20. Особистість як соціальна категорія

Факт належності живої істоти до людського роду відображається в понятті «індивід».

Індивід (лат. individuum — неподільне) — людина як одинична природна істота, представник виду Homo sapiens.

Дитина народжується як індивід. Завдяки спілкуванню з дорослими вона поступово засвоює соціальний досвід людства і включається в систему суспільних відносин, що формують її потреби, інтереси, світогляд, переконання, тобто розвивають її як особистість.

Особистість — суспільна істота, наділена свідомістю і представлена психологічними характеристиками, які є стійкими, соціально зумовленими і виявляються у суспільних зв'язках, відносинах з навколишнім світом, іншими людьми та визначають поведінку людини.

Як індивід людина має такі ознаки, як вік, стать, освіта, професія, інтереси. Особистістю вона стає в системі відносин з іншими людьми. Особистість — категорія суспільно-історична. В її характеристиці головними ознаками є суспільна сутність та соціальні функції.

Індивідуальність — неповторне поєднання психологічних особливостей і рис людини, що визначає її своєрідність і несхожість на інших людей.

Виявляється індивідуальність у рисах темпераменту, характеру, в здібностях, особливостях і якостях психічних процесів, у звичках і уподобаннях людини. Не існує двох людей з однаковим поєднанням психічних якостей.

Особистість людини неповторна у своїй індивідуальності. Однак навіть повний перелік індивідуальних якостей людини не характеризує її як особистість, хоча індивідуальність характеризує особистість конкретніше, детальніше і повніше. Нетотожність понять «особистість» та «індивідуальність» не дає змоги розглядати структуру особистості як своєрідний набір індивідуально-психологічних властивостей і якостей. Хоча деякі зарубіжні психологи трактують її саме так.

21. Урок – основна форма організації навчально-виховної роботи в школі

Урок – це “відрізок” навчального процесу, який є викінченим у смисловому, часовому й організаційному відношенні. Незважаючи на таку тривалість, уроки мають ті структурні компоненти, які характеризують процес навчання в цілому, зокрема: цільовий, стимуляційно-мотиваційний, змістовний, операційно-діяльнісний, контрольно-регульований та оцінно-результативний. Тому від ефективності уроків залежить ефективність навчального процесу.

Кожний урок реалізує триєдине завдання: навчити, розвинути, виховати. За цим критерієм загальні вимоги до уроку конкретизуються дидактичним, розвиваючими і виховними вимогами.

Типи і структура уроку

Основними типами уроків, які проводяться в школі, є такі:комбіновані (змішані); уроки засвоєння навичок і умінь; урок засвоєння нових знань; уроки застосування знань, навичок і умінь; уроки узагальнення і систематизація знань; уроки перевірки, оцінки і корекції знань, навичок і умінь.

Вищеназвані типи уроків входять до системи, створеної на основі дидактичної (навчальної) мети занять.

Під поняттям “структура уроку” розуміють побудову уроку: елементи або етапи будови уроку, їх послідовність, взаємозв’язки між ними.

Етапи: 1. Підготовка учнів до уроку. 2. Проведення аналізу помилок допущених учнями на попередньому уроці. 3. Виявлення причин помилок у учнів і шляхи їх виправлення. 4. Підготовка учнів до свідомого засвоєння нового матеріалу. 5. Організація засвоєння нового матеріалу. 6. Ввідний інструктаж. 7. Поточний інструктаж і перевірка в процесі практичної діяльності ступеня розуміння учнями нового матеріалу. 8. Закріплення знань і умінь в процесі практичної діяльності. 9. Закінчення уроку. 10. Загальні зауваження по уроку.