ЦІННІСНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

1.1. Природа суспільних цінностей та її джерела

Цілісне, системне розуміння державного управління неможливе без урахування феномену цінності, що одночасно виступає як механізм інституювання влади й держави та як механізм стратегічного цілепокладання сенсу й розвитку державноорганізованого життя суспільства.

По-перше, як стверджує політична наука, саме цінності слугують ядром найважливіших спрямовуючих векторів політичної діяльності: ідеології,

політичної культури та політичної системи [7, с. 113], отже й державного режиму як підсистеми політичної системи. По-друге, стратегічні цілі розвитку держави, за Т. Парсонсом, формуються на підставі цінностей, що утворюють моделі майбутнього стану [8]. По-третє, система цінностей соціуму створює як універсальні – політичні «правила гри» (за висловом П. Бурд’є), так і специфічні норми, що регулюють економічну, релігійну, культурну та інші сфери життєдіяльності, які можна представити як автономні універсуми, свого роду

«ігрові майданчики, на кожному з яких гра ведеться за своїми особливими правилами, відміннім від гри на сусідньому просторі» [9, с. 252-253]. Нарешті, як буде доведено в подальшому дослідженні, саме цінності виступають джерелом інституціоналізації влади та держави.

Щодо визначення природи цінності, в науковому світі немає одностайності. За суб’єктивістського підходу цінності розуміються як виключно чуттєво-оціночний продукт нашої розумової діяльності, поза якою вони не мають жодного сенсу. Об’єктивістський підхід трактує цінність як незалежну від нашого особистого сприйняття реальність, якісну ознаку, певну характеристику різноманітних об’єктів буття. Релятивістський підхід намагається поєднати два попередні, розглядаючи цінність не як дихотомічну антиномію, а як діалектичну пару, де цінність є об’єктивною реальністю, що одночасно піддається нашій чуттєво-емоційній оцінці.

Гносеологічно всю різноманітність цінностей можна поділити на два типи

– предметні та суб’єктні цінності, що виступають двома взаємодоповнюючими протилежностями. До першого типу наш співвітчизник О.О. Бандурка відносить

11

«предмети людської діяльності, суспільні відносини та включені до їхнього кола природні явища як об’єкти ціннісного відношення». До другого –

«установки й оцінки, імперативи та заборони, цілі та проекти, виражені у формі нормативних уявлень; іншими словами, це способи і критерії, що слугують основою самої процедури оцінювання відповідних об’єктів» [10, с. 78].

Важливо розрізняти об’єкт – носій цінності (як предмет – матеріальний,

духовний, чуттєвий) та саму цінність (як відповідний симулякр, що позначає значимість цього предмету для людини чи суспільства). Отже, цінність має яскраво виражений символічний характер. і водночас вона надає об’єкту принципово нові якісні ознаки. Так, розглядаючи феномен цінностей, такі різні філософи як Г. Маркузе, Т. Адорно (з одного боку) та М. Хайдеггер (з іншого) «майже дослівно співпали у формулюванні висновку щодо своєрідності модусу існування цінностей: буття речей як речей у їх фізичних та інших якостях та буття тих же самих речей в якості цінності — це різні способи буття одних і тих же речей» [цит. за 11, с. 68].

Якою є природа походження цінностей? Маємо підстави стверджувати,

що механізм влади як соціально-історичного феномену є похідним від цінності,

котра, у свою чергу, є похідною від інтересів і потреб, і далі – від самої основи життєдіяльності людини – інстинкту. Ця авторська гіпотеза узгоджується,

зокрема, з думкою А. Хайєка, що основоположні цінності виникають у людській доісторії між інстинктом та розумом [12, с. 940] і твердженням А. Фета, що біологічною основою, на якій тримається суспільне життя, є інстинкт солідарності. Спробуємо дослідити зазначений причинно-наслідковий ланцюг.

Перефразовуючи Аристотеля, зазначимо, що людина є істотою біологічною, соціальною і політичною. На первинному рівні головним рушієм людини як біологічної істоти є інстинкти (як це доводять У. Мак-Дугал,

В. Троттер, З. Фрейд, К. Юнг та ін.). Як зазначав А. Фет, «у людській природі є найстародавніший шар, що визначається інстинктами, тобто генетичною спадковістю. Цей шар не може бути змінений культурою, попри те, що форми прояву інстинктів залежать від культури й визначають обриси цієї культури... З

ним пов’язані поняття ―добра‖ та ―зла‖: перше з них представляє у символічній

12

формі соціальний інстинкт, а друге – інстинкт внутрішньовидової агресії» [13].

Філософія визначає інстинкт (від латинського «стимул», «побудження») як природній потяг, властиву роду та виду вроджену (спадкову) схильність до певної поведінки або способу дій. У Паскаля інстинкт – внутрішній досвід, що

ґрунтується на інтуїції [14, с. 181].

Вивчаючи роль інстинктів у соціальній поведінці, У. Мак-Дугал висунув

«гормічну» (від грецького «hormae» – бажання) теорію, згідно з якою саме вроджені інстинкти є основою і причиною соціальної та політичної поведінки людини. За У. Мак-Дугалом, індивід наділений вітальною енергією, що проявляється у «горме» – інтуїтивній силі, що рухає людиною та реалізовується у дії інстинктів. При цьому дія інстинкту містить афективну (рецептивну),

центральну (емоційну) та аферентну (рушійну) частини. Їх внутрішні прояви – неусвідомлені емоції, що впливають на свідомість і детермінують людську

поведінку [15, с. 176].

Первинними інстинктами В. Троттер називає інстинкт самоствердження,

харчування, статевий та стадний [16, с. 172]. У Мак-Дугала – це інстинкти боротьби, самозбереження, репродукування роду, стадності. У Фрейда вся сукупність інстинктів зводиться до двох основних – Еросу (інстинкт кохання та творення) і Танатосу (інстинкт смерті та руйнування) [17]. Очевидно, що фрейдівський Танатос своєю агресивною сутністю близький до тротерівського

інстинкту боротьби та мак-Дугаласівського інстинкту самоствердження.

Хоча в цілому, як стверджує Д. Ольшанський, нараховується понад 15

тисяч інстинктів, «укрупнених» до 6131 «базового» [15, с. 176], в інтересах подальшого дослідження виокремимо три групи первинних інстинктів. До першої – існування – віднесемо інстинкти переважно фізіологічного характеру:

харчування, самозбереження, продовження роду (статевий інстинкт), безпеки тощо; до другої – інстинкти соціалізації: солідарності, кооперації, комунікації

(спілкування з собі подібними), стадний інстинкт тощо.

Недостатньо прописаним у науковій літературі, але досить очевидним

(наприклад із спостереження за дітьми) є інстинкт пізнання. Людина від народження є істотою допитливою, за етимологією російського

13

Інстинктивно обумовлене бажання людини отримати певний ресурс життєдіяльності заведено визначати категорією «інтерес», що походить від латинського «interest» (має значення, важливо) й означає властиве людині ставлення, яке виражає позитивну або негативну її спрямованість на задоволення людських потреб [47, с. 260-261]. Отже, інтерес – це прагнення до дії щодо задоволення потреби у певному ресурсі життєдіяльності.

Слід зазначити, що в науковій літературі спостерігається певна плутанина у використанні дефініцій «потреба», «інтерес» та «мотив». Зокрема, вітчизняна філософія визначає інтерес як потребу, вигоду, що виступають як ціннісна характеристика речей; відтак і потребу як усвідомлені інтереси. [12, с. 338, 680].

У той же час вітчизняна політична наука розглядає інтерес як об’єктивно зумовлені мотиви діяльності, а мотив – як спонукальні фактори, які виникають з потреб суб’єкта та… ґрунтуються на сукупності інтересів [47, с. 238, 373].

Потреба ототожнюється з мотивацією до задоволення необхідних вимог життєдіяльності й у Оксфордському політичному словнику. При цьому вмотивована дія із задоволення потреб там визначається категорією «інтерес»

[83, с. 541]. Нарешті, відомий дослідник І. Ейдман у сентенції «індивід – машина для реалізації біологічно наперед визначеного набору мотивів» [20, с. 5]

фактично прирівнює мотив до інстинкту.

На нашу думку, можна говорити про логічний ланцюжок (послідовних і таких, що водночас взаємоперетинаються) таких понять, як інстинкт – потреба – інтерес – мотив – ресурс життєдіяльності – цінність. Виникнення потреби у задоволенні інстинкту є початковим етапом формування інтересу. Дійсно,

інтерес можна розглядати як об’єктивно зумовлений мотив діяльності суб’єкта

(окремої людини, соціальної спільноти), який складається з усвідомлення ним власної потреби та з’ясування умов і засобів її задоволення.

Необхідні для задоволення інстинктів-потреб предмети, явища, ідеї та їх властивості, які ми узагальнено називаємо ресурсами життєдіяльності,

людина потребує щоденно. Ресурсну модель існування природних біологічних систем (до яких належить і людство) описано ще відомими рівняннями Лоткі-

Вольтерра, що описують часову динаміку розвитку біологічних систем у

15

залежності від споживання тих або інших ресурсів [21, с. 474-479]. Це дало підстави В. Пантіну стверджувати, що специфіка розвитку соціально-

історичних систем полягає в тому, що в ході історичної еволюції суспільство постійно відкриває та використовує для досягнення власних цілей нові види ресурсів життєдіяльності. При цьому «еволюційне ускладнення соціально-

політичних систем, що спостерігається в історії, пов’язано, насамперед, з

пошуком та відкриттям ними нових видів ресурсів, з якісними змінами та розширенням їх ресурсної бази» [22, с. 42]. Більше того – інстинктивно обумовлена жага до отримання ресурсів життєдіяльності являє собою базову підвалину цілепокладання соціуму, як влучно зауважив з цього приводу Т. Парсонс – будь-який феномен можна вважати політичним «тією мірою, якою він пов’язаний з організацією та мобілізацією ресурсів для досягнення певною спільнотою її цілей» [23, с. 30].

Принциповим є розуміння дефіцитності ресурсів життєдіяльності, причому у відповідності до структури інстинктивних потреб людини ресурсами життєдіяльності є не тільки ресурси матеріального характеру (їжа, вода, одяг,

гроші тощо), але й ресурси комунікативні (інформація, спілкування, знання) та духовні (вірування, самоствердження). Зокрема, А. Гідденс говорить про два типи ресурсів – «аллокативні» (обумовлені механізмами економіки,

матеріальними засобами та предметами) та «авторитарні» (духовно-ідеологічні,

пов’язані з політикою та домінуванням одних людей над іншими) [24, р. 88].

В ідеальних умовах невичерпності споживання певного ресурсу людина не відчуватиме ані бажання, ані інтересу до того, що вона має без будь-яких зусиль, оскільки її інстинкт задовольняє таку потребу автоматично (напр.

дихання). Однак в реальній історії для кожної біологічної істоти в кожен проміжок часу в кожному конкретному місці ці ресурси є більшою або меншою мірою дефіцитними, що обумовлює як постійну соціальну кооперацію з іншими членами спільноти (здобути ресурси з навколишнього середовища), так і одночасно боротьбу з ними ж (перерозподілити отримані з навколишнього середовища ресурси на свою користь). Цей механізм здобуття ресурсів життєдіяльності ніколи не дасть «збою», адже й він сам обумовлений біологічно

16

інстинктами соціальної солідарності та внутрішньовидової агресії (відкритими К. Лоренцом [25]).

Дефіцитність ресурсів життєдіяльності обумовлює набуття ними цінності – тим більшої, чим складніше отримати у власне розпорядження такий ресурс:

матеріальний (їжа, житло), комунікативний (спілкування, освіта), соцієтальний

(повага, престиж), духовний (віра, надія, впевненість у майбутньому). У різних суспільствах в різні історичні періоди асиметричність доступу людства до різних ресурсів визначала як склад основної ресурсної бази споживання та розвитку, так і різний набір найбільш цінних (дефіцитних) потреб та інтересів людини, що й обумовлювало формування різних систем цінностей для різних спільнот. Підтвердження цієї тези знаходимо у В. Крауса, Ч. Морріса, Р. Перрі,

М. Шелера, В. Тугаринова, А. Здравомислова («цінності – це інтереси, які відособилися в ході розвитку самої історії» [26, с. 160]). Цінність певного ресурсу життєдіяльності обумовлювала постановку спільнотою цілі на його здобуття, відтак соціально-політичне ціле досягнення за своєю сутністю є дискретним, залежним від ресурсної бази і пов’язаним зі здобуттям, розподілом та споживанням ресурсів.

Так виникає елементарний цикл функціонування та розвитку соціально-

політичної системи, оскільки «при успішній реалізації поставлених завдань ресурсна база соціально-політичної системи зростає. А новий рівень освоєння ресурсів стимулює постановку нових цілей та завдань… При цьому широко розповсюджені цикли функціонування природних та соціально-політичних систем, пов’язані з періодичним накопиченням енергії та її використанням для здійснення ―корисноїˮ для системи роботи, є окремим випадком накопичення та споживання ресурсів» [22, с. 42].

При цьому слід зауважити, що за різних історичних, географічних умов ієрархію суспільних цінностей складатимуть зовсім різні дефіцитні ресурси життєдіяльності людини. Наприклад, для культури праслов’ян як «річкового народу» вода не матиме такої сакральної цінності, як для культур народів пустелі. Міцне тепле житло та хутряний одяг не матимуть особливої цінності для народів екватору. Або ж цінність свободи та суверенітету особистості в

17

кочовому суспільстві безкраїх просторів і відсутності (віддаленості) ворожого оточення буде зовсім іншою, аніж в умовах надвисокої щільності заселення Європи різноманітними племенами й етносами, що вимушені конкурувати за життєвий простір.

Таким чином, можна говорити про певний причинно-наслідковий ланцюг трансформації інстинктів у цінності, який графічно ілюструє циклічний характер життєдіяльності соціально-політичних систем (Див. Рис. 1.2).

Рис.1.2. Механізм генезису особистих та суспільних цінностей

Якщо ж розглядати сукупність потреб (а людина завжди має велику кількість одночасних потреб), автоматично отримуємо сукупність (систему)

цінностей індивіда. При цьому їх ієрархію (найбільш узагальнено – систему суспільних цінностей певного соціуму) будуть детермінувати два фактори:

ієрархія потреб та дефіцитотворчий вплив на ресурси життєдіяльності людини історичних, природно-географічних, демографічних та інших факторів.

Найвідомішу класифікацію потреб у формі ієрархічної піраміди презентував А. Маслоу. Згідно з цією п’ятиступінчатою класифікацією людина прагне послідовно задовольнити потреби фізіологічного рівня, власної безпеки,

соціального та соцієтального характеру та потреби самоактуалізації або саморозвитку.

Розвиваючи парадигму Маслоу, свою триступінчату класифікацію потреб наводить К. Алдрефер. Він вважає, що фізіологічні та частково потреби безпеки слід виділити в потреби нижчого рівня – рівня існування. Трохи вище знаходиться рівень потреб взаємодії: безпека, що досягається об’єднанням зусиль, комунікація, приналежність до групи, соціальний статус. Нарешті,

18

Отже, задоволення потреб вищого рівня можливе лише після задоволення потреб нижчого. Оскільки ж потреби є ні чим іншим, ніж матеріалізованим інстинктом, в логіці Маслоу слід визнати нерівнозначність сили інстинктів,

з-поміж яких фізіологічні є найсильнішими (такими, що вимагають першочергового задоволення), а інстинкти саморозвитку та самоактуалізації – найслабшими. З таким твердженням важко погодитися, адже абсолютно достовірними є феномени самопожертви людей, пріоритету духовного над тілесним у багатьох суспільствах (монахи-схимники, митці, революціонери тощо), а в окремих вченнях на кшталт буддизму взагалі найвища мета саморозвитку – сходження до вершини пізнання – відбувається через свідому відмову (нехтування) потребами нижчого рівня (у багатьох традиційних культурах існує переконання, що надмірна ситість та убезпеченість несумісні з саморозвитком і ведуть до втрати духовності).

Такого не могло б бути, якби насправді одна якась група інстинктів була первиннішою, важливішою за іншу. Наша власна історія містить величезну кількість прикладів, коли люди надзвичайно високої сили духу ігнорували належне задоволення потреб нижчого (за А. Маслоу) порядку. Тарас Шевченко творив свої шедеври в солдатчині – за умов відсутності поваги й соціального статусу, інформації та комунікації, врешті-решт за умов відсутності особистої безпеки та наднизького рівня задоволення фізіологічних потреб!

Таким чином, наукова логіка та історичний досвід людства свідчать про те,

що в біологічній природі людини всі потреби є більш-менш однопорядковими у своїй реалізації, проте в різні історичні епохи в умовах різних просторово-

часових ситуацій для різних архетипів можуть бути пріоритетними ті або інші групи потреб. Відтак неандерталець буде заклопотаний переважно здобуттям їжі та проблемами безпеки. Раціонально-протестантський громадянин Західної Європи здебільшого вписуватиметься в класичні схеми Маслоу, Алдерфера та Герцберга. Буддістський монах чи старовір насамперед прагнутиме цінностей духовного характеру – пізнання, самоактуалізації через єднання з Богом

(надлюдською сутністю). Воїн-кочівник Золотої Орди віддасть пріоритет безпеці та соціально-комунікаційним потребам. Митець, літератор

20