4. Проблеми оцінки значення історичного розвитку техніки

Наука і техніка можуть розвиватися як через поступові кількісні нагромадження, так і через досить радикальні зміни в їх вихідних підвалинах. Перший шлях розвитку визначається, звичайно, як еволюційний, а другий як революційний.

Першою технічною революцією була промислова революція (друга половина XVІІІ – початок XIX століть. Під час її виникло машинне виробництво, для якого характерним є єдність трьох конструктивних елементів: 1) наявність виробничого знаряддя; 2) механізму передачі сили та 3) самого силового устрою. Машини надзвичайно збільшили продуктивність праці і посту­пово почали проникати у всі сфери життя суспільства. Складність техніки стала такою, що керувати нею без попереднього наукового досліджен­ня і обґрунтування стало неможливо.

Зважаючи на це, у середині XX ст. відбулися процеси органічного злиття науки і техніки та вихід науки на провідне місце в її зв’язках з технікою, що призвело до появи кібернетично-обчислювальних пристроїв, котрі породили перетворення машини в саморегульований машинний комплекс. Це явище стали називати науково-технічною револю­цією, яка змусила переглянути періодизацію історії європейсь­кої цивілізації. На початку 60-х років ХХ ст. французький соціолог Раймон Арон (1905-1983) виділив 5 стадій економічного зростання суспіль­ства:

- традиційне суспільство, що існувало за рахунок продуктів, котрі отримувало переважно з природи, без суттєвих змін останньої;

- підготовка зрушення – це період епохи Відродження і початку епохи Нового часу;

- зрушення – період перших технічних відкриттів і промислової революції;

- індустріальне суспільство – етап перетворення природи за допомогою машин;

- постіндустріальне суспільство – це таке суспільство, що використовує автоматизоване виробництво, яким керує інформаційна техніка і яке зорієнтоване на масове задоволення жит­тєвих потреб всіх членів суспільства.

Після ви­ходу у світ праці американського дослідника Елвіна Тоффлера (народ. 1928 р.) «Третя хви­ля» (1999), під якою він розумів технологічну революцію, котра завершила як аграрну («перша хвиля»), так і промислову революцію («друга хвиля»). Він вважає, що третя хвиля – це результат інтелектуальної революції, результатом якої стало постіндустріальне суспільство, в якому інформація зможе замінити величезну кількість матеріальних ресурсів.

Ми можемо відзначити, що в основних рисах ці періодизації збігаються. Вони чітко поділяють історію на індустріаль­ний та доіндустріальний періоди, а в межах першого акцентують увагу на етапах якісних змін техніки.

Слід зауважити, що розгортання науково-технічної революції дуже скоро почало призводити до небезпечних екологічних наслідків. Це спричинило перехід до біогенної інженерії, замкнених та безвідходних виробничих циклів, ефективного використання природних енергетич­них ресурсів, максимального урахування людських потреб і їх психологічних упо­добань та моральних норм, як суттєвих ознак технологічної переорієнтації у розвитку техніки.

Провідна роль в усіх цих процесах належить кібернетичним та електрон­но-обчислювальним приладам, широкому застосуванню комп’ютерної техні­ки, бо лише за допомогою саме такої техніки можна керувати названими процесами. Відомий американський теоретик постіндустріального суспільства Деніел Белл (народ. 1919 р.), вважає, що найважливіши­ми ланками суспільного розвитку є засоби комунікації. Сюди він відносить: а) транспорт; б) засоби доставки енергії; в) (аудіо- та відеотехніку, комп’ютери тощо). На його думку саме комп’ютерна техніка здатна призвести до революційних змін у суспільстві й відкрити нову еру в добробуті і взаєминах між людьми. У постіндустріальному суспільстві головними є інформаційні засоби. У цьому суспільстві той, хто володіє інформацією, володіє усім.

Комп’ютеризація та інформаційні технології суттєво змінюють структуру та динаміку розвитку суспільства. Вони зменшують роль мови як засобу спілкування, а на перший план ви­ходить пряма, безсловесна комунікація. В той же час, у сфері виробництва дії людини дедалі більше пов’язуються з оперуванням знаково-символічними формами, а не ма­теріальними об’єктами. Зрозуміло, що при цьому зростає роль інтелектуальних чинників, а з іншого боку, іде ускладнення діяльності людей у зв’язку із збільшенням у ній значення інтелекту, тобто зростає значення особистих якостей людини.

В цих умовах неможливо очікувати на припинення чи вичерпання науково-технічного прогресу. Навпа­ки, ми повинні очікувати в цій сфері його нового злету тому що, без науки й техніки неможливо забезпечити функціонування сучас­ної економіки. Окрім того, наукові та технічні досягнення зростають у наш час нечуваними темпами. Припинити їх розвиток неможливо і залишається завдання розумної регуляції цих процесів.

Отже, науково-технічний прогрес вимагає:

- комплексного розв’язання проблем життя в умовах науково-тех­нічної революції;

- поступового залучення до науково-технічного поступу світової спільноти, бо інформаційно-технологічні пере­творення не можуть носити локальний характер;

- постійного зростання значення гуманітарних проблем щодо забезпечення національних та загальнолюдських суспільних цінностей для подолання песимістичних поглядів, що пророкують поступову загибель людства від негативних наслідків технічного прогресу та неспроможності опанувати сили, пробуджені ним.

Основні проблеми соціальної філософії.

Дослідження соціальних аспектів людського буття властиве вже античній філософії – (Платон, Аристотель) та ін. Особливої актуальності соціальна проблематика набула в ХХ ст.. коли соціологія виділилась з лона філософії як окрема наукова та навчальна дисципліна, але філософія і сьогодні вивчає соціальну проблематику.

Сьогодні ми виносимо на обговорення основні проблеми соціальної філософії. Ці проблеми в навчальних цілях доцільно згрупувати у три навчальні питання:

1. Основні філософські підходи до аналізу суспільства.

2. Історичні типи суспільств.

3.Основні соціальні тенденції (пост)сучасності.

1. Основні філософські підходи до аналізу суспільства.

Соціальна філософія - це осмислення суспільства як системи поза- і надіндивідуальних форм, зв'язків і відносин, які людина створює своєю діяльністю разом з іншими людьми.

Суспільство (соціум)- це частина матеріального світу, що відокремилася від природи, вона постає формою життєдіяльності людей, що історично розвивається.

Ключове філософське питання соціальної філософії - співвідношення індивіда та соціуму (людини і суспільства).

Існує два розуміння щодо аналізу проблеми «людина й суспільство»:

Перше - (Платон, Маркс). Суспільство - цілісна система, що продукує потрібних йому людей і їх інтереси повинні підпорядковуватися інтересам суспільства.

Друге - (Гоббс, Руссо, Вебер). Людина - автономний індивід-суб'єкт, який має свідомість і волю та здатний до осмислених учинків і свідомого вибору та наділений «природними правами».

В історії філософії було напрацьовано багато підходів до аналізу суспільства. 1. Натуралістичний підхід ( 17-18 ст.) Цей підхід пояснює соціальні явища винятково дією природних закономірностей: фізичних, географічних, біологічних.

(Шарль Фур'є) Людина зводиться до рівня виключно природної істоти. При цьому людська поведінка жорстко пов’язується з природними причинами і наслідками, а людській волі не залишається місця. У системі Гоббса "Кожна добровільна дія є змушеною", "всі дії необхідні".

Суспільство в натуралістичній філософії характеризується як спільнота, що пов'язує безліч індивідів лише природними зв’язками. Але в цьому випадку кожний може захищати себе всупереч існуючим моральним принципам, тому що вони не обумовлені природою людини. Теоретичне обґрунтування цієї виключно егоїстичної життєвої позиції дав Макс Штірнер у книзі «Одинак і його власність».

2. Атомістичний підхід. Людина - це соціальний атом, а суспільство - механічний агрегат таких атомів, які сповідують винятково свої інтереси. Ж.Ж.Руссо - теорія суспільного договору.

3. Ідеалістичний підхід. Ідеалізм, навпаки, занадто відриває людину від природи і перетворює духовну сферу суспільного життя на самостійну субстанцію. На практиці це означає принцип: «думки правлять світом». Розвиток суспільства повністю визначається дією світового розуму або вольовою активністю людини. У першому випадку в соціальну філософію вноситься фаталізм, а в другому - обґрунтовується суто суб'єктивістське розуміння плину історії (Гегель). Головним недоліком ідеалістичних концепцій є відрив слова від справи, теорії від практики. Тут символ панує над буттям (будь це образ світлого майбутнього або всемогутньої техніки).

4. Діалектико-матеріалістичний (економічний) підхід. Громадське життя - вища форма руху матерії. Хоч суспільство і є живою системою, воно якісно відрізняється від інших живих систем, виступає і як об'єкт й як суб'єкт матеріальної дійсності.

Діалектико-матеріалістичне розуміння історії починається з розв'язання основного питання філософії щодо суспільства. "Свідомість людей залежить від їхнього буття". Це твердження випливає із простого факту, що "люди в першу чергу повинні їсти, пити, мати житло й одягатися, перш ніж мати змогу займатися політикою, наукою, мистецтвом, релігією..." А для цього потрібно трудитися, робити матеріальні блага. Отже, сутність матеріалістичного розуміння історії полягає в тому, що:

1.виробництво є основою будь-якого суспільного буття.

2. історичний процес, суспільне буття носять об'єктивний характер

3. головним джерелом розвитку суспільства, є народні маси.

4. засобом зміни існуючого стану речей служать матеріальні фактори виробництва.

5. Структурний функціоналізм –(Т.Парсонс і Р.Мертон) стверджує, що гармонізація життя суспільства відбувається завдяки гармонізації людських потреб і настанов відповідно до культурно-нормативних зразків через спостереження, наслідування й навчання. Неважко зрозуміти, що чим більше схильна людина до ретельного виконання пропонованих їй правил й інструкцій, тим більше спокійне й благополучне її життя, тим більше стабільне суспільство.

6. Соціокультурний підхід. Виник у Західній Німеччині й у Франції в 70-і роки XX століття і представлений іменами Ф.-Х. Тенбрука, В. Ліппа, А. Гаана, Х.-П. Турна, Ю. Штагля, М. Р. Лепсіуса, Й. Вайса, П. Бурдьє. Вони стверджують, що у повсякденному житті люди діють відповідно до історично сформованого змісту культури. У будь-якому соціальному суб'єкті - від суспільства в цілому до особистості - існує своя субкультура. Вона містить і програму діяльності відповідного суб'єкта. Може виникнути закономірне питання - звідки береться ця програма в будь-якого суб'єкта. Прихильники соціокультурного підходу вважають, що відповідь на це питання проста.

Будь-який суб'єкт - це людина. Коли народжується дитина, вона ще не людина. Людиною вона стає в процесі освоєння культури, тобто перетворення культури зовнішньої для людини в зміст її свідомості, її особистісної культури і отримала назву «габітус», уведене П.Бурдьє. Можна позначити основні детермінанти габітусу:

1. Капітал (не тільки грошовий, але й соціальний і культурний).

2. Позиція відносно виробництва (певний фах, рід занять).

3. Тип соціального зв'язку, у яку людина включена.

4. Історія групи, до якої належить людина.

5. Індивідуальна історія.

У процесі соціалізації (соціального навчання) індивіда відбувається інтеріоризация (овнутрення) соціальних якостей, визначених названими параметрами. Соціальні якості стають природою людини, живуть у її тілі, у мові, у способах практичної діяльності.