ЦІННІСНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

безумовне забезпечення конституційних прав та свобод людини і громадянина,

реалізація верховенства права в усіх сферах суспільного життя; всебічна оптимізація і демократизація політичної організації суспільства; забезпечення більш активної участі громадян у державному управлінні через різні форми суспільно-політичного самовираження тощо.

Це є загальними обрисами нової ціннісної системи суспільства, яка тільки й здатна забезпечити успішність реформування державно-політичного режиму та переходу України до більш ефективних демократичних моделей функціонування законодавчої, виконавчої і судової влади. Такий висновок робить і Н. Латигіна, яка зазначає, що «демократія як основа державного управління набуває сили лише там, де існує спільність інтересів і фундаментальних цінностей, які визнає більшість громадян суспільства.

Меншість погоджується на тимчасове правління більшості не тільки тому, що сподівається колись стати більшістю, а й тому, що певні загальні інтереси, права і свободи превалюють над груповими. Саме це робить демократичне парламентарне правління життєздатним та ефективним» [239, с. 90].

Углобалізованому сучасному світі політична комунікація є необмеженим

учасі рухом у двох зустрічних напрямках. А у нас громадська думка завжди

«розвивалась по двом векторам як інститут вираження інтересів народу та як інститут масштабного придушення цих самих інтересів державою. При цьому другий вектор завжди домінував над першим» [240, с. 37]. І зрушень на краще поки що не видно.

Отже, нагальним завданням українського суспільства є запровадження нової демократичної політичної культури, в якій замість нав’язування пропагандистських кліше відбувається пошук компромісів. Причому зміна вектору впливу має стосуватися, насамперед органів державної влади. Саме від зміни їх домінантної позиції у державній соціально-політичній комунікації залежить як розвиток політичної культури суспільства в цілому, так і доля демократичних реформ у державі.

151

2.4. Громадянська політична культура як інваріантна основа

демократичного державотворення

Проблеми переходів від одного типа режиму до іншого ще у другій половині ХХ століття не викликали помітного інтересу. Однак з розпадом комуністичної системи у центрі уваги опинилися питання політичного розвитку і модернізації, взаємодії уряду й опозиції в умовах різних політичних устроїв.

Зазначимо, що в українській політичній науці закладено, на нашу думку, лише початки концептуальних засад аналізу як процесу трансформації у цілому, так і його структурних елементів. Проте це важливо саме тому, що реформування політичного режиму через культурні зміни усвідомлюється протягом останніх років все більшою частиною українського політикуму, адже, як влучно зазначив відомий французький дослідник демократії Гі Ерме, – «міць демократії немислима поза повноцінною демократичною культурою. Демократія життєздатна лише тоді, коли віддзеркалює політичний досвід і справжню згоду в суспільстві – згоду, яка спирається на почуття відповідальності і домінування загального інтересу» [241, с. 7].

З набуттям Україною статусу незалежної держави демократизація була проголошена в якості стратегії подальшого розвитку. Україна стала однією з постсоціалістичних країн, яка приєдналася до глобальних трансформаційних тенденцій сучасного світу. Однак темпи державотворчих перетворень не задовольняли суспільство. Зміна влади в Україні після Майдану породила сподівання на швидку демократизацію і поступальний рух до консолідованої демократії.

У силу нетривалості історичного часу постмайдану, ґрунтовних досліджень з аналізу трансформацій політичного режиму в Україні фактично не було, тому на сьогодні особливо актуальною, на нашу думку, є теоретичне вивчення впливу різноманітних факторів на характер трансформації політичної системи. Посткомуністична трансформація є, перш за все, динамічним,

складним та багатовимірним феноменом. Із зрозумілих причин ці процеси виявилися слабо вивченими, а їх інтенсивність, хаотичність і різноплановість

152

стимулювали дослідження механізмів, чинників і факторів, що визначають сутність та перебіг державотворчих змін.

Звернімося до аналізу процесу співвідношення політичної системи та політичного режиму, визначення взаємозв’язку між ними, а також співвідношення між режимом та політичною культурою.

Будь-яка модель політичної системи, використовуючи термінологію М. Вебера, є її ідеальним типом, тобто зразком, умоглядною конструкцією, до якої прагне ця політична система [242, с. 157], проявом пануючих у цій політичній системі цінностей. Наприклад, демократія є лише політичним ідеалом, тому політична система, яка повністю відповідає демократичним цінностям та принципам, є лише ідеальним типом (зразком, теоретичною конструкцією), наближення до якого і визначає ступінь демократичності кожного «комплексу елементів інституціонального, соціологічного та ідеологічного порядків, що утворюють політичну владу конкретної країни на певний період» [243, с. 153]. Наприклад, ліберально-демократичний політичний режим відповідає партійному плюралізму, який виник, у свою чергу, з

плюралізму інтересів у суспільстві, останньому відповідає плюралізм ідейно-

політичних орієнтацій та установок, терпимість у стосунках між прибічниками різноманітних партій у питанні дотримання «правил політичної гри».

Коли ж ми говоримо про політичні системи, в яких демократичні цінності та норми не є всезагальними, а лише домінують над недемократичними, то в цьому разі вже йдеться про політичний режим недосконалої демократії, якщо ж у суспільстві домінують цінності протилежні демократичним, маємо говорити про авторитарний політичний режим.

Наближеність (чи віддаленість) тієї або іншої демократичної політичної системи до свого ідеального типу (ступінь демократичності) визначається ступенем домінування в цій системі демократичних цінностей та норм над недемократичними. Загалом можна стверджувати, що модель політичної системи – це її діяльність та результат цієї діяльності в ідеальній формі, тоді ж як тип політичної системи та політичний режим є характеристикою її реального,

практичного функціонування.

153

Отже, спробуємо визначити, яким має бути ідеальне співвідношення політичної культури та політичного режиму. На думку К. Гаджієва, це питання

– одне з найзаплутаніших у сучасній політичній науці [244, с. 120]. Насамперед,

слід відокремитися від тих дослідників, котрі вважають політичну культуру лише продуктом політичного режиму, не враховуючи того, що політична культура є більш стійкою, ніж політичний режим, змінюється повільно і рідко,

має в суспільстві глибоке коріння. На нашу думку, попри значний рівень взаємовпливу та взаємозалежності між політичним режимом та політичною культурою, саме остання є «ведучою шестернею» цього механізму функціонування соціальної системи.

Оскільки політичний режим – це спосіб функціонування та взаємозв’язку провідних елементів політичної системи суспільства, тому головні відмінності політичного режиму спостерігаються в межах самих політичних систем за принципами організації гілок та конкретних інститутів влади, форм і методів здійснення політичної влади. Водночас у рамках державно-управлінського дискурсу пропонуємо виділити з меж категорії політичного режиму ще одну відносно самостійну підсистему, яка б детально розглядала такі системоутворюючі державно-управлінські складові політичного режиму, як форма територіальної організації влади, державно-владної взаємодії та державно-владні відносини – назвемо цю підсистему державно-політичним режимом і зосередимо на ньому свою увагу.

Таким чином, коли ми звертаємося до системоутворюючих характеристик суспільної організації життя, то йдеться про типи політичних систем, коли ж ми аналізуємо суспільно-політичні інститути та публічно-владні відносини, то маємо справу з політичним режимом, нарешті, коли ми розглядаємо співвідношення різноманітних гілок та інститутів влади в межах політичного режиму, то в цьому разі йдеться про державно-політичний режим.

На наш погляд, будь-який аналіз державно-політичних режимів як складових політичного режиму та – ширше – політичної системи, був би неповноцінним без урахування їхнього співвідношення та взаємодії з політичною культурою, адже саме політична культура визначає цінності,

154

форми, методи та особливості політичного існування соціуму. Водночас саме

«способом політичного існування будь-якої спільноти, нації чи держави» називав політичний режим відомий французький політолог Ж.-М. Денкен [245,

с. 25].

У сучасній гуманітарній науці виділяють два стрижневих напрями наукового вивчення феномену політичного режиму та три – феномену політичної культури. Політичний режим більш традиційно розглядається з позицій першого – юридичного – підходу.

За такого погляду політичний режим співпадає з державно-політичним,

оскільки редукується переважно до офіційних форм, законодавчих унормувань та легальних методів державного управління, що спираються на формально-

юридичні критерії функціонування органів державної влади у відповідності до начерків конституційного права. Юридичний підхід чітко розмежовує демократичні (або правові) режими, функціонування органів державної влади за яких відбувається в рамках закону, що обмежує дії уряду, і авторитарні, за яких посадовці та владні інституції постійно переступають межі законів та допускають управлінське свавілля.

Більш модерний соціально-гуманітарний підхід трактує політичний режим значно ширше, аніж суто державно-політичний, розуміючи його як

«особливий соціальний механізм, спосіб управління суспільством, який поєднує,

з одного боку, базові моделі виборів, голосування та ухвалення рішень, а з іншого – способи політичної участі партій та груп тиску, …за допомогою яких ідеально задані функції системи реалізуються в процесі практичного функціонування державних інститутів» [163, с. 121].

У межах такого підходу чітко відстежується взаємодія та взаємовплив політичної культури та державно-політичного режиму, оскільки останній як інституційний спосіб взаємодії з суспільством наділяється наступними параметрами:

–характер функціонального ставлення владного порядку до фундаментальних прав і свобод громадян;

–відповідність заходів адміністративних органів державно-правовим

155

основам, що виявляється в дотриманні конституційних норм і інших законів країни та в питомій вазі офіційно-легальної сфери в загальному обсязі дій уряду;

– ступінь політичної участі народу і його включеності в процес ухвалення державних рішень, що відображають міру соціального представництва,

суспільного контролю і громадянського волевиявлення;

–рівень можливості вільного і конкурентного суперництва правлячого та опозиційного угрупувань в процесі формування органів державної влади;

–роль відкритого насильства і силового примушення в сукупності методів державного управління [там само, с. 122].

Вивчення політичної культури зводиться:

– по-перше, до соціологічного аналізу сучасного стану політичної культури; при цьому основну увагу звертають на пізнавальні і практичні компоненти формування суспільної свідомості та їх засвоєння на рівні групи,

особи.

–по-друге, до дослідження взаємозв’язків і взаємодії ментальності і політичної культури.

–по-третє, до розуміння політичної культури як сфери взаємодії політики,

культури, моралі (тобто як предмета політичної філософії чи політичної етики)

[246]. Саме в рамках третього підходу знаходимо відповіді – яким чином взаємодіють та впливають одне на одного політична культура та політичний і державно-політичний режими. Досить влучно з цього приводу висловився В. Ребкало: «не слід забувати: якщо на індивідуальному і груповому рівнях політична культура виступає як єдність культури політичного мислення,

свідомості й поведінки індивідів і груп, то на рівні суспільному (соцієтальному)

вона повинна бути доповнена новим інтегральним елементом, таким як культура функціонування політичної системи й складаючих її інституціональних структур. Можна сказати, що політична культура – це свого роду матриця політичного життя, яка задає стійкі й динамічні форми мисленню,

свідомості й поведінці окремих громадян, груп, інститутів і суспільству в цілому» [247, с. 41].

156

Слід зазначити, що в своєму реальному вимірі політична культура існує в трьох провідних діяльнісних формах. По-перше, у духовній (духовно-

практичній), що включає політичний досвід, традиції, ролі, цінності, орієнтації й установки, способи виразу політичних відчуттів та емоцій, здійснення політичного мислення.

По-друге, у наочній (певні форми, зразки організації політичних інститутів, засобів політичної діяльності, що матеріалізують досягнення науки).

По-третє, у функціональній (певний стиль, прийоми, засоби політичної діяльності, форми політичного процесу).

Усі вищеназвані форми існування політичної культури тісно взаємозв’язані і постають у політичному процесі у вигляді певних зразків

(еталонів) політичної свідомості, політичної поведінки й організації політичних інститутів. Неважко помітити, що за такої точки зору частково другий і майже повністю третій виміри політичної культури фактично збігаються з розумінням змісту та сутності політичного і державно-політичного режимів.

Зокрема, і В. Щегорцов до політичної культури суспільства включає

«творчу діяльність людини у сфері політичних відносин як минулого

(опредмеченого в політичних інститутах і політичних цінностях), так і сучасного, заснованого на реалізації цих цінностей і створення нових, тобто політична культура є не тільки результатом, але і єдиним, динамічним процесом творення й освоєння всіх властивих цьому політичному режиму політичних цінностей, традицій і орієнтації. У цьому сенсі в політичну культуру можна включити також засоби, методи, механізми і результати політичної діяльності, а

також політичні відносини, що складаються в суспільстві» [248, с. 27]. Нарешті,

тлумачення політичної культури відомого польського політолога М.Соболевського фактично ототожнює її з політичним режимом, оскільки включає в себе наступні структурні складові:

–політичні цілі, до яких прагне система, і цінності, які повинні детермінувати дії;

–основні методи політичної дії, правила політичної поведінки індивідів і

груп;

157

– провідні політичні інститути і їх роль в політичній системі [148, с. 14].

Таким чином, система політичних цінностей функціонально формує змістовний фундамент та стрижень політичної культури, яка здійснює визначальний вплив на соціальні інтереси і потреби, виступає найважливішим мотиватором політичної поведінки людини, соціальних спільнот, політичних еліт та державних діячів і службовців.

Трансформація політичного, державно-політичного режимів та в цілому соціальної системи відбувається під впливом домінуючої в суспільстві політичної культури, але динаміка державотворчих процесів здатна призвести політичну культуру до фрагментарності, розшарування, розколу, появи різних політичних субкультур. Отже, політичні інститути і процеси можна розглядати, з

одного боку, як продукти відображення політичної культури, а з іншого боку,

вони самі становлять підвалини формування політичної культури.

Можна сказати, що політична культура та державно-політичний режим – це дві відносно самостійні підсистеми політичного, вони впливають одна на одну та не можуть існувати одна без одної. Як зазначає В. Горбатенко, «дієву модель політичної системи неможливо створити лише через політику,

інструментальними засобами. Її можна (і необхідно) творити через культуру,

через залучення потенціалу базових цінностей» [249, с. 4].

Одним з найважливіших факторів формування, утвердження та життєздатності державного організму є легітимність та стабільність існуючої системи і державно-політичного режиму, який діє в кожний певний період.

Навіть більше: в системі цінностей, орієнтацій, установок, стереотипів, що складають політичну культуру, центральне місце посідають елементи, які сприяють формуванню та збереженню сталого державно-політичного режиму.

Особливого значення це набуває в періоди демократизації суспільно-

політичного життя, адже «головною суперечністю транзитивних демократій є суперечність між демократизацією і стабільністю, суть якої полягає в тім, що швидка демократизація, яка здійснюється без урахування специфіки конкретної ситуації, породжує нестабільність, натомість потреби стабілізації політичної системи вимагають певного обмеження демократичної процедури» [195, с. 80].

158

Отже, забезпечення легітимності, тобто леґітимізація – це форма обґрунтування,

яка покликана інтегрувати розрізнені інституційні процеси і підсистеми значень та обґрунтувань, тим самим надаючи сенс усьому соціальному порядку та стабільності його функціонування.

«Послаблення політичної легітимізації, – як підкреслює відомий американський політолог Ч. Ендрейн, –…говорить про зниження підтримки

[влади] з боку суспільства, занепад моральності і примусове підпорядкування властям... Примушення породжує страх, примушує ухилятися від передачі політиками точної і повної інформації. Система стає менш захищеною від структурних криз. Наступна стадія – розчарування тих, хто раніше підтримував уряд; тепер у них стосовно уряду з’являються відчуження і цинізм. Виникає опозиційна ідеологія, що робить упор на етичне відродження і позбавлення старого режиму легітимності. Визначаючи матеріальні інтереси, ці етичні цінності сприяють активізації опозиції. Якщо лідерам опозиційного руху вдається переконати еліту і маси відвернутися від уряду, то перехід легітимності до опозиції може послужити поштовхом до скидання існуючої політичної системи» [250, с. 146 – 147].

Леґітимізація – це одночасно і когнітивний, і нормативний вимір. Вона забезпечує інформування, пояснення, раціоналізацію та обґрунтування, а

обґрунтувати та забезпечити свою легітимність прагне будь-який державно-

політичний режим. Для цього держава здійснює цілеспрямований вплив на громадську думку та – ширше – на політичну культуру суспільства в цілому.

При цьому впливові піддаються обидві складові політичної культури – когнітивні та афективні орієнтації громадян.

Як зазначають М. Багмет та Л. Ляпіна, когнітивний складник політичної культури людини містить знання про політичну сферу і поінформованість про політичні події. Він формується як на пасивній основі у процесі соціалізації

(отже, під впливом держави), так і на активній (коли людина самостійно,

свідомо і цілеспрямовано цікавиться політичним життям). Афективні орієнтації конструюються на підставі почуттів і емоцій, викликаних різними політичними об’єктами.

159

Не випадково українські політики, державні діячі, партії та політичні блоки значно більше апелюють до відчуттів, емоційності виборців, аніж до їх розсудливості. Тому, на переконання вказаних дослідників, «афективний складник політичної культури в сучасному суспільстві, очевидно, часто може займати домінантне становище» [251, c. 5].

Очевидно, що потреба в цілісному, комплексному аналізі політичної культури та державно-політичного режиму як складових політичної системи суспільства має не лише суто науковий, теоретичний характер, але, в умовах державотворчих трансформацій в Україні та її політичного режиму, набуває як ніколи великого практичного значення. Тому будь-яка поспішність у реформуванні державних структур та їхня швидкоплинність, які не враховують національний менталітет і політичну культуру, призводить до відторгнення цих структур у суспільстві та до їхньої фактичної делеґітимізації.

Саме тому, на наш погляд, на певному етапі процесу трансформації радикальні, а іноді йі революційні зміни мають поступитися еволюційним процесам, які містять у собі традиційність державотворення та визначають стійкість політичного процесу. Адже, як слушно зауважив відомий американський політолог Г. Алмонд, стабільна демократія стає можливою лише тоді, коли вона з’єднується з такими своїми протилежностями, як пасивність,

віра, шанобливе ставлення до влади, компетентність [252, с. 202].

При аналізі державно-політичних режимів слід розуміти, що зміни урядів чи головних осіб при владі не обов’язково ведуть до зміни режиму, а зміна режиму, хоча це і траплялося рідше, може відбутися без зміни уряду (перехід від парламентського до прем’єрського урядування під час прем’єрства М.Тетчер), або без зміни форми правління (прихід до влади фашистів у Німеччині).

У сучасному вітчизняному політичному дискурсі точиться суперечка щодо типологізації політичного режиму в Україні. Так, В Полохало започаткував дискусію щодо демократичної спрямованості перехідного періоду і запропонував тезу про неототалітарний характер політичного режиму в Україні [253].

160