ЦІННІСНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

українським виборцем переваги інтересам духовного, морально-етичного

ґатунку над інтересами матеріальними.

Таблиця 3.4.

Аналіз реалізації демократії в Україні

Таким чином, можна стверджувати, що перші дві процедури демократії в

Україні більшою мірою відповідають теоретичній моделі.

211

Перше принципове протиріччя з’являється на третьому кроці реалізації демократії. Воно полягає в тому, що творці української Конституції допустили існування двох загальнодержавних програм розвитку суспільства, що акумулювали інтереси громадян. У сучасних умовах це положення Конституції уможливлює ситуацію, коли Президент отримує підтримку більшості громадян на реалізацію своєї загальнодержавної програми (скажімо, «Програми А»), а

коаліція чи партія, що отримала більшість у Верховній Раді, отримує підтримку більшості громадян на реалізацію своєї загальнодержавної програми (скажімо, «Програми Б»). Яка саме програма – «А» чи «Б» має бути легітимізованою у програмі діяльності уряду та виконавчих органів влади? Під яку саме з цих програм має верстатися Державний бюджет?

Політична теорія чітко визначає: якщо такою програмою є президентська

(«А»), то в державі функціонує президентський політичний режим, якщо парламентська («Б») – парламентський. Для того ж, щоб подібне протиріччя не виникало в принципі, у демократичних країнах намагаються не допускати, щоб виборці голосували за дві потенційно протилежні загальнодержавні програми. У

парламентських демократіях це досягається, наприклад, виборами Президента не народом, а у парламенті.

У президентських політичних режимах проблема подвійної легітимності вирішується як заснуванням двопалатних законодавчих органів, так і організацією адміністративно-територіального поділу федеративного типу [314,

с. 844] (щоб розмежувати програми: у президента – загальнонаціональна, у

парламентарів – регіональна), або встановленням вимоги для президента набрати принаймні 25% голосів виборців не менше ніж у двох третинах регіонів

[315, с. 87], або використанням мажоритарної системи виборів до парламенту

(таким чином депутатський корпус виступає не з консолідованою загальнонаціональною програмою, а кожен з парламентарів – із власною), або застосуванням двопартійної системи із сильними центристськими партіями, між якими немає різнобачень стратегії державного розвитку, а передвиборчі програми відрізняються лише тактичним баченням вирішення суспільних проблем, закріплених у президентський програмі.

212

У президентських системах, за визначенням класиків політичної теорії,

часто існують підстави «для двох конкурентних претензій на легітимність:

однієї – з боку президента, а другої – з боку парламенту» [314, с. 841]. При цьому, як зазначає Х. Лінц, «не існує демократичного принципу, на основі якого можна було б розв’язати цей конфлікт, а механізми, що їх може запропонувати конституція, теж виявляються надто складними і суто юридичними, щоб мати велику силу в очах електорату» [316, с. 219].

Тому «Президенти, надто ті, хто прийшов до влади після плебісцитарної чи популістської виборчої кампанії, часто з’ясовують: влада, яку вона мають,

безнадійно недостатня для задоволення породжених під час кампанії сподівань.

Цей факт відображують постійні спроби президентів набути нових повноважень або вимагати надзвичайних повноважень» [там же, с. 221].

Хіба не цю картину ми спостерігали за часів Л. Кучми, коли «ламали через коліно» депутатський корпус, і спостерігаємо зараз, коли відбуваються

«війни за повноваження»?

Дж. Сарторі, М. Уоллерстайн та С. Мейнверінг на підставі багаторічних компаративних досліджень світових демократій в один голос стверджують, що найгіршим для державного управління є поєднання безпосереднього вибору президента (загальнонаціональної президентської програми) та пропорційної виборчої системи [317, с. 73; 318, с. 160], оскільки «Президентські системи загалом менше сприяють розвиткові демократії, ніж парламентські системи, і

їхні вади стають ще більшими за умов багатопартійності» [314, с. 859].

Повертаючись до третього кроку демократії, маємо визнати, що Президент в Україні не має чіткого визначеного механізму легітимізації своєї програми (оскільки інститут легітимізації – парламент – зацікавлений у прийнятті програми депутатської більшості).

Отже, Президент України не може нести політичної відповідальності перед суспільством за реалізацію тих інтересів громадян, обстоювати які він зобов’язався під час виборчої кампанії.

Ще одна теоретична недосконалість української Конституції проявляється на четвертому кроці демократії – у процесі реалізації програми, що

213

акумулювала інтереси народу й отримала найбільшу підтримку на виборах. Як відомо, органами державної виконавчої влади в Україні на місцях є обласні та районні державні адміністрації. Чию програму вони мають (і чию хочуть)

виконувати – маємо вибір з трьох можливих варіантів: Президента (програма

«А»), парламенту (програма «Б»), чи місцевої ради (програма «В»)?

Оскільки голів місцевих адміністрацій призначає Президент (нехай навіть і з подачі Кабміну, причому в останні роки за відсутності погодження з урядом досить часто Президент В. Ющенко просто призначав своїм указом виконуючих обов’язки), він має визначальний вплив на діяльність місцевих адміністрацій.

Кабмін, у свою чергу, хоча і визнається вищим виконавчим органом у державі,

таким, де-факто є не повною мірою, оскільки його вплив на безпосередньо підпорядковані виконавчі органи (місцеві державні адміністрації) не є прямим і визначається виключно домовленостями з Президентом.

Таким чином, парламентська більшість не має змоги безпосередньо реалізувати ті суспільні інтереси, що були нею акумульовані та підтримані більшістю населення на виборах через необхідність домовлятися з Президентом

(а значить, у кращому разі знаходити консенсус і з двох самостійних програм робити одну або, в гіршому разі, наражатися на гостре протистояння і перманентну політичну кризу).

Отже, це унеможливлює політичну відповідальність парламенту.

Обласна та районна ради мають ще менше важелів впливу на виконання власної програми розвитку регіону (фактично лише один – висловлення недовіри голові ОДА /РДА/ двома третинами голосів, що в українських реаліях зовсім не означає, що зазначений голова неодмінно буде звільнений з посади Президентом).

Виявляється, отже, що і місцеві депутатські корпуси не можуть нести політичну відповідальність за реалізацію власних обіцянок виборцям, оскільки не мають підзвітних виконавчих органів.

Таким чином, системи стримувань та противаг, суспільного контролю за діяльністю владних органів в Україні є недосконалими, а політична криза в Україні має під собою не суб’єктивні передумови протистояння «доброго»

214

Президента і «поганого» Прем’єр-міністра, а теоретичну недосконалість Конституції України стосовно подвійної легітимності (аж до можливої протилежності) загальнонаціональних програм Президента і парламентської більшості, щодо їх реалізації, що обумовлює конституційно закріплену тотальну безвідповідальність органів влади в Україні.

Шляхами подолання такої безвідповідальності є подальше вдосконалення Конституції шляхом внесення таких змін, які б закріпили можливість легітимізації лише одної загальнонаціональної виборчої програми (напр.:

сильний Президент з мажоритарною виборчою системою або парламентський політичний режим); підзвітність і підпорядкованість виконавчих органів тому суб’єкту політичного процесу, котрий виступив з цією загальнонаціональною програмою, та встановлення дієвих механізмів стримування і противаг,

суспільного контролю за діяльністю влади в Україні.

Українські політики часто говорять про демократичну розбудову країни.

Однак неможливо побудувати храм, не маючи уявлення про його майбутні обриси, архітектурного проекту та чіткого плану будівельних робіт. Так само неможливо побудувати новий (або зміцьнювати існуючий) суспільний лад, не маючи відносно систематизованої та взаємопов’язаної сукупності ідей, уявлень,

концепцій щодо принципів функціонування, особливостей владних відносин нової державної конструкції системи суспільних та державно-управлінських цінностей.

Ця суто теоретична конструкція набуває надзвичайної актуальності в буремні часи трансформаційних перетворень політичної системи держави.

Адже, як зазначає О. Крюков, успадкувавши від радянських часів генотип ідеократичного традиційного суспільства українське суспільство всіляко прагне його зберегти й у таких умовах «закономірним було неприйняття більшістю громадян України на перших стадіях трансформації системи ліберально-

радикальних, соціал-дарвіністських методів управління суспільством» [319, с.

89].

Таким чином, несформованість демократичної політичної культури в Україні робить механізми демократичного державотворення неефективними та

215

становить загрозу розбудові демократичної держави, проголошеній Конституцією державним курсом. Однак щоб подолати відстань від авторитаризму до справжнього народовладдя, необхідно мати вірні орієнтири – контури та обриси майбутнього демократичного суспільства.

Такими обрисами є світоглядно-ідеологічні цінності сучасної демократії,

що розкривають ціннісний аспект демократизації відносин держави та суспільства.

Як було зазначено в першому розділі монографії, сучасна наука розглядає цінності як «духовне формоутворення, що існує через моральні та естетичні категорії теоретичної системи, утопічні образи, суспільні ідеали тощо і виступає критерієм оцінки дійсності людиною та джерелом сенсоутворюючої основи людської діяльності. Цінність включає життєзначимі предмети, природні утворення і продукти людської діяльності» [40, с. 643]. Сукупність політичних ціннісних орієнтацій держави та суспільства існує у формі світогляду або ідеології.

Світогляд (англ.: world-outlook) – це філософське сприйняття людиною навколишнього світу; система життєвих цінностей, переконань, ідеалів,

поглядів особистості на об’єктивний світ та своє місце в ньому [320, с. 564].

Ідеологією (грец.: idea – поняття, logos – знання) можна назвати будь-яку сукупність докладних і несуперечливих ідей, завдяки яким певна соціальна група сприймає та розуміє навколишній світ [83, с. 261].

Як бачимо, між світоглядом та ідеологією є багато спільного, але є і принципова різниця. Вона полягає в тому, що світогляд є характерною ознакою індивідуального світосприйняття, завжди статичного (що важко піддається будь-яким змінам), тоді як ідеологія притаманна, насамперед, соціальним спільнотам і має яскраво виражений динамічний характер, оскільки складає засади організованої політичної діяльності із збереження, перетворення або руйнування суспільно-політичної дійсності. Ідеологія завжди базується на світогляді, але, в кінцевому рахунку, спрямована на його перетворення

(вдосконалення).

216

Таким чином, якщо розглядати світогляд як ціннісну систему усвідомлення суспільно-політичної дійсності, то ідеологія виступатиме механізмом модернізації цієї системи.

Ідеологія починається з віри в те, що суспільство може жити краще, аніж є насправді. Фактично, це є планом удосконалення суспільно-політичного устрою. Тому головним змістом будь-якої ідеології є відповідний соціальний ідеал, на сучасному етапі – демократія в моделі поліархії. Як правило, ідеологія не стільки тлумачить існуючий суспільно-політичний лад, скільки демонструє

«як має бути» – синтезує реальні політичні процеси з інтересами та бажаннями соціальної спільноти, що є носієм і виразником цієї ідеології.

За Ентоні Даунсом ідеологія являє собою словесний образ кращого суспільства та основних шляхів його створення. Відтак кожна ідеологія містить у собі елементи утопічності та міфології. Це обумовлюється необхідністю для реалізації відповідної ідеології залучення широких народних мас, тому розробники та носії ідеології намагаються представити її не як бажаний ідеал для своєї обмеженої соціальної спільноти, а як ідеал, що є більш сприйнятним для всього народу або більшості громадян. Отже, неминучим є розширення обіцянок та утопічних елементів, соціальний популізм, які в процесі державотворення в рамках відповідної ідеології об’єктивно призводять до розбіжності між обіцяним і дійсним, між словом і ділом. Саме тому, за твердженням Я. Баріону, ідеологія суттєво відрізняється від політичної науки через оперування, переважно, не раціональними доводами, а гаслами,

бажаннями, забобонами, міфами, закликами до відчуттів, посиланнями на авторитет тощо [71, с. 529] .

Відомий американський політолог Семюел Хантінгтон ототожнює ідеологію та світогляд. Розвиваючи погляди Д. Белла, він зазначає, що в сучасному глобальному світі класичні ідеології, які є продуктом виключно Західної цивілізації, все більше відходять на другий план. Натомість їх місце займають цивілізаційні світогляди – ціннісні системи, притаманні найбільшим з можливих соціальних спільнот – цивілізаціям.

217

При цьому саме визначення цивілізації Хантінгтон дає через культуру у її найширшому світоглядному розумінні: «Цивілізація – це найвища культурна спільність людей і найширший рівень культурної ідентифікації, крім того, що відрізняє людину від інших біологічних видів» [63, с. 51]. У світі після

«холодної війни», – стверджує він, – люди і держави все більше визначають свої інтереси в рамках цивілізаційних координат. Самоідентифікація відбувається на рівні світогляду, коли і політики, і пересічні громадяни схильні довіряти тим, з

ким відчувають спорідненість мови, релігії, базових цінностей, законів,

традицій і звичок тощо.

Як і ідеології, світогляди різних цивілізацій мають якщо не антагоністичний характер, то, принаймні, характер гострого суперництва. Світ ХХІ століття за Хантінгтоном – це світ протистояння цивілізацій. Вони постійно контактують, але співіснують не перетинаючись. Глобалізація зробила політичний світ затісним і спричинила глобальну кризу ідентичності людей та соціальних спільнот. У доглобалізаційні часи розподіл на «ми» і «вони» відбувався за ідеологічними константами. Коли ж настає криза ідентичності,

для людей в першу чергу мають значення кров і віра, релігія і сім’я. Люди об’єднуються з тими, у кого те саме коріння, церква, мова, цінності й соціальні інститути, і дистанціюються від тих, у кого вони інші.

С. Хантінгтон визначає, що демократія як ідеологія є продуктом західноєвропейського суспільства. Він виокремлює вісім головних суспільних цінностей західноєвропейської цивілізації, що є світоглядно-ідеологічними засадами демократії, які подає у порівнянні з іншими цивілізаціями.

Насамперед, цінністю сама по собі є власне демократія. Як форма реалізації влади народу та як державно-управлінська концепція вона зародилась у Давній Греції, а відтак генетично є притаманною її цивілізаційним нащадкам. Разом з мовою науки – латиною, історією і культурою античності, західноєвропейська цивілізація ввібрала в себе і розуміння демократії як кращої форми державного управління.

Принциповою світоглядною цінністю демократії є законослухняність.

Концепція «закон – понад усе» та похідна від неї висока правова культура та

218

схильність до правової держави в цивілізованому бутті була також успадкована від римлян. Середньовічні мислителі розвинули ідею про природний закон,

згідно з яким монархи повинні були застосовувати свою владу, і в Англії з’явилася традиція загального права. У більшості інших цивілізацій закон був значно менш важливим чинником, що обумовлює мислення і поведінку.

Такі світоглядні цінності католицизму та протестантства як богоугодність наполегливої праці та прагнення власного економічного процвітання, – це, поза сумнівом, найважливіша історична особливість західної цивілізації та складова демократії. Щоденна кропітка праця в розумінні протестантів наближає людину до раю. Протестантська етика обумовлює сильні позиції приватної власності, а

значить – її захисту, системи прав людини.

Саме це, за М. Вебером, стало підґрунтям економічної ефективності західної цивілізації. Світова практика підтверджує справедливість такого висновку: у відомому дослідженні 65 країн світу Р. Інглегарта та У. Е. Бейкера

«Модернізація, культурні зміни та стійкість традиційних цінностей» [321, с. 146] наведено графік рівня демократичності та ВВП на душу населення. Цей графік наглядно демонструє, що найбільший рівень як демократії, так і економічної ефективності належить історично протестантським країнам, далі – католицьким і лише потім, зі значним відривом, розташувалися конфуціанські,

православні, й лише наприкінці – мусульманські.

Важливими цінностями демократії є релігійний, соціальний та мовній плюралізм. Протягом усієї західної історії спочатку церква взагалі, потім багато церков існували окремо від держави. Бог і кесар, церква і держава, духовні та світські власті – таким був переважаючий дуалізм у західній культурі. В ісламі Бог – це й є кесар, у Китаї і Японії кесар – це Бог, в православ’ї кесар – молодший партнер («помазаник») Бога. Як бачимо, розділення церковної і світської влади і неодноразові зіткнення між церквою та державою, типові для західної цивілізації, в жодній іншій з цивілізацій не мали місця.

Починаючи з VII–VIII ст. на Заході виникали численні соціальні групи,

чернечі ордени і гільдії, потім вони розширилися, і до них у багатьох регіонах Європи приєдналося безліч союзів і співтовариств. Крім цього, існував

219

плюралізм класовий – були відносно сильна й автономна аристократія, міцне селянство і невеликий, але значущий клас купців і торговців. Цей європейський соціальний плюралізм різко контрастує з бідністю громадянського суспільства,

слабкістю аристократії і силою централізованих імперій в Росії, Китаї, на Оттоманських землях, а також в інших незахідних суспільствах.

Нарешті, мова є скарбницею, носієм усіх цінностей будь-якого суспільства.

Як чинник визначення людей однієї культури вона поступається тільки релігіями. Захід відрізняється від решти цивілізацій своїм різноманіттям мов.

Захід успадкував латинь, але з’явилася безліч народів, а з ними і національних мов, які об’єднані в широкі категорії романських і германських. Традиційно в багатьох цивілізаціях є так звана стрижнева мова, яка внаслідок своєї цівілізаційно-ціннісної сутності намагається домунівати над іншими мовами.

На цивілізаційному рівні базисних цінностей зрозуміло, чому так гостро реагували й реагують в Україні на спроби «русифікації» чи «українізації», адже мова є однією з найбільших інтегруючих суспільних цінностей, отже будь-які утиски мови підсвідомо розцінюються як наруга над святинею [313, с. 170].

Наступною непересічною цінністю демократії є традиція представництва як інституту реалізації свободи та природного права на владу. Згадане вище розділення гілок влади, релігійний та мовний плюралізм рано дали початок соціальним станам, парламентам та іншим інститутам, покликаним виражати інтереси аристократів, духівництва, купців та інших груп. Ці органи забезпечили форми представництва, які під час модернізації розвинулися в інститути сучасної демократії та зробили неоцінимий внесок до розвитку свободи та терпимості до на Заході.

Жодна інша сучасна цивілізація не має навіть порівнянної тисячолітньої історії в галузі представницьких органів.

Загальновизнаними цінностями демократичного суспільства є індивідуалізм та похідна від нього і соціального плюралізму конкурентність. У

країнах Заходу індивідуалізм розвинувся ще в ХІV–ХV століттях, а ухвалення права на індивідуальний вибір – так звана «революція Ромео і Джульєтти», –

домінувало на Заході вже до ХVІІ ст. Відчуття індивідуалізму і традиції

220