53. Педагогічна вимога як метод виховання

Педагогічна вимога як один з методів формування суспільної поведінки являє собою педагогічний вплив на свідомість вихованця з метою спонукати його до позитивної діяльності або гальмування його дій і вчинків, якщо вони мають негативний характер. А.С.Макаренко вважав, що без щирої, переконливої, гарячої і рішучої вимоги не можна починати виховання колективу.

Поставлена учням вимога повинна бути доцільною, зрозумілою і посильною. ЇЇ пред’являють тоді, коли свідомість учня підготовлена до її сприймання. З цією метою йому роз’яснюють суть вимоги, переконують його в необхідності її виконання, в користі для нього від її виконання. Крім того, домагаються позитивної реакції колективу на поставлену вимогу, щоб бути впевненим, що колектив підтримає педагога, виявить потрібний вплив на учня, якщо він чомусь не захоче виконувати вимогу.

Ефективність вимоги залежить від того, наскільки вона коротко, чітко і яким чином викладена, тобто, де, в якому обсязі, до якого часу, якими засобами і кому саме треба виконати.

Педагогічна вимога має випереджувати розвиток особистості. Форми пред’явлення вимоги – пряма й опосередкована.

Опосередковані вимоги можна розділити на три групи. Перша група пов’язана з вираженням позитивного ставлення педагога до вихованця (прохання, довір’я, схвалення). Друга група – не виявляє чіткого ставлення вихователя до дітей, але базується на вже існуючому ставленні вихованця до стимульованої діяльності (порада, натяк, умовна вимога, вимога в ігровій формі). Третя група демонструє негативне ставлення педагога до діяльності вихованця, до прояву тих чи інших його моральних якостей (осуд, вияв недовір’я і погрози). Першу група опосередкованих вимог можна назвати позитивними, другу нейтральними, третю – негативними.

54. Характер

Характер (гр. charakter — прикметна риса, ознака) — складне й індивідуально-своєрідне поєднання рис людини, яке формується в процесі її розвитку під впливом умов життя та виховання і виявляється в її поведінці.

Виокремити структуру характеру означає виявити його основні компоненти в їх взаємовідношеннях та взаємодії. Б. Теплов запропонував виділяти в структурі характеру чотири симптомокомплекси, які виражають ставлення особистості:

— до суспільства, колективу, окремих людей, товариськість, колективізм, ввічливість,.;

— до себе, самокритичність, самоповага, вимогливість, суворість, .;

— до праці: працездатність, працьовитість, старанність, сумлінність, упертість, лінь,

— до речей: акуратність, бережливість, неохайність, недбайливість та ін.

Структура характеру визначається не тільки взаємозв'язком окремих властивостей, а й властивостями, притаманними характеру загалом. Таких структурних властивостей характеру виділяють чотири:

1) ступінь їх глибини. Глибшими є ті властивості, які зумовлюються найважливішими, головними ставленнями особистості і тому пов'язані з широкою системою інших властивостей.

2) активність. Визначається ступенем протидії зовнішнім обставинам. Одні люди при зустрічі з несприятливими обставинами посилюють свою активність, долають труднощі і досягають мети, інші пасують перед ними. Тому розрізняють людей із сильним і слабким характерами;

3) рівень стійкості (мінливості).

4) пластичність. Щоб дії і вчинки людини були доцільними, потрібно зі зміною середовища відповідно змінювати й індивідуально-своєрідні способи дій.

Останнім часом набуває все більшої популярності типологія, запропонована швейцарським психологом К.-Г. Юнгом у праці «Психологічні типи». Юнг виокремив два основних психологічних типи. Перший, екстравертний тип, характеризується своєю спрямованістю на об'єкт, а другий, інтровертний, — на суб'єкта, на внутрішній світ. Кожен із них, у свою чергу, залежно від домінування певної пізнавальної функції поділяють на мислєннєвий, емоційний, сенсорний та інтуїтивний.