одного з найавторитетніших мислителів античності Аристотеля (384—322 рр. до н. е.), субстанцією (основою всього існуючого) може бути одиничне буття. Світ є сукупністю множин таких субстанцій, кожна з яких є нероз­ривною єдністю форми та матерії. Чотири причини роблять можливим існування окремої речі: формаль­на, матеріальна, діюча і цільова. Одиничне буття — по­єднання форми і матерії. Це і є субстанція. При цьому форма первинна й активна. Матерія — пасивний «матеріал», — сама по собі не здатна розвиватися, може тільки мислитися, існує лише у зв'язку з формою, будучи оформленою. Все існуюче в світі є матерією і формою, але матерія— це тільки можливість, форма реалізує, пере­творює можливість в дійсність, тобто у конкретну річ. Важливим кроком у розумінні матерії були погля­ди матеріалістів XVIII—XIX стст. І філософи, і природо­знавці у цей час визначили матерію як сукупність не­подільних корпускулів (атомів), з яких побудований світ. Тобто, в цілому, і в античності, і пізніше матерію розглядали як таку сутність, що означає тілесність, праматерію (перщооснову), з якої виникають і в якій зникають конкретні речі.

Інший підхід був у Поля Гольбаха (1723–1789), який ви­значав матерію як все те, що пізнається людиною чуттєво.

Значний внесок у поглиблення поняття матерії зробив Герман Гельмгольц (1821–1894). За його словами, матерія – це все, що існує об’єктивно (незалежно від свідомості людини). Правда, Бог теж існує об’єктивно, та від того не стає матеріальним.

Поширене в багатьох джерелах визначення матерії як філософ­ської категорії на позначення об’єктивної реальності, що дана людині в її відчуттях, відображається відчуттями та свідомістю й існує незалежно від них. Воно є дещо обмеженим, тому що зосереджується на гносеологічному (пізнавальному) аспекті.

Сьогодні поширене визначення матерії як об’єктивно реального буття світу в часі, просторі й русі, яке детерміноване (при­чиново зумовлене) і безпосередньо чи опосередковано може бути пізнане людиною.

Раніше вважалося, що маса тіла є мірою кількості матерії. Наступний етап пізнання привів до відкриття нових, невідомих до цього властивостей. Прикладом цього може служити кризовий стан у філософи і природо­знавстві, що спостерігався у кінці XIX — на початку XX ст. До цього часу матерія ототожнювалася з такою першоосновою, як атом. Він вважався неподільною, найдрібнішою часткою. Але у 1896 р. було виявлено радіоактивність, відкрито електрон, з'ясувалось, що атом розпадається. Звідси був зроблений висновок, що матерія руйнується, зникає. Таке твердження отримало назву «кризи в фізиці».

Не матерія зникала, а зникала та межа, якої сягало її пізнання. Це дозволило зробити висновок, що терія має різноманітні рівні – від космічних галактик до елементарних частинок, яких зараз нараховується понад 30, простір між усіма структурними системами, тобто між усіма частинками і тілами не є абсолют­ною порожнечею, а містить у собі матеріальні поля: гравітаційні, електромагнітні, ядерні та інші. Перервний і неперервний ха­рактер структури матерії яскраво виявляється у класифікації видів матерії за її фундаментальними фізичними властивостями. У зв'язку з цим розрізняють два види матерії: речовина і поле.

Речовина – це все те, що має масу спокою. Вона знаходиться у різних станах, у стані ріди­ни і твердих тіл, біополімерів, живих організмів. Найбільш розпов­сюдженим видом речовини є плазмовий її стан, у якому знаходять­ся зірки. На думку деяких вчених, реально також існує антиречовина, що утворюється з античастинок; антипротонів, позитронів, антинейтронів тощо.

Поле – це вид матерії, що не має маси спокою. Електро­магнітні, гравітаційні поля забезпечують взаємодію і зв'язок ре­човини у макросвіті. У мікросвіті взаємодія елементарних час­тинок речовини забезпечується ядерними, мезонними, електронними, позитронними, нуклонними та іншими полями. Поля за­повнюють більшу частину простору як у макросвіті, так і в мікросвіті,

Речовина і поле - якісно різні види матерії і відрізняються один від одного, перш за все, масою спокою. Частинки речовини мають масу спокою, а електромагнітне і гравітаційне поля її не мають. Речовина і поле різняться і за закономірностями руху: швидкість розповсюдження електромагнітного і гравітаційного полів завж­ди дорівнює швидкості світла, а швидкість руху частинок речовини завжди менше швидкості світла. Різниця по­лягає також у ступені проникливості: речовина малопрониклива, а поля дуже проникливі.

Речовина і поле різняться також ступенем концентрації маси і енергії. У частинок речовини концентрація маси й енергії завелика, а у елетромагнітного і гравітаційиого полів вона порівняно мала. Проте, у ядерних полях ця різниця стирається. Крім того, речови­на і поле розрізняються і як корпускулярна і хвильова сутність. Речовина характеризує матерію з точки зору її перервності, корпускулярності, а поле неперервності і хвильової природи. Межі між речовиною і полем чітко виступають лише у макросвіті, а для мікропроцесів вони досить відносні.

Матерія має такі властивості:

1) об’єктивної реальності;

2) збереження;

3) невичерпності;

4) руху;

5) просторово-часової визначеності;

6) відображення.

Упорядкованість матерії виявляється в її типах, кожен з яких має свої структурні рівні й характеризується особливою системою закономірностей і своїм носієм. Орієнтовно виділяють наступні основні типи матеріальних систем і відповідні їм структурні рівні матерії: 1) система неживої природи; 2) система живої природи і 3) суспільство.

Для неживої матерії характерні такі рівні:

 субмікроелементарний рівень – гіпотетична форма існування матерії полеподібної природи, з якої народжуються елементарні частини;

 мікроелементарний рівень – рівень елементарних частин;

 ядерний рівень – виникає, коли створюються ядра речовин;

 атомарний рівень – коли із ядер і електронів виникають атоми;

 молекулярний рівень – при виникненні молекул із атомів;

 рівень диффузної матерії – існує у вигляді розрізнених атомів і молекул та у вигляді гігантських хмар газу і пилу різної щільності, що складає той безмежний світовий океан, у якому наче пливуть небесні тіла;

 органічний рівень – з’являється в результаті поступового ускладнення молекул і утворення органічних сполук.

При подальшому розвиткові органічних сполук виникає наступний тип матерії – жива, для якої характерні такі рівні:

 підорганізмений;

 організмений;

 понадорганізмений.

На останній, найвищій сходинці, матерії реального світу стоїть соціольно-оргаиізована матерія – це вища форма розвитку життя, сукупність мислячих і свідомо перетворюючих дійсність індивідуумів та угрупувань різного рівня. В свою чергу суспільство включає багато структурних взаємоперехрещених рівнів:

 людина;

 сім'я;

 різні колективи (виробничі, наукові, спортивні та інші);

 об'єднан­ня і організації, партії, нації і держави і суспільство в цілому.

Слід визначити також, що у світі може існувати і багато інших, невідомих нам видів матерії з незвичайними для нас специфіч­ними властивостями, але всі вони – елементи об'єктивної ре­альності, що існує незалежно від нашої свідомості.

ПИТАННЯ 32. Атрибути матерії: рух, розвиток, простір і час.

Матерія, про що ми вже говорили, має різноманітні власти­вості: нестворюваність, незнищуваність, пізнавальність, невичерпність тощо. Але серед них є така, без якої матерія не може існувати. Така влас­тивість називається атрибутом, способом існування. Це — рух.

Рух — у широкому розумінні слова, — це будь-які зміни, охоплюють усі процеси, які відбуваються у Всесвіті. Джерелом усіх конкретних форм руху є боротьба внутрішніх протилежностей, що притаманна усім матеріальним об'єктам, а також взаємодія самих об'єктів. Рух матерії, таким чином, не обумовлений чимось надприродним, а є саморухом матерії.

Втім, у потоці мінливої матерії існують моменти спокою, а тому рух виступає як єдність протилежнос­тей – спокою і змін. Спокій виявляється у формі рівноваги, пев­ної стабільності об'єктів, без чого неможливі були б самі речі з їх властивостями. Будь-яким змінам як процесам тривалим, стійким також притаманна усталеність, і таке збереження ста­ну руху теж є спокоєм.

Рух має загальний, абсолютний характер, тоді як спокій завжди відносний. Відносний характер спокою полягає перш за все у тому, що він має місце відносно тих чи інших матеріаль­них об'єктів, а не присутній у всій матерії. До того ж стан спокою для будь-якого тіла є тимчасовим, скороминущим; він лише один з мо­ментів існування об'єкта. Ніде, ніколи, за жодних умов не було, немає і не буде жод­ного матеріального об'єкта, жодного явища, якому б не був при­таманний рух. До фундаментальних положень філософського матеріалізму належить і теза про незнищуваність руху.

Розмаїття форм руху матерії і розгортання цієї різноманіт­ності можливе внаслідок саморозвитку, само­руху матерії. Джерелом саморуху являється суперечність між устален­істю і змінністю, складним і простим, старим і новим, прогре­сивним і регресивним.

Саморух притаманний усім рівням – від механічного, квантово-фізичного (зміни у субатомних, атомних і молекулярних системах внаслідок нестійкості їх структур) і хімічного (процеси саморуху у атомарних системах) до біо­логічного і соціального рівнів.

Суперечливість руху виявляється і в тому, що він являє собою єдність перврвності і неперервності. Рух - це постійний, тривалий, безупинний процес змін матерії, але існує він лише у вигляді окремих, якісно відмінних одна від іншої форм.й для неї рух.

Форми руху матерії можна класифікува­ти за деякими загальними ознаками:

механічна (просторове переміщення механічних мас);

фізична (рух молекул);

хімічна (рух атомів і перетворення молекул речовини);

біологічна (рух живих клітин – обмін речовин у живих організмах);

соціальна (суспільні зміни, а також процеси мислення).

Наукою було відкрито багато нових форм руху в мікро-і мегасвіті: рух і перетворення елементарних частинок, процеси в атомних ядрах, поширення електромагнітних і гравітаційних хвиль, електромагн­ітна взаємодія, гравітаційна взаємодія тощо.

В останні роки існують численні спроби удосконалити класифікацію форм руху або доповнити сучасними науковими досягненнями. Вводять геологічну і галактичну, виділяють внутрі­шньоядерну, ядерну і атомну форми руху. Ці спроби цілком правомірні, хоча донині не створена загальноприйнята класифікація.

Таким чином, у основі матеріалістичного розуміння руху лежать три основних положення. Згідно з пер­шим, рух є невід'ємною, необхідною і суттєвою властивістю, способом існування матерії. Згідно з другим положенням рух визначається як будь-яка зміна, «зміна взагалі». У третьому положенні підкреслюється, що рух – це суперечність, а її дже­релом, внутрішнім імпульсом є взаємодія протилежностей. З погляду спрямованості змін, виділя­ються три типи руху:

— прогресивний (зростання молодого організму);

— регресивний (старіння живого організму);

— кругообіг (схід і захід Сонця).

Перший тип руху називається розвитком. Розви­ток — це поява нових якісних станів, нових типів організації, систем, що народжуються з попередніх систем. Це зміни, які є розгортанням можливостей, що знаходяться в попередніх якісних станах. На­приклад, у жолуді прихована можливість стати ду­бом, і коли жолудь попадає в сприятливі для цього умови, можливість реалізується — відбувається про­цес розвитку жолудя в дуб.

Всі предмети, що нас оточують, мають певні розміри, про­тяжність у різних напрямках, переміщуються один відносно одного або разом з Землею відносно космічних тіл. Так само всі об'єкти виникають і змінюються у часі. Простір і час є за­гальними формами буття всіх матеріальних систем і процесів. Не існує об'єкта, котрий перебував би поза простором і часом, як немає простору і часу самих по собі, поза матерією, що рухаєть­ся. Абсолютного простору як нескінченної порожньої протяж­ності не існує. Всюди є матерія в тих чи інших формах (речови­на, поле), а простір виступає як загальна властивість (атрибут) матерії. Так само немає і абсолютного часу, час завжди нерозрив­но пов'язаний з рухом, розвитком матерії.

Простір і час існують об'єктивно і незалежно від свідомості, але не від матерії.

Простір - це форма буття матерії, що характеризує її про­тяжність, структурність, співіснування і взаємодію її елементів в усіх матеріальних системах.

Поняття простору тісно пов'яза­но із структурністю матерії, її здатністю ділитися па частини. Дійсно, сама можливість виділити у будь-якому об'єкті складові частини дозволяє говорити про їх взаємне розташування, взає­мну координацію, тобто говорити про простір.

Саме визначення простору має на увазі нерозривний зв'я­зок його з матеріальними об'єктами, оскільки він визначається як властивість цих об'єктів. Наприклад, абсолютної порожнечі, «чистого вакууму» без будь-якої матерії існувати не може. Навіть якби ми в уявному експерименті з-під деякого ковпака викачали все повітря, вилучили всі молекули (що реально не­можливо), то й тоді там залишиться гравітаційне поле і так зване поле вакууму.

Час - форма буття матерії, що виявляє тривалість її існу­вання, послідовність зміни станів у розвитку всіх матерісиіьних систем.

Історично склались два підходи до простору і часу. Перший може бути названий субстанціональною концепцією. Простір і час тлумачаться тут як щось самостійно існуюче поряд з ма­терією, як її порожня місткість. Простір – це чиста протяжність, а час – це тривалість існування матеріальних об'єктів.

До загальних властивостей простору і часу належать: об'єктивність – незалежність від свідомості людини; їх абсо­лютність – не існує предметів поза простором і часом; нерозривний зв'язок часу і просто­ру між собою, а також з рухом матерії; залежність від структур­них відносин і процесів розвитку у матеріальних системах; єдність перервного і неперервного у їх структурі; їх кількісна і якісна нескінченність.

Поряд з єдиними характеристиками, притаманними як про­стору, так і часу, для них характерні деякі особливості.

До характерних властивостей простору належать перш за все про­тяжність, що означає співіснування різних елементів у просторі. Простору прита­манна також взаємозв'язок і неперервність, що проявляється як у характері переміщення тіл, так і у передачі фізичних впливів через різні поля (електромагнітне, гравітаційне, ядер­не).

Характерною властивістю простору є тривимірність, що орган­ічно пов'язана зі структурністю систем та їх рухом. Всі матері­альні процеси і взаємодії реалізуються лише у просторі трьох вимірів. В одномірному або двомірному просторі (лінія, площи­на) не могли б відбуватися взаємодії речовини і поля. Симетрія і асиметрія, конкретна форма і розміри, місце і відстань між тілами є також харатерними властивістями простору.

До характерних властивостей часу належать: тривалість, що виявляє по­слідовність існування і зміни стану тіл. Тривалість утво­рюється з моментів або інтервалів часу, що виникають один за одним і складають у сукупності весь період існування тіла від його виникнення до переходу у якісно інші форми. Неперервність часу означає відсутність перерви між його момен­тами і інтервалами. Час одномірний, асиметричний, незворотній і спрямований завжди від минулого до майбутнього.

Специфічними властивостями часу є конкретні періоди існування тіл з моменту їх виникнення до переходу у якісно інші форми, одночасність подій, котра завжди відносна, ритм процесів, швидкість зміни станів, темпи розвитку, часові відно­сини між різними циклами у структурі систем.

Розвиток науки у наш час розкрив нові аспекти залежності простору і часу від матеріальних процесів. Спеціальна теорія відносності (1905) показала, що простір і час не можна розгля­дати як незалежні від рухомої матерії самостійні сутності. Про­сторові і часові проміжки відносні, оскільки змінюються залеж­но від руху об'єктів, тобто від їх швидкостей. Час у рухомій системі, швідкість якої наближається до швидкості світла, уповільнюється порівняно з нерухомою, а всі просто­рові розміри скорочуються.

Загальна теорія відносності (1916) глибше виявила зв'язок простору, часу і матерії. Альберт Ейнштейн (1879-1955) довів, що у разі знищен­ня всіх матеріальних речей зникли б простір і час. Загальна теорія відносності виявила фізичний зв'язок між розподілен­ням матеріальних мас, простору і часу.

Таким чином, загальна теорія відносності блискуче підтвер­дила тезу: простір і час – не самостійні сутності, а форми існу­вання матерії. З теорії відносності і експериментальних фактів сучасної фізики виходить, що із збільшенням швидкості руху тіл і наближенням її до швидкості світла зростає маса, відносно скорочуються лінійні розміри і уповільнюють­ся усі процеси, порівняно зі станом відносного спокою тіл.

ПИТАННЯ 33. Діалектика як система принципів, законів і категорій

Об’єктивна реальність, яка є предметом філософії, виявляє себе в різноманітності зв’язків і відношень, перебуває у стані неперервної зміни й розвитку. Філософія має своїм завданням відобразити багатомірний склад буття в системі чітких і гнучких понять. Це завдання вирі­шує діалектика.

Етимологічно діалектика означає розмову, бесіду, обмін думками, діалог. Діалог – це процес словесного спілкування двох сторін, а діалектика – це вміння й мистецтво захистити або спростувати те чи те твердження через зіставлення його з іншим, протилежним йому ви­словлюванням. Із часів античності (Сократ, Платон, Аристотель) діалектика поступово утвер­джується як науково-теоретичний спосіб мислення, як методологія філософського пізнання. У сучасних підручниках з філософії даються такі визначення діалектики:

Діалектика – це вчення про всебічні зв’язки, рух і розвиток (А. Заїченко).

Діалектика є сучасною загальною теорією розвитку всього сутнього, яка адекватно відображає його еволюцію у своїх законах, кате­горіях та принципах (див. підр. «Філософія» за ред. Івана Надольного).

Принцип (від лат. — “початок, основа”) – внутрішнє переконання людини, ті практичні засоби, котрими вона послуговується у своєму житті. У філософському плані поняття “принцип” означає фундаментальне положення, первинне начало, найсуттєвішу основу певної концепції, теорії.

Для діалектики як філософської теорії такими фундаментальними началами є наступні принципи: об’єктивності, загального зв’язку, розвитку, суперечності, стрибкоподібності, заперечен­ня. Це найважливіші підвалини, на яких ґрунтуються основні закони і категорії діалектики.

Закон – це передусім об’єктивність, те, що не залежить від волі та бажання людини, від її свідомості. Звичайно, не йдеться про юридичні закони, які сьогодні приймаються, а завтра – скасовуються. Якщо, наприклад, ми ведемо мову про закони збереження енергії та речовини чи про закон всесвітнього тяжін­ня, то було б безглуздям стверджувати, що ми можемо їх скасовувати чи свідомо гальмувати їхню дію. Отже, найсуттєвішою ознакою закону буде те, що він відображає об’єктивний стан речей, об’єктивні зв’язки між речами, предметами, явищами.

Закон – це суттєве відношення, зв’язок між сутностями, який є: об’єктивним; необхідним; загальним; внутрішнім; суттєвим; повторюваним.

У філософії виділяють три групи законів.

1. Окремі закони – притаманні окремим формам руху матерії (закони механіки, хімії, біології тощо).

2. Особливі закони – притаманні всім або багатьом формам руху матерії (закони математики, кібернетики, закони збереження).

3. Загальні, універсальна закони – це закони діалектики.

Загальновизнаними в діалектиці є три закони. Усі вони конкрети­зують принцип розвитку та є основними, універсальними, тому що, по-перше, притаманні усім сферам дійсності, тобто діють у природі, суспільстві та пізнанні. По-друге, розкривають глибинні основи руху та розвитку, а саме: його джерело, механізм переходу від старого до нового, зв’язки нового зі старим. Це закон єдності і боротьби протилежностей, закон взаємного переходу кількісних змін в якісні, закон заперечення заперечення. Більш розгорнутої деталізації, ніж у за­конах, принципи діалектики набувають у категоріях.

Категорії – це поняття, що відображають найбільш суттєві боки предметів і явищ, у яких і через які здійснюється філософське мислення.

У формально-логічному плані вони відрізняються від законів тим, що закони є судженнями, а категорії – одиничними по­ложеннями, тобто закони ширші від суджень. Насправді будь-яка категорія виражає внутрішнє, істотне відношення між явища­ми і тому певною мірою є законом. У свою чергу будь-який закон може бути зведений до окремого поняття (категорії).

Наприклад, закон єдності та боротьби протилежностей, по суті, тотожний категорії суперечностей, закон заперечення заперечення тотожний категорії заперечення. З іншого боку, категорії діалектики дані не в одиничній, а в так званій парній відокремленості: “зміст–форма”, “можливість–дійсність”, “причина–наслідок” та інше. І це не випадково: категорії по-своєму відтворюють суперечливу (“парну”) природу законів діалектики (“єдність–боротьба”, “кількість–якість”, “за­пере­чення–заперечення заперечення”). Саме тому категорії назива­ють неосновними законами діалектики.

Отож, діалектика є цілісною єдністю принципів, законів і категорій.

ПИТАННЯ 34. Категорії діалектики, їх відмінність

від наукових категорій

У процесі пізнання об’єктивної дійсності людина опирається на відчуття, які є безпосереднім зв’язком предмета і образу, котрий він викликає, дію­чи на органи чуття. Відчуття не вимагають закріплення, матеріалізації їх у вигляді слова, поняття чи категорії. Поняття необхідні тоді, коли треба виділити щось загальне з-поміж різних речей і дати йому назву, коли це загальне не дане у відчуттях. Наскільки ми знайшли це загальне, настільки ж необхідне певне слово, поняття як матеріальний носій цього загального.

Мислення – це процес відображення світу в поняттях, судженнях і умовиводах. Це відображення тим багатше, чим більше є понять – слів, що мають узагальнення.

Категорії – це універсальні форми мислення, форми узагальнення реального світу, у яких відображаються загальні властивості, риси і відношення предметів об’єктивної дійсності.

У категоріях фіксується, відображається загальне в речах. Отже, не береться до уваги те, що є у них конкретним, відмітним. Категорії є результатом дуже високого рівня процесу абстрагування. У філософ­ських категоріях фіксується не просто загальне, а найзагальніше.

Кожна наука має свій понятійний апарат, свої категорії. Особливістю цих категорій є те, що вони можуть бути використані тільки для своєї науки. Для кожної галузі наукових знань характерне своє коло категорій. Вони пов’язані з процесами, які складають специфічний предмет дослідження цієї науки. Так, фізика оперує категоріями “речовина”, “поле”, “енергія”, “сила” тощо, а юриспруденція – “злочин”, “закон”, “порушення” та ін.

Філософські категорії від наукових категорій відрізняються тим, що вони мають найбільш загальний характер, охоплюють увесь навколишній світ, використовуються в усіх галузях знань і практичної діяльності людей. Тому вони мають найзагальніший статус.

За своїм джерелом категорії діалектики об’єктивні, тобто ті загальні властивості, котрі відображаються в категоріях, притаманні самим речам, існують незалежно від волі людини, її свідомості. Одночасно, категорії діалектики суб’єктивні за формою існування.

Категорії діалектики – це універсальні логічні форми мислення, найбільш загальні поняття, у яких відображаються загальні зв’язки, властивості та відношення, що існують в об’єк­тивній дійсності.

Категорії діалектики мають величезне значення:

1) вони характеризують найбільш загальні типи зв’язків і відношень об’єктивного світу;

2) вони є загальними та необхідними формами мислення, за допомогою яких людина пізнає навколишню дійсність і без них пізнання було б неможливим;

3) у них сконцентровано досвід і предметно-практичну діяльність багатьох поколінь людства.

Будучи сходинками нескінченного процесу пізнання, філо­софські категорії не залишаються незмінними, раз і назавжди даними. У розвитку наук постійно накопичуються й поглиблюються конкретні знання про навколишній світ. На цьому підґрунті наповнюються більш глибоким змістом філософські категорії, формуються нові категорії діалектики.

Особливостями категорій діалектики є:

– об’єктивність;

– загальність;

– зв’язок із практикою;

– історичність;

– рухливість.

Виділяють такі основні категорії діалектики:

– особливе, одиничне й загальне;

– частина та ціле;

– явище й сутність;

– зміст і форма;

– причина та наслідок;

– необхідність і випадковість;

– можливість і дійсність.

Філософські категорії як найбільш загальні поняття разом із принципами та основними законами становлять сутність матеріалістичної діалектики. Глибоке знання їх та вміння застосовувати на практиці – одна із умов результативної діяльності людини в різноманітних сферах повсякденного життя.

ПИТАННЯ 35. Основні закони діалектики

Проблема законів діалектики посідає одне з центральних місць у філософії.

Закон – це об’єктивний, необхідний, загальний, внутрішній, суттєвий, повторюваний зв’язок між сутностями процесів чи явищ.

Філософія виділяє три групи законів:

1) окремі закони (до них належать закони механіки, фізики тощо);

2) особливі закони (закони кібернетики, закони збе­реження енергії тощо);

3) загальні, універсальні закони, якими і є закони діалектики.

Ці закони називаються універсальними тому, що:

по-перше, вони притаманні усім сферам дійсності, тобто діють у природі, суспільстві і пізнанні;

по-друге, розкривають сутність і глибинні механізми розвитку всього сущого.

До законів діалектики належать три закони.

Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні

Щоб з’ясувати суть закону, необхідно розкрити зміст таких категорій, як якість, кількість, властивість, міра, стрибок.

Якість – це внутрішня стійка визначеність об’єкта, єдність його суттєвих властивостей, які відрізняють його від інших об’єктів і нерозривно пов’язана з їхнім існуванням.

Якість – це те, що характерне для класу однорідних об’єктів (наприклад, годинник – прилад для визначення часу).

Властивість – це зовнішній прояв якості, те, що зумовлює єдність або відмінність об’єктів.

При зміні умов властивості можуть змінюватись: залізо при дуже низьких температурах втрачає властивість намагнічення, а гума втрачає елас­тичність. Людина – це свідома істота (сутність), але вона може мати різні властивості (розумна–дурна, жорстока–добра, люб’язна–похмура тощо).

Кількість – це об’єктивна характеристика речей, процесів з боку їхнього існування в просторі та часі. Вона характеризує число, величину, масштаб, темпи змін.

Якість і кількість пов’язані між собою мірою.

Міра – це такий кількісний інтервал, у межах якого якість не змінюється, тож предмет чи явище залишається самим собою.

Типи мір:

1) широка, але межі яскраво виражені (міра студентського життя від абітурієнта до спеціаліста – п’ять років);

2) широка, але межі не окреслені (дипломований спеціаліст – висококласний спеціаліст (коли людина ним стане – невідомо);

3) гранична міра, коли одна зміна кількості веде до зміни якості (лише один скоєний злочин дає підстави вважати людину злочинцем).

Перехід від однієї якості до іншої здійснюється стрибком.

Стрибок – це вирішальний перелом у розвитку, переривання поступовості, коли поступові кількісні зміни приводять до якісних.

Класифікація стрибків:

а) за часом: швидкі–повільні;

б) за формою: складні–прості;

в) за глибиною: глибинні–поверхові;

г) за напрямом: прогресивні, регресивні (у суспільстві) і неспря­мовані (у природі).

Зміст закону – розвиток здійснюється шляхом переходу кількісних змін у якісні: поступові кількісні зміни, переходячи міру, ведуть до зміни якості, яка відбувається стрибком, даючи простір для нових кількісних змін у межах даної якості. Цей закон відповідає на запитання: як, яким чином здійснюється розвиток?

Закон єдності та боротьби протилежностей

Для розуміння закону необхідно розкрити зміст таких категорій, як тотожність, протилежність, суперечність.

Тотожність – це абсолютна однаковість предметів, явищ, їх повний збіг. В об’єктивній дійсності такий стан відсутній. Усі речі, явища – різні.

Відмінність – це незбігання, неоднаковість предметів чи явищ.

Протилежність – це такі сторони предмета, явища, які ­виключають одна одну (північний і південний полюси маг­ні­ту, добро і зло тощо).

Суперечність – це активна взаємодія протилежностей, їх єдність і боротьба (додавання та віднімання, тепло й холод).

Види суперечностей:

1) внутрішні–зовнішні;

2) суттєві–несуттєві;

3) головні–неголовні;

4) антагоністичні – неантагоністичні (тільки в суспільстві).

Суперечності, їх боротьба є внутрішнім джерелом розвитку. Внутрішнє джерело розвитку студента – це боротьба між бажан­нями відпочинку та необхідністю засвоєння програми тощо.

Зміст закону – розвиток здійснюється у процесі єдності та боротьби протилежностей. Як результат старе зникає і з’являється нове, нове перемагає. Цей закон вказує на джерело розвитку, яким є єдність і боротьба протилежностей.

Закон заперечення заперечення

Закон заперечення заперечення відображає об’єктивний, законо­мірний зв’язок, спадковість між тим, що заперечується, і тим, що заперечує.

Що таке заперечення? Це – незгода з чим-небудь, це від­кидання того, що заперечується. Воно може вагатися від синтаксичного “ні” до фізичного знищення. Наприклад, зернина. Якщо її перемолоти – буде борошно, яке заперечує зерно; якщо це зерно висадити в землю, з’явиться рослина, котра також заперечує зерно, хоча зовсім інакше. Тож слід виділити два види заперечення:

Метафізичне заперечення – це відкидання, знищення без збереження корисного, без зв’язку того, що було, з тим, що є (змолоте зерно).

Діалектичне заперечення – це таке заперечення, при якому зі старої якості зберігають усе позитивне, усе життєздатне, а застаріле, нежиттєздатне відкидають (рослина, що про­ростає із зерна бере від нього все найкраще).

Старе – це те, що вичерпало можливості свого подальшого розвитку.

Нове – це те, що з’явилося, чого раніше не було і воно має можливості подальшого розвитку.

Зміст закону – розвиток здійснюється через нескінченну кількість діалектичних заперечень, які зумовлюють зв’язок нового зі старим, виражають загальну тенденцію поступу від нижчого до вищого. Деякі властивості можуть повторюватися на більш високому рівні.

Методологічне значення законів діалектики виявляється в тому, що вони вимагають бачити нове і орієнтуватися на нього у своїй практичній діяльності.

ПИТАННЯ 36. Альтернативні концепції діалектики (християнська,

екзистенціальна, негативна )

Філософія розглядає діалектику як систему принципів, законів і категорій осягнення світу, яка зважає на його складність і суперечливість як методологію наукового пізнання.

Альтернативою діалектиці виступає метафізика, сутністю якої є те, що:

– у процесі розвитку старе повністю відкидається новим;

– джерело розвитку вона бачить поза самими предметами і явищами;

– при переході від старої якості до нової вона бачить тільки кількісне перетворення, існуюче поза якісними змінами;

– згідно з метафізикою, розвиток сутнього відбувається по прямій лінії чи по колу, без відтворення того, що було на більш високому рівні.

У наш час, крім збереження метафізичних поглядів на процеси об’єктивної дійсності, матеріалістична діалектика має цілий спектр інших, альтернативних концепцій діалектики. Зупинимося коротко на деяких із них.

Християнська діалектика (діалектична теорія) як концеп­ту­альна теорія склалася у 20–30-х рр. ХХ ст. Початок її закладе­но у книзі швейцарського теолога Карла Барта (1886–1968) “Послання до римлян” (1919). Його ідеї були розвинуті іншими представниками церкви. Головну внутрішню суперечність людини вони вбачають у зіткненні божественного і гріховного. Однак ні культові дії, ні інтелектуальні пошуки не можуть подолати тенденцію віддалення деяких людей від Бога. Бог несумісний з людиною, хоч остання і є творінням за образом Божим. Бог для людини постає одночасно як суддя і недосяжний ідеал. Це породжує в людини неспокій, а потім страх. Подолати їх можливо тільки в акті “абсолютної віри” як “межі людських можливостей”. Діалектична теологія фіксує такі суперечності людського буття, які ніколи неможливо буде вирішити.

Екзистенціальна діалектика бере свій початок від діалектико-психологічних ідей датського мислителя Сьорена К’єркегора (1813–1855 ). Його “якісна діалектика”, або “діалектика парадоксу”, стверджувала, що протилежності не можуть ніколи примиритися. Несумісність нескінченного (божественного) і скінченного (людського) породжує “парадокс”, який є непереборною суперечністю, тому – об’єктом віри, а не розуму. Ця діалектика наскрізь ірраціоналістична, бо проти­стоїть раціона­льному мисленню. Вона є діалектикою індивідуального існування, індивідуального, суб’єктивного акту.

Екзистенціальна діалектика фокусує увагу на суперечностях самого людського існування, без їх вирішення, тому неми­ну­че набуває трагічного забарвлення, що повною мірою виявилося у “негативній” діалектиці представників франкфурт­ської школи.

Негативна діалектика. Відомими її представниками були німецький філософ Теодор Адорно (1903–1969) та французький філософ Жан-Поль Сартр (1905–1980). Основні положення та принципи їх діалектики:

1) основою негативної діалектики є різноманітні форми заперечення – відкидання, критика, знищення тощо;

2) негативна діалектика властива тільки суб’єкту, тільки свідомості людини, і не має об’єктивного значення. Її категорія­ми можуть бути: неприязнь, відсутність, жаль, стурбованість, розгубленість, жах, тривога тощо. Об’єктивна діалектика, що панує в усій природі для представників цього напряму, залишається відстороненою;

3) суб’єктом, здійснювачем, “реалізатором” заперечення може бути тільки “Я”, свідомість. Поза цим нема, не було й не буде ніякого за­перечення. Тож суб’єктивність заперечення в негативній діалектиці стає її принципом, вихідним поняттям;

4) негативна діалектика, на думку її творців, має дати таке уявлення про заперечення заперечення, яке ні за яких умов не може перейти у позитивність;

5) діалектика в концепції її “негативної” інтерпретації подається як тотальна критика всього сутнього. Тотальний крити­цизм – це принцип і суть негативної діалектики.

Отож, негативна діалектика – це однобічна, суб’єктивістська концепція, що виходить із абсолютизації заперечення, загальної руйнації всього сутнього, тотального критицизму, від­кидання будь-якої позитивності. З позицій матеріалізму – це, фактично, антидіалектика.

ПИТАННЯ 37. Вирішення проблеми свідомості у філософії. Феноменологія.

Вихідним положенням для визначення сутності свідомості є те, що вся матерія має здатність до відображення.

Відображення – це процес взаємодії об’єктів, результатом якого є інформаційне відтворення властивостей цих об’єктів. Інформація – об’єктивний бік процесу відображення, який зберігає пам’ять про цю взаємодію. Усі матеріально-речові й матеріально-енергетичні сис­теми є джерелом, носієм, а також споживачем інформації.

До основних типів інформації відображення сучасна наука відносить:

1) неорганічне відображення – пов’язане з механічними, фізичними, хімічними змінами тіл;

2) органічне відображення – має місце в живій природі (подразливість, чутливість, психіка);

3) соціальне відображення – це відображення на рівні людської свідомості.

Виникнення життя – найвеличніший стрибок у розвитку матерії. Притаманна живій природі подразливість є відповідною реакцією живого органі­зму на вплив зовнішнього середовища. Із подразливістю тісно пов’язана інша важлива властивість живого організму – здатність за­пам’ятовувати і зберігати сліди подразнення, тобто зберігати інформацію.

Подразливість – це допсихічна форма відображення безнервовими організмами зовнішніх дій. Це така властивість організму, яка виявляється у фізіологічній реакції, ще не пов’язаній із виникненням суб’є­к­тивного образу об’єктивного світу.

У подальшому розвитку матерії виникають складні за органі­зацією матеріальні системи – нервова матерія, центральна нервова систе­ма, органи чуття, з’являються умовно-рефлекторна діяльність, психічне відображення, тобто відчуття.

Відчуття є початковою формою психіки тварин. Психіка, таким чином, не є властивістю всієї живої матерії, вона виникає на певному етапі історичного розвитку матерії. Відчуття – це якісно новий вид відображення, пов’язаний із суб’єктивними сприйняттями і пере­живаннями зовнішнього впливу. Найважливішою умовою розвитку відчуття та формування сприйняття є виникнення особливих нервових механізмів – органів чуття. У хребетних тварин безпосереднім носієм психіки є мозок.

Розвиток психічних форм відображення, пов’язаних із подальшим удосконаленням нервової системи і формуванням людського мозку, став природною передумовою виникнення свідомості.

До основних біологічних передумов виникнення свідомості, що забезпечили перехід до свідомості як вищої форми відображення, належать:

– унікальний людський мозок;

– вільні передні кінцівки, що пов’язано з прямоходінням;

– особлива будова гортані, придатна до мовлення.

Вивчення фізіологічних основ свідомості всебічно збагачує вчення про рефлекторний характер психічних процесів. Поняття безумовного й умовного рефлексів відображає взаємо­зв’язок і взаємодію організ­му із зовнішнім середовищем, причинну залежність роботи мозку від довкілля через посередництво практичних дій.

Не применшуючи значення біологічно-фізіологічних пере­думов у виникненні свідомості, слід підкреслити, що здатність відображення об’єктивного світу в ідеальних образах з’явилася саме у процесі ево­люції людини як суспільної істоти.

Вивчаючи питання про виникнення людини та її свідомості, слід виділити основні соціальні передумови.

1. Праця, яка є основною умовою людського життя. Без праці життя людини неможливе і немислиме. У процесі праці логіка предметно-чуттєвої діяльності фіксувалась у голові та перетворювалася на логіку мислення. Так поступово формувався логічний образ предмета, завдяки чому йде регуляція трудової діяльності, спрямованої на досягнення заздалегідь поставлених цілей.

2. Виникнення свідомості як соціально-культурного явища безпосередньо пов’язане із зародженням мови, у якій формувалися та відбивалися перші свідомі уявлення людей. Свідомість поза мовою не існує. Виникнення членороздільного мовлення було могутнім засобом подальшого розвитку самої людини, суспільства та свідомості. За допомогою мови свідомість формується і розвивається вже як духовний продукт життя суспільства. Окрім того, є специфічним засобом зберігання та передавання інформації, а також управління поведінкою людини, пізнання об’єктивного світу та самосвідомості особи.

3. Життя у суспільстві, заснованому на трудовій діяльності. У процесі трудової діяльності люди вступають одне з одним у ті чи ті форми стосунків, взаємин спілкування, які можуть бути виробничими чи особистими. Сьогодні визнано положення про те, що спілкування є однією з необхідних загальних передумов формування та розвитку особи, її свідомості, суспільства загалом.

Слід зауважити, що свідомість як феномен того матеріального й соціального світу, у якому живе людина, існує у двох формах: індивідуальній і суспільній.

Великий уплив на філософію ХХ ст. справила феноменологія (грецьк. phenomenon – те, що з’являється). Феноменологія – це вчення про явища, яке аналізує феномени будь-якого типу та вказує на помилки чуттєвого пізнання.

Філософське розуміння феноменології пов’язують з ім’ям німецького філософа Едмунда Гуссерля (1859–1938). За його вченням, феномено­логія – це метод опису свідомості як “чистої свідомості”, яка спрямована на певний об’єкт і відкидає будь-які впливи об’єктивної реальності. Феноменологія – це така філософська позиція, яка звертає увагу на видимість предмета, а не на його дійсне буття. При цьому феноменологія не заперечує існування реальності поза людиною. Вона тільки підкреслює, що саме питання цього зовнішнього буття вже припускає проведення операцій у свідомості.

Свідомість, згідно з феноменологією, це потік актів (сприймання, міркування та ін.), спрямованих на певні предмети (інтенціональність) і певним чином організованих часовим потоком свідомості.

Наукова філософія, осмислюючи найважливіші досягнення су­часних наук, поглиблює теорію свідомості, надаючи адекватнішого характеру понятійному відтворенню процесу становлення, виникнення й розвитку свідомості. Свідомість сучасної людини є продуктом всесвітньої історії, результатом багатовікового розвитку практичної та пізнавальної діяльності, багатьох поколінь людей. Але щоб її зрозуміти, необхідно з’ясувати, як вона зароджувалась.

ПИТАННЯ 38. Структура, характерні риси та функції свідомості

Широко вживаний термін “свідомість” є одним з багатьох дуже значних, але недостатньо визначених явищ. Часто свідомість ототожнюється з безпосереднім духовним життям, завдяки чому стверджується, що будь-які духовні явища є явищами свідомості. Однак зводити духов­не життя до свідомості – означає спрощувати духовне життя, оскільки воно охоплює як свідомі явища, так і несвідоме, що входить до складу духовного.

Свідомість – це пов’язана з мовою функція головного мозку, су­т­ністю якої є суб’єктивне відображення об’єктивного світу за допомогою ідеальних образів і його цілеспрямоване перетворення в інтересах людини.

Структура свідомості

1. Знання. Свідомість – це, насамперед, знання. Без знань свідомості не існує. У них провідну роль, безперечно, відіграє понятійне мислення. Саме воно забезпечує пізнавальній діяльності предметний, усвідомлений характер. До пізнавальних здатностей людини належать також увага та пам’ять.

2. Емоції. Емоційна сфера свідомості – складне, малодо­сліджене явище. Емоції – це відображення об’єкта у формі психічного переживання, душевного хвилювання та оцінного ставлення до того, з чим людина має справу. Емоційна сфера складається з почуттів (радість, горе, любов, ненависть), афектів (лють, жах, відчай), пристрастей та самопочуття. В емоціях предмети відображаються не в образах, а в їх відношенні до людини, суспільства, їхніх потреб, інтересів.

3. Мотиваційно-вольова сфера представлена мотивами, інтересами, потребами суб’єкта в єдності зі здібностями при досягненні мети.

Функції свідомості:

– адекватне відображення дійсності;

– пізнавальна (гносеологічна);

– акумулятивна – функція накопичення знань;

– аксіологічна (оцінювальна, ціннісна);

– телеологічна – функція цілепокладання;

– регулятивна;

– конструктивно-творча;

– функція мотивації та активізації дій.

Спосіб буття людини у світі завжди передбачає існування свідомості, яка буквально пронизує людську діяльність, бо вона є необхідною умовою її організації та відтворення.

Свідомість як суб’єктивна реальність є трансформованою в ідеальний план діяльністю, узагальненим досвідом ма­теріально-предметного перетворення світу людиною, моментом теоре­тичної та практичної взаємодії, ставлення до світу, формою діяльності людства.

ПИТАННЯ 39. Сутність гносеології та її принципи.

Теорія пізнання (гносеологія) – розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості й здібності, передумови, засоби та форми пізнання, відношення знання до дійсності, умови та критерії істинності й достовірності знання.

Головне питання гносеології: чи спроможна наша свідомість адекватно відображати дійсність? Іммануїл Кант у “Критиці чистого розуму” поставив запитання: що я можу знати? Воно досі актуальне. В історії філософії ми знайдемо різноманітні спроби відповісти на це запитання.

Учення агностицизму, в якому заперечується будь яке абсолютно достовірне пізнання сутності дійсності, стверджує можливість знання лише на зовнішньому рівні. За Кантом – це знання про явища, здобуте за допомогою конструктивної діяльності розуму. На думку англійського філософа Девіда Юма (1711–1776) – це знання про власні відчуття, що є результатом звички, пристосування, специфічної організації психічної діяльності. Прагматизм зводить знання до утилітарності, а конвенціоналізм – до результатів угоди між вченими.

Розуміння знання як такого, що не відображає сутність дійсності, притаманне доволі великому колу філософів. Так для Карла Поппера (19021994) знання є правдоподібним, а російський мислитель Георгій Плеханов (1856–1918) і німецький філософ Герман Гельмгольц (1821–1894) визначали знання як “символи”, “ієрогліфи”. Французький философ Анрі Бергсон (1859–1900) вважав, що знання відображає не природу явищ, а тільки відношення між явищами. Отже, існує як позиція скепсису щодо пізнання на рівні сутності явища, так і позиція агностицизму – визнання принципової неможливості пізнання світу.

Головна проблема, яку вирішує агностицизм, полягає в тому, що предмет пізнання дається нам через призму наших органів чуття та сітку категорій, схем, моделей мислення, тобто світ пізнається люди­ною тільки у формах його даності. Окрім цього, в агностицизмі було заявлено про принципову обмеженість людського досвіду. Саме на цих підставах Іммануїл Кант (1724-1804) розрізняв феномен (річ для нас) і ноумен (річ сама собою), тому, будь-яке розширення меж нашого досвіду залишає річ до кінця непізнаною.

Матеріалістична діалектика дає оптимістичну відповідь щодо принципової пізнаваності світу. У матеріалізмі джерелом пізнання є об’єктивна реальність (в ідеалізмі пізнання постає як самодіяльність свідомості). Матеріалізм визнає знання як суб’єктивний образ об’єктивного світу, як творче відображення реальності у свідомості людини. Домарксист­ський матеріалізм роз­глядав пізнання як пасивне споглядання, ізольовано від суспіль­но-історичної практики людства, суб’єкт та об’єкт пізнання мали вічнонезмінні ознаки. Сучасна гносеологія діалектичного ма­теріалізму ґрунтується на системі принципів.

1. Принцип об’єктивності. Об’єкт пізнання існує незалежно від волі та свідомості суб’єкта.

2. Принцип пізнаваності. Людське знання здатне адекватно відо­бражати дійсність; загалом пізнання є необмеженим, хоча кожний історич­ний етап його розвитку обмежується рівнем розвитку практичної діяльності людства.

3. Принцип активного творчого відображення. Пізнання є ціле­спрямованим процесом, формою взаємодії об’єктивного світу та людської свідомості. У результаті означеної взаємодії особливості світу відтворюються в особливостях свідомості. Карл Маркс визначав ідеальне як “матеріальне, пересаджене в людську голову та перетворене в ній”. Творчість пізнання яскраво виявляється в науковому відкритті.

4. Принцип діалектики. Аналіз пізнавального процесу ґрунтується на принципах, законах та категоріях діалектики. Наприклад, усвідомлення в науці суперечності між теорією та емпірією призводить до постановки нових проблем дослідження, нової предметної області та ін.

5. Принцип практики. Основа, мета, рушійна сила та критерій істини – суспільно-історична практика, тобто предметно-чуттєва діяльність людини, що спрямовується на перетворення природи, суспільства й самої себе.

6. Принцип історизму вимагає розгляду предметів, явищ у їх історич­ному розвитку, генетичному зв’язку з іншими предметами та явищами.

7. Принцип конкретності істини говорить про те, що кожне наукове положення необхідно розглядати в конкретних умовах розвитку предмета чи явища.

Процес пізнання осмислюється через категорії об’єкт та суб’єкт. У докантівській філософії під суб’єктом пізнання розуміли одинично оформлене буття людського індивіда. Під об’єктом – те, на що спрямо­вана його пізнавальна діяльність і що існує в його свідомості у вигляді ідеальних конструкцій. Кантівські відкриття у гносеології порівнюють із коперніканським переворотом. Кант усвідомив багато­гранність взаємодії суб’єкта та об’єкта пізнання. Суб’єкт у нього – це духовне утворення, що лежить в основі предметного світу, а об’єкт – продукт діяльності цього суб’єкта.

У сучасній філософії суб’єкт пізнання – реальна людина як суспільна істота, наділена свідомістю (мисленням, чуттям, розумом, волею), яка за­своїла історично вироблені людством форми та методи пізнавальної діяльності, тобто оволоділа історично-конкретними здібностями до цілеспрямованої пізнавальної діяльності. Суб’єктом пізнання є також суспільство, яке уявляється як суб’єкт опосередкованої пізнавальної діяльності.

Об’єкт пізнання – частина об’єктивної реальності, що введена в практику людства, становить коло його пізнавальних інтересів. Пізнання спрямовується не тільки на об’єктивну реальність, але й на ідеаль­ні об’єкти. Отже, об’єктом пізнання є та частина об’єктивної і суб’єктивної реальності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб’єкта, принциповим є визнання постійної зміни об’єкта пізнання під упливом практики та пізнання.

ПИТАННЯ 40. Наукове пізнання та його основні методи

Розрізняють пізнання буденне й наукове. Перше називають стихійним, оскільки воно вирішує пізнавальні завдання, що безпосередньо стосуються практичних потреб, практичної діяльності. Донаукове пізнання має на меті виробництво предметів, а не пізнання світу, тому його результатами є тільки окремі положення про властивості й відношення предметів повсякденного досвіду. Закономірні взаємозв’язки та взаємозалежності в буденному пізнанні яскраво відбиваються в народній мудрості. Отож, донаукове пізнання характеризується такими ознаками:

– воно спирається на багаторазове повторення поколіннями людей однакових операцій з речами та їх властивостями (а не на теорію чи концепцію);

– не має своїх специфічних методів та спеціальних засобів (знаряддям пізнання виступає знаряддя праці);

– результати пізнання фіксуються у виробничому досвіді;

– стихійно-емпіричне пізнання не пов’язане з відокремленням об’єкта пізнання.

Наукове пізнання виникає у зв’язку з суспільним розподілом праці, перетворенням розумової праці у відносно самостійну сферу діяльності, мета якої – цілеспрямоване виробництво знання. Наукове пізнання складається із взаємодії таких компонентів:

– пізнавальної діяльності спеціально підготовлених груп людей, які мають певний рівень знань і відповідні світоглядні та методологічні принципи щодо своєї професійної діяльності;

– об’єктів пізнання;

– предмета пізнання;

– особливих методів та засобів пізнання;

– вже сформованих логічних форм пізнання та мовних засобів;

– результатів пізнання, які переважно подані у законах, теоріях і наукових гіпотезах;

– цілей досягнення істинного та достовірного, систематизованого знання, що пояснює явища, і що може бути застосоване для прогнозу їх розвитку, та використане на практиці.

Наука – діяльність людини щодо виробництва, систематизації та перевірки знання. Цілі науки детермінуються як практичними потребами суспільства, так і проблемами розвитку самої науки. Наука зародилася в давнину, проте до ХVI–XVII ст. перебувала в ембріональному стані. Тільки у Новий час вона стає надзвичайно важливим чинником суспільного життя, без якого становлення індустріального суспільства було б неможливим. Багато наук з’являються вже після XVII ст. Сучасна наука має дві тенденції розвитку – диференціації та інтеграції (виділення самостійних галузей науки та об’єднання їх пізнавальних результатів у цілісну систему). У ХХ ст. наука перетворюється на потужну виробничу силу.

Метод наукового пізнання – це спосіб побудови та обґрунтування системи наукових знань; сукупність, послідовність прийомів і операцій здобування нового знання. Методологія – учення про методи наукового пізнання. Методи пізнання зумовлюються особливостями об’єкта і предмета пізнання, законами їх розвитку, зафіксованими у свідомості суб’єкта пізнання.

Розрізняють емпіричний рівень дослідження (безпосереднє вивчення), методами якого є спостереження, експеримент, вимірювання, та теоретичний рівень дослідження, що спирається на методи теорії – аксіома­тичний, гіпотетико-дедуктивний, логічний, історичний, ідеалізацію, моделю­вання, прагматичний та ін.

Спостереження – цілісний спосіб вивчення явищ, об’єктів у природних умовах, система фіксування та реєстрації їхніх властивостей та зв’язків. Це найпростіший, але дуже надійний та ефективний метод. У спостреженні виділяють: мету, план, теоретичні засади й осмислення результатів. Зростає значення теоретичного мислення у спостереженні. Ви­діляють компоненти спостереження: власне спостерігач, об’єкт досліджен­ня, умови та засоби спостереження (прилади, знаряддя). Актив­ний характер спостереження реалізується в цілеспрямованому спостереженні, в особливій увазі, вибірковому характері матеріалу, виборі та конструюванні засобів спостереження й опису. Спостереження постає як самостійний метод дослідження. Спостереження також роз­глядають як певний етап будь-якого експерименту.

Експеримент – випробовування досліджуваного явища в контрольованих (доцільно обраних), штучно створених умовах, які забезпечують виділення в чистому вигляді тих процесів спостереження, що є мате­ріалом для встановлення закономірностей. Важлива перевага експерименту як методу – повторюваність, що дозволяє проводити спостереження, вимірювання й порівняння достатню кількість разів для отримання достовір­них даних. Вимірювання – певна система фіксації та реєстрації кількісних характеристик досліджуваного об’єкта за допомогою різноманітних ви­мірювальних приладів та апаратів. Установлення якісної однаковості характеристик, що порівнюються в процесі вимірювання, тобто проблема вибору еталона як одиниці вимірювання є власне теоретичним рівнем пізнання.

Аксіоматичний метод – метод дослідження та побудови наукової теорії, за яким деякі її положення приймаються як вихідні аксіоми (тве­рдження, що сприймаються без логічного доведення), а всі інші положення за допомогою дедукції виводяться з них (це – теореми). Аксіоми не повинні суперечити одна одній. Бажано, щоб аксіоми були незалежними одна від одної. Аксіоматичний метод є доволі суворим, навіть у математиці його вимоги не завжди можуть бути виконані. Прикладом за­стосування аксіоматичного методу є геометрія Евкліда, яка спирається на п’ять аксіом. У ХХ ст. – теорія відносності А. Ейнштейна.

Гіпотетико-дедуктивний метод полягає у висуванні гіпотез про причини досліджуваних явищ і виведенні з цих гіпотез висновків шляхом дедукції. Якщо висновки гіпотез емпірично підтверджуються, гіпотеза ви­знається достовірним знанням, хоча підтвердження не дає гарантій її істинності. Так само заперечення наслідків гіпотези не свідчить про хибність її у цілому. Даний метод є складним комплексним методом пізнання.

Логічний метод – метод відтворення у мисленні основних етапів розвитку об’єкта, відображення суттєвих моментів його історичного розвитку.

Історичний метод – метод відтворення реальної історії об’єкта в її особливостях, конкретності та хронологічній послідовності.

Ідеалізація – спосіб логічного моделювання, що створює ідеалізовані об’єкти; це мисленнєве конструювання поняття про такі об’єкти, процеси, явища, які начебто не існують, але мають образи чи пра­образи. Ідеалізацією є поняття точки, абсолютно твердого тіла, ідеального газу тощо. Ідеалізація є формою виділення загального.

Моделювання – опосередкований метод дослідження об’єктів шляхом створення та вивчення їх копій (моделей). Модель заміщує оригінал через неможливість, ускладненість, чи недоцільність вивчення безпосередньо об’єкта. Розрізняють матеріальні й ідеальні моделі. Особливе значення має комп’ютерне моделювання.

Прагматичний метод спирається на логіку практичного висновку. Суб’єкт А. має ціль Х. Досягнення даної цілі можливе тільки через спосіб В. Отже, інформація щодо В. повинна відпо­відати меті Х., якої прагнуть досягнути, і яка, у свою чергу, відповідає певним цінностям. Усвідомлення прагматичного методу як наукового – досягнення науки й філософії ХХ ст. (особливо герменевтичного, аналітичного та постмодерного напрямів).

Вироблення наукового знання неможливе без аналізу та синтезу, класифікації та систематизації, аналогії, дедукції, індукції, узагальнення та абстрагування. Аналіз – мисленнєве розчлену­ван­ня предмета на частини з метою вивчення складових цілого. Синтез – мисленнєве поєднання в єдине ціле частин предмета, роз’єднаних у процесі ана­лізу з метою виявлення зв’язків між ними. Аналіз та синтез становлять нерозривну єдність. Абстра­гування – відволікання від певних властивостей і відношень об’єкта й зосередження на тих властивостях та відношеннях, що є безпосереднім предметом дослідження. Узагальнення – рух від одиничного до особливого й загального, від менш загального до більш загального. Індукція – спосіб міркування, за допомогою якого висновок про загальне робиться на підставі знання про окреме. Індукція органічно пов’язана з дедукцією, у якій знання про загальне є підставою знання про окреме.

Метод наукового дослідження – внутрішня закономірність руху людського мислення, він твориться суб’єктом пізнання, а визначається об’єктом.

ПИТАННЯ 41. Істина і хибність. Концепції істини.

Проблема істини – найважливіша у гносеології. Вона стосується відповідності змісту людських знань змістові об’єкта пізнання. У сучасній філософії чітко виділені три концепції істини: відповідності (кореспонденції), когеренції та прагматична. Перша концепція (аристотелівська, класична) спирається на поняття дійсності, фактичності. Знання істинне, якщо відповідає дійсності, тобто істинне чи хибне є в думці, а не у предметі. Альфред Тарський (1902-1994) уточнює кореспондентську концепцію: хоча висловлювання, яким приписується істинність (чи хибність) формулюються в рамках об’єктної мови, вона сама інтерпретується в термінах метамови. Встановлення того, що “сніг є білим”, потребує звернення до теоретичної інтерпретації (що є “білим”?).

Когерентна концепція істини пов’язується з певними вимогами до побудови знання: послідовність, логічна несуперечливість, системність міркувань. Когерентність означає відповідність висловлювань (про факти не йдеться). Дана концепція розроблялася Готфридом Лейбніцем (1646-1716), Бенедиктом Спінозою(1632-1677), Георгом Гегелем (1770-1831) Слабке місце цієї концепції – абсолютизація положення про залежність чуттєвого досвіду від мислення, раціо.

У прагматичній концепції практика є критерієм істинності. Початок такого тлумачення істини закладено грецькою софістикою, давньо­китайськими філософами. Оригінальне трактування дано в марксистській філософії та американському прагматизмі Вільям Джемс (1842-1910). Марксисти істиною називають об’єктивність знання; прагматики – ефективність, корисність думок, ідей та почуттів щодо досягнення бажаної цілі.

Марксистське розуміння істини стверджує її об’єктивність, стан розвитку (істина – це процес), передбачає діалектику відносної (історично обмеженої рівнем практики) та абсолютної істини (яка є найповнішим знанням про світ).

Цінною є думка про взаємодоповнюваність всіх трьох концепцій. Підтвердження, несуперечливість та ефективність складають три модуси істинного.

Ірраціоналістична методологія критикує раціоналістичну гносео­логію за абстрактність та антигуманність, за розкладання пізнавального акту на суб’єкт-об’єктні відношення. Наприклад, у персоналізмі – Еммануель Муньє (1905-1950) пізнання є процесом захоплення – включення, головний засіб пізнання – емоційно-вольові та емоційно-чуттєві чинники віри та любові. “Сучасна психологія відкрила в любові найдосконаліше знаряддя пізнання”, – писав Альфред Лакруа (1863-1948). Віра є початком, рушійною силою і кінцевою метою пізнання.

Потрібно зазначити, що раціоналістична традиція у гносеології є переважною.

ПИТАННЯ 42. Альтернативні концепції наукового знання

Проблема розмежування науки та псевдонауки називається проблемою демаркації і є однією з центральних у філософії.

Критерієм демаркації, на думку Карла Поппера (австрійсько-англійсь­кого філософа науки (1902-1994), є фальсифікованість (верифікованість), тобто принципове спростування будь-якого твердження, яке вводять у науку (центральне положення неопозитивізму).

Наука не повинна боятися спростувань. Раціональна критика та постійна корекція фактами є сенсом наукового пізнання. Поппер запропонував досить динамічну концепцію наукового знання як неперер­вного потоку припущень (гіпотез) та їх спростувань.

Розвиток науки він уподібнив дарвіністській схемі біологічної еволюції. Нові гіпотези і теорії, що постійно висуваються, повинні проходити сувору селекцію в процесі раціональної критики та спростувань, яка відповідає механізму природного добору в біологічному світі. Виживати повинні тільки “найсильніші теорії”, але й вони не можуть розглядатись як абсолютні істини. Усі людські знання мають гіпотетичний характер, будь-який фрагмент цих знань можна піддати сумніву і будь-які положення повинні бути відкритими для критики.

Не всі дослідники погоджувалися з такою картиною наукового прогресу, бо в ній було відсутнє пояснення моментів стабільності та сталості в науковій діяльності.

Найбільш яскраво це підкреслив Томас Кун (американський історик та філософ (1922-1996) у своїй праці “Структура наукових революцій”, наголосивши на парадигмальній концепції наукового знання.

Парадигмою (грецьк. – “зразок”) у концепції Т. Куна називається сукупність базисних теоретичних поглядів, класичних зразків виконання досліджень, методологічних засобів, які визначаються та приймаються як керівниц­тво до дії всіма членами “наукового співтовариства”. Парадигма подає загальну схему рішення, а вченому залишається показати свою майстерність та винахідливість у дослідженні великих, але окремих питань.

Однак тривалі етапи “нормальної науки” перериваються короткими, повними драматизму періодами революцій у науці – періодами зміни парадигм.

Починається це з кризи в науці, з бурхливих дискусій, обговорення фундаментальних проблем, висування нових гіпотез і теорій, які поступово зможуть перерости в нову парадигму.

Таким чином, картина розвитку науки, за Т. Куном, має такий вигляд: тривалі періоди поступового розвитку та накопичення знання в межах однієї парадигми змінюються короткими періода­ми кризи, зламом старої та появою нової парадигми. Перехід від однієї парадигми до іншої Кун порівнює з наверненням людей у нову релігійну віру, по-перше, тому, що цей перехід неможливо пояснити логічно. І, по-друге, вчені, які прийняли нову парадигму, сприймають світ зовсім по-іншому, ніж раніше. Навіть старі явища вони бачать інакше.

Найбільш глибоким та послідовним критиком концепції Куна став відомий філософ і науковець ХХ ст. англієць Імре Лакатос (1922-1974). Він запропонував одну з найкращих моделей філософії науки – модель методології науково-дослідних програм.

Основною проблемою філософії науки, за І. Лакатосом, було пояснення значної відсталості й неперервності наукової діяльності. Концепція К. Поппера також не давала такого пояснення, оскільки, з точки зору І. Лакатоса, в історії науки є теорії, які можуть існувати та розвиватися незалежно від наявності великої кількості “аномалій” (фактів, що їм суперечать). Цю обставину можна пояснити, вважав І. Лакатос, якщо порівняти з емпіричними фактами не одну ізольовану теорію, а серію теорій, що змінюються, але пов’язані між собою одними принципами. Таку послідовність теорій він назвав науково-дослідною програмою.

У програмі, яка прогресивно розвивається, кожна наступна теорія повинна успішно передбачати доповнювальні факти.

Коли ж нові теорії не в змозі передбачати нові факти, то програма є “стагнуючою” чи “виродженою”. Така програма, як правило, тлумачить факти, що були відкриті іншими, більш успішними програмами.

На основі цього критерію вчені можуть встановити – прогресує чи ні їхня програма. Якщо вона прогресує, то раціонально дотримуватися її. Коли ж вироджується, то раціональною буде спроба розробити нову програму, або ж перейти на позиції вже чинної прогресивної альтернативної програми.

В історії науки дуже рідко трапляються періоди, коли цілковито панує одна програма (парадигма), стверджував Т. Кун.

Зазвичай, у будь-якій науковій дисципліні є декілька альтернативних науково-дослідних програм. Конкуренція між ними, взаємна критика, зміна періодів розквіту та занепаду програм надають розвитку науки реального драматизму.