27. Особливості процесу формування культури Японії

У своєму розвитку від глибокої давнини до 19 століття японське мистецтво пройшло цілий ряд найважливіших стадій, пов'язаних з еволюцією суспільних відносин. З розпадом первіснообщинного ладу й утворенням першої держави почався тривалий період феодалізму, який прийнято ділити на декілька етапів. Раннє середньовіччя умовно збігається з епохою Камакура(формування стану самураїв) (кінець 12 - початок 14 століть), зріле середньовіччя припадає на 14 - початок 17 століть, на так звані епохи Муроматі і Момояма( виникнення театру но та проникнення у країну християнства. Пізнє середньовіччя 17 - 19 століть - епоха Едо або диктатура Токугава(політика сакоку, подавлення християнства, зародження театру кабукі та стилю укійо-е). На кожному з цих етапів відзначається високий розквіт різних видів і жанрів творчості. У стародавній період Нара(конфуціанство, даосизм, буддизм) (7 - 8 століття) це були архітектурно-скульптурні ансамблі буддійських монастирів, в 12 столітті (епоха Хейан(виникнення стилю ямато-е в живописі, початок використання азбук хірагани й катакани)) - пам'ятники релігійної та світської живопису, в 13 столітті самобутній скульптурний і живописний портрет, в 14-16 століттях твори ландшафтної архітектури , знамениті японські сади, розпису на ширмах і стінах палаців і замків 16 - 18 століть. Завершальний етап середньовічного мистецтва Японії ознаменувався розквітом міської культури, яка подарувала світу чудові твори графіки, театральні постановки театру Кабукі, поезію тривіршів - хайку і багато іншого. Як не дивно це може здатися, процес формування японської культури — це постійне запозичення та «перетравлення» іноземних ідей. Традиційно основними імпортерами світових досягнень світу були Корея, Китай, Іспанія, Португалія, Голландія. З середини 19 століття в ролі «інтелектуального донора» виступають країни Західної Європи та США. Пристосовані до японського ґрунту ноу-хаустали основою для розвитку японських унікальних продуктів і творів. Сьогдні серед них відомими є японська електроніка, манґа і аніме. На культуру і менталітет японців великий вплив зробило ізольоване територіальне розташування країни, географічні і кліматичні особливості, а також особливі природні явища (часті землетруси і тайфуни), що виразилося у своєрідному відношенні японців до природи як до живого створення. Уміння захоплюватися сьогочасної красою природи, як особливість нац характеру японця, знайшло вираження багатьох видах мистецтв Японії.

26. Гетеро стереотипи сучасного китайського народу

Кожна з великих класичних культур Сходу унікальна. Своєрідність традиційної китайської культури полягає насамперед у відомому феномені рівня буденної свідомості, яка давно вже отримала назву «китайські церемонії». Звичайно, в будь-якому суспільстві, а тим паче там, де традиції походять від глибокої давнини, значне місце займають суворо зафіксовані стереотипи поведінки та мови, норми взаємовідносин, принципи соціальної структури, адміністративно-політичного устрою, що склалися історично. Але коли мова йде про китайські церемонії, то все відступає в тінь. Не лише тому, що в Китаї мережа обов'язкових та загальноприйнятих норм поведінки була найбільш густою. У общинно-кастовій Індії аналогічних регламентів та заборон було, напевне, не менше, однак тільки в Китаї етико-ритуальні принципи й відповідні їм норми поведінки уже в давнину були рішуче висунуті на передній план і явно гіпертрофовані. Пізніше це призвело до того, що вони замінили-релігійно-міфологічні сприйняття світу, характерні для майже всіх ранніх суспільств. Деміфологізація й у певній мірі десакралізація етики та ритуалу в стародавньому Китаї причинили до формування унікального соціокультурного генотипу, що був протягом тисячоліть основою для відтворення й автономного регулювання суспільства, держави та всієї культури Китаю. Це мало для Китаю далековисхідні наслідки. Зокрема, місце міфічних культурних героїв зайняли мистецьки деміфологізовані мудрі правителі легендарної давнини, чия велич та мудрість були найтісніше пов'язані з їх добропорядністю. Місце культу великих богів, насамперед обожнюваного прабатька Шанди, посів культ реальних кланових та сімейних предків, а «живі боги» були витіснені небагатьма абстрактними божествами — символами, першим і головним серед яких стало безособово-натуралістичне Небо. Словом, міфологія та релігія за всіма пунктами відступали під натиском десакралізоваиих і де-сакралізуючих етико-ритуальних норм на останній план. Цей процес знайшов своє найяскравіше і найповніше завершення у вченні Конфуція (551—479 pp. до н. є.). У конфуціанстві поняття лі («етика-ритуал», що охоплює споріднені поняття «правила поведінки», «обряд», «звичай», «благопристойність» та- ін.) стало вищим символом ритуадізованої етики, перетворилося у найзагаль-нішу характеристику правильного, навіть ідеалізованого соціального устрою та поведінки людини: «Правитель керує підданими за допомогою лі», «Подолання себе, та Звернення до лі є гуманністю. У той день, коли переборюють себе і звертаються до лі, Піднебесся повернеться до гуманності...»Для традиційної китайської культури не характерний зв'язок типу «бог — особа», прямого чи представленого фігурою жерця, богослова, як це було притаманне іншим к-рам. У Китаї каліграфія підносить графічну красу ієрогліфів. Займаючись цим основним у країні видом мистецтва, кожний китаєць заново відкриває внутрішню гармонію власного «Я», вступає в спілкування з Всесвітом. Не обмежуючись простим копіюванням, каліграф знову пробуджує експресивність руху та уявну силу знаків. Каліграфія мусить бути повним відображенням стану душі, а кйлі-граф повинен використовувати живописні можливості ієроглїфів, їх образну силу. Ось як описують уміння відомого каліграфа Чжан Сюя, який жив у епоху Тан: «Він охоплює поглядом усе: пейзажі, тварин, рослини, зорі, бурі, пожежі, війни, банкети — всі події світу й виражає їх у своєму мистецтві». Таким чином, поезія, каліграфія та живопис створили в Китаї єдине мистецтво, триєдину форму, в якій ''використовуються всі духовні глибини при-хильників цього мистецтва: протяжні мелодії та простір, магічні жести та зримі образи. Сім'я вважалася серцевиною суспільства, її інтереси набагато перевищували інтереси окремої людини, яка розглядалася лише в аспекті сім'ї — крізь призму її вічних — від далеких предків до віддалених нащадків — інтересів. Сина, що підростав, одружували, дочку віддавали заміж згідно з вибором та рішенням батьків, і це було настільки нормальним та природним* що проблеми кохання при цьому не поставало. Кохання могло прийти після шлюбу, могло й не приходити зовсім (у багатій сім'ї чоловік MIF відсутність кохян-ня компенсувати наложницею, і дружина не мала права цьому заперечувати). Однак це не заважало нормальному Існуванню сім'ї та виконанню усвідомленого соціально-сімейного обов'язку — народження дітей, насамперед синів, які покликані продовжувати рід, зміцнювати позиції сім'ї в віках. Звідси — постійна тенденція до росту родини.