ЦІННІСНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

Ментальні (усвідомлений стан відносин): злагода, взаємопорозуміння,

порядок, свобода, патріотизм, мораль тощо;

Правові (стійкий стан відносин): безпека, законність, справедливість

тощо;

Культурні (історично-еволюційний стан відносин): освіта, виховання,

мистецтво тощо;

Політичні (динамічний стан відносин): відповідальність тощо;

Інформаційні (техногенний стан відносин): відкритість тощо.

Поняття «держава» і «державний режим» належать до сфери політики.

Найбільш загальними категоріями політичної сфери російські науковці вважають політику, політичний процес, політичну систему суспільства,

державне управління, політичну організацію суспільства та політичний режим

[71, с. 52–56]. Проте саме категорія «політичний режим» досить часто використовується вельми неоднозначно в одному ряду з такими категоріями, як

політична система, державний режим, політичний устрій, державний устрій,

державний лад, форма правління. Як слушно зазначав з цього приводу В. Разін,

«Проблема політичної організації суспільства нерозривно пов’язана з питанням про політичний режим... Зараз важко знайти газету або журнал, де не вживався б термін ―політичний режим‖ у тім або іншім сполученні, але ще сутужніше знайти роз’яснення цього терміну. У навчальній і довідковій літературі він взагалі обійдений, а в спеціальній літературі вживається у будь-яких значеннях»

[72, с. 11–12].

Зокрема, навіть у фундаментальному підручнику політології за науковою редакцією А. Колодій (допущеному Міністерством освіти України як підручник для вищих навчальних закладів) серед визначених головних категорій політології є «політична система», «політичний процес», але марно шукати загальновідому в Європі дефініцію «політичний режим» [73, с. 36].

Тож спробуємо розібратися, що є спільного, тотожного та відмінного в зазначених наукових поняттях.

Насамперед слід відокремити поняття державний та політичний. Як українські політики, так і науковці досить часто плутають країну, суспільство та

41

державу, використовуючи ці формулювання як тотожні. Між тим, країна – це географічна площина, де проживає населення, яке, у свою чергу, в процесі політичного розвитку та самоідентифікації перетворюється на суспільство, що задля оптимізації публічного врядування із свого середовища формує державу.

Відповідно, політичними є всі відносини влади в суспільстві, тобто політична сфера в реалізації політики є ширшою за державну.

Таким чином поняття політичний, на відміну від державного, є повнішим,

оскільки містить у собі не тільки владні відносини, що нормуються державою та в яких суб’єктами й об’єктами є держава з її органами (сфера державного), але й ті відносини, що виходять за межі державного та належать до взаємодії у сфері громадянського суспільства.

Отже, політичний устрій містить у собі сукупно державний устрій (як конституційно закріплену форму територіальної організації влади та державного самовизначення народу) і позадержавні інституції та політичні відносини громадянського суспільства.

Непоодинокими є і випадки неадекватного трактування таких категорій, як система, режим, устрій, лад і форма. Їх використовують то як синоніми, то як повні тотожники, то як самостійні наукові визначення.

Наприклад, в американській політичній літературі відбувається ототожнення політичного режиму з політичною системою. Таких поглядів дотримуються Р. Гестил [74, с. 161], К. Бакстер [75, с. 8–12] та М. Хагопян, який використовує поняття політія, політична система та режим як синоніми. За його словами, ці терміни в широкому сенсі означають «фундаментальну організацію політичного життя». Вони виражають загальні структурні характеристики політичного порядку. Політичний режим та форма правління виступають абсолютними тотожниками і використовуються як синоніми (президентська форма правління

– президентський режим, демократичний режим) К. Лоуренсом [76, с. 45 – 64].

Політичний словник за редакцією В. Лакера характеризує політичний режим як

форму правління та одночасно як партійну систему [77, с. 53].

Француз М. Дюверже для визначення системи влади в державі спочатку використовував поняття політичний режим, а потім – політична система [78].

42

Французька політична думка взагалі схильна використовувати категорію

політичний режим у значенні форми правління [71, с. 282].

Подібна плутанина спостерігається також і в українській науковій думці.

Різними науковцями дуже часто в однаковому розумінні використовуються такі поняття, як «тоталітарний режим» – «тоталітарна система», «авторитарний режим» – «авторитарна система», «політична система» – «політичний режим» тощо.

Нерідкими є і спроби введення нових дефініцій, що означають те ж саме,

що і уже усталені. Так відомий харківський дослідник О. Романюк використовує термін «модель державного правління», яким характеризує

«механізм формування урядової влади, взаємодію у ньому різних політичних інституцій та урядову відповідальність» і відносить до моделей автократичну,

парламентську, президентську тощо. [79, с. 75].

Однак саме таку модель (або механізм державного правління) узвичаєно називати політичним режимом – парламентським, президентським,

автократичним тощо. Зокрема, в універсальному довіднику з політології Київського національного університету ім. Т. Шевченка політичний режим і визначається саме як «сукупність моделей, що визначають форми канали доступу до найважливіших управлінських позицій, характеристики суб’єктів, а

також стратегії боротьби» [53, с. 529]. Проте вже в наступному абзаці в редакції київських науковців, у свою чергу, відбувається фактичне ототожнення політичного режиму та форми правління.

Отже, як саме співвідносяться система, режим, устрій та форма у їх державно-політичному вимірі?

Найбільш узагальненим із цих понять є система, яка в сучасній науці розуміється як множина закономірно пов’язаних між собою елементів, що у сукупності складають єдність з принципово новою якістю, не властивою окремим елементам або сумі якостей усіх елементів. Будь-яке суспільство як соціальний організм є складною системою: сукупністю різноманітних об’єктів та відносин між ними й їх окремими сторонами. Французький політолог Ж-В. Лап’єр виокремлює п’ять основних систем суспільства: біосоціальну

43

(соціогенетичну), екологічну, економічну, культурну та політичну, причому остання тісно переплетена з усіма іншими [71, с. 118-119].

Отже, у суспільно-просторовому вимірі політична система є найширшою,

вона поступається тільки суспільній системі та цивілізації і розуміється як інтегрована сукупність політичної влади, суб’єктів, відносин, політичних організації і політичної культури суспільства, яка забезпечує його соціальну стабільність, соціальний порядок і має певну соціально-політичну орієнтацію. [47,

с. 511-512]. Категорія політична система, з точки зору всесвітньої вільної енциклопедії Вікіпедії, зводиться до сукупності державних і недержавних інститутів та норм, в рамках яких відбувається політичне життя цього суспільства (при цьому головними формами політичних систем називаються демократія, монархія,

республіка, соціалізм, вестмінстерська система тощо [80].

У свою чергу, категорія «політичний режим» виводиться одними вченими від французького «regime» (управління), іншими – від латинського «regimen»

(спрямування або в переносному значенні – правитель) і визначається як певні умови, реально існуючі або необхідні для забезпечення роботи,

функціонування, існування чого-небудь. Таким чином, політичний режим

«забезпечує існування» політичної системи й означає методи державного управління – «комплекс елементів інституціонального, соціологічного та ідеологічного порядків, що утворюють політичну владу конкретної країни на певний період» [47, с. 153].

Розглянемо складові категорії «політичний режим». Вихідною тут є категорія «політика», що, на думку Аристотеля, являє собою науку та мистецтво керування державою і громадянським суспільством [81, с.376-612].

М. Дюверже наділяє категорію «політичний режим» скоріше рисами соціального механізму, способу управління суспільством, ухвалення державно-

управлінських рішень та політичної участі. Французький дослідник визначає його в широкому розумінні як «форму, що її приймає в певній соціальній групі розходження між управителями та підлеглими… Режим – це таке відповідне сполучення системи партій, способу голосування, одного чи кількох типів ухвалення рішень, однієї чи кількох груп тиску» [82, с. 14]. У науковому

44

дискурсі не бракує й інших визначень політичного режиму. Він розглядається як система врядування або адміністрації [83, с. 588]; тип владарювання в країні,

характер відносин громадян і держави [84]; сукупність характерних для певного типу держави політичних відносин, засобів і методів реалізації влади, наявних стосунків між державною владою і суспільством, домінуючих форм ідеології,

стану політичної культури [40, с. 472].

Нерідко в політичному дискурсі словосполучення «політичний режим» отримує певне уособлення. Так, наприклад, говорять про президентський режим в цілому або ж про режим П’ятої Республіки у Франції, розуміючи під цим конституційні засади відповідної системи правління. Коли ж ідеться про британський режим торі, монетаристський режим, режим реформ, тощо – це означає специфічні політичні курси. І лише висловлювання на зразок «режим Тетчер», «режим Кучми» означають організацію правлячої влади/авторитету,

тобто певне політичне керівництво країною. Саме такі підходи до тлумачення політичного режиму можуть містити в собі відповідне емоційне чи оціночне забарвлення.

Не вдаючись до конструювання інтегрованого визначення політичного режиму, яке б умістило в собі всі наведені точки зору, визначимо головні змістовні чинники цієї наукової категорії:

По-перше, це інституційний спосіб взаємодії держави і громадянина,

насамперед у сфері дотримання прав людини, відповідність дій державних інститутів конституційно-правовим засадам.

По-друге, це рівень політичної участі громадян та їх залученості до процесу ухвалення державно-управлінських рішень, що відображають соціальне представництво та народне волевиявлення.

По-третє, можливості вільної політичної конкуренції між владою та опозицією у формуванні органів державної влади.

По-четверте, рівень та роль примусу в державному управлінні.

Таким чином, за твердженням А. Мельвіля, «між управителями та підлеглими укладається свого роду «суспільний договір» щодо правил їх відносин, а динаміка здійснення державного управління постійно відображає

45

стан справ за підтримки владного порядку, а також характер регулювання відносин між державою та людиною» [71, с. 156]. Отже, в основі сутності політичного режиму є соціально-договірний його характер.

Під таким кутом зору матриця політичної системи має чітко визначений інституційний характер, і сама політична система, насамперед, є системою інститутів, тоді як матриця політичного режиму має аксіологічний характер і містить в собі, перш за все, ціннісні детермінанти процесу функціонування

політичної системи та політичні відносини.

Політична система є більш статичною, політичний режим відносно до неї виступає механізмом, а цінності виступають «приводними ланцюгами» цього механізму. Отже, коли ми звертаємося до системоутворюючих характеристик системи суспільних відносин, то має йтися про типи політичних систем, коли ж ми розглядаємо співвідношення різноманітних гілок та інститутів влади в межах

політичної системи, то в цьому разі йдеться про типи політичних режимів.

Використовуючи поняття «політичний режим» для позначення сукупності

прийомів і методів, за допомогою яких здійснюється політична влада,

Ю. Мацієвський звертає увагу на такі характерні ознаки: а) процедури і способи формування владних інститутів; б) стиль ухвалення політичних рішень;

в) взаємозв’язок між владою і громадянами [85].

Варто зазначити, що перелічені ознаки політичного режиму дають змогу легко розрізняти усталені автократії чи демократії, проте вони не дуже придатні для визначення перехідних режимів. Тому для аналізу політичного режиму держави, яка перебуває саме в процесі трансформації, ці ознаки (індикатори)

необхідно уточнити.

На перший погляд, різниця між політичною системою та політичним режимом є очевидною, проте непорозуміння починаються одразу, тільки-но здійснюються спроби класифікації систем і режимів. Адже не тільки різними дослідниками, але й в одних і тих самих наукових джерелах, наприклад,

демократію (авторитаризм, монархію тощо) спочатку визначають як тип політичної системи, а в іншому місці – як тип політичного режиму чи навіть форму державного устрою!

46

На думку Г. Латфулліна та Н. Новичкова, політична система суспільства містить у собі, окрім політичного режиму, ще й форму правління (принципи організації влади, в тому числі ступінь її концентрації та централізації:

монархічна чи республіканська, президентська, парламентська, змішана та інші форми правління) та форму державного устрою (територіальна побудова держави, в тому числі розподіл повноважень та відповідальності між центром та регіонами) [86, с. 297 – 298] . У той же час М. Обушний, А. Коваленко та О. Ткач як форму державного устрою, так і форму правління визначають однаково – як «принцип організації державної влади» [53, с. 580].

На відміну від політичного режиму, що визначає характер владних відносин, державний устрій – це історична форма політичного устрою країни,

держави, структура політичних інститутів: класи, прошарки, партії – з одного боку, та ієрархічна структура державної політичної влади – парламент

(законодавча влада), уряд (виконавча влада), суд (судова влада), суспільні організації – з іншого боку [80]; тоді як форма державного правління є

способом організації верховної влади, який визначає систему її найвищих органів, порядок їх формування і особливості розподілу повноважень між ними,

а також взаємовідносини з населенням держави. Отже, державний устрій є більш широким поняттям ніж форма правління, й поглинає його як свою складову. При цьому дефініція «державний устрій» має узагальнене значення і за ознакою історичного устрою політичних інститутів не проводиться типологізація, тоді як форми державного правління традиційно розділяють на два типи (з підтипами): монархія (абсолютна, дуалістична, конституційна) та республіка (президентська, парламентська, змішана, радянська) [47, с. 696].

Форма правління визначає зовнішній зміст держави, її характер залежить від визначення правового стану фактично одного вищого органу державної влади – глави держави. Зрештою, розходження між двома головними формами правління – монархією та республікою – залежить від того, хто стоїть на чолі держави. Такі особливості, як демократизм або реакційність, централізація-

децентралізація, ступінь злиття державного апарату з монополіями і деякі інші не перебувають у прямій залежності від форми правління. Проте форма

47

правління накладає істотний відбиток на структуру державного апарату й існуючі між його окремими ланками відносини і взаємозалежність.

Державний устрій інколи визначають ще й як державний лад, однак вже з самої етимології базових визначень є очевидним, що державний устрій має яскраво виражений інституційний (конституційний) характер, оскільки закріплює як саме устроюється держава – з яких інститутів, тоді як у понятті «державний лад» наголос робиться на політичних відносинах (лад, як і похідна від нього злагода, завжди є продуктом соціальної взаємодії).

Структурно-інституційний характер зазначених категорій дає підстави відносити форму правління та державний устрій до підсистем політичної системи, тоді як державний лад (зі своїм переважно комунікативним характером) має бути віднесеним до підсистеми політичного режиму.

Якщо існує термінологічний дуалітет «політичний устрій» – «державний устрій», де друге є складовою першого, логічно було б використовувати й аналогічний дуалітет: «політичний режим» – «державно-політичний режим», де остання дефініція виступатиме ядром політичного режиму й означатиме способи і методи реалізації державної влади, владні відносини, притаманні системі державних органів, характер і рівень політичної культури державно-владної еліти та корпусу державних службовців. Необхідність виокремлення з категорії

політичний режим окремого поняття державно-політичний режим обумовлюється пріоритетною роллю державних службовців та політиків у процесах демократичного державотворення, отже, фокусування наукової уваги навколо державно-управлінської складової політичного режиму як метод агрегації дасть змогу більш детально і досконало вивчити та вирішити проблеми демократичного державотворення в Україні.

Таким чином, головні наукові категорії сфери політичного мають ієрархічно-субординаційний змістовний характер, де політичне є похідним від суспільного, державне – від політичного, форма правління, державний устрій та політичний режим є складовими політичної системи, а державний лад та державно-політичний режим – політичного режиму. Водночас уся сфера політичного пронизувана цінностями, що виступають механізмами взаємодії громадянського суспільства та держави, органів публічної влади.

48

1.3. Генезис суспільних цінностей у філософії державного управління

Політичні цінності в системі державного управління та політичній сфері взагалі мають стрижневий характер. Саме політичні цінності являють собою ядро політичної системи, обумовлюють формування та функціонування кожного з конкретних типів державно-політичного режиму. Ми живемо в епоху переоцінки самих основ соціального та політичного життя, коли складається нова система суспільних цінностей. Це породило широку наукову дискусію,

жвавий інтерес до проблеми формування нової системи політичних цінностей.

У сучасних умовах державотворчої трансформації, коли в суспільстві відбувається складний і неоднозначний процес переоцінки основ соціально-

політичного буття, складається нова система соціальних і політичних цінностей,

для науковців актуальним є знаходження засадничих, «первинних» цінностей державної організації людського існування. Тому для ширшого розкриття сутності цінностей у дискурсній рамці державного управління є необхідним екскурс в історію його походження та розуміння.

Аксіологічні підходи до осмислення державного буття можна знайти вже у філософії Стародавнього Сходу та античної Греції. Зокрема, трьома головними цінностями держави Конфуцій називає економічну стабільність,

військову могутність та політичну довіру: «У державі має бути достатньо їжі,

повинно бути достатньо зброї і народ має довіряти [правителю]». З цих трьох складових, на думку Конфуція, найголовнішою є цінність політичної довіри.

Адже «Можна відмовитися від зброї… Можна відмовитися від їжі. З давніх часів ще ніхто не зміг уникнути смерті. Але без довіри [народу] держава не зможе встояти» [87, с. 22-23]. У конфуціанстві, що впродовж кількох тисячоліть формує політичну культуру китайського суспільства, як бачимо, політичні цінності є стрижневими та формотворчими для державного управління.

У вченнях Перикла, Сократа, Платона, Аристотеля, Полібія та інших мислителів античності ціннісна проблематика знаходить вияв в ідеї блага та справедливості у державі як вищій чесноті й вищому ступеню в ієрархії буття.

Античні філософи з цих та похідних від них цінностей виводили самий сенс

49

існування держави, її мету та місію. Античність також віддавала пріоритет політичним цінностям, формування яких обумовлювало навіть тип державного устрою. Панування в суспільстві шляхетності та честолюбства призводило, на їх думку, до влади аристократії, жага збагачення – до олігархії, потурання настроям натовпу – до охлократії.

Перикл, будівничий «золотого віку» афінської демократії, стверджував: «ми не плекаємо в нашому щоденному житті підозри один до одного, ми не виявляємо гніву до ближнього, коли він учиняє щось для своєї насолоди, не показуємо йому нашого невдоволення, хоч і не шкідливого, але здатного засмутити. Не обмежені примусом у приватному житті, ми не порушуємо законів у житті громадському найбільше через повагу до них. Ми завжди слухаємося тих, хто стоїть при владі. Ми шануємо, зокрема, закони, встановлені на користь скривджених, хоч ці закони не написані. Вони задають загальновизнаної ганьби тим, хто їх зневажає» [88, с. 216].

Суто аксіологічним було вчення Платона. Увесь платонівський світ є ієрархічно-ціннісним: кожна людина має стверджувати себе в певному мистецтві; мистецтво ж, у свою чергу, завжди має справу з «чеснотою» – вже власне цінністю. Мистецтва у Платона влаштовані таким чином, що розташовуються у висхідному порядку. Так, чинбарство охоплене зверхнім над ним лимарським мистецтвом, останнє – мистецтвом вершника, це, в свою чергу,

– полководчим мистецтвом, а воно, зрештою, – політичним мистецтвом. Отже,

найвищим є мистецтво політичне, воно утворює платонівське «коло трансценденції»: безумовне добро для людини – цілковито вся чеснота – царське, або політичне мистецтво, – душа, що через діяння доброго стає доброю, а через діяння поганого – поганою [89, c. 21].

Спираючись на цінності політичного мистецтва, Платон спробував сконструювати «ідеальний» тип державного устрою. У відомому діалозі

«Держава» (пізніше в «Політику» та «Законах») Платон висуває концепцію держави, що уособлює втілення мудрості. Ця держава має забезпечувати чотири головні чесноти-цінності: мудрість, мужність, розсудливість і справедливість,

які лежать в підґрунті ідеального державного управління.

50