ЦІННІСНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

класифікацією соціальних типів, заслугою, в якій не можна відмовити Монтеск’є, є те, що він чітко сформулював проблему» [105, с. 313].

Монтеск’є чітко визначає дві абсолютні цінності державного буття.

Абсолютно поганим, на його думку, є деспотизм, абсолютно добрим – свобода.

Збереження свободи й обумовлює запропонований мислителем поділ влади в державі «між трьома носіями влади, інакше одна особа або об’єднання стануть могутніми настільки, що знищать свободу», адже «відомо вже за віковим досвідом, що будь-яка людина, наділена владою, схильна зловживати нею» [94,

с. 265, 104, с. 255]. Джон Локк чітко визначає засадничі цінності політичного суспільства та врядування: «будь-хто, наділений законодавчою чи верховною владою в будь-якій державі, зобов’язаний правити згідно з установленими постійними законами, проголошеними та відомими народові, а не шляхом надзвичайних указів; правити за допомогою неупереджених і справедливих суддів… І все це має буди спрямованим ні на що інше, а тільки на мир, безпеку та суспільне благо народу» [106, с. 625].

Своє, відмінне від поглядів Гоббса та Локка, бачення природи людини та її додержавного стану мав Жан-Жак Руссо. Він заперечував як «війну всіх проти всіх», так і «схильність до загального миру». Натомість, Руссо природний стан людства вважав станом «здорової байдужості» – людина не була ані доброю, ані злою, оскільки мораль як ціннісна категорія з’являється лише з появою держави.

На вершину ціннісної ієрархії Руссо підносить свободу і рівність,

зазначаючи, що свобода не може існувати без рівності [107, с. 264]. Суспільство і держава у нього містять у собі негативні тенденції, оскільки вони розбещують людину. Найгіршою ж розбещеністю є втрата свободи, викликана соціальною нерівністю. Мислитель визнає природну нерівність у силі та розумі, але у поєднанні з природною свободою вона позбавлена будь-якого сенсу. Ціннісного значення нерівність набуває лише в державі, коли люди починають порівнювати себе один з одним. Виникають пихатість, гординя і презирство – так починається розбещення народу, описане в «Міркуванні щодо походження та підставах нерівності між людьми».

61

Руссо переконаний, що розбудова держави призводить до відмови від свободи в обмін на ілюзію захищеності. Замість того, щоб знайти захист, люди перетворюються на рабів держави. Руссо засуджує існуючі держави за узурпацію свободи. Фундаментальне значення для його політичних переконань має теза про те, що свободу неможливо відняти у людей примусово, як пропонував, зокрема, Гоббс.

З іншого боку, Руссо визнавав, що демографічна численність сучасного суспільства виключає дійсну демократію. «Загальна воля» як вираз народного суверенітету — це його відповідь на конфлікт викликів. Вона випливає з умов суспільного договору, згідно з яким індивідуум передає всі свої природні права і свободу державі, щоб створити нову колективну особу. Однак концепт

«загальної волі» із додаванням невідчужуваності народного суверенітету та запереченні на цій підставі інституту представницької демократії у Руссо несе очевидний тоталітарний присмак.

Головна категорія, що обумовлює формування ціннісної системи людини,

за Гельвецієм, – це інтереси. Він ранжує інтереси на приватні, суспільні та інтереси окремих суспільних груп. Держава ж має встановлювати такий політичний режим, за якого не подавляються приватні інтереси заради суспільних, а створюються умови, коли приватні та суспільні інтереси співпадають. Адже «добродійна людина не та, що жертвує власними звичками та найсильнішими пристрастями заради спільного інтересу – така людина неможлива. А така, чия найсильніша пристрасть до такого ступеню узгоджується зі спільним інтересом, що вона майже завжди примушена бути добродійною» [12, с. 177]. Як бачимо, Гельвецій надавав великого значення державній політиці виховання та політичної просвіти людей як механізму узгодження приватних і суспільних інтересів.

Імануїл Кант взагалі поставив етику та моральність вищими та первиннішими відносно держави. Свободу він проголосив доказом існування морального закону, що виступає у формі категоричного імперативу – формального внутрішнього повеління, вимоги якого мають безумовний, для всіх обов’язковий характер.

62

Основою суспільного законодавства, за Кантом, мають стати принципи

(максими) моральної поведінки людини. Справедлива (ідеальна) держава в його розумінні – це республіканський устрій «який походить з ідеї початкової угоди

[суспільного договору], на якій має бути засновано все правове законодавство народу… устрій, який встановлено, по-перше, за принципами свободи членів суспільства (як людей). По-друге, за основоположенням залежності всіх від єдиного спільного законодавства (як підданих), і, по-третє, за законом рівності підданих (як громадян держави)» [108, с. 408].

У Канта республіканський устрій є не державною формою, а способом правління – політичним режимом. Вищою метою державного управління філософ, з посиланням на давньолатинське «Fiat iustitia, pereat mundus», вважав підтримання справедливості, оскільки «ніколи не обурює щось більше, аніж несправедливість; усе інше зло, яке ми зносимо, порівняно з цим є ніщо» [94, с. 343]. Саме справедливість державного устрою має забезпечити свободу та права людини, які «мають вважатися священними, яких би жертв не коштувало це панівній владі» [109, с. 49]

Джеремі Бентам, стверджуючи, що єдиним виправданням держави є задоволення людських потреб, у своїй системі політичних цінностей більше за інших надає ваги двом з них – політичній відповідальності («збільшити відповідальність тим більше, чим більше вони [чиновники] спокушені зловживати [владою]») та свободі слова, асоціацій та друку («це – необхідні ланки в ланцюгу благородної та великодушної політики») [110, с. 456].

Розум і свобода є ключовими поняттями політичної філософії Ґеорґа Геґеля. Навіть держава для нього є «дійсністю розуму», а найкращою з держав є та, «в якій найбільше панує свобода». Тому ціннісна (моральна) система виступає формотворчою субстанцією для держави як «дійсності моральнісної ідеї», в якій політична дійсність цілковито і повністю просякнута моральнісною ідеєю, а сама держава та її громадяни утворюють «органічну єдність». При цьому свою політичну сутність людина отримує лише в державі: «всю цінність,

що має людина, всю духовну дійсність вона має тільки через державу» [94, с.

359-360].

63

Як ідеолог і творець концепції громадянського суспільства Геґель виводить суспільні цінності з потреб людини через що визначає найпершим завданням громадянського суспільства «передавання потреб і задоволення окремої людини через її роботу і через роботу і задоволення потреб усіх інших,

– систему потреб» [111, с. 67]. За переконанням філософа, ця система потреб забезпечує «загальність свободи… як право власності… у своїй діючій дійсності, як захист власності через здійснення правосуддя» [там само, с. 76].

Отже, громадянин та його свобода, що реалізується через власність, мають в громадянському суспільстві правове визнання і чинність, а дотримання їх усіма засобами, зокрема і через систему судочинства, є справедливістю.

Зазначені цінності громадянське суспільство має обстоювати у держави.

Тому відносини між людиною і державою, громадянським суспільством і державою мають характеризуватися довірою. Адже державні інституції формують «…політичне переконання. Загалом патріотизм, як упевненість, що міститься в істині, і воління, що стало звичкою… це переконання є загалом довірою» [111, с. 110].

У системі розподілу влади Геґель прозорливо побачив загрозу тяжіння до надмірної «самостійності» владних інституцій (що є таким характерним для політичних реалій сучасної України). Філософ застерігає, що в самому принципі розподілу влад міститься «почасти хибне визначення абсолютної самостійності влад відносно одна одної, а почасти – однобоке розуміння їхнього відношення як негативного, як взаємного обмеження». Так формується ворожість, страх кожної з влад, що інша діє проти неї, як проти зла, що призводить до протидії та встановлення за допомогою такої протидії загальної рівноваги – як результату боротьби, а не живої єдності [там само, с. 123]. І ця теза для Геґеля є принциповою, адже тільки в єдності гілок влади, держави та громадянського суспільства може бути досягнута головна мета держави – «загальний інтерес як такий, а в ньому – збереження особливих інтересів» [111, с. 111].

Видатний французький мислитель, учений і політик Алексис де Токвіль зробив детальний аналіз загального розвитку суспільства свого часу, прагнучи

«думати про майбутнє». Французький дипломат (у 1849 р. призначений

64

міністром закордонних справ), він описує досвід США, оскільки саме Америка являла собою велике дзеркало модерного розвитку людства та накреслювала майбутній шлях демократії, яка «невдовзі буде досягнута й у Європі» [94, с.

368].

Демократія, за Токвілем, характеризується зміною цінностей у пантеоні суспільно-політичних опіній (поглядів-переконань) – рівність «більш пристрасно і наполегливо» випереджає свободу, що в додемократичних суспільствах почивала на Олімпі суспільних цінностей. Дослідник пояснив це простотою сприйняття рівності, тоді як політична свобода вимагає напруження,

вона має бути оплаченою жертвами, оскільки «щоб втратити рівність, необхідно змінити суспільний лад; щоб втратити свободу, достатньо її не підтримувати»

[там само, с. 372]. У цій контроверзі Токвіль вбачає небезпеку демократичної

«диктатури більшості», внаслідок чого можуть з’явитися держави, в яких панує рівність і відсутня політична свобода (згодом фашистська Німеччина та СРСР на практиці підтвердять цю тезу), а людина втратить здатність до незалежної думки, почуттів і діяльності.

Тому Токвіль говорить про необхідність «навчати людей демократії,

відроджувати, наскільки це можливо, демократичні традиції, очищати звичаї,

регулювати демократичні рухи, поступово заохочувати громадян до справ управління державою, позбавляючи їх від недосвідченості в цих питаннях і витісняючи їхні сліпі інстинкти усвідомленням своїх справжніх інтересів,

змінити систему правління відповідно до часу і місця, приводячи її у відповідність до обставин і реальних людей...» [112, c. 30].

Серед останніх видатних політичних мислителів ХІХ ст. був Джон Стюарт Міль, один з батьків «вікторіанського лібералізму». Услід за Токвілем, він переконаний, що аргумент рівності, котрий використовувався для того, щоб досягти свободи, врешті-решт став загрожувати самій свободі, а тиранія більшості (the thyrany of the majority) «є страшнішою за більшість видів політичного придушення» [94, с. 381].

Найвищою цінністю суспільного буття Міль визначає індивідуальність як реальне втілення свободи. Її вага є настільки великою, що «навіть деспотизм не

65

призводить до своїх тяжких наслідків, доки під його владою існує індивідуальність. І все, що пригнічує індивідуальність, є деспотизмом,

незалежно від того, під яким ім’ям він виступає» [113, с. 157]. Індивідуалізм у державі має реалізовуватися через такі цінності, як пріоритет свободи, прав людини, недоторканість приватної власності, свобода думки, свобода преси,

демократична участь (participation) і компетенція (competence), утилітарний характер державного управління, покликаного задовольняти потреби та інтереси громадян. Це вимагає від суспільства та держави виховання громадян,

їх політичної просвіти – центральної частини теорії Міла.

Отже, з епохи Відродження до кінця ХІХ ст. для всіх мислителів різних часів і народів спільними ціннісними підвалинами існування та функціонування держави можна визначити:

–задоволення потреб та інтересів громадян як призначення держави;

–пріоритет прав і свобод громадян, насамперед свободи слова;

–необхідність державного політичного виховання та просвіти;

–соціальна справедливість та політична відповідальність держави;

–довір’я громадян до влади та держави в цілому.

За століття, що минули відтоді, у теорії та практиці сучасного державного

управління зазначені цінності не втратили своєї актуальності та злободенності.

1.4. Українські мислителі про цінності та ціннісну систему суспільства

Однією з найгостріших проблем українського демократичного державотворення є відсутність на схилі другого десятиліття незалежності національної ідеї, яка б обумовила самий сенс існування української держави,

окреслила ціннісні межі сучасного політичного простору та згуртувала народ на творчу розбудову демократії.

Будь-яка національна ідея виступає певним субстратом, квінтесенцією ціннісної системи суспільства, яка, за Ю. Шайгородським, «є найважливішим принципом його існування і, водночас, – основним інструментом суспільних

66

реформувань. Не випадково глобальною метою будь-якого політичного режиму є прагнення сформувати систему базисних цінностей і зорієнтувати на них більшу частину суспільства» [114].

Соціальна сила ціннісної системи суспільства є настільки великою, що будь-яка людина, котра намагатиметься жити всупереч усталеній ціннісній системі держави, буде або відторгнута суспільством (позбавлена громадянства,

вислана з держави, посаджена до в’язниці), або сама перетвориться на маргінала, нездатного до реалізації більш-менш значної соціальної ролі.

Водночас ціннісна система є досить консервативною та стійкою до змін,

оскільки ґрунтується на генетичній спадщині минулих поколінь.

Це вимагає від дослідників узагальнення української історичної політичної думки щодо складових національної ідеї, витоків і сутності ціннісної системи українського суспільства, їх взаємозв’язку з процесами демократизації

державно-політичного режиму в Україні.

У попередніх параграфах ми з’ясували, що сучасна наука розглядає цінності як «духовне формоутворення, що існує через моральні та естетичні категорії теоретичної системи, утопічні образи, суспільні ідеали тощо і виступає критерієм оцінки дійсності людиною та джерелом смислоутворюючої основи людського діяння. Цінність включає життєзначимі предмети, природні

утворення й продукти людської діяльності» [47, с. 643].

Які ж саме життєзначимі речі та суспільні ідеали століттями становили джерело сенсоутворюючої основи буття українського народу? Можна запропонувати таку періодизацію становлення ціннісної системи українського

народу:

протоетап накопичення народної мудрості (від часів Київської Русі до

нації в світі (від Б. Кістяківського та М. Міхновського до Д. Донцова та

В. Липинського);

етап перших спроб державотворення (М. Грушевський, С. Петлюра);

міждержавний етап (когорта мислителів в екзилі та дисидентів);

сучасний етап державотворення незалежної України.

Корені ціннісної системи українців сягають сивої давнини Київської Русі, а

насамперед такої визначної культурної пам’ятки, як «Слово о полку Ігоревім».

Невідомий автор «Слова…» чи не найпершим в Європі порушив тему суспільної злагоди, національного єднання та високого патріотизму. Відтоді висока моральність і лицарський дух надовго поселилися в національному пантеоні цінностей українського народу. Особливої ваги моральні чесноти еліти набувають при формуванні кадрового складу державних діячів та службовців,

коли важливо «остерігатися зажерливих і не довіряти їм керівних посад у республіці… Мудрі не допустять до державної служби людину незнатну за походженням або заплямовану, бо за великий скарб свободи вважають доблесть вільного батька…» [115, с. 334].

Справжні цінності народу зберігають свою важливість та актуальність сторіччями. 450 років тому Станіслав Оріховський написав пророчі слова, ніби щойно подивився репортаж із засідання Верховної Ради України: «коли добірних мужів залучатимеш до сенату, ні про що так не дбай, як про те, щоб між сенаторами була належна згода. Бо ніщо так швидко не руйнує держави, як чвари в сенаті… хай [сенатори] душу мають не затуманену ворожістю. Не обплутану ненавистю, не сліпу від заздрощів, хай щиро і чистосердно бачать,

що шкодить, а що корисне державі» [там само].

Заслугою С. Оріховського є те, що він чи не один з перших у тодішній Європі, спираючись на досягнення античної думки, приступив до розробки ідеї природного права та гідності людини в своїй брошурі «Про природне право».

Держава у Оріховського має яскраво ціннісний вимір – вона мусить базуватися виключно на праві, яке, у свою чергу має ґрунтуватися на моралі. Душею держави є справедливість і добро, а її силою – приватна власність, саме вона може гарантувати і свободу, і справедливість.

68

С. Оріховський стверджує необхідність дотримання принципу загального блага, блага народу, яке виражалося в патріотизмі, служінні державі – що є досить складно, адже «найважче у світі керувати державою» [116, с. 33].

Ще наприкінці ХVI століття головною цінністю державного життя для Івана Вишенського стала людина. Мислитель обстоював, хоч і з релігійних позицій, ідею звільнення трудової людини від земного зла, виявлення й утвердження її гідності, розкриття і здійснення в реальному земному житті засад добра, справедливості, рівності, братерства. Воно містить у собі основоположні демократичні цінності – рівність, братерство, свободу,

справедливість. Причина соціальних негараздів – абсолютизація спокус та принад світського життя, надмірна тяга до багатства та влади. Відкидаючи єдиновладдя і волюнтаризм у політичному житті суспільства І.Вишенський висував концепцію соборноправності, що заперечує необхідність спеціального державного апарату управління, який має замінити громадське самоуправління.

Що наріжний камінь демократії – народ як джерело влади в державі, ще у

XVII столітті було очевидно Феофану Прокоповичу, який зазначав, що навіть спадкова та виборна монархії першопочаток беруть від народу і за його згодою,

і воля народу делегується монарху і визначає його волю [117, с. 343-344].

Найвагомішим його внеском у розвиток політичної думки є розробка концепції держави освіченого абсолютизму. Монарх – філософ на троні – діє відповідно до природних законів, стоїть над усіма громадянськими законами. Верховна влада повинна мати за мету загальну користь, дбати про добробут народу,

державну безпеку, мир, внутрішній порядок, правосуддя, освіту тощо.

Принциповою особливістю другого етапу стало намагання кращих мислителів української нації усвідомити себе та своє місце в навколишньому світі, відповісти на питання «хто такі українці та які вони?».

Любов до Батьківщини і свого народу пронизує творчість Григорія Сковороди, він кричить крізь сторіччя сучасним українським заробітчанам: «Не шукай щастя за морем, не мандруй планетами, не плазуй земною кулею, не блукай Єрусалимами…» [118, с. 358], бо щастя з Богом в серці, з чистими помислами треба робити вдома власними руками, та, насамперед, якщо «хочеш

69

бути задоволений із себе – пізнай самого себе»! [там само, с. 362]. Г. Сковорода впевнений, що «шана до земної краси і поваги до селянської праці, внутрішній духовний розвиток особи, неповторність її особистості, діалектика людини,

особливий етично-естетичний емоціоналізм (філософія серця) визначили загальну модель української національної ідеї як ідеалу національно-

суспільного устрою» [119, с.175].

Філософ закликає жити в гармонії трьох світів: власного мікрокосму, світу земного і світу духовного. Цілісний індивід остерігатиметься братися за те, що йому не годиться, справляти обов’язок, що суперечить його природі. Адже ніхто не буде мати слави від якої-будь діяльності, «коли праця біля неї не буде мати за солодший самої слави» [118, с. 365].

Український філософ XVIII ст. Яків Козельський обстоював моральні чесноти в політиці. Політика, на його думку, є наукою, покликаною здійснювати праведні намірі найбільш придатними й обов’язково праведними засобами [120, с. 353], а встановлювати державний лад слід у відповідності до ціннісної системи суспільства, оскільки «якщо розташувати суспільство так,

щоб як звичаї допомагали добрим законам, так і закони – добрим звичаям, то таке суспільство буде тривало благополучним і тим довше, чим довше злагода між звичаями та законами продовжиться» [там само, с. 356]. Право вчить дотримуватися добродійності, а політика настановлює зберігати добродійність – жодного народу інакше не можна зробити добродійним, як через поєднання особливої користі кожної людини із загальною користю для всіх.

Гармонійне поєднання демократичної республіки з сильним місцевим самоврядуванням історично найбільш притаманне українським прагненням.

Самоорганізація і виборність влади є генетичною спадщиною українського народу.

На цьому наголошував Семен Десницький, який також найкращим державним устроєм вважав такий устрій, де не тільки відбувається розподіл влади на «законодательну, судительну та наказательну», але й на місцевому рівні «можна дозволити громадянам… одправляти громадянську владу сукупно,

обравши одного з-поміж себе президентом» [121, с. 380].

70