ЦІННІСНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

«покращення» такого режиму при його збереженні швидко себе вичерпує й призводить або до широкої демократизації політичної системи, або до відкату,

усунення реформаторів та посилення авторитаризму).

Провал курсу на лібералізації призводить до тимчасового посилення консервативних позицій та наступного пригнічення консерваторів у межах старої легітимності – за допомогою процедур та в рамках інституцій, що були засновані ще авторитарним режимом. На цьому етапі слід бути готовим до спроб перевороту. Хантінгтон навіть рекомендує спровокувати такий переворот,

щоб потім його безжально придушити (у цю схему ідеально вписується відомий антигорбачовський заколот ГКЧП). Врешті-решт, реформатори з правлячого режиму починають діалог з представниками демократичної опозиції та залучають їх до лав правлячої еліти. Це може відбуватися у вигляді договорів,

меморандумів або пактів еліт (на кшталт відомого іспанського національного примирення Pactos de la Moncloa у 1977 р.).

Заміщення як варіант демократичного транзиту передбачає спільні дії авторитарного уряду (готового до консультацій з реформування політичного режиму, хоча і не здатного до їх ініціювання) та демократичної опозиції (що є фрагментованою й недостатньо сильною для самостійної зміни режиму та водночас недостатньо радикальною і здатною до переговорів з авторитарним режимом). Саме за сценарієм поступового заміщення старої політичної еліти новою реформаторською відбувались демократичні перетворення у Польщі,

Чехословаччині та Південній Кореї. Трансформації та заміщення є більш розповсюдженими та характерними для однопартійних політичних режимів.

Зміщення є характерним для країн, де серед правлячої еліти немає прибічників реформування, оскільки вся повнота влади монополізована диктатором чи купкою консерваторів, які не мають підтримки народу. Зміщення проходить три головні стадії розвитку: опозиція в умовах різкого зниження сили диктаторського режиму посилює протестні акції та готує падіння режиму;

швидкий саморозпад (утеча диктатора) або скидання правлячого режиму та прихід на хвилі демократизації до влади демократичної опозиції; жорстка боротьба нової демократичної влади з прибічниками зміщеного режиму в

281

умовах консолідації народу навколо демократичних сил. У результаті відбувається заміщення «старої легітимності» легітимністю «майбутньою», чим підкреслюється різкий розрив з диктатурою і гарантується курс на подальшу демократизацію [71, с. 407].

Консолідація суспільства навколо демократичних ідеалів є ключовою вимогою всіх без винятку концепцій демократичного транзиту. Вона вимагає вирішення кількох принципових проблем. Найперша проблема полягає в очищенні нової влади від авторитарної спадщини – колишніх керманичів, котрі є відповідальними за порушення прав людини, економічні порушення та інші злочини. У Чехії ця проблема вирішувалася прийняттям закону про люстрацію.

Однак у більшості країн люстрація не застосовувалась через ризик повернути перехідні процеси в зворотній бік, збільшуючи і без того різко загострену соціальну напруженість і знижуючи шанси на досягнення соціального консенсусу. До того ж люстрації має підлягати лише вище керівництво й у жодному разі – не середня та низова ланка державного апарату, оскільки це, за Х. Лінцем, викликає дилему «переходу лояльності» [302].

Сутність дилеми полягає у відповіді на запитання: залишати на посадах колишніх чиновників середньої та нижчої ланки, надавши їм можливість перенести свою лояльність на новий політичний режим, чи замінити їх на нові демократичні кадри?

Вирішення цієї проблеми ще більшою мірою, аніж очищення, диктується не стільки моральними міркуваннями, скільки прагматичним прагненням нового режиму вижити і не підірвати основи крихкого, тільки-но встановленого громадянського порядку. Якщо кількість звільнених чиновників буде достатньо високою, саме з їх числа сформується потенційно сильна організаційно вишколена непримиренна опозиція, що буде здатною повернутися до влади,

використовуючи вже демократичні механізми (наприклад, вибори). Тому для попередження реваншизму перехід аполітичних за своєю природою чиновників у нові структури є допустимим і навіть бажаним.

Ще одна проблема полягає в необхідності рекрутування нової генерації демократичних управлінських кадрів. Як правило, на демократичній хвилі до

282

влади приходять революційні романтики та професійні опозиціонери. Однак людина з менталітетом протестного трибуна, польового командира, звична до критики та руйнації політичної системи, здебільшого виявляється нездатною до державотворення, ведення конструктивного діалогу та вироблення альтернатив,

кропіткої бюрократичної роботи з ухвалення ефективних державно-

управлінських рішень. Тому успішність демократичного транзиту багато в чому залежить від того, наскільки швидко замість покоління демократів-борців прийде покоління демократів-розбудовників.

Реванш авторитаризму не є неможливим або винятковим явищем, якщо зважити, що попередні «хвилі демократії» завершувалися тим, що значна частина країн так і не спромоглася розбудувати демократію й повернула до авторитаризму. За дослідженнями Х.Лінца, розпад «нових демократій» відбувається через низьку професійність демократичної еліти і виникнення внаслідок цього невирішених проблем та різноманітних криз; неврахування проблеми «переходу лояльності» і внаслідок цього зміцнення нелояльної до режиму опозиції; наявність політичного насильства в процесі демократизації;

поступову відмову від завоювань демократії й авторитарні тенденції в керівництві новими демократичними інституціями; протистояння інститутів парламентаризму і президентства, що призводить до поглиблення дестабілізації демократичного режиму [302, с. 23].

Урахування загроз реваншизму викликало до життя так звані «етатистські»

(або консервативні) моделі політичної модернізації.

Етатистська модель, за С.Хангтінгтоном, передбачає втручання держави в економічне життя суспільства, оволодіння податковими, фінансовими,

інвестиційними, кредитними засобами економічного регулювання,

регламентацію господарської діяльності, використання методів жорсткого централізованого планування, контроль за розподілом тощо [375].

Головним критерієм забезпечення стабільності є автономність політичного розвитку. Тому модернізованість політичних інститутів пов’язується не з рівнем їх демократизації, а з їх міцністю та організованістю, які гарантують пристосування до соціальних цілей, що постійно змінюються.

283

Головним джерелом модернізації є конфлікт між соціальною мобілізацією,

залученістю населення в політичне життя та демократичною інституціалізацією

– наявністю певних механізмів і структур для артикуляції, агрегації та обстоювання інтересів соціальних груп та громадян.

На думку С. Хантінгтона, прискорена модернізація, підриваючи політичні інститути, викликає не політичний розвиток, а політичний занепад. Тому для держав, що модернізуються, на певному «перехідному» етапі є необхідним жорсткий авторитарний режим, який може забезпечити порядок, перехід до ринку та національну єдність і високоцентралізовані політичні інститути, які готують підґрунтя для остаточного встановлення та закріплення демократії.

Такої ж думки дотримується Г. Атаманчук, який підкреслює, що

«демократизація політичного режиму – це комплексний та історично довготривалий процес», що залежить від ступеню ментальної готовності народу до здійснення демократичних процедур [167, с. 403].

Проаналізуємо, яким саме чином проявлялися ці теоретичні положення в політичних процесах, що відбувалися в Україні за останні 15–20 років. Україна вступила на шлях демократизації, «проскочивши» першу фазу – досягнення національної єдності. Тому на другій та третій фазі (зародження нової політичної еліти, довготривала й жорстка політична боротьба та інституціоналізація базових демократичних процедур), спостерігаємо політичні процеси, щодо яких застерігав Д. Растоу – наростання поляризації суспільства,

загроза дезінтеграції за регіональною та культурно-цивілізаційною ознакою.

Четверта фаза (звикання до демократії) в нашій державі ще не настала, оскільки ще не завершилося «щеплення суспільству громадянської політичної культури».

Якщо брати за точку відліку політичних процесів демократизації в Україні горбачовську перебудову, то слід визначити, що спочатку демократизація носила характер трансформації: вона була ініційована правлячим режимом, у

лавах якого з’явилась група ліберально-демократичних реформаторів на чолі з національним лідером М. Горбачовим, який обійняв найвищу посаду в СРСР.

Новий уряд взяв курс на лібералізацію та гласність, провів перші дійсно демократичні вибори 1990 р. Цей курс невдовзі викликав масові негаразди та

284

незадоволення й перебував на грані краху, що викликало посилення позицій консерваторів і спробу серпневого путчу 1991 року, яка закінчилася придушенням консерваторів у межах старої легітимності, розпадом СРСР та створенням на його теренах національно-демократичних держав.

Подальші процеси демократизації в Україні відбуваються в рамках заміщення, коли посткомуністична влада (спочатку Л. Кравчук, а потім – Л. Кучма) розпочинає курс на лібералізацію, переговори з фрагментованою демократичною коаліцією та кооптуванням окремих демократів у владу,

водночас намагаючись жорстко (особливо за часів Кучми) призупинити політичну мобілізацію мас опозицією. Врешті влада була вимушена сісти за стіл переговорів і розпочати інституційні зміни (ініційована спочатку «Нашою Україною», а потім перехоплена Л. Кучмою конституційна реформа).

Нарешті, події 2004–2005 рр. відбувалися вже в рамках зміщення.

Опозиція в умовах різкого зниження авторитету і сил режиму Л. Кучми посилювала протестні акції та на хвилі Майдану прийшла до влади, одразу ж розпочавши жорстку боротьбу з прибічниками зміщеного режиму (близько 20

тисяч звільнених державних службовців – це, де-факто є люстрацією). Однак можемо констатувати, що не реалізований в українських політичних процесах один з важливих етапів заміщення, а саме – створення дієвої демократичної коаліції та недопущення консолідації реваншистських сил – на тлі відсутності національної єдності (демократичної консолідації народу) ставить під загрозу невідворотність демократичних перетворень в Україні.

Однак найбільшим чином політичні процеси в Україні відповідають етатистській моделі політичної модернізації. Адже у негативному аспекті ця модель припускає посилювання бюрократичного адміністративного контролю,

жорстке припинення всіх дій, спрямованих на підрив громадського порядку,

певне обмеження свобод і прав людини. Саме такі характеристики притаманні політичним процесам за часів президентства Л. Кучми.

У найбільш узагальненому вигляді всі теорії переходів до демократії можна звести до двох груп: ліберальних (з визнанням головною рушійною силою та ініціатором реформаційних змін громадянського суспільства, яке

285

примушує державу до демократичних змін) та етатистських або консервативних

(де провідна роль у проведенні демократичних реформ відводиться державі, яка єдина здатна забезпечити порядок, перехід до ринку та національну єдність і високоцентралізовані політичні інститути, які готують підґрунтя для остаточного встановлення та закріплення демократії).

Спробуємо визначити риси демократичного державотворення посткомуністичних країн колишнього СРСР, Східної та Центральної Європи.

Угорщина, Словаччина, Чехія, Словенія та Польща одними з перших країн колишнього соціалістичного табору стали державами з консолідованими демократичними політичними режимами, членами ЄС і НАТО. У ході демократизації цих країн за ліберальною моделлю (Д. Растоу, А. Пшеворський)

державне управління досить швидко адаптувалося до нових умов: дотримання політичних свобод і громадянських прав, демократичності політичного устрою.

Унаслідок запровадження електорального механізму в цих країнах сформувалися біполярні партійні системи, за яких урядову владу перебирають то право-, то лівоцентристські коаліції (поки що нестабільного типу).

Ефективно діє механізм «стримувань і противаг», ЗМІ повністю вільні від цензури, у суспільствах не існує жодної офіційної ідеології, поряд з державною існують й інші форми власності тощо.

Великий вплив на суспільно-політичний розвиток суспільств цих країн здійснює також фактор релігійний (у більшості з них католицизм є домінуючою релігією, мають місце протестантські громади), але це навпаки сприяє консолідації всіх верств суспільства, а не посиленню авторитарних або дестабілізаційних тенденцій.

Інакше виглядає ситуація в таких країнах, як Румунія та Болгарія. У цих країнах процес демократичного державотворення проходив повільніше у порівнянні з вищезазначеними країнами та більше відповідав помірковано-

ліберальній моделі (Г. О’Доннелл, Ф. Шміттер).

Така відмінність обумовлюється іншим цивілізаційним контекстом – Румунія разом з Болгарією належать до східнохристиянської цивілізації, якій притаманна сакралізація державної влади. Тому і процеси демократизації

286

здійснювалися в дещо інших формах з деякими ускладненнями, що відобразилося також на зовнішньополітичній діяльності цих країн (досить довгий шлях вступу до НАТО та ЄС). Попри зарахування до демократичного табору і прийняття до ЄС, у державному управлінні цих країн і досі залишаються проблемними питання, пов’язані з корупцією та економічною відсталістю. Проте в Болгарії та Румунії основні елементи демократії досить чітко функціонують, не зважаючи на затяжний характер демократичних реформ.

Своєрідно та драматично відбувалися демократичні реформи у католицькій Хорватії, що було спричинено війною проти сербських сепаратистів, участю у боснійській війні та авторитарним стилем управління президента Франьйо Туджмана. Але після його смерті та запровадження парламентського правління країна міцно стала на шлях демократичних перетворень.

Проте і досі залишаються гострими невирішені питання щодо національних нехорватських меншин (особливо сербів), елементарні громадянські права яких періодично порушуються. Іншою проблемою країни є досить поширене серед громадян явище хорватського націоналізму, яке руйнує головні демократичні здобутки цієї постсоціалістичної держави. У Хорватії досі залишається невирішеною проблема корумпованості політичної еліти країни,

що має досить резонансний характер.

Серед країн колишнього СРСР найвпевненіше шляхом ліберальної демократизації пішли країни Балтії – Литва, Латвія, Естонія, національною ідеєю яких стало повернення своїх держав до європейської цивілізації.

Зазначені балтійські країни за бажаний взірець демократії обрали західноєвропейську модель із розвиненим парламентаризмом й особливим наголосом на тому, що носієм держави є нація. Серед притаманних їм рис демократичного державного управління, перш за все, необхідно зазначити наступні: здійснення влади за принципом її розподілу на законодавчу,

виконавчу та судову; легальна опозиція користується всіма політичними правами; у суспільствах прибалтійських країн не існує жодної офіційної

287

ідеології; функціонує багатопартійна система тощо. Проте проблемним для цих країн залишається питання російськомовних національних меншин, права і свободи яких періодично порушуються, що виступає певним дестабілізаційним чинником розвитку суспільства в цих країнах.

Албанія, Сербія, Грузія, Україна (до 2005 р.), Росія та Білорусь демонстрували перехід до демократії за консервативною моделлю, коли в реальному державному управлінні авторитарні інститути були швидко замінені на фасадно-демократичні з переважно авторитарною сутністю владних відносин як у самих цих інститутах, так і у взаємодії держави та громадянського суспільства. Ці країни ніби «зависли» на півдорозі до демократії, у них почали виразно проявлятися ознаки швидкого формування неопатримоніальних режимів.

Зокрема, на цьому наголошують українські дослідники В. Бортников,

О. Фісун та О. Дергачов. Державне управління в сучасній Україні, на їх думку,

характеризується наявністю чітких рис неопатримоніалізму, зокрема,

особистісного характеру діяльності президента, що дозволяє собі виходити за межі правового та навіть конституційного поля, підбору кадрів державних службовців за ознаками особистої та політичної (партійної) лояльності,

використання бюрократичних посад не для виконання суспільних функцій, а

для примноження особистого статку та підвищення власного статусу [256, с.

130].

Нарешті, ціла група пострадянських країн – Узбекистан, Туркменістан,

Азербайджан, що було встали на шлях демократичного транзиту – виявилася не готовою до сприйняття демократичної системи цінностей, що увійшла у глибоке протиріччя з традиційно патріархальною ціннісною системою цих суспільств. У результаті процеси демократизації зазнали краху, й у зазначених країнах відбулося повернення до авторитаризму і навіть тоталітаризму

(Туркменістан).

Демократизація Південної Європи в 1970-і рр. і Латинської Америки в

1980-і рр. сприяла появі значної кількості досліджень щодо перспектив становлення стабільної і стійкої демократії. Ураховуючи різноманітність

288

підходів до демократії, започаткованих різними країнами, не дивно, що багато авторів роблять висновок про те, що перспективи і дилеми політики перехідного періоду не вписуються в єдиний інтегральний підхід. Однак це жодною мірою не применшує значення накопиченого теоретичного матеріалу для аналізу латиноамериканського досвіду, який виразно вносить концептуальну зрозумілість і емпіричне багатство завдяки роботам західних учених-

транзитологів.

Результати порівняльного аналізу шляхів демократичного державотворення різних країн зведемо у Таблицю 4.2.

З першого погляду на таблицю стає очевидним, що кращі результати в ході демократичного транзиту досягали ті країни, які історично перебували у складі або ближче до західноєвропейської цивілізації. Це поясняється надзвичайно принциповим для демократичного транзиту значенням, якого надають більшість дослідників стану політичної культури суспільства.

Адже, як зазначає Г. Оуен, «Перш ніж демократичні інститути зможуть зміцнити, люди повинні їх засвоїти, знайти досвід користування ними» [376, с.

385].

За умови відсутності паростків демократичної політичної культури, на думку Гільєрмо О’Доннелла, виникає стан «політичної невизначеності», за якого характер відносин, властивий виконавчій владі, може легко трансформуватися у бік клієнтелізму (неопатримоніалізму), унаслідок чого відбудеться персоніфікація й узурпація влади харизматичним лідером або однією з найвищих державних інституцій (як правило, інститутом президента).

Народні маси, у свою чергу, сприймають такий уряд як антигромадський, що обумовлюється неможливістю регулювання громадського життя. З іншого боку,

це грає на руку популістським політичним діячам, що бажають захопити владу

[377].

Таким чином, хитання між технократичними і популістськими стилями правління можливі доти, поки у формуванні політичного життя країни в епоху демократичної транзитології та консолідації продовжують бути присутнім вищевказані риси.

289

Таблиця 4.2.

Характерні риси державного управління за різних моделей демократичного

транзиту