ЦІННІСНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

Міф сполучає два аспекти: діахронічний (розповідь про минуле) і

синхронічний (пояснення сьогодення або майбутнього) та затверджує узвичаєну

систему цінностей, підтримує і санкціонує певні норми поведінки.

Політичні міфи на рівні групи виконують інтегруючу функцію стосовно цілого (суспільства), визначають розташування індивідуума в широкому полі політичних відносин: індивідуум – держава, індивідуум – нація, індивідуум – історія або цивілізація. Специфічною функцією є політичне моделювання,

оскільки політичний міф являє собою набір прецедентів, зразків для наслідування. Політичні міфи є ірраціональними, що орієнтуються на віру,

суспільні інтереси, важко піддаються перевірці та істотно впливають на громадське життя. Політичні міфи за їх типологією можна поділити на концептуальні, або фундаментальні; ідентифікаційні, або відокремлюючі;

персоналізовані, або героїчні; програмні, або утопічні; антиміфи, або

загальнонаціональними – «націєтворчими», спрямованими на колективну свідомість усього суспільства. Це міфи, що закріплюють державну ідеологію,

національну ідею, пануючі погляди на розвиток суспільства. Вони мають історичний та героїчний характер, «розкривають» славетне походження нації та її лідерів, виправдовують претензії держави чи нації на певну винятковість,

богообраність, високу історичну місію тощо. Такі міфи спонукають пересічного українця пишатися тим, що він є нащадком Ярослава Мудрого, Богдана Хмельницького, Івана Сірка, Петра Сагайдачного, Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Лесі Українки та продовжувати «віковічну боротьбу кращих синів українського народу за власну державність».

Ідентифікаційні, або відокремлюючі міфи призначені для закріплення певною політичною силою власного електорату за допомогою ідентифікації – фіксації базових цінностей певної суспільної групи (електорального сегменту),

та відокремлення – побудови «образу ворога», який загрожує самому існуванню цінностей цієї спільноти. Це одвічна конструкція за типом протиставлення «свої

– чужі», але вона руйнівна, конфліктна, здатна призвести до суспільного

181

конфлікту. На жаль, саме за такою конструкцією проходили в України президентські перегони 2004 р. З одного боку, розігрувалося протиставлення

«ми – прагматичні професіонали, за Росію, за єдиний народ, вони – ображені реваншисти, за США та НАТО, за розділ українців на три сорти». З іншого боку, «ми – Майдан, чесні, незаплямовані, боремося за відкриту владу та інтереси всього народу; вони – бандити, злочинці, захищають корумпований режим купки олігархів». Взаємне посилення ворожнечі двох полярних відокремлюючих міфів поставило Україну на межу розколу.

Персоналізовані, або героїчні міфи побудовані на психологічній потребі пересічного громадянина у зразках для наслідування, ідеалах поведінки,

соціальних і політичних взірцях. Тому героїчних міф ідеалізує конкретного політика, надає існуючому образу харизматичних рис. Будується такий міф за канонами героїчної драми, малює з політика образ непохитного борця за суспільні ідеали з могутніми супротивниками – «партйно-репресивним апаратом СРСР» (В. Чорновіл), «бандитською владою Кучми» (В. Ющенко), «зазіханнями американського імперіалізму» (Н. Вітренко).

Програмні, або утопічні міфи мають за мету актуалізацію та легітимізацію в суспільній думці певних політичних програм. Таким міфом був комунізм, «суспільство загального благоденства», таким міфом сьогодні виступає ліберальна демократія та ринкова економіка.

Антиміфи, або контрміфи створюються задля руйнування певних усталених або поширюваних міфів. Так на противагу міфу «Кучма – миротворець, який єдиний на пострадянському просторі утримав країну від кровопролиття» було висунуто міф «Кучма – вбивця Георгія Гонгадзе». На противагу міфу «Ющенко – месія українського народу» було висунуто міф

«Ющенко – американський ставленик», на противагу міфу «Янукович – міцний господарник, що досягає високих результатів рішучими діями, здоровим прагматизмом» було висунуто міф «Янукович – двічі судимий бандит, який добивається результатів вибиванням зубів у губернаторів».

Псевдоміфи являють собою не закінчений міф, а, так би мовити, заявку на нього. Суспільству пропонується не цілісний міф, а лише його обриси, тема. Він

182

містить інтригу драматичного сюжету, однак не має розв’язки, страждає браком завершеності. Таким міфом виступали широковідомі «чемодани з компроматом», які так ніколи нікому і не були пред’явлені. Таким міфом до сього часу є «отруєння кучмівським режимом Віктора Ющенка».

Разом із тим ідеологія демократичних перетворень та розбудови ринкової ліберальної економіки має і нові міфи, в тому числі такі, що відіграють негативну роль. Так посилена критика колективізму, який ніби-то неодмінно веде до казарми та породжує конформізм, обертається прославленням індивідуалізму, який є невластивим слов’янській (православній) ментальності.

Новітня українська історія є свідченням шкідливості міфу про ринок і приватизацію як панацею від усіх соціально-економічних хвороб суспільства.

Як зазначають М. Обушний, А. Коваленко та О. Ткач, оцінюючи роль політичної міфології в історії людства, «якщо свого часу міфологія поступилася місцем низці спеціалізованих форм суспільної свідомості, занурившись углиб буденної свідомості, де й були законсервовані її окремі фрагменти, то наприкінці XX — на поч. XXI ст. міфологія виринула з глибин свідомості і досягла її вершин, — але вже не як елемент, а як метод мислення» [53, с.393].

Роль політичної культури суспільства (народу) у становленні реального народовладдя важко переоцінити. Не випадково фахівці Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України В. Цвєтков та В. Горбатенко саме політичну культуру поставили на чільне місце у своєму визначенні демократії: «Демократія – відкрита суспільна система з високою політичною культурою;

форма суспільного (людського) буття, яка створює найсприятливіші умови для життєдіяльності людини; форма організації політичної (державної) влади в умовах соціального розшарування» [285, с. 70].

Більш того, відсутність відповідного рівня політичної культури суспільства призводить до нездійсненності демократичних реформ. Адже, як стверджує Р. Даль, «консолідація демократії вимагає усталеної демократичної культури,

що здатна допомогти країні здолати кризи, забезпечує адекватну емоційну і раціональну підтримку чіткому виконанню демократичних процедур. Якщо ж

183

політичні інститути не спираються на таку політичну культуру, то кризова ситуація може спрямувати державу на шлях до авторитаризму» [184, с. 89].

Аналіз особливостей демократичного державотворення латиноамериканських транзитивних суспільств дав підставу Г. О’Доннеллу говорити про те, що загальний процес демократизації в перехідних суспільствах складається не з одного, а з двох послідовних переходів, перший з яких веде до формування демократичних інститутів, а другий — до вкорінення демократичних цінностей у політичній культурі, що забезпечує ефективне функціонування демократії [225, с. 58].

З таких застережень є очевидною особлива значущість розвитку політичної культури в Україні, що якраз знаходиться на шляху демократичних перетворень і вже сформувала необхідні демократичні інститути, але ще не можна говорити про сталість нової демократичної політичної культури. Адже ментальна спадщина нашого народу тяжіє до тоталітарного мислення, яке обумовлює родюче поле для розквіту будь-яких, в тому числі й маніпулятивних політичних міфів, оскільки у виборчій культурі українців, на думку В. Жовтянської

«домінує патерналізм, що виражається у психологічній залежності від влади,

покладанні на неї відповідальності, причому рівень патерналізму тим вищий,

чим старший вік самого виборця» [286, с. 46].

Тому стратегічною метою українських політичних реформ, за М. Михальченком має бути формування нової політичної культури через державний вплив на громадську думку та формування й управління цією думкою у відповідності до поставлених цілей і завдань [287, с. 93].

Відтак стає зрозумілим, що хоч би як нам цього не хотілося, але реальна євроінтеграційна перспектива для Української держави є віддаленою й цілком пов’язаною з «розбудовою Європи в собі» — успішністю послідовного закріплення в політичній культурі українського суспільства цінностей демократії шляхом запровадження та реалізації національної програми формування нової ціннісної системи суспільного світогляду та демократичної політичної культури як базисних засад національної ідеї України.

184

Розділ 3.

ФЕНОМЕНОЛОГІЯ

ДЕМОКРАТИЧНОЇ ДЕРЖАВИ

ТА ПРОБЛЕМА КЛАСИФІКАЦІЇ

ДЕРЖАВНО-ПОЛІТИЧНОГО РЕЖИМУ

185

Третій розділ присвячено дослідженню феномену державно-політичного режиму як підсистеми політичного режиму, що являє собою адміністративно-

організаційну форму існування держави. На підставі порівняння відомих класифікацій політичних режимів визначено, що найзагальнішим критерієм класифікації державно-політичних режимів є рівень співвідношення влади та свободи з двома ідеальними типами – тоталітаризмом (домінування влади над свободою) та анархією (домінування свободи над владою) та двома сталими типами режимів – авторитаризмом і демократією, між якими перебуває велика кількість гібридних режимів.

Запропоновано ідеальну модель алгоритму демократії як механізму функціонування демократичного режиму та проведено аналіз відповідності політичної системи України цій моделі, що дало можливість зробити висновки про конституційно закріплену систему тотальної безвідповідальності української влади та принципову недієвість системи стримування та противаг.

Проведено компаративний аналіз ліберально-демократичного, соціал-

демократичного, авторитарного й популістського державно-політичного режимів та виокремлено ціннісні фактори і чинники, відповідність політичного процесу яким обумовлює формування демократичних, авторитарних або

«дефектних» державно-політичних режимів. Визначено, що «дефектність» української політичної системи обумовлюється проявами неопатримоніалізму та популізму вітчизняного політичного процесу. Розглянуто ціннісні відмінності авторитарного, ліберально-демократичного та популістського режимів.

Проаналізовано сутність, типологію та характерні риси сучасних авторитарних режимів. Обґрунтовано висновок про те, що авторитаризм може служити певним підготовчим (перехідним) етапом, що створює умови для подальшої демократизації.

186

3.1.Типологізація державно-політичних режимів як системи суспільних

відносин

Однією з найактуальніших соціально-політичних проблем сьогодення є проблема становлення, розвитку і трансформації демократичного політичного

(державно-політичного) режиму в Україні. Глобалізація як провідний політичний тренд сучасного світу є одним з чинників трансформації систем суспільно-

політичного управління, вона створює принципово нові умови владних відносин та провокує розвиток інноваційних процесів у країнах, що встали на шлях демократизації. Наша держава є однією з таких країн, і конституційно проголошений курс на розбудову демократичної правової соціальної держави,

що прагне інтегруватися до спільного європейського дому, актуалізує дослідження класичної наукової спадщини щодо розуміння генезису, сутності та типології політичних режимів як системи суспільних відносин.

Як свідчить Л. Вей, досвід політичних трансформацій останніх десятиліть переконує в тому, що політичні трансформації колишніх авторитарних режимів не завжди призводять до появи повномасштабної демократії [288, с. 55].

Наслідком подібних поставторитарних і посттоталітарних транзитів стає формування ще науково не осмислених «гібридних» або «дефектних» політичних режимів. Відтак проблема типологізації державно-політичних режимів як системи суспільних відносин є одним з центральних об’єктів державно-управлінських та політичних досліджень як вітчизняних, так і зарубіжних учених. Проведення типологізації політичних режимів дає змогу віднайти спільне та відмінне в різноманітних методах і засобах здійснення державної влади як у різні історичні епохи, так і в різних країнах. Як і будь-яка типологія, вона може здійснюватись за різними ознаками, у відповідності до яких розрізняють ті або інші типи політичних режимів.

Розуміння сутності та різноманітності форм політичного режиму сягає сивої давнини. Хоча за часів Античності самого поняття «політичний режим» ще не існувало, однак усвідомлення форм і методів владарювання, підкріплених відповідними владно-політичними відносинами, легко знаходимо як у

187

практично-політичній спадщині давньогрецьких достойників (режим Солона в Афінах, Лікурга – у Спарті, Філолая – у Фівах, режим принципату за Октавіана Августа, домінанту – за Діоклетіана, преторіанський режим Римської імперії тощо), так і в античній політичній філософії (у творах Платона, Аристотеля,

Полібія, Цицерона).

Першу спробу наукової класифікації державно-політичних режимів зробив Платон Афінський, запропонувавши розрізняти відомі на той час форми політичного правління на «правильні» (монархія, аристократія) та

«неправильні» (олігархія, демократія, тиранія, тимократія) [289, с. 221, 329– 345]. Зважаючи, що ознаками класифікації у Платона є суто структурні внутрішньо апаратні чинники кількості та ціннісних підходів до управління державою, можна стверджувати, що в цьому разі йдеться, скоріше, саме про державно-політичний, аніж про суто політичний режим. Платонівський аналіз зазначених режимів приводить філософа до висновку щодо нездатності як

«неправильних», так і певною мірою «правильних» держав забезпечити

«загальне благо» суспільства. Це спонукало Платона до розробки «ідеальної» держави, концепція якої через тисячоліття перетворилася на науковий базис усіх тоталітарних політичних режимів.

Погляди вчителя розвинув та вдосконалив Аристотель Стагіріт. Він першим застосував емпіричний метод – спостереження та індукцію, розкрив соціальну природу походження політичної влади та проаналізував ціннісно-

мотиваційні фактори здійснення державного управління.

Аристотель удосконалив класифікаційні критерії форм державно-

політичного режиму: кількість правлячих осіб (один, декілька, більшість) і вищу мотивацію правителів (загальне благо або приватний інтерес). Якщо правителі діють альтруїстично заради загального блага, така держава є «правильною».

Якщо ж керманичами рухає приватний інтерес, або альтруїзм поступово перероджується на егоїзм (ось де історичні витоки корупції!), то держава стає

«неправильною» [81, с. 488–489] (див. табл. 3.1.).

Стабільність режиму, за Аристотелем, є наслідком дотримання паритету рівності та свободи. При цьому рівність може бути як кількісною (така рівність

188

зумовлює появу демократичного режиму), так і «за шляхетністю» (основа аристократичного та монархічного режимів). Свобода суспільства залежить як від зазначеної вище мотивації правителів, так і від формування середнього класу громадян-власників. Порушення цього паритету призводить до трансформації режиму – його «виродження» або повалення, адже «стійким державним ладом є лише такий, за якого здійснюється рівність у відповідності до шляхетності і за якого кожен користується тим, що йому належить» [там само, с. 542].

Класифікація режимів Аристотеля є класичною, вона вплинула на розвиток політичної думки кількох тисячоліть. Триста років після Аристотеля практично ті самі форми політичних режимів відзначає і Марк Тулій Цицерон.

Щоправда, демократія у Аристотеля є однією з найгірших форм, тоді як для Цицерона демократія є найкращою: «лише в такій державі, де влада народу найбільша, може бути свобода. Адже приємнішого за неї немає нічого» [290, с.

61]. У характеристиках умов стабільності режиму Цицерона заслуговує на увагу визначення пріоритетності поміркованості, злагоди та дотримання конституційних принципів, моральних чеснот політичних лідерів.

Надзвичайно детально і прискіпливо охарактеризував механізми, мотиви та методи державного управління сучасних йому політичних режимів Нікколо Макіавеллі. Влада, на його думку, є самодостатньою, а політика є відображенням природи людини, вона має бути жорстко реалістичною, а

головним критерієм державно-політичного режиму є ефективність: успіх тут визначається правильним розрахунком, досвідом, умінням передбачити наслідки подій і рішень. Зазначені критерії в сукупності з принципом

189

самодостатності влади в ціннісному вимірі висувають в якості «найвищого блага» безпеку держави. У цьому разі для Макіавеллі мета виправдовує засоби,

оскільки «чимало того, що на перший погляд здається добродійністю, а

насправді згубне для государя, і навпаки: виглядає як порок, а насправді надає государю добробут та безпеку» [291, с. 46]. Пізніше у своєму «Політичному трактаті» Бенедикт Спіноза афористично повторить цю сентенцію

«Добродетель держави – безпека (secliritas)» [292, с. 6].

З огляду на зазначену мету й вище благо держави, Макіавеллі розрізняє не самі політичні чи державно управлінські режими, а на історичному аналізові режимів різних держав класифікує методи захоплення та утримання влади як механізми стабілізації режимів. Філософ вважав більш міцними та стабільними монархії, оскільки «в республіках більше життя, більше ненависті, більше жаги помсти; в них ніколи не вмирає й не може вмерти пам’ять про минулу свободу»

[96, с. 16].

Шарль-Луї Монтеск’є вперше заговорив про залежність політичного режиму (або форми правління) від географічного чинника. Він пояснював формування режимів східних деспотій особливостями природно-кліматичних умов Азії. Проте значна частина його уваги приділена європейським політичним режимам, при цьому в основі виокремлення Монтеск’є

республіканської (або демократичної), монархічної та деспотичної форм політичного режиму немає географічних факторів: «Республіканське правління

–те, за якого верховна влада перебуває в руках або всього народу, або частини його; монархічне — за якого управляє одна людина, але за допомогою встановлених незмінних законів; тоді як в деспотичному все поза будь-якими законами і правилами рухається волею і свавіллям однієї особи» [293, с. 77.]

Якщо античні та середньовічні політичні філософи схилялися до нормативного підходу, коли, відштовхуючись від принципів і теоретичних конструктів, характеризували (методом співставлення) реальні сучасні для них політичні режими, то епоха модерну перевернула дослідження «з ніг на голову»

–знаходячи емпіричну адекватність теорії через визначення специфіки та спільних рис стійких політичних режимів, що історично склалися.

190