ЦІННІСНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

Ґеорґ Геґель одним з перших звернув увагу, що сутність політичного режиму визначає діалектика взаємодії громадянського суспільства з державою.

Історично визначено три типи такої взаємодії. Згідно з першим держава виконує волю громадянського суспільства; вона служить лише нічним сторожем, коли громадяни сплять (Дж. Локк).

За такого підходу громадянське суспільство так би мовити «наймає» державу з її посадовцями та державним апаратом для політичного управління суспільством заради загального блага людей. Якщо при цьому держава недостатньо сумлінно виконує свої функції або порушує права громадян,

останні вправі скасувати відповідні політико-управлінські рішення і навіть

«звільнити» винних представників держави, уряд тощо.

Подібний характер владних відносин, як правило, формує демократичний політичний режим.

Другий тип передбачає такі відносини між громадянським суспільством і державою, за яких держава повністю поневолює суспільство, робить громадян

«гвинтиками» державної системи.

Коли держава стає понад усе, інтереси кожного громадянина підкорені

«вищим інтересам держави (нації)», й утопічна (як правило) мета суспільного розвитку повністю поглинає права та свободи людини, можемо говорити про формування тоталітарного політичного режиму.

Третій тип взаємодії громадянського суспільства з державою характеризується існуванням певного балансу, рівноваги сил між громадянським суспільством і державою. Влада в такій державі має власні,

відмінні від народних, інтереси, проте вимушена рахуватися з громадською думкою, допускаючи ту або іншу ступінь індивідуальних прав і свобод.

У подібному разі ми маємо авторитарний режим.

Саме за цими критеріями характеру взаємодії держави та громадянського суспільства склалася сучасна класична та найбільш поширена типологія політичних режимів та систем. Згідно з нею зміст політичного режиму визначається рівнем забезпеченості громадян свободою з боку держави. Обсяг повноважень влади, способи і методи її діяльності, ступінь свободи індивідів

191

відтак дозволяють чітко віднести існуючий у суспільстві політичний режим до одного з базових типів: демократичного, тоталітарного або авторитарного.

Зазначена тріада режимів – тоталітаризм, авторитаризм, демократія – активно використовувалася до кінця ХХ століття. Проте наявність в сучасній історії тільки двох чітко визначених тривалих у часі тоталітарних режимів

(фашистської Німеччина та Радянського Союзу за часів Сталіна) примусила політологів надалі оперувати переважно двома базовими категоріями — авторитаризм і демократія. Подальші класичні дослідження та класифікація політичних режимів відбувалися під сильним впливом бінарної дихотомії

«автократія – демократія» характеризувалися розвитком різноманітних підвидів зазначених політичних режимів.

Одним з перших використав поняття «режиму» в його сучасному значенні в 20-ті роки ХХ ст. родоначальник досліджень політичної еліти Гаетано Моска.

На підставі аналізу внутрішніх механізмів функціонування режимів,

насамперед, принципів передачі політичної влади щаблями соціальної піраміди,

він запропонував нову типологію політичних режимів як механізму рекрутування еліт.

Зокрема, на цій підставі він вирізняє бінарні типології: «аристократичний

– демократичний» та «автократичний – ліберальний» політичні режими. У

першому разі доступ до політичної еліти держави відкритий або всім громадянам (за демократичного режиму), або тільки представникам вузької,

виділеної за принципом походження або статку соціальної групи (за аристократичного режиму). У другому разі владними повноваженнями наділяється або одноосібний правитель (за автократичного режиму), або влада делегується широкими верствами населення за допомогою виборів (за ліберального режиму) [294].

Оригінальну типологію політичних режимів на початку ХХ ст.

запропонував наш співвітчизник В’ячеслав Липинський. У відомих «Листах до братів-хліборобів…» він виокремлює, по-перше, «демократію з республікою»

(взірцем якої є демократичний республіканський лад США); по-друге, «охлократію з диктатурою» (під якою розуміє владу організованої меншості над

192

народом у стані натовпу на кшталт більшовизму); по-третє, «класократію з правовою — законом обмеженою і законом обмежуючою — монархією» (де активна меншість — виборна аристократія — обмежує свою владу слухняністю монархові, обмеженому, у свою чергу, законами, ухваленими в законодавчих установах представниками класів) [295]. Як представник консервативної течії,

В. Липинський саме останню конституційну монархію вважав за найкращу форму державного устрою.

Засновники сучасної політології, представники відомої Чиказької школи,

Гарольд Лассуелл та Абрам Каплан на самому зламі ХХ століття зробили спробу висунути більш детальні критерії, на підставі яких політичні режими можна віднести до того або іншого типу. Таки критеріїв було запропоновано шість:

–межі впливу політичної влади;

–механізм розподілу гілок влади;

–спосіб рекрутування політичної еліти;

–відповідальність влади перед народом; механізм розподілу суспільних благ; можливість оскаржити владні рішення.

Проте створити скільки-небудь струнку типологію авторам не вдалося.

Вони виділяли все ті ж самі два «ідеальні» типи режиму — демократію та деспотію. На думку Лассуелла та Каплана, демократію відрізняють три головні характеристики:

–влада здійснюється максимально відповідально;

–політичний процес є відкритим;

–користь (зиск) від влади розподіляється між усіма елементами політичної структури.

Політична система вважається авторитарною, якщо правлячі кола мають перевагу в контролі над керованими і не обмежені ними в процесі ухвалення та реалізації рішень [296].

Найбільш послідовний опис тоталітарної системи запропонувала Ханна Арендт в роботі «Витоки тоталітаризму» (1951 р.). Родовими ознаками тоталітаризму вона визначила: терор як норму управління суспільством,

193

контроль однієї політичної організації над всіма соціальними підсистемами

(політикою, економікою, культурою тощо); всеосяжну ідеологію як інструмент такого контролю [297, с. 393–396, 442]

Класичним поділом політичних режимів, як це зазначалося в попередньому розділі, є поділ на демократичний, авторитарний та тоталітарний, які, в свою чергу, поділяються на свої підвиди. Такий підхід можна назвати правовим, за яким пояснення категорії зводиться лише до офіційних форм та легальних методів державного управління, що спираються на формально-юридичні критерії функціонування влади.

За цих умов політичний режим за своїм сенсом наближується до форми правління державою, її конституційно-правових підвалин.

Існує точка зору, що сутність державно-владного режиму залежить від соціально-економічного розвитку країни. Наявність тоталітарних режимів вони пояснюють відсталими соціально-економічними відносинами, відсутністю демократичних навичок і традицій, низкою політичною культурою і традиційною свідомістю мас, тому що, на думку М. Дюверже, плюралістична демократія відповідає високому рівню індустріалізації, авторитаризм – економічній відсталості. Подібну ж точку зору розділяє С. Хантінгтон, який стверджує, що тоталітарні системи зазвичай існують при відносно низькому рівні соціальної активності і політичного розвитку [298, с. 28].

Серед науковців існує певна розбіжність класифікації політичних режимів залежно від критеріїв такої класифікації. Принаймні Андреас Шедлер у статті

«Що таке демократична консолідація?» нарахував 550 різновидів однієї тільки демократії! [299, с. 92].

Як зазначає авторитетний український політологічний енциклопедичний словник, найважливішими класифікаційними ознаками політичного режиму можуть бути: спосіб формування органів влади; співвідношення законодавчої,

виконавчої та судової гілок влади, центрального уряду та місцевого самоврядування; становище і роль громадських організацій і політичних партій;

правовий статус особистості; встановлена законодавча і політична система;

зміст і співвідношення дозволеної і забороненої політичної діяльності;

194

політична стабільність; історичні, культурні традиції, моральні звичаї народу»

[47, с. 294].

В основі класифікації політичних режимів, що робляться політологами Заходу, лежать, багатопартійність, наявність легальної опозиції, принципи відносин громадянського суспільства з державою, конкурентності в боротьбі за владу та ступінь залученості громадян до державного управління. Діяльність державного апарату та партійної системи, що відповідає цим критеріям,

ототожнюється з демократичним політичним режимом, що не відповідає їм – з

авторитарним/тоталітарним політичним режимом у їх різних модифікаціях.

Одна з найбільш відомих класифікацій політичних режимів ХХ ст. була запропонована американським класиком політичної науки Робертом Далем.

Свою типологію він розглядав за двома змінними – рівнем політичної конкуренції (ступінь залученості опозиції до політичного процесу) і рівню політичної участі (відсоток громадян, що мають реальну можливість боротися за владу і брати участь у формуванні політики). Ці дві координатні лінії ділять поле політичних режимів на чотири сектори (див. Рис. 3.1.).

Рис. 3.1. Типологія політичних режимів Р. Даля

За Далем, режиму «закритої гегемонії» відповідає мінімальний рівень політичної конкуренції за низької залученості громадян до політичного процесу. «Гегемонії, що залучає» відповідає низька конкуренція, але значний відсоток

«залучених громадян». Висока конкуренція в поєднанні з низькою залученістю

— це «конкурентна олігархія»; і, нарешті, висока конкуренція плюс висока ж

195

залученість відповідають «поліархії» [243, с. 33–34]. Цей термін Р. Даль запозичив у Аристотеля, але значно розвинув його. Р. Даль припустив, що участь громадян в політиці визначається не тільки виборчим законодавством,

але і наявністю інших умов — наприклад, широкого набору ліберальних прав і свобод, які дозволяють обстоювати громадянські інтереси в суспільно-

політичній сфері.

А. Шадт виділяє дві принципово відмінні «родини» політичних режимів:

ліберально-демократичну та диктаторську [300, с. 11-14].

М. Дюверже у відповідності до різних критеріїв поділу називає наступні режими: 1) ліберальний і авторитарний; 2) демократичний, автократичний,

змішаний; 3) монократичний (диктаторський), директорії (колективне правління), комбінований [82, с. 47].

А. Оріу виділяє президентський (США), парламентський (Італія) і режим директорії, режим класичної (західної) демократії й авторитарний. Режими країн, що розвиваються, він ділить на парламентський (плюралістична партійна система, наявність легальної опозиції) і президентський (з гіпертрофованою виконавчою владою) [298, с. 279]

Американський політолог Р. Гестил розділяє політичні режими на вільні,

частково вільні та невільні [74]. Англійський дослідник С. Бойнхен розрізняє наступні режими: 1) багатопартійні парламентські демократії; 2) традиційні монархії; 3) однопартійні мобілізаційні; 4) змішані; 5) військові;

6) квазівійськові диктатури; 7) радикальні ідеологічно орієнтовані.

Іспанець Л. Саністебан наводить власну типологію політичних режимів,

серед яких називає: імперські політичні системи, ліберальні держави,

авторитарні та консервативні держави, ототожнюючи таким чином політичний режим і з політичною системою, і з політичною ідеологією (лібералізм,

консерватизм) [301].

Досить цікавою є класифікація політолога В.Хербісона, що виділяє серед авторитарних особливу групу популістських режимів, маючи на увазі режими,

за яких політичні лідери йдуть на безпосередні контакти із цивільним населенням, цивільними структурами, широкими народними масами, що

196

підтримують їх, прагнуть мобілізувати широкі прошарки суспільства для здійснення різних соціальних та економічних реформ.

Такої ж точки зору дотримується С. Хантінгтон, який наголошує, що популістські режими відкидають існуючі політичні інститути, політику, що проводиться попереднім режимом, лідери апелюють до національної самосвідомості народу, прагнуть відродити в ньому патріотизм, що опирається на героїчне минуле нації або держави; популістські режими борються з державною та партійною бюрократією, ієрархічним принципом організації державної влади. Одним з головних об’єктів критики з боку популістського режиму є державний апарат, викритий у корупції. Тому, за Хантінгтоном,

першочерговим завданням такого режиму проголошується чистка державного апарата. Але, як свідчить історичний досвід, згодом популістський уряд сам уже стає невід’ємною частиною бюрократії та корупційних відносин [298, с. 47].

У західній політичній науці широке розповсюдження отримала типологія політичних режимів, запропонована Х. Лінцем. Він вирізняє дві головні осі розмежування політичних режимів: за конституційністю влади та її ідеологізацією (див. Рис. 3.2.).

На першій осі розвиток іде від політичного монізму через обмежений політичний плюралізм до реального політичного плюралізму. На другій перебуває політична участь громадян – від низької до широкої та мобілізаційної

(тотально-примусової). Х. Лінц за цими критеріями виділяє тоталітаризм,

посттоталітаризм, султанізм, авторитаризм (дототалітарний, корпоративний,

постколоніальний, расовий, популістський, військово-бюрократичний) та демократію (олігархічну, охлократичну, поліархічну) [302, с.38].

Як видно з лінцевої «мапи політичних режимів», найменше різновидів мають тоталітарні та демократичні системи. Більшу численність видів авторитарних режимів Ендрю Натан пояснює тим, що історично «авторитарні системи були з нами довше, управляли більшою кількістю людей, і ми не знаємо, можливо, управлятимуть ще більшою кількістю людей в майбутньому,

ніж демократично системи» [303, с. 37].

197

У науковому світі ще не склалася загальновизнана типологія сучасних режимів транзитивних держав як системи суспільних відносин. У науковому дискурсі політичні режими багатьох сучасних країн, що встали на шлях демократизації, не можуть бути віднесені в чистому вигляді до жодного з класичних режимів, а перебувають десь між авторитаризмом та демократією.

Між тим, реальні режими в цих країнах є настільки різноманітними за характерними ознаками, методами та способами здійснення влади, що віднесення їх до якогось одного «проміжного» типу є також некоректним. Отже,

постає завдання визначення характерних чинників та ознак, у відповідності до яких можна переконливо класифікувати ті або інші політичні режими транзитивних країн.

Насамперед, визначимося в принциповому розумінні демократичного та авторитарного режимів. Демократичним політичним режимом заведено означати таку форму організації суспільно-політичного життя, яка заснована на принципах рівноправності його членів, періодичній виборності органів управління, децентралізації та розосередженні влади між громадянами з метою надання їм можливості рівномірного впливу на функціонування владних органів та ухвалення рішень відповідно до волі більшості [47, с. 563]. Авторитарний

режим являє собою тип урядування, за якого володарі вимагають безперечної покори урядованих [83, с. 17].

Порівнюючи ці два визначення, стає очевидним, що найузагальнюючим критерієм типологізації режимів є співвідношення між двома політичними субстанціями – владою і свободою. Саме обсяг повноважень влади, способи і методи її діяльності, ступінь свободи індивідів дозволяють належно оцінити характер існуючого в суспільстві політичного режиму. Більшість типологій перехідних режимів оперують тими або іншими факторами здійснення влади та допуску чи обмежень політичних еліт і громадян до державного управління. Так за Робертом Далем існує чотири ідеальних типи політичних режимів: закрита гегемонія (тоталітарний режим), відкрита гегемонія (авторитарний режим),

змагальна олігархія та поліархія (демократичний режим) та ціла низка їх модифікацій [243, с.33–34].

199

У наведеному вище дослідженні Х. Лінца режими класифікуються у відповідності до бінарних шкал «політична участь – мобілізація» (участь громадян у політичному житті за вільного вибору чи за примусу держави); «політичний монізм – плюралізм» (наявність чи обмеженість ідеологічної свободи) [цит. за 177, с. 176]. Це дало змогу поряд з демократією,

тоталітаризмом і авторитаризмом виокремити режими султанізму (як форму тоталітаризму без примусової політичної мобілізації мас), постколоніального,

корпоративного та військово-бюрократичного авторитаризму (С. Хантінгтон назвав його «преторіанським»), расової демократії.

Спираючись на теорію поліархії, Д. Кольєр та С. Левіцкі називають інші критерії відповідності демократії (у негативному значенні – авторитаризму):

вільні вибори із загальним виборчим правом; свободу слова та відкритість передвиборчої боротьби; дотримання громадянських свобод та реальну участь громадян у політичному житті; обсяг реальної влади обраного уряду; повноту розвитку та відданість політиці соціального забезпечення; соціально-політичну стабільність [304, с. 194, 196]. За вказаними критеріями вони нараховують у різних дослідників 58 різноманітних типів політичних режимів, що містяться між демократією та авторитаризмом! [там само, с. 202 – 206].

Підстава типології Жана Блонделя – структура еліт. Політичну конкуренцію він розділив на закриту і відкриту, залежно від того, існує чи ні легальна опозиція. Залученість населення за Блонделем може бути інклюзивною та ексклюзивною. Структурно еліти можуть бути монолітними і диференційованими (залежно від існування субгруп еліти та ступеню їх автономії) [цит. за 305, с. 117]. Різним поєднанням цих змінних відповідають шість типів політичних систем (див. Табл. 3.2.):

1) Традиційні — закриті, ексклюзивні, з монолітною елітою; як правило,

такі типи політичних систем характерні для монархій.

2) Егалітарно-авторитарні – закриті, інклюзивні, з монолітною елітою;

характерні для низки соціалістичних країн (Китай, Куба, Північна Корея).

3) Авторитарно-бюрократичні – закриті, ексклюзивні, з жорстко диференційованою елітою (характерні для військових режимів).

200