ЦІННІСНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

–створення нормативно-правової бази для діяльності і розвитку інститутів громадянського суспільства;

–створення державно-інституціональних основ підтримки розвитку громадянського суспільства.

–гармонійного розвитку всіх трьох боків трикутника «людина –

суспільство – держава» [194, с. 107].

У реальному житті можуть зустрічатися чотири діалектично суперечливі варіанти взаємовідносин громадянського суспільства і держави, які наочно демонструє ціннісна шкала бінарної опозиції «влада – свобода». За першого варіанту (домінування влади) громадянське суспільство повністю пригнічується державою, внаслідок чого виникає тоталітарний режим. Другий варіант передбачає домінування свободи, яке фактично руйнує державу і призводить до хаосу анархії. За третім варіантом держава виконує волю громадянського суспільства, але обидва ці інститути діють у рамках права. Тоді виникає демократичний режим. В останньому випадку точиться боротьба між громадянським суспільством і державою, і тоді за переваги влади виникають авторитарні режими різного ступеня жорстокості.

Громадянське суспільство уособлюється в самодіяльних асоціаціях людей

(релігійних і політичних корпораціях, купецьких гільдіях, кооперативах,

профспілках і таке інше), покликаних виражати і захищати їх групові й індивідуальні інтереси та права, ставати в особливі відносини з державою. Чим більш розвинене громадянське суспільство, чим більше місце в суспільний свідомості посідають цінності свободи та саморозвитку, тим більше підстав для формування демократичних режимів, і, навпаки, чим менше розвинене громадянське суспільство, тим більш імовірне існування авторитарних і тоталітарних режимів.

Громадянське суспільство можна уявити як свого роду соціальний простір, в якому у відповідності до суспільних та власних ціннісних пріоритетів люди взаємодіють як незалежні один від одного і держави індивіди. Основа громадянського суспільства – цивілізований, самодіяльний, повноправний індивід, від істотних рис якого залежать якість і зміст усього громадянського

121

суспільства. Особистість виступає як найважливіша умова існування і громадянського суспільства, і демократичної держави, що покликані забезпечити людину правом на самореалізацію як економічних, так і культурних, духовних та політичних ціннісних пріоритетів, реалізовуючи які,

особистість забезпечує відтворення соціального життя.

Якщо головним елементом громадянського суспільства виступає особа, то його несучим каркасом та механізмами – всі ті соціальні інститути, організації і групи, які покликані сприяти всебічній реалізації індивіда, його інтересів, цілей,

прагнень. Ідеї індивідуальної свободи і приватної власності лежать в основі концепції громадянського суспільства. Значне місце в громадянському суспільстві посідають зацікавлені групи, що є різного роду організаціями або асоціаціями робітників, фермерів, підприємців, лікарів, адвокатів, інженерів,

викладачів, учених; церковні, жіночі, молодіжні та інші громадські організації,

об’єднані спільністю економічних, етнічних, релігійних, регіональних,

демографічних, професійних та інших інтересів. Зацікавлені групи й організації надають окремій особі можливість реалізації її здібностей.

Громадянське суспільство припускає створення захисних засобів, щоб ніхто не міг опуститися нижче за загальний початковий статус, і, природно,

однією з найважливіших функцій громадянського суспільства є забезпечення мінімуму необхідних засобів існування для всіх своїх членів.

Із зазначеного випливає принципове значення для демократизації української держави ефективної партнерської взаємодії інституцій держави та громадянського суспільства, що обумовлюється емпіричною закономірністю: «Демократичний режим може встановлюватися та розвиватися не інакше, як через забезпечення індивідуальних, групових та особистих свобод громадян.

Намагання спрямувати розвиток електорального режиму в інше річище, ніж до якості ліберальної демократії, призводять до його виродження в автократію»

[195, с. 85].

У структурному плані взаємодію громадянського суспільства з політичними режимами можна представити у вигляді діалектичної сукупності трьох головних сфер життєдіяльності: економічної, політичної і духовної.

122

Економічна сфера – це царина задоволення економічних потреб та свобод людини і, перш за все, відносини власності. Виражаючись у конкретних формах діяльності, ці відносини визначають різноманіття виробничих об’єднань і організацій (трудові колективи, кооперативи, артілі, товариства, підприємницькі асоціації, сімейні об’єднання тощо). Багатство і різноманітність цих утворень безпосередньо залежить від різноманіття різних форм власності. Під час економічної взаємодії демократична держава та громадянське суспільство встановлюють такий рівень економічних свобод і державного регулювання економіки, який би найбільшою мірою стимулював подальший економічний розвиток.

Політична сфера – це відносини, що виникають у зв’язку із задоволенням політичних інтересів і свобод шляхом участі в різного роду партіях, рухах,

громадянських ініціативах, асоціаціях. Саме цей інтерес є домінуючим і таким,

що визначає політичний образ будь-якої організації, її ставлення до існуючої держави. Під час політичної взаємодії демократична держава та громадянське суспільство забезпечують пріоритет політичних прав і свобод людини в повсякденному державному управлінні.

Духовна сфера – це віддзеркалення процесів функціонування і розвитку громадянського суспільства в суспільній та індивідуальній свідомості, що виражаються на запропонованому рівні у вигляді наукових теорій, концепцій і на рівні суспільної психології – у формі буденної свідомості, життєвого досвіду,

традиції тощо. Під час духовної взаємодії демократична держава та громадянське суспільство цілеспрямовано формують через механізми соціалізації такі ціннісні уподобання індивідів, які б найбільшою мірою відповідали домінуючій в суспільстві демократичній системі цінностей.

В аксіологічному дискурсі взаємодія політичного режиму та громадянського суспільства передбачає також кілька умов, необхідних для успішного формування та функціонування демократії, зокрема наступні:

– власність як основа індивідуальної свободи. Вона припускає, що кожен член громадянського суспільства має володіти власністю, яка робить його незалежним громадянином;

123

– достатня розвиненість різноманітної соціально-політичної суспільної структури, що виражає всю безліч інтересів у суспільстві. Мається на увазі,

перш за все, різноманіття політичних груп, союзів, партій, організацій, груп тиску. Ця структура створює (разом з існуючими вертикальними зв’язками, що виражаються у відносинах особи і держави) горизонтальні зв’язки в суспільстві і робить його більш організованим, міцним і стабільним. За відсутності останніх громадянин безпосередньо пов’язаний з державою, і тоді виникає гостра суперечність особи і держави, в якій організаційна сила держави завжди бере гору над індивідом-одинаком;

– розвиток особи, активна, свідома участь у суспільному самоврядуванні.

Громадянське суспільство може існувати тільки при індивідові такого ступеня розвиненості, що ми його називаємо особистістю як в соціальному сенсі, так і в психологічному сенсі. Останнє припускає повну самодіяльність при залученості в той або інший інститут громадянського суспільства.

Громадянське суспільство є механізмом узгодження інтересів громадянина та держави, системою забезпечення життєдіяльності політичної,

економічної і духовної сфер, їх відтворення і передачі їх цінностей від покоління до покоління. Часто громадянське суспільство ототожнюється з сферою приватних інтересів, потреб. Людині за своєю природою притаманне життя в співтоваристві людей, але в той самий час для неї є характерною і схильність робити все по-своєму. Самозрозуміло, що в реалізації своєї схильності людина зустрічає протидію з боку інших індивідів, які теж прагнуть все робити по-своєму.

Але для того, щоб не зруйнувати життєві основи суспільства, і створила людська цивілізація громадянське суспільство і державу з їх найважливішими інститутами, визначивши їх метою досягнення гармонії між різними соціальними силами й інтересами, яка, як свідчить історичний досвід, весь час залишалася недосяжним ідеалом, мрією, проте що часто втілюється в конкретно-історичний компроміс, який рятує суспільства від взаємного винищування. Сильне громадянське суспільство сприяє консолідації демократії,

зокрема:

124

–воно стабілізує очікування всередині соціальних груп, унаслідок чого влада отримує більш узагальнену, достовірну та придатну для практичного застосування інформацію, на яку може покластися в процесі управління;

–воно прищеплює громадянські уявлення про інтерес та громадянські норми поведінки, тобто ті, в яких враховується існування суспільства в цілому та в яких визнається демократичний процес;

–воно забезпечує такі канали самовираження й ідентифікації, які є найбільш близькими людям і фірмам і які, у зв’язку з цим, найлегше використовувати при висуненні вимог, особливо вимог, адресованих далеким чиновникам центральних державних органів;

–воно регулює поведінку своїх членів стосовно сфери колективних зобов’язань, полегшуючи тим самим тягар правління як для влади, так і для приватних виробників;

–воно є важливим, хоча і не єдиним, джерелом потенційного спротиву сваволі та тиранії правителів – будь чи то незаконні узурпатори або фанатична більшість.

Проте занадто сильне громадянське суспільство не є для демократії абсолютним благом. Його дія на консолідацію демократичної системи та її подальше функціонування може виявитися й у негативному плані, зокрема:

–воно може зробити процес формування більшості довшим, важчим і випадковим, тим самим знижується ступінь легітимності демократичного уряду;

–воно здатне породити постійні перекоси в розподілі впливів у політичному процесі;

–часто воно впроваджує в політичне життя складну і заплутану систему компромісів, внаслідок яких може бути прийнятий такий політичний курс,

якого ніхто не бажав спочатку;

– воно може підсилити тенденцію до вирішення всіх проблем з

«суспільного казана», коли кожна асоціація і кожен рух задовольняють свої інтереси за рахунок суспільства в цілому.

У сучасних умовах в країнах з перехідною політичною системою проблема ціннісного вибору є однією з актуальних проблем демократичного

125

транзиту. Наприклад, українське суспільство розчарувалося у радянських цінностях, відтак посилилася цікавість до західних, ліберальних цінностей. Але з часом почало спостерігатися розчарування й у них. Надмірний лібертаризм

(надлишок свободи), як з’ясувалося, негативно впливає на становлення цінісно-

нормативної єдності суспільства, розвиток демократії [188, с. 54-55].

Як зазначає українська дослідниця О.Гук, найвищим виміром буття виступає духовність, яка й забезпечує відчуття цілісності, а у часи, «коли руйнуються старі й формуються нові ідеали, у суспільстві створюється своєрідний духовний вакуум. Отже, виникає потреба закласти духовно-теоретичну основу для того,

щоб знайти відповіді на посталі культурні, релігійні, соціально-політичні запити сьогодення» [196, с. 4,8].

Поняття «демократія» є багатогранним: у широкому розумінні – це форма внутрішнього устрою будь-якої суспільної організації, а у вузькому розумінні воно має тільки політичну спрямованість і означає владу народу. Реальна практика розбудови демократії в країнах західноєвропейської цивілізації демонструє багато в чому несхожі політичні та державноуправлінські режими в США, Великій Британії, Німеччині, Швеції, Італії тощо. Відтак в найбільшому узагальненні заведено говорити про народно-демократичну (соціал-

демократичну) та ліберально-демократичну моделі суспільного розвитку.

Лібералізація демократичного режиму передбачає процес інституалізації громадянських свобод без зміни власного апарату; результатом цього стає побудова «опікунської демократії» (тобто відбувається опіка державного апарату над демократичними інститутами).

Народно-демократичним називають режим, за якого опіку над демократичними інститутами отримує народ в цілому, і громадянське суспільство зокрема (яскравий приклад таких режимів – сучасні скандинавські країни). Отже, в основі розмежування двох моделей демократичних режимів лежать ціннісні пріоритети громадянського суспільства, що у певній сукупності являють собою матрицю відповідного демократичного режиму. Якими ж є ціннісні пріоритети, окрім уже зазначеного співвідношення впливу держави та громадянського суспільства на демократичні інститути країни?

126

Свого часу Г. Моска говорив про два типи організації влади. У першому разі влада передається за принципом «зверху вниз» таким чином, що вибір нижчого управлінця здійснюється вищим. В іншому разі діє протилежний принцип – влада делегується знизу догори тими, ким управляють, тим, хто управляє. Перший тип організації влади Г. Моска назвав автократичним, другий

– ліберальним. У свою чергу, він виокремлював народно-демократичний тип політичного режиму (до якого зараховував республіки змішаної форми правління – президентсько-парламентської та парламентсько-президентської) та ліберально-демократичний політичний режим (до якого належать, на думку Г. Моски, парламентські республіки) [197, с. 97-98].

Каліфорнійський політолог А. Лейпхарт вирізняє такі характерні риси народно-демократичного режиму як нового типу демократичного правління:

–здійснення влади великою коаліцією політичних лідерів (у формі кабінету за парламентської системи чи у формі комітету за президентської системи);

–взаємне вето чи правило «співпадаючої більшості» як гарантія інтересів меншини;

–пропорційність як головний принцип політичного представництва,

розподіл посад у державному апараті та засобів державного бюджету;

– високий ступінь автономності кожного сегмента в управлінні своїми внутрішніми справами [198, с. 155].

Принцип великої коаліції протистоїть уявленням про систему демократії,

де є більшість і меншість, оскільки традиційно вони не співпрацюють у якості великої коаліції. На практиці спроби створити таке «об’єднання» в різних країнах були марними.

Право меншості на вето в змозі забезпечити йому повну чи часткову безпеку. При цьому кожна група може досягти успіху, а не зловживати правом вето. Цей принцип було закріплено конституційно у Бельгії.

Наступний принцип – пропорційності – являє собою відхилення від ідеї влади більшості. За його допомогою розподіляються фінансові ресурси та владні позиції. Цей принцип дає змогу більш чітко відобразити електоральні

127

настрої населення, оскільки всі члени парламенту представлені пропорційно за своєю чисельністю.

Слід також зазначити, що за народно-демократичного політичного режиму ухвалення рішень за відсутності первинної згоди може здійснюватися у два способи. Перший – вирішення одночасно декількох питань шляхом взаємних поступок, другий – делегування права вирішення складних і важливих питань визнаним лідерам.

З попереднього принципу походить наступний – автономії сегментів,

тобто самоврядування меншин у сфері своїх виняткових інтересів. Цей принцип означає наступне: за всіма питаннями загального характеру рішення ухвалюються всіма сегментами, керуючись принципом пропорційності, за більш складними та важливими питаннями кожний сегмент виносить ухвалу самостійно. При цьому слід зазначити, що делегування членам коаліції прав реалізації та розробки політичних рішень є стимулом для виникнення організацій, що представляють їхні інтереси. Особливою формою автономії сегментів виступає федералізм, який забезпечує участь усіх регіонів в ухваленні рішень та автономію цих регіонів.

За Р. Мухаєвим, народно-демократичний державно-політичний режим має також і свої недоліки. Головний – втрата темпів і гнучкості при ухваленні політичних рішень. Це ускладнює досягнення стабільності. По-перше,

ухвалення рішень у рамках великої коаліції здійснюється не достатньо швидко,

оскільки дійти згоди з невеликою кількістю учасників завжди легше. По-друге,

рішення взагалі може не ухвалитися, якщо керуватися принципом взаємного вето. По-третє, ефективність управлінської системи знижує правило пропорційного представництва за умов призначення на державну службу людини, не спираючись на її особисті якості, а роблячи вибір, виходячи з приналежності до тієї або іншої коаліції. І щодо останнього принципу:

автономія сегментів робить дорожчим «народно-демократичний» режим,

оскільки вимагає більших коштів для створення кожному сегменту власних управлінських структур [199, с. 189]. Це дає змогу зробити висновок, що народно-демократичний режим «інертний в ухваленні короткострокових

128

рішень, проте ефективний при реалізації стратегічних завдань, які вимагають консенсусу всіх політичних сил» [там само, с. 190].

Ще один недолік відзначає вітчизняний дослідник А. Стьопін. Він наголошує, що «сучасні політичні реалії свідчать, що традиційна модель демократії вже не задовольняє людство. Диктатура більшості – то вчорашній день, плюралізм тільки частково вирішує проблеми суспільства. Все частіше йдеться про необхідність консенсусної демократії як особливого типу політичної культури, котра змушує політичних діячів домовлятися, шукати ефективних компромісів, шляхів конструктивної співпраці з усіма політичними силами, створення ―вирішальної меншості‖ і забезпечення її активної участі в управлінні суспільством. До речі, світова спільнота вже має певний досвід функціонування такої форми правління. Її елементи використовуються в англосаксонських і деяких північноєвропейських державах» [200, с. 40].

Ліберальна теорія демократії (як ідеологічний базис ліберально-

демократичних режимів) заснована на англосаксонській традиції, яка розглядає демократію як відповідальне і компетентне правління. Головними принципами ліберально-демократичного політичного режиму є наступні:

– конституційний лібералізм, тобто оформлені законодавчо і соціальні,

політичні, економічні, релігійні та інші права та свободи громадян;

–чіткий розподіл влади, ефективна система стримувань та противаг;

–обмеженість компетенції виконавчої влади та її підзвітність, яка забезпечується парламентом, незалежною судовою владою, омбудсменами;

–вільні, регулярні конкурентні вибори, результат яких невизначений;

–захист прав культурних, етнічних, релігійних та інших меншин;

–наявність постійних каналів вираження і представництва інтересів та цінностей громадян у вигляді партій, асоціацій, незалежних ЗМІ;

–влада закону, яка забезпечує захист громадян від свавільного арешту,

терору, катувань, від невиправданого втручання в їхнє особисте життя з боку не тільки держави, але й організованих антисуспільних сил [201, с.77].

Треба також зазначити, що сам процес утвердження принципу демократії залежить від загального рівня розвитку суспільства, від типу домінуючої в

129

ньому політичної культури. Цінностями ліберально-демократичного політичного режиму, з огляду на це, виступають самоцінність автономної особистості, її свобода визначення форм і сфери використання своєї енергії,

вибір діяльності, тобто стверджується ідея індивідуалізму та гуманізму.

Такі цінності споріднені з цінностями народно-демократичного політичного режиму, проте, на нашу думку, різниця полягає в тому, що останній режим орієнтується більше на певний рівень колективізму. При цьому права та свободи окремої особистості не пригнічуються, лише посилюється роль колективу при ухваленні рішень, орієнтованих на все суспільство.

Для ліберальної демократії не є властивим існування великої коаліції, яка є характеристикою народно-демократичного режиму. Не дивлячись на принципи першого режиму, він певною мірою обмежує участь у парламенті окремих політичних груп. Це явище є виправданим, оскільки існує ймовірність порушення великою коаліцією балансу між гілками влади.

Правило «співпадаючої більшості», яке являє собою одну з головних характеристик народно-демократичного політичного режиму, не є виправданим для режиму ліберальної демократії. Попри те, що остання форма державно-

політичного устрою є ні чим іншим, як втіленням прав і свобод демократії,

взаємне вето в цьому випадку може лише посилити протистояння між більшістю і меншістю в парламенті.

У ліберальній моделі демократії принцип відповідальності домінує над принципом співучасті. Останній, на нашу думку, є однією з головних характеристик «народно-демократичного» режиму.

Високий ступінь автономності кожного сегменту управління негативно впливає на здійснювану політику у ліберально-демократичному режимі. Цей факт пояснюється тим, що в конституції закріплено повноваження, які народ делегує своїм обранцям. Звідси випливає, що кожний сегмент має право ухвалити таке рішення, яке відповідає інтересам тієї групи, представником якої він є. Проте у разі, коли вирішення питань стосовно всього суспільства кожна група бачить у використанні різних шляхів, це лише посилює хаос та протистояння.

130