ЦІННІСНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

Політологи Г. Алмонд і С. Верба за основу класифікації політичних культур беруть типи політичних систем. Вони вважають, що доіндустріальним політичним системам відповідає політична культура, що характеризується низьким ступенем структурної диференціації, прихованими формами політичного інтересу, його реалізацією переважно у вигляді насильницької дії,

нерозвиненістю системи суспільних комунікацій.

Політичній же культурі англо-американського типу систем властива гомогенність (однорідність за складом). Вона означає згоду суспільно-

політичних сил щодо цілей і засобів їхніх досягнень, а також раціональність і компромісність. Гомогенна політична культура притаманна й тоталітарним системам, однак їх гомогенність є штучною і являє собою комбінацію апатії та конформізму.

І, нарешті, третій тип політичної культури детермінується континентально-європейським типом політичних систем – це фрагментарна політична культура, що складається зі змішаних політичних культур.

Таким чином, Г. Алмонд і С. Верба вирізняють три типи політичної культури на підставі аналізу п’яти демократій (США, Великобританії, Італії,

Німеччини та Мексики) [372].

Перший тип політичної культури – це провінційна або патріархальна політична культура. Вона є характерною для економічно відсталих суспільств.

В африканських племенах або місцевих автономних громадах зазвичай не існує спеціалізованих політичних ролей, політичні орієнтації не відділені від релігійних або економічних, ставлення до уряду мало визначається якимись нормами, політичне знання практично відсутнє, маси неписьменні.

Другий тип політичної культури – це підданницька політична культура.

Члени суспільства, орієнтовані на цей тип політичної культури, знають про існування спеціалізованих політичних інститутів і відчувають до них певні почуття, можуть оцінювати їх та орієнтуватися стосовно них. Разом з тим, ці відносини мають доволі пасивний характер.

Третій тип політичної культури – це політична культура участі або партіципаторна. Ця політична культура орієнтує членів суспільства на

91

внутрішнє змагання, на існуючу політичну систему, на всі її складові структури,

тобто як на вхід, так і на вихід, на усвідомлену й активну участь у політичному житті, причому висока активність громадян у політичному житті може обумовлюватися як їх власною політичною та громадянською позицією (це має місце в демократичній партіципаторній культурі), так і тиском офіційної політичної пропаганди пануючої ідеології (це має місце в тоталітарній партіципаторній політичній культурі).

Відомий американський дослідник Уолтер Розенбаум здійснив порівняння провідних типів політичної культури (за Алмондом та Вербою) на підставі орієнтації громадян щодо інститутів державного управління, оцінки їх вимог до влади, групових інтересів, політичних акторів, ефективності владних рішень та власної політичної участі. У сучасному вигляді таке порівняння можна представити у вигляді таблиці (Табл. 1.1).

Таблиця 1.1

Порівняльні характеристики типів політичної культури

Існують й інші варіанти класифікації політичної культури. Деякі політологи Заходу виділяють чотири типи політичної культури: патріархальний

(політичні орієнтації невіддільні від релігійних і соціальних), підданницький

(пасивний за змістом), активістський і культуру громадянина (змішаний тип).

92

Існує достатньо розгалужена типологізація політичних культур залежно від обраних критеріїв. Такими критеріями, крім уже окресленого вище рівня політичної участі, можуть бути: соціально-класова приналежність, національна суб’єктність, рівень однорідності ціннісних преференцій громадян, ставлення до суспільного прогресу, характер політичного режиму, ідеологічне спрямування,

цивілізаційна приналежність, ставлення до державного регулювання суспільством, ступінь рівності людини в суспільстві, оцінка державної влади,

характер комунікації між людьми, масова психологічна спрямованість та психологічна поведінка.

Виходячи із соціально-класової ознаки, політичну культуру окремі науковці поділяють на пролетарську, селянську, буржуазну, інтелігентську.

За національною суб’єктністю можуть існувати українська, американська,

японська тощо політичні культури.

За рівнем однорідності ціннісних преференцій громадян політична культура може бути гомогенною (однорідною), фрагментованою, інтегрованою,

змішаною та уніфікованою.

За ставленням до соціального прогресу політичну культуру можна поділити на замкнуту та відкриту, прогресивну та реакційну, застійну та динамічну.

За характером політичного режиму політична культура може бути демократичною, авторитарною та тоталітарною.

За ідеологічним спрямуванням – ліберальною, консервативною,

комуністичною, соціалістичною, соціал-демократичною, націоналістичною.

За цивілізаційною приналежністю – західноєвропейською, ісламською,

російсько-православною, індуїстською, китайською, африканською.

За ставленням до державного регулювання суспільством – етатистською,

патерналістською, ліберально-ринковою.

За ступенем рівності людини в суспільстві можна виділити егалітарну

(зрівняльну) та елітарну політичні культури.

За ознакою ставлення до державної влади – пануючу, опозиційну,

протестну і лояльну (провладну) політичні культури.

93

За характером комунікації між людьми – конфронтаційний і консенсусний типи культури.

За масовою психологічною спрямованістю та психологічною поведінкою

– інтровертивний (наприклад, українська) та екстравертивний тип (наприклад,

російська).

Підґрунтям побудови політичної культури вважають орієнтації громадян на політичну систему в цілому та на її окремі складові. З точки зору політичної психології можна визначити різні типи «homo politikus». Зокрема, досить поширеним (особливо на пострадянському просторі) є гегемоністський

політичний тип людини. Його носіям притаманні авторитаризм, несприйняття інших точок зору та інших типів політичних відносин (режимів).

Такі люди є, як правило, екстравертами, вони гостро відчувають свою етнічну приналежність, прагнуть нав’язати всім власні цінності, норми, традиції

– власну систему світосприйняття. Гегемоністи абсолютизують патріотизм та державність, вони є соціальною основою для вкорінення в суспільстві авторитаризму, шовінізму та придушення альтернативних точок зору.

Конфліктний, або протестний політичний тип людини характеризує рішучих і відданих інтересам своїх соціальних чи політичних груп індивідуумів.

Вони гостро відчувають несправедливість і завжди готові боротися до повної перемоги (в абсолюті – винищення) своїх політичних опонентів.

Як правило, такі особистості завжди критикують владу, проявляють незадоволення її діями, беруть активну участь в акціях протесту. Однак прийшовши до влади, такі руйнівники не здатні до конструктивних дій і суспільного консенсусу, вони продовжують боротьбу, постійно вишукують різних внутрішніх «ворогів» для звинувачення їх в усіх проблемах і продовжують руйнувати державу вже зсередини державного апарату.

Плюралістичний політичний тип людини є основною базою демократичного громадянського суспільства. Він об’єднує свободолюбних,

відвертих людей, які визнають за іншими право на власні права, власну думку,

власну систему цінностей. Це екстраверти, схильні до толерантності та пошуку консенсусу.

94

Внутрішня готовність до альтернативи цих громадян реалізовується в ухваленні політичних рішень як відмови від одностайності, пошуку найбільш оптимальних шляхів суспільного розвитку, широкого залучення громадськості та фахівців до обговорення проблем і забезпеченню прав людини. До опозиції громадяни плюралістичного типу ставляться не як до ворога чи опонента, а як до колеги, що пропонує інший варіант вирішення проблем.

Конформістський або провладний політичний тип характеризується відсутністю власної політичної позиції та схильністю до сприйняття за власні будь-яких пануючих політичних поглядів. Ідеологія такого типу виражена в народному прислів’ї «Моя хата з краю» і є соціальною базою зрадництва.

Конформіст вирізняється шанобливою політичною поведінкою, завжди знаходить виправдання для прорахунків влади, вірить «у доброго царя» і з такою ж легкістю переходить на інший бік у разі поразки провладної політичної сили на виборах та першим починає гоніння (політичні репресії) проти вчорашніх кумирів.

Абсентеїстичний або апатичний політичний тип є характерним для патріархального укладу. Індивідууми цього типу не беруть участі в політичному житті, не цікавляться політикою, не співвідносять свою політичну самоідентифікацію з суспільною системою цінностей. Вони не вважають за потрібне приходити на вибори і відчувають відразу до уряду в цілому та окремих політиків. Їх кредо: «політика – брудна справа».

Оскільки в чистому вигляді такі психологічні політичні типи зустрічаються не в масових кількостях, окремі науковці вирізняють ще й певний змішаний – громадянський або гармонійний політичний тип людини. Це поєднання окремих рис гегемонійного, протестного, провладного типів з домінування плюралістичного.

Така людина налаштована на плідну взаємодію з державою, є активною та свідомою, цікавиться і розуміється на політиці, бере участь у публічних заходах, дискусіях, виборах, входить у політичні організації, поділяє й обдстоює державну (національну) ідею і суспільну систему цінностей. Це – соціальна база громадянського суспільства та демократії.

95

Домінування в суспільстві, а насамперед – у політичній еліті суспільства,

того або іншого психологічного політичного типу людей обумовлює характер і тип як політичної культури, так і політичного режиму.

Як важлива складова підсистеми загальної культури суспільства та одночасно – структурний елемент політичної системи держави, що обумовлює характер взаємодії держави та громадян, держави та інститутів народовладдя,

політична культура виконує певні функції, які покладаються на неї як політичною системою, так і суспільством у цілому.

Будь-яка політична культура є багаторівневим явищем зі складною структурою та різноманітними складовими елементами, що обумовлюється її залученням до всіх соціальних та політичних процесів у державі. Вище при розгляді типології політичної культури було проаналізовано окремі її структурні складові. У найбільш узагальненому вигляді структурну побудову політичної культури можна представити схематично (див. Рис. 1.7).

Отже, вищевикладене дозволяє зробити висновок про те, що політична культура, політична свідомість, політичні традиції та політичний менталітет виступають найбільш стійкими стереотипними моментами, які впливають на генезис того або іншого типу політичного режиму.

Як правило, буденна (масова) політична свідомість, властива народним масам, є об’єктивною причиною виникнення або тоталітарного, або авторитарного режимів. Теоретична політична свідомість, властива середньому класу в країнах Заходу, сприяє становленню там демократичних політичних режимів.

Слід відзначити ті ментальні цінності, що стають на заваді демократичним перетворенням в Україні. За влучним висловом М. Бердяєва, слов’янська душа

«потопає у безвідповідальному колективізмі» – общинні, колективістські моральні принципи, вимагаючи підпорядкування, слухняності, покірності долі, «розмивають» відповідальність за особисті діяння й у підсумку призводять до правового нігілізму.

96

Зворотнім боком такої покірності колективу (цілому) виступає «вольниця»

– невтомна жага народу до безмежної волі, яка найкраще виявилася в такому

явищі, як козаччина (Козацька республіка). За таких умов, зазначає

М. Лосський, «важко управляти народом з анархічними схильностями» є інші способи, крім тоталітарних форм правління [152, с. 48].

Наступною характерною особливістю колективістського менталітету є соборність. «Ми народ воістину колективістський, – пише К. Касьянова, – ми можемо існувати тільки разом із соціумом... і тому, щоб стати особистістю,

самостійною щодо космосу, ми повинні стати соборною особистістю» [153, с. 180]. Соборність як високий тип братерства людей припускає сполучення солідарності дій і духовного єднання, що протистоїть європейському принципу формально-юридичної рівності окремих особистостей.

Ще однією ментальною рисою, що виступає гальмом демократизації та суспільного прогресу, є орієнтація на «доброго царя» (або, як її назвав В. Крамник, «царецентризм»). Він відзначає наявність у православній ментальності царецентристської психології з харизматичною залежністю народу від влади. Тривала історична відсутність дієвих інститутів права сприяло безмежній владі першої особи. А орієнтація на першу особу держави неминуче призводить до сакралізації центральної влади, породжує неправильні уявлення про те, що механічна зміна «поганого» лідера на «доброго» автоматично поліпшить життя народу. У результаті надії не справджуються, і ще вчора визнаний лідер викликає протилежні – від зневаги до ненависті – відчуття.

Отже, політична культура є досить різноплановим явищем, що являє собою інституйовану форму системи суспільних цінностей та найбільш сталий ціннісний механізм регулювання суспільно-владних відносин, що постійно розвивається. Так, Дж. Стріт наголошує, що останнє десятиліття ХХ сторіччя продемонструвало новий підхід до політичної культури – не стільки як до набору диспозицій або заздалегідь даних відносин, а скоріше як «форми морального порядку» [154, р. 128-129].

98

Розділ 2.

ЦІННІСНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

ЯК МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

99

Другий розділ головну увагу приділяє дослідженню ціннісної системи суспільства, оскільки політичні цінності та норми складають несучий каркас принципів політичного порядку й організації суспільства, в тому числі й механізмів державного управління.

Розглянуто сутність та характерні риси механізмів державного управління як системної сукупності інституцій, структур, послідовних дій,

форм, станів і процесів у державі, що має за мету реалізацію інтересів і потреб людей за рахунок державного впливу і регулювання суспільної життєдіяльності на підставі усталених суспільних цінностей.

Визначено домінанти взаємодії влади і громадянського суспільства, що в ціннісному вимірі є діалектичною опозицією пріоритету влади – свободи,

унаслідок дії якого формується відповідний політичний режим. Доведено, що без громадянського суспільства немає і демократії, оскільки демократичний режим має виражати і відображати інтереси громадянського суспільства.

Сучасна демократія функціонує у форматі двох режимів – соціал-

демократичного (або як його ще називають – народно-демократичного) та ліберально-демократичного, де перший у ціннісному вимірі націлений на згоду більшості, а другий – на особистість як основного виразника інтересів і цілей суспільства.

Розкрито роль громадянської політичної культури, яка у країнах Заходу сприймається як одвічна суспільна цінність, та її розвитку і вдосконалюванню приділяється величезна увага як з боку держави, так і з боку громадянського суспільства. Зроблено висновок, що нагальним завданням українського суспільства є запровадження нової демократичної політичної культури, в якій замість придушення громадської думки державною адміністративною машиною встановлюється толерантний діалог з власними громадянами, а

замість нав’язування пропагандистських кліше відбувається пошук компромісів.

100