ЦІННІСНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

Принцип пропорційності являє собою значне відхилення від влади більшості. Він також пов’язаний з процесом ухвалення рішень. Про складність їхнього ухвалення за умов дотримування цього критерію ми казали вище.

Крім того, слід зазначити, що ліберально-демократичний політичний режим досить помітно відрізняється від демократії. Лібералізм заснований на праві особистості бути вільною. У цьому сенсі різниця між режимами є очевидною: якщо лібералізм орієнтується на свободу індивіда, демократія спирається на право більшості. При цьому в демократичний спосіб може бути пригнічено свободу індивіда, чого ми не спостерігаємо за ліберально-

демократичного режиму. Водночас лібералізм також у змозі завдати шкоди демократії у разі, якщо він розпорошить суспільство за груповими інтересами, а

потім за індивідуальними цілями.

Слід також зазначити, що народно-демократичний і ліберально-

демократичний державно-політичні режими мають низку спільних рис, які проявляються тому, що обидва вони є уособленням демократії. Саме з цієї причини їх загальними рисами є головні принципи конституцій: гарантія прав та свобод громадян; розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову; захист прав меншин; конкурентні, вільні вибори; влада закону. У цьому разі варто навести цитату Й. Шумпетера, який підкреслював, що демократія «є політичний метод, тобто певна система інституцій для ухвалення політичних (правових та адміністративних) рішень... це не обов’язково абсолютний ідеал з огляду на його власні якості. Вона, однак, замінює його, бо обов’язково завжди і всюди слугує певним інтересам чи ідеалам» [202, с. 467 – 468]. Політична практика свідчить про те, що демократичний режим як метод продуктивно функціонує лише в тому суспільстві, де ідеали й орієнтації засновані на ліберальному фундаменті.

Сучасні демократичні суспільства можуть відрізнятись одне від одного формою правління, типом державно-територіального устрою, партійними системами, особливостями взаємодії держави та громадянського суспільства.

Проте, на думку Т. Лебедєвої, «в кожній демократичній країні ці інститути ефективно забезпечують основні норми ліберальної демократії» [201, с.77].

131

Політична практика свідчить про те, що будь-яке сучасне суспільство, що здійснює кардинальні реформи, орієнтовані на людину, її права та свободи,

створює соціальну тканину, основою якої є ліберальна демократія. Сучасні дослідники зазначають, що «успішне функціонування ліберально-

демократичного режиму передбачає високий рівень довіри громадян до інститутів політичної влади, які забезпечують представництво їх інтересів. У

цьому випадку загальний рівень легітимності державного устрою зростає, що сприяє стабільному і гармонійному розвитку суспільства» [203, с. 56]. Водночас атмосфера довіри, на переконання М. Пірен, слугує укріпленню демократії,

оскільки саме довіра виступає живильною енергією механізму соціально-

політичної взаємодії та лежить в основі соціальності як уміння жити в єдиній спільноті [204, с. 64].

Практично всі концепції політичної трансформації розглядають демократизм і лібералізм у якості етапів транзиту. Проте, якщо лібералізація модифікує відносини держави і громадянського суспільства, то демократизація змінює відносини між державою та політичним суспільством.

У часовому просторі ліберально-демократичний режим завжди передує народно-демократичному. Саме через це вони взаємопов’язані. Крім того,

жоден з них не перебуває у статичному, раз і назавжди визначеному стані, а

постійно розвивається, еволюціонує, що є доказом їхнього зв’язку.

Відомий політолог А. Пшеворський вважає демократичний режим

«системою, за якої існує здорова конкурентна політична боротьба між партіями,

коли поразка не є ані соціальним соромом, ані злочином» [205, с. 205]. Цей термін можна віднести не тільки до народно-демократичного, але й до ліберально-демократичного режиму, оскільки обидва вони, попри різницю, є

уособленням певної форми демократії. Учений виділяє два процеси переходу до демократії, першим з яких є лібералізація, результатом якої стає або посилення існуючого тоталітарного режиму, або перехід до демократії. Другий етап – демократизація – характеризується конструюванням демократичного правління.

Отже, ми можемо побачити, що народно-демократичний і ліберально-

демократичний режими мають властивості, які притаманні їм обом, а також

132

відмінності, які дають змогу поставити чітку межу між ними як різними проявами демократії.

На практиці кожен з усіх головних типів політичних режимів рідко зустрічається у, так би мовити, чистому вигляді. Найчастіше політичний режим у кожній країні виступає як поєднання у тій або іншій пропорції ознак різних типів, передусім демократичного та авторитарного, з переважанням ознак того або іншого режиму. У зв’язку з цим виокремлюють, зокрема, також жорстко авторитарний, авторитарно-демократичний і демократично-авторитарний,

розгорнуто-демократичний та анархо-демократичний режим. До складу розгорнуто-демократичного політичного режиму якраз і відносять народно-

демократичний та ліберально-демократичний політичний режими.

Таким чином, вищезазначені режими співіснують у вимірі демократії як автономні системи. Народно-демократичний режим націлений на згоду більшості, ліберально-демократичний орієнтується на особистість як основного виразника інтересів і цілей суспільства.

Проте обидва державно-політичні режими у своєму підґрунті мають права та свободи громадян, а також такий тип відносин між державою і громадянським суспільством та в самому суспільстві, який відповідає принципам демократії. У цьому полягає найбільша схожість цих режимів. Тим не менш, вони склалися під тиском певних історичних, політичних, соціально-

економічних умов, і трансформація їх відбувається поступово, орієнтуючись на сучасний стан держав.

На нашу думку, подальший розвиток державно-політичних режимів проходитиме в дусі вибору одного з зазначених режимів, залежно від типу суспільства. Наприклад, західне суспільство завжди тяжіло до ліберальної демократії, оскільки менталітет країн Заходу відрізняється індивідуалізмом.

Громадяни країн Східної Європи, навпаки, більш схильні до колективізму, а

тому можна припустити, що народно-демократичний режим більше придатний для їхнього суспільства.

Слід зазначити, що народно-демократичний та ліберально-демократичний політичні режими сьогодні становлять основу світових режимів. Кожний з них

133

має свої недоліки та переваги, які проявляються при ухваленні важливих політичних рішень. Проте, виходячи з сучасних тенденцій демократичного транзиту, можна говорити (услід за Френсісом Фукуямою) про поступове утвердження демократичних режимів у глобальному суспільному просторі.

Важливими ціннісними пріоритетами демократичного здійснення влади в суспільстві мають утвердитися універсальні процедури («...демократична процедура представляє принцип, вищий за всі інші» [206, с. 35]), характер реалізації яких і обумовлює формування відповідного демократичного режиму.

До цих процедур відносять те. що:

–вищий політичний законодавчий орган має обиратися народом;

–поряд з ним мають існувати виборні органи влади та управління менш високих рівнів, аж до самоврядування;

–усі виборці мають бути рівними у правах, а виборче право – загальним;

–голосування мусить бути вільним;

–вибір серед ряду альтернатив має виключати голосування списком;

–вибори повинні здійснюватися на всіх рівнях більшістю голосів, хоча таке значення цієї більшості може визначатися різним чином;

–рішення більшості обмежує права меншості;

–орган влади повинен користуватися довірою інших органів влади;

–відносини суспільства та обраних ним органів влади мають бути взаємними і симетричними, з гарантованою законом і реакціями виборців відповідальністю носіїв влади;

–демократія існує під безперервним і пильним громадським контролем;

–держава та суспільство напрацьовують дієві механізми попередження та усунення конфліктів на всіх соціальних і політичних рівнях: між поділеними владами, між більшістю і меншістю, соціальними групами, націями, містом і селом тощо.

Водночас глобальна демократизація не є процесом, що автоматично розповсюдиться на всі країни та принесе сам собою, наприклад, Україні сучасну демократію. Трансформація, тобто перетворення, політичних режимів може відбуватися не тільки у напрямі переходу від тоталітаризму та авторитаризму до

134

демократії, але й у зворотному. Навіть країни з розвиненими демократичними механізмами здійснення державної влади, високим рівнем політичної культури населення, давніми демократичними традиціями не застраховані від проявів авторитаризму, котрий є іманентно притаманним будь-якій політичній владі,

яка постійно виявляє тенденцію до розширення своїх повноважень і встановлення тотального контролю над суспільством.

Демократія не дається раз і назавжди. Громадянське суспільство має постійно бути насторожі, захищатися від зазіхань держави на його інтереси і боротися за контроль над нею, формувати ціннісну матрицю демократичного політичного режиму. Це вимагає формування нової демократичної системи цінностей громадянського суспільства в Україні, яка була б здатна нав’язати державі дійсно демократичний політичний режим, спроможний задовольнити головні економічні, соціальні та політичні інтереси громадян.

В іншому разі нові політичні системні кризи є неминучими. Адже «не задоволені потреби і свого часу не реалізовані інтереси до ―історичного архіву‖ не здаються, вони лише поринають у соціальний ґрунт, ―конденсуючись‖ там неначе задля того, аби вибухнути в найнесподіваніший для центральних державних властей момент» [207, с. 47].

2.3. Політичні цінності в структурі соціальних комунікацій та сталого

розвитку державних інституцій

У державному управлінні ключовий характер мають суспільно-політичні цінності, які є ядром політичної системи, реалізуються в процесі соціальної комунікації та обумовлюють характер політичного режиму держави. Ми живемо в епоху переоцінки самих основ соціального та політичного життя, коли складається нова система суспільних цінностей та нові механізми соціальної комунікації.

Між тим, формат соціально-політичної комунікації в будь-якому суспільстві багато в чому закладений в домінуючих архетипах особистостей,

135

причому самі архетипи К. Г. Юнг визначав як не що інше, ніж форми прояву інстинктів, а важливою складовою архетипів, що закріплюється в них на рівні несвідомого, він назвав «цінності, що стали традицією» [208]. Детермінована домінуючими архетипами соцієтальна і колективна психіка виступає не тільки підґрунтям формування національного характеру та менталітету, але й «є тим соціальним процесом, який відіграє вирішальну роль у побудові структури суспільства і самоідентифікації людей у ній. Усі інші соціальні інститути є проекцією колективної психіки і соціальної психології суспільства» [209, с. 3–

4].

Соціально-політичною комунікацією (лат. сommunicatio від сommunico –

роблю спільним, пов’язую, спілкуюсь) прийнято називати процесом «взаємодії між соціально-політичними суб’єктами, елементами політичної системи, самою політичною системою та суспільством шляхом обміну інформацією безпосередньо або за допомогою телебачення, радіо, преси, мережі Інтернет тощо» [210, с. 118-119].

Як видно з визначення, соціально-політична комунікація в суспільстві завжди відбувається між: людьми як носіями певних архетипів; людиною та групою, спільнотою, державою, уособленою в державних службовцях та органах державної влади; між групами та спільнотами; між спільнотами та державою тощо. Ця комунікативна взаємодія може здійснюватися як безпосередньо, так і опосередковано, за допомогою різноманітних каналів комунікації. Державне управління є неможливим без обміну інформацією.

Такий обмін за допомогою механізму соціальної комунікації об’єднує політичну систему та громадянське суспільство і дає інститутам публічної влади змогу виконувати функції управління державою і суспільством.

Успішне функціонування сучасної демократії, залученість громадян до політики, їхня політична компетентність, здатність робити усвідомлений,

обґрунтований вибір і ухвалювати раціональні рішення — все це залежить від доступу громадян до всієї можливої інформації про діяльність урядів,

парламентів, інших офіційних інституцій, не кажучи вже про перебіг виборів та поведінку учасників електорального процесу. Чим повнішу інформацію мають

136

учасники політичного процесу, чим прозорішою є політика, тим легше надати їй демократичного змісту, примусити слугувати людям, усьому суспільству.

В. Новак наголошує, що в демократичному суспільстві головними ціннісними ознаками соціально-політичної комунікації як механізму взаємодії органів державної влади та громадянського суспільства є «об’єднання, визнання,

комунікація, взаєморозуміння, довіра» [211, с. 119].

Соціально-політична комунікація є найбільш широко використовуваним механізмом взаємного узгодження інтересів, соціальних дій та цілей розвитку людини, суспільства та держави. Існує значна кількість моделей і схем соціально-політичної комунікації, серед яких однією з найвідоміших є комунікативний ланцюг Г. Лассуела (див. Рис. 2.8.).

Рис. 2.8. Механізм соціальної комунікації Г. Лассуела (комунікативний ланцюг)

[212, с. 19].

Водночас соціально-політична (або масова) комунікація як систематичне розповсюдження повідомлень серед чисельно великих розпорошених аудиторій з метою впливу на оцінки, думки та поведінку людей може мати полярний – від позитивного до негативного – характер. Останнє відбувається внаслідок притаманній зазначеному процесу «маніпулятивно-управлінській функції», що

137

«впливаючи на наші культурні та соціально-психологічні цінності, змінює наші установки, моделі поведінки та сприйняття дійсності» [213, с. 12].

З точки зору державного управління принципово важливим результатом соціальної комунікації в державі має бути підтримка соціального порозуміння та політичної стабільності. Як зазначають дослідники демократичних систем,

політична стабільність у будь-якій країні значною мірою обумовлена регулюванням відносин системи суспільних зв’язків (між гілками влади, владою та бізнесом, культурою та суспільством) [214, с.27].

Не випадково саме теорія демократичної стабільності Г. Екстайна [215]

свого часу дала поштовх для початку вивчення феномену політичної культури та появи в 1963 р. концептуальної праці Г. Алмонда та С. Верби «Громадянська культура: політичні орієнтації та демократія в п’яти країнах» [372].

Хоча історично перші спроби порівняльних досліджень царини політичних культур були започатковані ще у двадцятих роках минулого століття в Чиказькому університеті (проект Ч. Мерріама «Становлення громадян»), однак вони виявилися в цілому невдалими. І лише через 30 років,

коли, повторюючи подібні дослідження, Г. Алмонд і С. Верба пов’язали становлення громадянської культури з соціальною (демократичною)

стабільністю, з’явилась загальновизнана у світі концепція політичної культури та класичне визначення: «Політична культура – це сукупність особистих позицій та орієнтацій членів конкретної політичної системи. Це суб’єктивна сфера, що створює першооснову політичних дій та надає цим діям сенс.

Особисті (індивідуальні) орієнтації стосовно різних політичних об’єктів містять у собі: пізнавальні (істинне/неправдиве знання щодо явищ, подій, ідей);

афективні (відчуття комунікації, залученості, протидії політичним об’єктам);

оціночні (судження, думки щодо об’єктів, які передбачають застосування певних критеріїв)» [71, с. 489].

Отже, з цього визначення видно, що однією з головних якостей цієї категорії є комунікативний характер, а поле реалізації політичної культури – це система суспільних зв’язків. У найбільш загальному вигляді система суспільних зв’язків як процес соціальної комунікації є необхідним елементом соціальної

138

взаємодії та соціальної стабільності, де реалізуються взаємні потреби різноманітних частин суспільного організму. Зрозуміло, що в такому ракурсі політична культура виступає визначальним чинником методів, форм та характеру взаємодії держави з інститутами народовладдя.

Саме на цьому наголошує «Короткий Оксфордський політичний словник»,

визначаючи політичну культуру як «погляди, почування й вартості, що лежать в основі функціонування конкретної політичної системи..., знання та вміння,

пов’язані з функціонуванням політичної системи, позитивне та негативне емоційне ставлення до неї, оцінкові судження про систему» [83, с. 524]. Такої ж думки дотримується Д. Ольшанський, який наголошує, що політична культура – це «основа політичної діяльності чи, принаймні, фактор, що визначає її характер, особливості та рівень розвитку» [15, с. 377].

Як зазначав Т. Парсонс, найбільш важливим процесом, що відбувається в соціумі, є процес соціальної комунікації значень, символів – тобто руху інформації. При цьому процес передачі інформації, насамперед політичної, від однієї соціальної групи (підсистеми) до іншої, безпосередньо «зав’язаний» на соціальний розвиток суспільства та його стабільність. За Парсонсом,

інформаційний обмін між системами та підсистемами суспільства, що викликає структурні зміни в самих системах, є певним каталізатором суспільних процесів

[216, с. 58]. При цьому, на думку дослідника, будь-яка система контролюється такою підсистемою, котра володіє більшим інформаційним потенціалом та використовує найменшу кількість ресурсів (енергії).

Отже, від того, яка саме підсистема суспільства контролює процес суспільної комунікації залежить і стабільність самого суспільства. Адже, за визначенням Е. Тофлера, інформація є «найбільш різнобічним і фундаментальним інструментом влади, оскільки дозволяє його володарю уникнути реакції на виклики, перед якими він опинився, і може бути використаним як засіб примусу інших поводитись таким чином, щоб не порушити особистих інтересів володаря знання. Знання (інформація) надає в розпорядження її володаря найбільш дієву владу» [217, с. 90-91].

139

Вимога стабільності будь-якої держави диктує, щоб такою системотворчою інституцією були політичні інститути держави – органи державної влади.

Конституція України проголошує народ головним суб’єктом влади.

Визначальною якісною ознакою владосуб’єктності народу виступає рівень його політичної культури та політичної участі. Саме вони вирішальною мірою обумовлюють характер соціальних комунікацій та владних відносин у державі.

Якщо в процесі соціальної комунікації влади та громадянського суспільства формується «широка, свідома і добре організована політична участь», то, за В. Бебиком, це є «найхарактернішою ознакою демократичної складової суспільно-політичної модернізації» [218, с. 112].

На думку автора, така складова соціальної комунікації, як комунікація політична є «кровоносною системою» політичної культури суспільства,

оскільки за класичним визначенням Р. Шварценберга «політична комунікація є процесом передавання політичних цінностей, що циркулює між політичною та суспільною системами, а також між політичними структурами, суспільними групами та індивідами» [219, с. 42].

Особливої актуальності питання якісного стану політичної культури в сьогоденній Україні набуває з огляду на емпіричну закономірність, встановлену Робертом Далем, який стверджує, що «консолідація демократії вимагає усталеної демократичної культури, що здатна допомогти країні здолати кризи,

забезпечує адекватну емоційну і раціональну підтримку чіткому виконанню демократичних процедур. Якщо ж політичні інститути не спираються на демократичну політичну культуру, то кризова ситуація може спрямувати державу на шлях до авторитаризму» [220, р. 34].

Якщо звернутися до еволюції розуміння участі органів державної влади у процесах соціальної комунікації та інформаційному обміні з суспільством,

можна виділити п’ять етапів поступової демократизації державної інформаційної та комунікаційної політики:

– етап диктату, коли держава доводила відповідну інформацію про свою діяльність у наказовому порядку, не цікавлячись реакцією громадян;

140