20. Назвіть етапи колонізації в другій половині 17 ст.

В XVII—XVIII ст. численні вихідці з Московського царства продовжували переселятися на землі Слобідської України. Це селяни-втікачі, знедолені холопи та ін. Виникли компактні та розсіяні поселення росіян на землях Херсонщини. Зазвичай, основна їх маса походила з південноросійських районів, а деякі — з центральних і північних. Тоді ж виникла низка російських сіл з своєрідними назвами. Біля Сум, наприклад, з'являються такі села, як Солдатське, Ніцеха, Катинське, Добринське, Крамчатка, Тарасовка тощо.

Впродовж XVII ст. на правому березі Сіверського Дінця навколо м. Чугуєва засновано російські села Стара Покрова, Новопокровка, Кам'яна Яруга, Тетлега, Запорожне, Молодове. Дещо пізніше на Чернігівщині стали виникати поселення стрільців, у тому числі й Чернігівського полку. Особливо швидко цей процес розселення росіян на українських землях відбувався після входу України до складу Російської імперії. Російські служилі люди, пушкарі, стрільці, засічні сторожі, воротники, діти боярські й інші вихідці з різних областей Росії отримали назву однодворців. Царська адміністрація виділяла їм для поселень приміські слободи, земельні наділи тощо.

В XVII ст. на Чернігівщину переселялися старообрядці, котрі осідали у віддалених, безлюдних, лісистих місцях. Села старообрядців виникали на півдні України, землях, що увійшли до Херсонської та Катеринославської губерній. Втікачі від релігійних переслідувань, "розкольники" оселялися також у неосвоєних придунайських і південних районах України. Богдан Хмельницький, вступивши в союз з російським царем Олексієм Романовим, хотів бачити Україну вільною і займав відповідну послідовну позицію — визволення всіх українських земель. Російський уряд неодноразово висловлював незадоволення діями гетьмана, він прагнув передусім закабалити Україну, позбавити її самостійності, розтоптати намагання і прагнення українців зберегти національну незалежність, своєрідність культури, звичаїв і традицій, матеріальні та духовні надбання. Вже тоді закладалися тверді основи тієї русифікаторської політики, яку з жорстокою послідовністю проводили всі російські самодержці, відрізняючись один від одного лише силою тиску русифікаторства на Україну. Водночас зі стихійним переселенням росіян на українські землі виникали поміщицькі села і слободи, які наприкінці 80-х років XVII ст. заселяли росіяни, здебільшого і вихідці з Півдня Росії, а також донські козаки. Ці поселення зосереджувалися на Харківщині, біля рік Сіверський Донець, Айдир, Деркул, Красній. На початку XVIII ст. дончаки появилися на Східній Слобожанщині, сюди ж переселялися жителі центральних і північних районів Росії. Після приєднання Кримського ханства до Росії, з кінця 80-х років XVIII ст. перші російські села виникли на Кримському півострові. З другої половини XVII ст. до початку XIX ст. розгорнулася активна поміщицька колонізація українських земель. Після перемоги над шведами Петро І чітко вирішив "прибрати Україну до рук". Такою ж була і політика його наступників. Послідовне знищення усіх ознак української державності стало типовою політичною практикою. Одночасно населення України винищували фізично, руйнували матеріальний добробут. На Українській оборонній лінії, яка простягалася від Дніпра до Сіверського Дінця, у 1731—1742 pp. було розселено дев'ять російських полків із Курська, інших міст імперії. На цих місцях виникли слободи Петрівська, Козловська, Ражська та ін. Сюди масово прибували переселенці з Південної Росії. На місці Запорозької Січі було засновано слободу Покровську, а землі "пожаловано" генерал-прокурору імперії князю О. Вяземському і Московському генерал-губернатору О. Прозоровському. Деякі запорожці після зруйнування Січі змушені були перейти в турецькі володіння й утворили Задунайську Січ; тих, котрі залишилися після російсько-турецької війни 1787—1791 pp., переселили на Кубань, де разом з частиною донського козацтва вони утворили Кубанське козаче військо. В першій третині XIX ст. сюди прибули запорожці, котрі повернулися з-за Дунаю. Так були розпорошені ті, хто був символом свободи України.