ЦІННІСНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

більше поколінь, що живуть за умов тоталітарного режиму, з часом соціалізуються цим режимом. Водночас тоталітарний державний апарат,

викоханий в атмосфері жорсткої субординації і безумовного виконання наказів за відсутності власної свободи ухвалення управлінських рішень не здатний до методів і засобів демократичного правління.

За авторитарного режиму тотальний монополізм існує, головним чином, у

політичній сфері (монополія певної групи осіб на урядову владу), тоді як у позаполітичних сферах функціонують демократичні механізми обмеженого плюралізму (в економіці його обмежує протекціонізм владної еліти приватним структурам, у яких мають капітал її представники; у сфері культури – забороною використання відносної духовної свободи для боротьби з режимом)

[354, с. 40]. Як зазначає Е. Афонін, «Авторитаризм, на відміну від диктатури, не пригнічує діяльність громадських інституцій. Він – їхній наслідок, їхнє доповнення» [353].

Отже, в надрах авторитарного режиму зароджуються та розвиваються елементи режиму демократичного, відсутні за тоталітаризму, що за певних умов

(демократизація політичної сфери) дозволяє здійснити успішний демократичний транзит. Це дає підстави М. Чабанній, стверджувати що

«наявність авторитарного режиму є необхідною стадією переходу від тоталітарних режимів до демократії. Такі риси авторитаризму, як спроможність забезпечити суспільний порядок, здійснити реорганізацію суспільних структур,

зосередити зусилля на вирішенні стратегічних питань (завдяки концентрації повноважень) тощо за певних умов (коли режим виступає втіленням не сваволі,

а сильної влади, зосередженої в руках окремої особи або групи осіб) можуть виступати ефективним засобом здійснення реформ» [356].

Такої ж точки зору дотримується О. Шморгун: «Історія беззаперечно свідчить про те, що саме модель політичного авторитаризму, яку абсолютно неправильно ототожнювати з тиранією, а тим більше з тоталітаризмом,

продемонструвала високу ефективність у найбільш критичні моменти існування суверенних держав. Видатним політичним лідерам, котрі будують свою владу на засадах легітимного авторитаризму, органічно притаманна здатність

261

розв’язувати найскладніші завдання державотворення (і до того ж в умовах гострих економічних і політичних криз та постійних часових цейтнотів)» [357].

Дослідник пояснює це тим, що одноосібний лідер–«провідник нації», який дійсно користується величезним неформальним авторитетом у народі, на відміну від парламенту та уряду, завжди орієнтується вирішення проблем переважно стратегічного характеру, на проведення радикальних реформ, а не на нескінченний клановий розподіл «за справедливістю» матеріальних благ, яких у ситуації занепаду стає все менше. Тому він прагне максимально можливої консолідації суспільства; для нього саме нація, а не клас і не стан, виступає як цілісна спільнота, покликана подолати всі внутрішні та зовнішні загрози і ризики.

Важче за все дається перехід до демократії від тоталітарного режиму,

оскільки необхідно не просто реформувати, а відтворити наново економічну,

політичну і соціальну сфери. А це – завдання настільки масштабне, що поки що жодна країна не впоралася з нею власними силами.

Вітчизняний дослідник трансформації політичних режимів О. Романюк вважає, що апріорно можна передбачити три можливі варіанти розвитку постсоціалістичної трансформації: прямий перехід до демократії; перетворення тоталітарного режиму на авторитарний; повернення, через певні причини,

суспільства до тоталітарного стану [79, с. 42].

Сутність моделі прямого переходу полягає в тому, що після загибелі комуністичного (тоталітарного) режиму в країні встановлюється напівавторитарний режим електоральної (процедурної) демократії, який поступово консолідується і переростає у ліберальну (структурну) демократію. У

разі неможливості встановлення демократії відбувається або формування сталого авторитаризму (друга модель), або навіть повний реванш тоталітарної системи (третя модель).

Трансформація тоталітарного режиму в авторитарний сама по собі є позитивним явищем, бо авторитарні режими дають суспільству більше свободи,

ніж тоталітарні, хоча це стосується здебільшого його позаполітичних сфер. Але роздержавлення позаполітичних сфер народжує структури самоорганізації

262

суспільного життя, внаслідок чого виникає поле громадянського суспільства.

Якщо для його розвитку існують більш-менш сприятливі умови, то, зміцнивши свої позиції, громадянське суспільство неодмінно намагатиметься звільнитися від автократичного контролю та запровадити свій контроль над політичною владою. Це народжує тенденцію до демократизації політичної системи.

Розвиток цієї тенденції зрештою має призвести до встановлення демократії.

Отже, трансформаційний процес набуває двофазової форми, у якій перша фаза є детоталітаризацію суспільства (коли політичний режим перетворюється на авторитарний), а друга – його політичною демократизацією [199, с. 43].

Реальність двофазової моделі довела свого часу Іспанія, де внаслідок громадянської війни 1936–1939 років уув встановлений тоталітарний режим,

який у 1960-ті еволюціонував у класичний авторитаризм, а після смерті Ф. Франко (1976 р.) трансформувався в демократію. За цією ж моделлю трансформувалися політичні системи Португалії, країн Латинської Америки [5, c. 43]. Проте в Іспанії початковим пунктом трансформаційного процесу була права (фашистська) форма тоталітаризму, яка істотно відрізняється від лівої

(комуністичної) значно більшим лібералізмом економічної сфери.

Приклад нової Югославії (з 2003 року – конфедерація Сербії і Чорногорії),

в якій після краху комуністичного режиму був встановлений авторитарний режим С. Мілошевича, свідчить, що існує можливість трансформації за такою моделлю в умовах посткомунізму. Після революції 2000 року там зроблено великий крок у демократичному напрямі, і сьогодні політичні режими Сербії і Чорногорії кваліфікуються як напівконсолідовані демократії.

За такою моделлю відбувалася трансформація політичного режиму й у Хорватії, в якій прогалина в демократичному процесі була спричинена війною проти сербських сепаратистів (1991–1995 рр.) та участю у боснійській війні

(1992–1995 рр.). Але після смерті авторитарного президента Ф. Туджмана

(грудень 1999 р.) та запровадження парламентського правління (2001 р.)

Хорватія міцно стала на шлях демократичних перетворень.

За подібним сценарієм відбувається, схоже, політична трансформація в Україні, Молдові, Грузії, але в силу певних внутрішніх та зовнішніх чинників

263

транзит до демократії від авторитаризму в цих країнах відбувається дуже повільними темпами.

Авторитарний державний політичний режим постає необхідним кроком до реформування політичних режимів і неминучим етапом переходу до демократії, адже, як свідчить світовий досвід, швидкий перехід до демократії спричиняє кризу у державі загалом. Майже неможливо за короткий термін одразу від політичної, економічної та ідеологічної монополії у суспільстві перейти до плюралізму в усіх проявах. Навіть країни з історично розвинутими демократичними традиціями та високим рівнем розвитку політичної культури не були здатні впоратися з цим завданням самостійно.

За допомоги ззовні та жорсткого контролю з боку ООН швидкий перехід до демократії від тоталітаризму продемонстрували повоєнні Італія, ФРН,

Норвегія, де після краху фашистської диктатури були встановленні демократичні політичні режими, оминаючи авторитаризм. Проте невирішеність багатьох суспільно-політичних питань у цих країнах, які можна було б вирішити шляхом певних політичних реформ саме за умов авторитаризму,

призводили часом до того, що у кінці 1940 рр. та на початку 1950 рр. виникали кризові явища під час модернізаційних перетворень у політичних системах цих держав.

Узагальнені порівняльні характеристики авторитарної моделі демократизації, що наближує суспільство до демократичної держави, дає українська дослідниця О. Новакова [358] (див. Табл. 3.8). Наведена таблиця яскраво ілюструє, що авторитарна модель демократизації може бути цілком логічно зарахована як підготовчий етап до справжнього демократичного державотворення.

Використання авторитарної моделі обумовлюється домінуванням в суспільстві відповідних авторитарних архетипів особистості в умовах відсутності критичної маси громадян зі сформованим архетипом громадянської культури. Велика роль у формуванні характеру політичного процесу при зміні політичного режиму відіграє політична культура, безпосереднім чином пов’язана із ментальністю того або іншого народу.

264

Таблиця 3.8.

Особливості авторитарної моделі демократизації

З огляду на це окремі дослідники, зокрема Ганс Кох, виділяють західноєвропейську політичну та східноєвропейську моделі трансформації, що різняться залежно від ментальності цих народів. В Англії, Франції, Голландії,

Швейцарії та США державність передувала створенню нації, і таким чином історично створилися всі умови для м’якого демократичного транзиту. У

східноєвропейських же державах, зокрема в державах СРСР, створення нації передувало державності, і таким чином не виникло необхідного досвіду та засобів для безпосереднього переходу до демократії.

Такий тип політичної культури, як підданська політична культура,

створюється на основі історичних чинників і стає невід’ємною складовою ментальності народу. У суспільстві ж, де домінують (кількісно й якісно)

авторитарні особистості, скоріше за все вкоріняться не демократичні, а саме авторитарні відносини влади, форми та методи державного управління тощо.

Установлення демократії вимагає розвиненого громадянського суспільства, а в Україні, за твердженням М. Гордієнка, «громадянське суспільство все ще не опанувало український політичний простір такою мірою, щоб виступити стратегічною парадигмою національного розвитку. На сучасному етапі утвердження громадянського суспільства гальмується низьким рівнем духовності, культури, політичної свідомості та патріотизму української нації… наразі замість громадянського суспільства у нас існує маргінальний простір,

позбавлений впливового середнього класу» [359]. Оскільки ж зміна політичної культури – явище довготривале і складне, тому і зміна політичного режиму відбуватиметься тривалий час і проходитиме паралельно до формування громадянської політичної культури.

Отже, авторитарний державний політичний режим виступає тим необхідним політичним станом, без існування якого через певні об’єктивні причини виникають ускладнення в процесі реформування як системи державного управління, так і політичної системи суспільства в цілому. Досвід європейських країн вказує на той факт, що саме за авторитарного політичного режиму у процесі поступового руху до демократії органи державного

266

управління найбільш ефективно використовують усі види ресурсів суспільства задля його стабільного функціонування та поступального розвитку; успішно розробляють та якісно реалізовують стратегії суспільного розвитку.

Результатом цієї політики виступає обстоювання основних прав і свобод людини, її соціальна підтримка та захист; саме це є необхідним компонентом стабільного розвитку суспільства у перехідний період.

Вирішивши питання реформування системи державного управління і вдосконаливши механізми регулювання державної економіки, політичний режим переходить від авторитаризму до демократії. Детермінантами цього стають уже вирішені проблеми суспільно-політичного розвитку країни,

вдосконалення системи державного управління шляхом її реформування та пошуки шляхів до встановлення демократичного правління у середовищі самої політичної еліти країни.

Певне місце у сучасному трансформаційному вимірі посідає модель

«зворотного розвитку», суть якої полягає в тому, що внаслідок певних обставин суспільство повертається до попереднього (тоталітарного) стану. У цьому разі процес трансформації переривається, і суспільство не досягає нової якості.

Через ескалацію політичних конфліктів та у разі економічної та політичної кризи виникає загроза згортання демократичних реформ − і

політичний режим знову отримує підґрунтя до розвитку авторитарних механізмів управління державною політикою. Таку модель унаочнюють Білорусь і Туркменістан, у яких з кожним роком погіршуються показники суспільно-політичних процесів. Більш того, політичні процеси у багатьох пострадянських та латиноамериканських державах, звертання демократичних свобод у США після подій 9 вересня 2001 р. дають підстави говорити про

«третю хвилю відкату» демократизації та настання часів, коли «увесь світ вступає в епоху неототалітаризму» [354, с. 63].

Зокрема і в українському політичному дискурсі все частіше лунають думки щодо суспільного попиту на авторитаризм, на «сильну руку», яка в умовах нинішньої кризи «має покласти край суспільному хаосу», оскільки «в

Україні після ―помаранчевої революції‖, що її Президент В. Ющенко назвав

267

рубіконом на шляху до демократії, і яка не виправдала суспільних очікувань,

насправді спостерігається недовершений, здебільшого все ще формальний відхід від тоталітарних традицій» [231, с. 55]. За таких умов О. Новакова говорить про існування та доцільність для України «консервативної авторитарної моделі політичної модернізації» [358] у відповідності до етатистської моделі політичної модернізації С. Хантінгтона.

За умов несформованості громадянського суспільства та демократичної політичної культури перехід до демократії дійсно є можливим у рамках подібної моделі через використання внутрішнього потенціалу авторитаризму.

Авторитарна політична еліта країни, що свідомо прагне встановлення демократії, спираючись на силу та авторитет своєї влади, ефективно використовує всі види ресурсів суспільства задля його стабільного функціонування та поступального розвитку; розробляє та якісно реалізовує стратегії суспільного розвитку.

Тут є тільки одне «але» – авторитарний лідер країни має свідомо і щиро прагнути привести свою державу до демократії, долаючи сильний спротив демократичному державотворенню з боку власного бюрократичного апарату та суспільства. Пріоритетність моральних якостей політичного лідера нації в подібній моделі ґрунтуються на розумінні того, що «формалізовані цінності демократії, які не ґрунтуються на розвиненій політичній і правовій культурі, на громадянському суспільстві, можуть стати небезпечною іграшкою в руках охлосу і ще не безпечнішим інструментом демагогії в руках правлячих кіл [360,

с. 16].

Результатом цієї політики виступає встановлення інститутів демократії

(поки що – здебільшого фасадного характеру), обстоювання основних прав і свобод людини, її соціальна підтримка та захист; саме це є необхідним компонентом стабільного розвитку суспільства у перехідний період.

Реформувавши політичну систему країни, політична еліта поступово переходить до утвердження практик демократії або залишає політичну арену більш реформаційно налаштованим контрелітам задля подальшої демократизації політичного режиму.

268

Однією з подібних моделей трансформації українського суспільства виступає модель «організованого суспільства», висунута Л. Губерським.

В. Андрущенком та М. Михальченком. Вони зазначають, що використовуючи авторитарні методи і важелі державного управління поряд із демократичними можна побудувати таке «організоване суспільство, що базується «на пріоритетах сталого людського розвитку, взаємозв’язок, узгодженість і взаємовідповідність яких якраз і зумовить ту якість життя, про яку мріяли люди,

воле виявляючи свою думку щодо незалежності в 1991 році» [361, с. 457]. Хоча автори й не наводять розгалужене наукове уявлення про «Організоване суспільство», однак визначають його провідні риси, до яких відносять:

–міцну правову державу з енергійним і мудрим керівництвом;

–ринково-регульовану економіку. Побудовану на засадах плюралізму форм власності;

–гарантований соціальний захист населення;

–виважену гуманітарну стратегію. Що інтегрує колективно-народну

(національну) волю, мобілізує громадян на здійснення реформ;

–наявність авторитетного політичного лідера-реформатора;

–легітимність уряду;

–громадську злагоду та згуртування;

–свободу особистості й соціальну справедливість [там само, с. 458].

Євроінтеграційні прагнення України сьогодні не викликають заперечень ані з боку провідних політичних сил держави, ані з боку більшості її громадян.

Але чи готові ми з вами, політична система нашої держави до європейського способу життя? Чи формальне приєднання до ЄС перетворить одразу Україну на демократичну державу? Ми маємо зрозуміти, що нашій інтеграції до Європи заважають не стільки політичні, скільки ментальні чинники.

Європейці не хочуть бачити в своєму союзі людей, які не поділяють їх цінності, насамперед у правовому полі, адже висока правосвідомість індивідів та уособлення себе як відповідального громадянина є фундаментальною підвалиною демократичної теорії та практики. Цинічний правовий нігілізм, що панує зараз в українській політиці по обидва боки протистояння, ще більше

269

віддаляє нас від євроінтеграційної перспективи. Адже, успадкувавши від радянських часів генотип ідеократичного традиційного суспільства, українське суспільство всіляко прагне його зберегти в повній відповідності до висновків класиків теорії політичної культури Г. Алмонда, Г. Екстейна та ін., щодо того,

що «глибокі ціннісні та нормативні прихильності є набагато тривкішими і змінюються тільки дуже повільно у відповідь на вагомий історичний досвід та інституційні зміни [362, с. 144], причому «переорієнтація завжди дістається важко» [323].

Суспільний попит на авторитаризм, що проявляється останнім часом як в Україні, так і в Східній Європі, дослідники намагаються пояснити в ціннісній аргументації вадами пересічного громадянина, який визнається недостатньо демократично вихованим та освіченим, схильним до ірраціонального вибору

[363]. Отже, демократія неможлива тому, що демос дефектний. «Idiocracy» і «dumbocracy» – улюблені терміни критиків демократії у характеристиці політичної культури масового суспільства з його широко використовуваними технологіями масового маніпулювання суспільною свідомістю.

Якщо для європейських спільнот загрозливим є поступова втрата демократичних цінностей, то головною загрозою розбудови конституційно проголошеної демократії європейського ґатунку в Україні є недостатня імплементованість демократичних цінностей у суспільній свідомості пересічного українця. Вітчизняні науковці давно «б’ють на сполох» з цього приводу: «нагальним імперативом модернізації української політичної системи в сучасних умовах виступає захист життєво важливих цінностей та забез-

печення плюралізму інтересів на основі монізму цінностей» [364, с. 161–162].

Що в таких умовах має робити відповідальна політична еліта? Сформувати державну програму демократичної просвіти, створити всі умови для формування європейських демократичних цінностей в українському суспільстві.

Чи усвідомлюють це наші керманичі?

Так.

Чи хочуть вони це робити?

270