1. Середньовічні університети.

Освіта. Від англосаксонських часів осередками освіченості залишалися монастирі, які готували кліриків – чиновників та священників. З ХІ – ХІІ ст. стандарти освіти дещо змінилися у бік підвищення її якості та рівня. В Англії, як і у всій Західній Європі відбувався процес духовного та культурного зростання, накопичення знань, розвитку науки.

Поширилася система парафіяльних та кафедральних шкіл, виникли осередки світської освіти. Зберігає свій авторитет Кентерберійська школа, але провідними центрами освіти стали університети – Оксфордський (заснований у 1167 p.) та Кембріджський (1209 р.). Структурно університети складалися за загальноєвропейським стандартом з трьох факультетів: теологічного (богословського), правничого та медичного. Обов’язковим для всіх студентів було вивчення вільних мистецтв – риторики, логіки, музики, математики та ін. Суспільна та політична вага університетів поступово зростала, проявом чого стало право обирати своїх представників до парламенту.

Філософська та суспільна думка. Бурхливі політичні події в Англії початку XIII ст., пов’язані із виданням Великої хартії, активізували суспільно-політичну думку, викликали появу низки наукових праць та трактатів. Найвизначнішим вченим у галузі політичної думки був єпископ лінкольнський Роберт Гроссетест. У праці “Основи королівської влади та тиранії” він захищав права підданих короля від сваволі урядовців. Гроссетест вважав, що мешканці країни мають право повстати проти неправедного короля, який порушує звичаї та не виконує належним чином свої обов’язки. Вчений та церковний діяч Джон із Солсбері створив “Полікратік” – працю, присвячену дослідженню взаємостосунків світської та церковної влад.

У XIII ст. в Оксфорді викладав і займався науковою роботою видатний англійський мислитель Роджер Бекон (1214 – 1294 рр.). Його заслугою є цінні досліди в галузі хімії (він самостійно винайшов порох), оптики, обґрунтування традиційного потім для англійської філософської та наукової думки емпіризму – учення про те, що найголовнішими джерелами знань та уявлень про світ є досліди та експерименти.

Основною філософською доктриною доби Середньовіччя була близька до богослів’я схоластика – система формально-логічних положень релігійної філософії (від латинської schola – школа). Схоласти намагалися науковим, методичним, філософським шляхом з’ясувати співвідношення між вірою та розумом. Крайні напрями схоластики або відстоювали повну пасивність, злиденність розуму, або навпаки, доходили до обстоювання його великих можливостей у самостійному пізнанні навколишнього світу (раціоналізм). До духовного та розумового самовдосконалення закликав визначний філософ Ансельм Кентерберійський (1033 – 1100 рр.), який брав активну участь у загальноєвропейських філософських дискусіях.

Його творчості властиві елементи раціоналізму та гуманізму. Наприкінці XIII ст. проти пануючої в схоластиці доктрини Фоми Аквінського (томізму) виступив англійський філософ-францисканець Дуне Скот (1265 – 1308 рр.). Він вважав, що можливості розуму у питаннях віри обмежені, проте вони величезні у справі логічного пізнання навколишнього світу. Іншим критиком томізму став Вільям Оккам, який заперечував наявність у Бога “плану творіння” і наголошував на спонтанності цього процесу, що виключало традиційні уявлення про “божеський задум”. У XIV ст. отримали поширення ідеї реформи церкви професора Оксфордського університету Джона Вікліфа.

2. Поява та розвиток рицарської культури.

Лицарська культура виробляється в феодальному середовищі. Сам стан феодалів був неоднорідним. Нечисленну еліту феодального класу утворювали найбільші землевласники — носії гучних титулів. Ці найбільш родовиті і благородні лицарі були на чолі своїх дружин, часом справжніх армій. Лицарі рангом нижче служили в цих дружинах зі своїми загонами, які з'являлись на перший поклик пана. На нижніх рівнях лицарської ієрархії стояли безземельні лицарі, все надбання яких перебувало у військовій виручці і зброї. Багато з них мандрували, примикаючи до загонів тих або інших ватажків, стаючи найманцями, а нерідко і просто займалися грабунком.

Лицарство разом з багатьма представниками церкви витворило власний кодекс етичних норм і звичаїв.

Згідно з цим кодексом, рицар повинен:

• діяти згідно з Євангелієм;

• бути доблесним;

• будь-якою ціною боронити свою честь;

• завжди дотримувати слова;

• зберегти вірність "дамі свого серця";

• ставати на оборону слабших.

Згідно з поширеними в лицарському середовищі уявленнями, справжній лицар повинен був походити з хорошого роду. Поважаючий себе лицар посилався для підтвердження свого благородного походження на гіллясте генеалогічне дерево, мав фамільний герб і родовий девіз. Приналежність до стану передавалася у спадок, в окремих випадках у лицарі посвячували за виняткові військові подвиги. Суворість правил стала порушуватися в процесі розвитку міст — цей привілей стали все частіше купувати.

У різних країнах існували схожі системи виховання лицарів. Хлопчика вчили верховій їзді, володінню зброєю — насамперед мечем і списом, а також боротьбі і плаванню. Він ставав пажем, потім зброєносцем при лицарі. Лише після цього юнак удостоювався честі пройти через обряд посвячення в лицарі. Існувала і спеціальна література, присвячена лицарським «мистецтвам». Майбутнього лицаря навчали, крім іншого, і прийомам полювання. Воно вважалося другим після війни заняттям, гідним лицаря.

У лицарів вироблявся особливий тип психології. Ідеальний лицар зобов'язаний володіти безліччю достоїнств. Він повинен був бути зовні красивий і привабливий. Тому спеціальна увага приділялася поставі, одягу, прикрасам. Лати і кінська упряж, особливо парадні, були справжніми творами мистецтва. Від лицаря вимагалась фізична сила, інакше він просто не зміг би носити лати, що важили до 60-80 кг. Лати починають втрачати свою роль тільки з винаходом вогнепальної зброї.

Від лицаря очікувалося, що він буде постійно піклуватися про свою славу. Свою доблесть треба було весь час підтверджувати, і багато які лицарі знаходилися в постійному пошуку можливостей для цього. «Коли тут війна, я тут залишуся», — говорить лицар в одній з балад поетеси Марії Французької. Нічого незвичайного не було в тому, щоб помірятися силою з незнайомим суперником, якщо той хоч чим-небудь викликав незадоволення. Організовувалися спеціальні лицарські турніри. У XI—XIII сс. виробилися правила лицарських поєдинків. Так, їх учасники повинні були користуватися однаковою зброєю. Частіше за все спочатку суперники мчали один на одного зі списом напереваги. Якщо списи ламалися, бралися за меч, потім за булаву. Турнірна зброя була тупою, і лицарі старалися лише вибити суперника з сідла. При проведенні турніру після численних індивідуальних поєдинків, які могли продовжуватися декілька днів, влаштовували головне змагання — імітацію битви двох загонів. Лицарські поєдинки стали складовою частиною битв в нескінченних феодальних війнах. Такий поєдинок відбувався перед боєм, єдиноборство завершувалося смертю одного з лицарів. Якщо поєдинок не проводився, то вважалося, що бій початий «не за правилами».

Серед лицарства була розвинена станова солідарність. Історія знає немало прикладів істинно лицарської поведінки. Під час війни між франками і сарацинами один з кращих лицарів Карла Великого на ім'я Ож'є викликався на поєдинок з лицарем сарацин. Коли ж Ож'є хитрістю взяли в полон, його противник, не схвалюючи таких прийомів, сам здався франкам, щоб ті могли обміняти на нього Ож'є. Під час однієї з битв в ході хрестових походів Річард Левове Серце виявився без коня. Його суперник Сайф-ад-Дин послав йому двох бойових коней. У тому ж році Річард звів сина свого суперника в лицарське достоїнство.

Лицарські ордени

Вищим виявом лицарської войовничості, агресивного прагнення феодалів до захоплення нових земель, підтриманого католицькою церквою, стали хрестові походи на Схід під прапором захисту християн і християнських святинь від мусульман. У 1096 р. відбувся перший з них, а в 1270 р. — останній. У їх ході виникають особливі військово-релігійні організації — лицарські ордени. У 1113 р. був заснований орден іоанітів або госпітальерів (їх першою резиденцією був будинок-госпіталь св. Іоанна). У Єрусалимі, поблизу храму знаходився центр ордена тампліерів, або храмовників. Керував орденом Великий магістр, що підкорявся особисто Папі Римському. Вступаючи в орден, лицар давав обітниці цнотливості та слухняності. Вони носили чернечі плащі (у госпитальєрів — червоний з білим хрестом, у храмовників — білий з червоним) понад лицарські лати. У агресії проти слов'янських народів головну роль грав Тевтонський орден.