ЦІННІСНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

Творчість Тараса Шевченка має жорстко ідентифікаційний характер,

надзвичайно яскравим поетичним словом він змальовує образ ворога (поляки-

ляхи, москалі, жиди, татари), який виступає соціально-психологічною підставою для самоідентифікації та консолідації українців. Уся філософія та естетика Т. Шевченка спрямована на розбудження української нації, заклик до боротьби за власну долю і державність («поховайте та вставайте, кайдани порвіте…»).

Щоправда, така державність у Шевченка має скоріше федеративний характер

(«…в сім’ї великій, в сім’ї вольній новій…»). Федералізм взагалі притаманний велетам українського Відродження протягом тривалого часу.

Вихідним пунктом ціннісного обґрунтування державного життя Василя Бєлозерського також була ідея добровільного федеративного об’єднання слов’янських народів. У Статуті Київського Кирило-Мефодіївського товариства він ставив за мету створення і розбудову майбутнього слов’янського союзу на принципах республіканської форми правління та політико-правової рівності громадян. Іншими передумовами мали стати:

1.Знищення письменної, релігійної ворожнечі.

2.Ліквідація соціальної нерівності й особливо кріпацтва.

3.Просвітництво широких народних мас.

4.Поширення ідей християнського громадського устрою, свободи та

рівності

5.Виховання молоді у дусі християнських громадських ідей.

6.Наближення до народу, пізнання його життя та потреб, піклування про його освіту та добробут.

7.Розвиток української мови та культури, переклад українською мовою кращих творів світової літератури.

8.Формування свідомості взаємного братерства слов’ян [116, с. 113].

Микола Костомаров першим спробував сконструювати національний міф,

національну ідею для України. Він визначив три найбільш специфічні риси національного характеру українців:

1. Для української ментальності властивій розвій особистої свободи при непевності, невизначеності її форм.

71

2.Українці не схильні до насильства та організованої політичної діяльності, їм бракує холодного розрахунку, твердості у поступі до намічених цілей.

3.Перевага особистої свободи над общинною психологією.

У«Книзі Битія Українського народу» М. Костомаров підкреслює демократичні традиції та цінності слов’ян: «преж того королі були в їх вибрані урядники і не чванились перед народом… І панів у Славян не було, а були старшини, хто старіший літами і до того розумніший, того на раді і слухають.»

[122, с.645]. Національно-демократичним ідеалом для майбутнього українського суспільства кирило-мефодіївці змальовують козацьку республіку: «І не любила Україна ні царя, ні пана, а скомпонувала собі козацтво, єсть то істеє брацтво,

куди кожний, пристаючи, був братом других – чи був він преж того паном, чи невольником, аби христианини, і були козаки між собою всі рівні, і старшини вибиралися на раді і повинні були слугувати всім по слову Христовому, і

жодної помпи панської і титула не було між козаками» [там само]. Саме тут у Костомарова знаходимо і начерки певного національного місіонерства – панукраїнську ідею України як рушійної сили та об’єднуючого центру нової слов’янської держави – братнього союзу Московщини, Польщі, України, Чехії,

Хорватії, Сербії та Болгарії.

Наступний етап – спроба конституційної інженерії середини ХІХ століття,

важливою пам’яткою якої є «Очерки конституції республіки» Георгія Андрузького. На відміну від «Виводу прав і вольностей…» Пилипа Орлика, в

проекті Андрузького досить чітко прописано бажаний державний устрій для України. Як і в цілому для кирило-мефодіївців, для нього характерним є федеративне бачення союзу слов’янських земель-штатів (Україна з Чорномор’ям, Галіцією та Кримом, Польща з Познанню, Литвою та Жмуддю,

Бесарабія з Молдавією та Малахією, Остзея, Сербія, Болгарія та Дон). За чотириступеневої територіальної організації влади штат поділяється на області,

області – на округи, округи – на общини.

Система влади за Андрузьким має майже сучасний демократичний вигляд.

На загальнодержавному рівні влада поділяється між Законодавчими зборами

72

(парламент) та Державною Радою у складі Президента, міністрів, державного прокурора та президентів штатів. На рівні штатів обираються Сенати, на рівні округів – окружні палати та окружне правління, на рівні общини – виборна управа з обраним головою. Передбачалися казначейство, муніципальна

(земська) поліція, совісний суд, блюстительний суд та будівельно-дорожній комітет [123, с. 44-52].

Невід’ємною прикметою українського народу, на думку Володимира Антоновича, є вроджена нездатність і нелюбов до державного життя. У своїх

«Бесідах про часи козацькі на Україні» він зазначає, що, на відміну від великорусів, які підкорюються авторитету, та поляків – прихильників ідеї аристократизму, суспільний ідеал українців охоплює правду, справедливість,

громадську рівноцінність та самоорганізацію за типом козацької ради, де члени мають певну волю і раціональність, усі однакові й вільні. [124, с.221].

Однією з причин кризового стану сучасного українського суспільства є повне ігнорування його регіональної специфіки і самобутності в умовах нав’язуваної з центру жорсткої унітарності, одноманітності інститутів, форм і методів державного управління. Між тим, ще понад сто років тому цю загрозу переростання уніфікації у регіональні розколи прозорливо бачив Михайло Драгоманов. Він цілком слушно звертав увагу на історико-географічні особливості різноцивілізаційного розвитку окремих територій України

(українські землі, що перебували у складі Росії, Австрії, Угорщини тощо) На його думку, це вимагало, щоб «в кожній з цих політичних областей прийоми суспільної діяльності були різними» [123, с. 52]. Через те «обстоювання української національної ідеї – це не лише захист і розвиток мови. Насамперед це розв’язання на теоретичному рівні комплексу соціально-економічних,

політичних і культурних питань» [125 , с. 37– 49].

Таке комплексне вирішення проблем соціального розвитку повинно базуватися на спільних для всіх українських територій ліберально-

демократичних цінностях, що, на думку М. Драгоманова, мають стати загальними цілями українського суспільства:

73

–«Права людини і громадянина – як необхідна умова особистого достоїнства та розвитку;

–Самоуправління – як основа руху до соціальної справедливості;

–Політична свобода – як засіб для повернення української нації до родини націй культурних» [123, с. 60].

Оригінальність драгоманівського розуміння цінностей державного життя полягає у використанні конституціоналізму як універсального досягнення політичної свободи.

Політична свобода в його розумінні тлумачиться як співпраця особистості та суспільства, народне представництво в центрі та самоврядування на місцях Гарантією політичної свободи може бути лише одночасне послаблення централізованої державної влади та ліквідація централізованого бюрократичного апарату. Замість централізму – громадсько-територіальне управління «знизу – вгору».

Спираючись на віковічні традиції самоорганізації влади українців,

М. Драгоманов у Проекті засад Статуту українського суспільства «Вільний союз

– «Вільна спілка» визначив, що гарантією прав особистості може бути тільки вільна самокерована «громада» (асоціація), федеративна спілка яких утворить альтернативу унітарним бюрократичним структурам держави, що є несумісними з правами людини та волею народу. За Драгомановим самоуправління має бути всеосяжним і, починаючись з місцевого рівня,

охоплювати державний: «повсякденне управління у селах може здійснюватися виборними управами і виборною старшиною, а в містах (містечках), волостях,

повітах, областях – думами, обраними на підставах всезагального виборчого права, і управами, вже сформованими самими думами» [там само, с. 64].

Політична концепція С. Подолинського також була «громадівською»,

хоча за своєю основою і наближеною до марксистської. Учений вважав, що найдавнішою формою організації суспільного життя була громада, яку він визначав як групу людей із спільною власністю на землю та інші засоби виробництва та колективним їх використанням. «Громада» — це орган самоврядування народу. Таким є її державно-політичний зміст. «Громада», як

74

політична основа демократичної держави, виступає в Подолинського органом самоврядування народу в усіх його справах. Її діяльність не обмежується ні чисельністю населення, ні територією.

«Громадою» може бути село чи містечко, «громадою» називає Подолинський і певний адміністративно-господарський район і навіть цілу державу («громада — великий чоловік, із ним і цар не справиться»). Зрозуміло,

йдеться про союз «громад» сільських і міських. Отже, «громада» — це одночасно виробничо-адміністративна інституція і політична ланка держави. «Громада» керує всіма питаннями сільського і міського життя, власністю,

виробництвом і розподілом. Окремі громади сіл та міст України повинні були,

як вважав С. Подолинський, утворити єдину національну спілку, яка, у свою чергу, могла б увійти як самостійний член до федерації національних спілок громад Європи.

Ціннісний світогляд С. Подолинського перегукується з висновками іншого видатного українського вченого із світовим ім’ям — В. І. Вернадського та його концепцією ноосфери та людської думки як планетарного явища.

Подолинський осмислює її через фізичну енергетичну економіку, згідно з якою праця є одним з мислених різновидів загальної світової енергії. Її специфіка полягає в тому, що праця (якщо це осмислена, а не безсистемна робота)

орієнтована не на розпорошування енергії, насамперед сонячної як основи життя, а на пакетування енергії, придатної для забезпечення вищих форм діяльності людини.

Подолинський навіть висунув свою концепцію доданої вартості не як привласненої капіталістом праці, а як додаткової енергії сонця, яку людство використовує для свого прогресу. Ця концепція значною мірою могла змінити всю теоретичну будову авторитетного для нього Маркса, однак німецький мислитель зрозумів С. Подолинського і погодився з тим, що ця теорія є логічно обґрунтованою, хоча людство в цілому ще не було підготовлене до того, щоб оцінити і прийняти подібні ідеї. І якщо навіть у наш космічний вік багато філософів не в змозі охопити енергетичні зв’язки між Сонцем та людською працею, то що можна говорити про XIX сторіччя?...

75

Іван Франко прагнув визначити головні, системовизначальні та всезагальні цінності українського суспільства, які через себе окреслюють систему демократичних державно-владних відносин, генерують інституційну побудову держави та влади. Для цього душа і серце, свідомість і всі помисли кожного українця мусять бути в усій глибині просякнутими українською ментальністю,

почуттям українства, незгасним духом українського національного буття,

свідомістю історичного українського коріння. «Ми мусимо навчатися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів. І се почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції» [126, с. 405]

Іван Франко започатковує таку універсальну цінність, як «національний ідеал» – всезагальний багатогранний духовний феномен, який випливає із буття народу та всебічно охоплює це буття в усіх його проявах та вимірах у духовно-

мисленному визначенні, що постає перед суспільством як ймовірна, теоретично вмотивована перспектива його розвитку. «Без далекойдучих і ясних провідних ідей, – наголошує Каменяр, – немає нині ані писателя, ані, тим менше, доброго політика, – а таких провідних ідей у першій ліпшій хвилі на дорозі не знайдеш,

– вони мусять бути витворені життям, викормлені сердечною кров’ю народу,

вони є його найдорожчою і найсвятішою скарбницею» [127, с. 219] «Національний ідеал» хоча і ґрунтується на генетичній спадщині та

ментальності народу, однак спрямований у майбутнє: він накреслює те, що має бути, виходячи з того, що було і є. Це – благородний задум, велична ціннісна перспектива, могутня духовна сила в боротьбі народу за свою свободу та справедливість. Жоден благородний ідеал у світі не може бути досягнутий неблагородними засобами: брехні, маніпуляцій, лицемірства. Тому він вимагає самопожертви і любові, патріотизму і самовідданої боротьби проти поневолювачів народу. У пошуках системної матриці цінностей української політичної нації І. Франко ставить демократію та права людини понад усе: «Покликом нашим у сю пору не може бути ані автономія sans phrase, ані федералізм, але все і всюди: повна політична воля і рівність кожної одиниці,

забезпечення її людських прав».

76

С. Томашівський у дусі Арнольда Тойнбі висунув ідею первинності історико-географічного чинника українського державотворення. Українська земля як чинник історії України – це історичний процес здобування українським народом землі. Другим важливим чинником державотворення є процес формування української нації, в якому поєднані дві протилежні тенденції – консолідуюча і роз’єднуюча. Третім чинником державотворення є перетворення української народності на націю і становлення першої української національної держави – Галицько-Волинського князівства, що утворилося після остаточного розпаду Київської держави та об’єднало вже тільки суто українські землі.

Значення Галицько-Волинської держави полягає, зокрема, в тому, що вона зберегла Україну від поневолення та асиміляції як з боку Польщі, так і з боку Московщини. Державність – це та форма, в якій національні сили можуть найкраще розвинутися. Якщо ця форма є недосяжною, то необхідно спрямувати всі зусилля на формування національної ідеї, яка містила б такі економічні,

соціальні, культурні та моральні цінності, котрі дали б змогу утворити незалежну державу. Становленню сучасної самостійної української держави, на думку С. Томашівського, мають сприяти територіальний патріотизм і національна ідея. Адже відсутність об’єднуючої національної ідеї була однією з важливих причин втрати Україною державності.

Свій формат «ідеї національної згоди і гармонії» висуває і Михайло Грушевський, який вважав, що головними ментальними рисами українців є

«скептична налаштованість до всяких націоналізмів, перейнята пієтизмом до вселюдських вартостей, культ освіти, вільної думки, сильної індивідуальності»

[128, с. 114]. Політичні ліберально-демократичні права і свободи людини він доповнює моральними цінностями й «почуття тих великих моральних вартостей, які має здійснити Україна в своєму житті, щоб внести їх в життя людства, повинно бути провідною ідеєю, яка мусить запанувати над розумом,

чуттям і уявою громадянства … , щоб воно стало його релігією, його найвищим добром» [129, с. 159]. Велич України, за Грушевським, полягає не в територіальній чи політичній площині, а саме в площині соціально-моральних вартостей [там само, с. 160].

77

У своїй матриці цінностей українського народу Грушевський виокремлює два принципові кластери – «землю і волю», як два взаємопов’язані субстратні основи людського життя та чинники «соціально-політичної інституалізації».

Адже вся історія України, всі підвалини українського життя — це ідея боротьби

«за землю і волю»: «боротьба за ―землю і волюˮ була головним нервом активності українських мас. ... Ця гадка гнала ці маси з краю в край, з однієї частини теперішньої української території до другої, вимішувала протягом віків в процесі шукання ―вільної землі‖ різні місцеві групи в більш одностайну етнографічну масу, удосконалювала мову, фольклор, психіку, готуючи матеріал для нації. Вона наповнила життя трудового українського народу цією вічною метою, цим невмирущим імпульсом, котрий не переставав будити його думку,

його уяву, його почуття, його енергію; зводила до єдності його право, мораль,

весь світогляд, давала йому свого роду релігію праці» [130, с. 29-30].

С. Дністрянський наголошував на винятковій консолідаційній силі культури, національних цінностей і національного характеру (який мислитель називав «натурою»). Територію як ареал розповсюдження певного народу Дністрянський розумів як «етноплаценту», що набуває політичного змісту з моменту здобуття державності. У книзі «Загальна наука права і політики» автор з національної самоідентифікації виводить феномен національної ідеї, що на тлі протистояння народу з чужими державами спрямовує громаду на боротьбу проти нівелюючого впливу політичних інститутів та об’єднує розпорошені по різних країнах народні елементи до державного з’єднання [131, с. 26].

З двох головних суспільних інституцій, покликаних забезпечити універсальні інтереси людини – нації та держави – В. Старосольський у своїй шкалі цінностей на чільне місце ставить саме націю. Нація є центром, а держава

– інструментом, засобом реалізації. Значне місце в доробку мислителя приділено політичній культурі як системі національних цінностей.

Старосольський висунув тезу про існування двох типів нації – «культурної»

(напр. Німеччина) та «політичної» (напр. США). Причому вони не співвідносяться між собою як традиція і модерн, а є цілком самостійними ціннісними системами, що в своєму історичному розвитку мають намагатися

78

набути рис одна одної [132, с. 47]. Ціннісна система суспільства, інституйована у національній культурі, на думку Старосольського, покликана виконувати дві діалектично протилежні функції – національно-інтегруючу та національно-

диференціюючу. Відтак політична культура народу може і не бути гомогенною,

вона розпадається на «культурні кола», які можуть співпадати з межами соціальних прошарків або навіть з регіональним розподілом держави, не порушуючи загальноціннісних кордонів нації: «Для України Збруч і Карпати становлять межі, по яким протягом довгого часу відтворювалися відмінні культурні типи, але ніхто не може на цій основі визнавати існування трьох українських націй» [там само, с. 21]. Так С. Старосольський не тільки прозорливо передбачив проблему сучасного регіонального культурного розмежування України, але й «прописав ліки» від цієї хвороби – зберігати в атмосфері лояльності держави самобутність та розмаїтість різних «культурних кіл» у децентралізованій культурній єдності.

Вивчення масової та політичної культури стало наріжним каменем творчості О. Бочковського. Культура для нього – свого роду мірило вартості нації, головний чинник державотворення: «Культура – це перший і вирішальний етап на шляху самовизначення народу» [133, с. 77]. Ще на початку ХХ століття Бочковський передбачив проблеми національної культурної ідентифікації в умовах глобалізації, що посилюється. За таких умов «не можна націю ототожнювати з расою, або кров’ю, вона не пов’язана рабськи з територією...

Навіть культура не вичерпує повністю її природи» [там само, с. 80]. І тільки самосвідомість, масова національна ідентифікація як самоусвідомлення себе українцем перетворює мешканців певної території на український народ.

Визначальним ціннісним принципом поглядів В. Липинського є поєднання української національної ідеї з державницькою, націотворення з державотворенням на засадах «українського національного громадського інстинкту, любові до матері – України» [134, с.43–44]. З його точки зору, націо-

нальна ідея – це ідея побудови держави, а державотворення, у свою чергу, є

стрижнем процесу формування політичної нації. Саме це зумовлює соціальну і національну консолідацію на ґрунті територіального, громадського патріотизму,

79

а не етнічного націоналізму. У цінностях та політичних орієнтація вбачав В. Липинський принципову різницю між Україною та Росією, між українським баченням політичних процесів і російським. Ця різниця – «єсть не мова, не плем’я, не віра... а інший, витворений віками устрій політичний, інший... метод організації правлячої верстви, інше взаємовідношення верхів і низів, держави і громадянства - тих, хто править, до тих, ким правлять» [135, с.325].

В. Липинський активно обстоював ідею соборності України та подолання відмінностей між різними її регіонами. Як пізніше це опише А. Тойнбі,

Липинський причиною культурно-ціннісної розмаїтості різних регіонів України називав вплив різних цивілізацій. Місією України він вважав поєднання ціннісно диференційованих регіонів в єдиному соціальному та політичному організмі.

Це є головним завданням політичної еліти, яка б могла відігравати роль консолідуючого фактору, та локомотивом українського національного і державного будівництва. У разі ж відсутності у еліти міцних зв’язків з культурою народу її слабка історична пам’ять значно послаблює авторитет та вплив правлячої верхівки. Нація, якою керують подібні провідники, на думку автора, приречена на перебування в стані стихійного примітивізму та постійне

«відродження» без логічного фіналу [там само, с. 553]. Нагальна значущість цих думок В.Липинського для сьогодення не підлягає сумніву.

Сподівання на національну еліту в українському державотворенні є характерним і для Д. Донцова, оскільки тільки від наявності еліти, представники якої є шляхетними, мужніми та мудрими, залежить існування держави і нації: «Була та каста мудра, відважна і сильна морально, була і держава. Була вона слабка і вироджувалась – розпадалася і гинула держава. За моральним занепадом еліти слідує... заслужена кара нації» [136, с. 23].

Ціннісний світ нації є для Д. Донцова не просто визначальним, а навіть сакральним – лише героїчний дух предків, збереження і передача нащадкам історичних спогадів і традицій творять із племені націю [там само, с. 256].

Великі плани, ідеали та гасла створюють мету і, виходячи з цього, підстави для існування духовного феномену нації. Наявність державного організму, його

80