ЦІННІСНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

4)Авторітарно-неегалітарні – закриті, інклюзивні, з диференційованою елітою (наприклад, Італія часів Муссоліні).

5)Конкурентні олігархії — відкриті, ексклюзивні, з диференційованою елітою; характерні для країн, де населення практично не може вплинути на результати боротьби між елітними групами (Росія часів Єльцина, Україна).

6)Ліберальні демократії — відкриті, інклюзивні, з диференційованою елітою (сучасні європейські держави).

Американський політолог Ф. Шміттер говорить про існування не одної, а

трьох форм ліберальної демократії: доліберальної, власне ліберальної та постліберальної. Крім того, він виділяє два гібридні транзитивні режими. У тих випадках, коли авторитарний режим проводить лібералізацію без демократизації, тобто громадяни одержують ліберальні права без вільних виборів, формується диктабланда (dictablanda). Коли має місце демократизація без лібералізації, тобто вибори проводяться, але їх результат приречений,

оскільки ЗМІ сковані, підконтрольні державі та правлячим соціальним угрупованням і в громадян де-факто немає ліберальних прав, такий режим Шміттер пропонує називати демокрадурой (democradura) [306, с. 208].

Таблиця 3.2.

Типологія політичних режимів Ж. Блонделя

Ціннісний підхід до проблеми класифікації державно-політичних режимів демонструє американський політолог Чарльз Ендрейн. Він оперує трьома чинниками типологізації: два – це варіації дихотомії «влада – свобода» – влада держави над соціальним групами (сильна – слабка) та політична дистанція між керманичами і громадянами (значна – невелика); третій чинник є суто аксіологічним – суспільні цінності та матеріальні інтереси, що формують

201

політичні завдання і цілі (вони можуть бути злитими або диференційованими і

неспівпадаючими). Такий підхід дає змогу виокремити:

–народний (родоплемінний) режим, за якого дистанція між слабкою владою та народом практично відсутня, а цінності та інтереси злиті (такі режими функціонують, зокрема, в Африці);

–цілком протилежний йому бюрократично-авторитарний режим (сильна влада утримує народ на відстані, а матеріальні інтереси та суспільні цінності різко розмежовані);

–елітистський та популістський мобілізаційні режими (значна дистанція між владою та народом, злиті інтереси й цінності);

–нарешті, «співузгоджений» режим з можливістю доступу громадян до влади, відносною свободою соціальних груп та розмежованими суспільними цінностями та матеріальними інтересами. Цей тип режиму також розділений на два, залежно від того, співпадають чи ні суспільні цінності та інтереси народу і правлячої верхівки – у першому разі маємо демократичний режим, у другому –

конкурентну олігархію (див. Табл. 3.3.) [250, с. 19].

Таблиця 3.3.

Типологія політичних режимів Ч. Ендрейна

Ціннісно-ідеологічний підхід є характерним для іспанського політолога Л. Саністебана. За ознаками домінуючої ідеологізованої ціннісної системи він виокремлює такі типи політичних режимів, як імперські політичні системи

(сильна централізація влади, експансіоністська правляча еліта, наявність спільного політичного проекту, що стоїть зверхньо над інтересами груп),

ліберальна держава (розподіл влад, права людини, формальна рівність усіх перед законом), авторитарні консервативні держави (автократична концентрація політичної влади, державний контроль над різними сферами соціального життя,

панівна ідеологія) [301, с. 111, 116–117].

Виключно державно-управлінські чинники лежать в підґрунті ще однієї широко відомої класифікації режимів, котрі за конституційним підходом поділяють на президентські та парламентські з двома змішаними формами:

президентсько-парламентською та парламентсько-президентською. Як правило, цих чинників три: форма обрання глави держави (всенародно чи в парламенті), право призначення/звільнення уряду та прем’єр-міністра,

контроль над виконавчою владою. Відмінність цих режимів є вельми істотною з точки зору як організації здійснення влади, так і шансів її стабілізації в процесі переходу від авторитаризму до демократії. Узагальнюючи дослідження президентських та парламентських державно-політичних режимів

(Х. Лінца, А. Лейпхарта, М. Шугарта, Дж. Кері та ін..), К. Лоуренс на великих статистичних масивах констатує, що парламентські республіки є значно демократичнішими, тоді як президентські тяжіють до авторитаризму [76, с. 46

– 48].

В. Меркель та А. Круасан критеріями відповідності демократичності режимів вважають всезагальне виборче право, ефективність монополії на панування з боку демократично легітимованого уряду та конституційно-

правовий порядок. Якщо в транзитивній державі порушено якийсь із цих чинників, виникає режим «дефектної» демократії. За обмеження виборчого права (Латвія) це «демократія, що виключає»; коли для громадянського суспільства є закритими певні політичні сфери, виникають територіальні та/або функціональні анклави – це «анклавна демократія» (Парагвай), якщо ж у

203

державі не дотримуються конституційні права людини, формується

«неліберальна демократія» [258].

Цікавою спробою звести воєдино всі існуючі класифікації став російський «Політичний атлас сучасності», створений дослідницькою групою,

керованою А. Мельвілем. Усі відомі показники, що використалися для опису політичних систем, автори звели до п’ятьох окремих індексів: 1) індекс державності: вказує на ступінь успішності, керованості, спроможності,

ефективності та суверенності держави; 2) індекс зовнішніх і внутрішніх загроз; 3) індекс потенціалу міжнародного впливу: дозволяє оцінити рівень суверенітету та сукупні ресурси держави у взаємодії з міжнародною спільнотою для вирішення своїх національних завдань; 4) індекс якості життя; 5) індекс інституційних основ демократії: дає оцінку традиції політичної конкуренції, представництва, участі, обмеження виконавчої влади, дотримання конституційних правил. Він відображає можливості участі людей в ухваленні політичних рішень [307].

Особлива увага дослідників (Ч. Ендрейн, С. Хантінгтон, В. Момсет,

Р. Даль) була прикута до феномену існування (особливо в транзитивних державах) формально цілком демократичних політичних режимів, за яких політичні лідери виходять за межі права під гаслом політичної доцільності,

йдуть на безпосередні контакти із цивільним населенням, громадянськими структурами, широкими народними масами, що підтримують їх, прагнуть мобілізувати широкі верстви суспільства на боротьбу з корупцією, яка символізує попередні «злочинні» режими тощо. Проте подібна політика є лише заграванням з натовпом, надмірні обіцянки ніколи не здійснюються, а справжні мотиви та інтереси правлячої групи далекі від народних і полягають у якнайдовшому перебуванні при владі. Такий режим отримав назву популістського. Докладні світоглядно-ціннісні, інституційно-правові та політико-інструментальні риси популізму наведено в роботі дослідницького колективу НАДУ під головуванням Е. Афоніна [308, с. 287–292].

Філіп Рьодер говорить про формування на пострадянському просторі чотирьох типів поставторитаризму: автократії, олігархії, етнічно орієнтовних та

204

врівноважених республік [309]. Натомість Олександр Фісун переконаний, що в більшості пострадянських країн формується неопатримоніалізм [305].

Відомий дослідник політичних режимів О. Циганков групує класифікації режимів як: традиційні – мобілізаційні – автономні; ліберальні – терористичні;

світські – теократичні; режими реформ – контрреформ [310, с. 122–127].

Вітчизняний дослідник В. Якушик пропонує наступне «дерево класифікації» політичних режимів: 1) режими постійні та тимчасові; 2) режими нормального та надзвичайного функціонування; 3) конституційні та неконституційні; 4) режими функціонування правової держави, режими революційної законності та режими свавілля (відсутність законності); 5)

світські, релігійні, атеїстичні; 6) безпартійні, одно- , двота багатопартійні; 7)

цивільні та військові; 8) режими, що мають досить стабільну та надійну внутрішню опору та такі, що постійно потребують постійної підтримки ззовні; 9) режими, котрі опираються лише на національні інститути влади та такі, що підтримуються за допомогою діючих на території інститутів, які представляють законні сили; 10) режими, що мають реально постійною і активною сферами своєї діяльності увесь світ, та такі, котрі у своїй діяльності фактично обмежені рамками своєї країни і мають лише окремі компоненти загальнопланетарної системи забезпечення національних інтересів [311, с. 21–23].

Отже, в підгрунті більшості класифікацій політичних режимів є ціннісні підвалини співвідношення влади та свободи, особливості механізмів реалізації державної влади та її взаємодії з громадським суспільством.

3.2. Алгоритм демократії як механізм демократичного державно-

політичного режиму

Протягом 2006 – 2009 рр. в Україні точиться перманентна безкомпромісна боротьба за повноваження між урядом та Президентом. Ця боротьба призвела до конституційної кризи, пов’язаної з переходом від президентської до парламентської республіки, започаткованим ще 8 грудня 2004 р. та таким, що

205

набув чинності з 1 січня 2006 р. Політикум розділився навпіл у розумінні

(скоріше у тлумаченні) як положень Конституції, так і напрямків розвитку політичної системи країни аж до взаємних обвинувачень у спробах узурпації влади. Конституційна криза надзвичайно актуалізувала пошуки теоретичних передумов розбудови збалансованої політичної системи, яка б найкращим чином забезпечувала демократію в Україні. Станом на кінець 2009 р. в

публічному дискурсі обговорюється вже 5 проектів удосконалення чинного Основного закону країни.

Політичному дискурсу навколо головних характеристик політичного режиму, який має бути створений в Україні, не бракує жвавості. Безпосередні учасники конфлікту (В. Ющенко, В Янукович та їх поплічники), політологи і соціологи (В. Фесенко, О. Доній, В. Карасьов тощо), політичні оглядачі і журналісти (Ю. Мостова, С. Рахманін, С. Шустер, С. Лозунько тощо) активно виступають зі своїми коментарями і тлумаченнями нормативних текстів. Однак більшість цих висловлювань радше є політичними оцінками, аніж спробами незаангажованого політичного аналізу теоретичних передумов, що спричинили конституційну кризу. Тож спробуємо на науково-теоретичному рівні розібратися, як має працювати «ідеальна» демократія та в чому полягають теоретичні недосконалості нашої конституційної реформи; який саме політичний режим є сьогодні в Україні, та який режим більш ефективно працює в умовах, подібних до українських.

Отже, почнемо від самого початку: що таке є сучасна демократія?

Відштовхнемося від двох всесвітньо відомих крилатих визначень демократії Авраама Лінкольна: «…це урядування народу, яке здійснює народ і в інтересах народу» [312, с. 59] та Адама Пшеворського: «…це визначеність процедур за невизначеності результату» [цит. за 313, с. 70]. Філіп Шміттер та Тері Карл додають ще кілька важливих рис: «сучасна політична демократія – це система врядування, за якої керівники підзвітні (відповідальні) за свої дії в державній сфері громадянам, що діють опосередковано завдяки конкуренції і співпраці своїх обраних представників» [306, с. 80]. Таким чином, демократія мусить характеризуватися наступними обов’язковими рисами: влада належить народу

206

(абсолютній більшості дорослих громадян країни з окремими обмеженнями, що встановлюються виключно судом у відповідності до норм законів, наприклад,

щодо недієздатних чи осуджених); народ реалізує свою владу опосередковано через представників (причому за Р. Далем, вільні вибори мають відбуватися досить часто) [184, с. 69]);

– як передача влади народом до своїх обранців, так і їх діяльність у державній сфері відбуваються за жорстко прописаними процедурами (на процедурному характері демократії наголошують також Дж. Сарторі, Р. Даль,

Х. Лінц та інші класики демократичної теорії);

–кінцевою метою демократичного урядування має бути реалізація інтересів більшості населення країни (реалізація передвиборчих обіцянок);

–демократична система має забезпечувати підзвітність і відповідальність народних обранців (можливості усунення громадянами тих своїх представників,

що виконують покладені на них функції).

На підставі цих визначень спробуємо синтезувати алгоритм реалізації демократії як «ідеальну» модель.

Народ як носій суверенітету (вищої влади в державі) прагне розпорядитися нею задля реалізації своїх інтересів/потреб. Однак в сучасному світі це здійснити безпосередньо народу неможливо як через просторово-часові обмеження, так і через безкінечне різноманіття інтересів громадян. Постає нагальна проблема визначення найбільш суспільно вагомих інтересів. Отже,

першим кроком (процедурою) демократії є артикуляція інтересів: політичні партії, окремі політики, громадські лідери виступають виразниками і провідниками тих або інших суспільних інтересів, об’єднаних у політичні

(виборчі) програми. Інтереси можуть визрівати «внизу» і підхоплюватися політиками, а можуть і актуалізуватися (нав’язуватися) ними суспільству.

В умовах чесної конкуренції між політичними акторами, що у своїх програмах зобов’язалися обстоювати проголошені цінності, і відбувається вибір найважливіших суспільних інтересів (політичних програм) шляхом делегування влади громадянами своїм представникам у процесі регулярних виборів. Це є другим кроком демократії.

207

Наступною процедурою слід визнати легітимізацію політичної програми,

що здобула найбільшу підтримку громадян на виборах. Така легітимізація відбувається в цілому шляхом прийняття відповідних законів та, зокрема в деталях – у Законі про національний Бюджет (де постатейно розписується на реалізацію якої суспільної вимоги скільки відпускається коштів). З метою легітимізації програми діяльності, що отримала підтримку більшості, в усіх демократичних країнах (крім України) запроваджено додатковий ефективний механізм легітимації. Він передбачає неодмінною умовою затвердження кожного нового уряду тільки після того, як його очільник надасть парламенту чітку та конкретну програму діяльності виконавчої влади та отримає схвалення законодавчого органу на її виконання. Так артикульований у програму і підтриманий народом інтерес стає законом для органів державної влади.

Четвертий крок демократії полягає у практичній реалізації політичної програми як закону та завдань для органів державної виконавчої влади у відповідності до програми дій уряду та затвердженого державного бюджету країни.

Забезпечення реалізації покладених завдань на будь-яку структуру в будь-

якій державі вимагає системи ефективного поточного контролю (підзвітності),

що є наступним кроком демократії. Причому за демократичних процедур такий контроль має багатоступеневий і різнорівневий характер: у структурі політичного режиму – це система стримування та противаг, у державному управлінні – безпосередня підзвітність нижчих органів вищим, у політичній системі суспільства – різноманітні форми громадської участі в ухваленні політичних рішень та громадського контролю за діяльністю державних органів влади.

Нарешті, останній крок демократії реалізується в інституті політичної відповідальності, коли суб’єкт державного управління (політик, партія, блок) за умови ефективного виконання наданих народом повноважень з реалізації суспільних інтересів і надалі залишається при влади або ж (у наступному виборчому циклі чи навіть достроково) втрачає владу, якою не зміг ефективно розпорядитися і не задовольнив сподівання суспільства (див. Рис. 3.3.)

208

НАРОД – носій суверенітету:

влада як засіб реалізації різноманітних особистих і суспільних (групових) інтересів та потреб

КРОК 1

артикуляція інтересів

висування суб’єктами політики програм, що акумулюють інтереси громадян

КРОК 2

делегування влади

обрання на виборах суб’єктів політики, чиї програми отримали найбільшу підтримку

КРОК 3

легітимізація програми

затвердження найбільших суспільних інтересів як законодавчої програми дій державних органів влади

КРОК 4

реалізація програми

виконання уособлених в законодавчих актах інтересів громадян органами виконавчої влади

КРОК 5

контроль, стримування і противаги

підзвітність органів влади громадянам, суспільству, взаємна підзвітність гілок влади

КРОК 6

політична відповідальність

можливість усунення суб’єктів політики, що не задовольняють інтереси суспільства

Рис. 3.3. Алгоритм реалізації демократії

209

Слід наголосити, що всі зазначені процедури демократії закріплено в Конституції України. Вимога артикуляції інтересів громадян і суспільства є змістом, зокрема, ст. 36., верховенство влади народу та делегування влади громадянами до суб’єктів політики передбачено ст. 5. та 69., легітимізація програми, що отримала підтримку більшості громадян, – ст. 85., виконання – ст. 116, 118, система суспільного контролю, стримування та противаг закріплена у ст. 113, 118, принцип політичної відповідальності – у ст. 87, 111 Конституції України.

Особливістю наведеного алгоритму демократії є жорстка структурна послідовність виконання демократичних процедур, за якої невиконання бодай одного з кроків демократії призводить до руйнації власне демократії через неможливість вимоги відповідальності

Спробуємо проаналізувати, як відбувається реалізація демократії в Україні (див. Табл. 3.4.).

Суб’єктами політики, котрі акумулюють та артикулюють інтереси громадян та отримують від них делеговану владу на загальнодержавному рівні є: Президент України та парламентські партії і політичні блоки; на регіональному рівні – партії та політичні блоки, обрані до місцевих (районних та обласних) рад за пропорційною виборчою системою; на місцевому рівні – партії і політичні блоки, обрані до місцевих рад за пропорційною виборчою системою; міські, селищні та сільські голови, селищні та сільські ради, обрані за мажоритарною виборчою системою.

Мусимо зазначити, що деякі особливості формування та підтримки передвиборчих програм в Україні свідчать скоріше про емоційний, а не раціональний характер електорального волевиявлення. Досить часто вирішальним у виборі наших співгромадян є не чітке усвідомлення власних інтересів та ідентифікація їх з політичними програмами тих або інших суб’єктів політичного процесу, а особиста прихильність до особи політичного лідера.

Непоодинокими є випадки, коли наші співгромадяни голосують не «за», а «проти» певного кандидата. Однак це не означає повної невідповідності інтересів громадян передвиборчим програмам, а скоріше свідчить про надання

210