ЦІННІСНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

Скоріше ні, бо політична кон’юнктура примушує їх боротися за владу вже зараз, отримувати сьогоденні результати і зумовлює їх небажання працювати на перспективу. Адже виховати демократичні орієнтації громадян значно важче (і

значно довше за часом), аніж вивезти їх на майдани боротися зі штучно сформованим «образом ворога». При цьому політичні лідери, що на словах сповідують демократію, забувають, що демократію «неможливо нав’язати, вона виникає за допомогою переговорів» [365, с. 80].

Спираючись на ці та інші закони соціального розвитку, політико-

психологічні особливості українського народу, що мали б робити державні мужі, справді стурбовані долею своєї держави та перспективами її євроінтеграції?

Насамперед, усвідомити, що не варто чекати «вже зараз» європейської демократичності у поведінці та уподобаннях українців, як не варто і намагатися досягти їх швидкої ресоціалізації (цей процес радикальної зміни цінностей носить вельми болісний характер). Відтак стає зрозумілим, що хоч як би нам цього не хотілося, але наша реальна євроінтеграційна перспектива є віддаленою та цілком пов’язаною з «розбудовою Європи в собі» – успішністю послідовного закріплення в політичній культурі українського суспільства демократичних цінностей.

Підсумовуючи, слід зазначити, що Г. Алмонд і С. Верба визначають запровадження світоглядно-ідеологічних цінностей демократії у суспільну свідомість як необхідну передумову політичної трансформації країн, що встали на шлях розбудови демократичних суспільств [366, с. 99].

Таким чином, демократизація політичних процесів та розбудова демократичного політичного режиму в Україні в ціннісному аспекті передбачає імплементацію в суспільну свідомість основних цінностей демократії шляхом формування та реалізації національної програми формування нової ціннісної системи суспільного світогляду та демократичної політичної культури в Україні.

Проте не варто сподіватися, що це відбудеться автоматично, без докладання зусиль з боку державних інституцій, що глобальна демократизація є

271

тим процесом, який автоматично розповсюдиться на всі країни та принесе сам по собі, наприклад Україні, сучасну демократію.

Демократичний транзит є досить складним і непередбачуваним процесом суспільних перетворень, коли трансформація політичних режимів може відбуватися не тільки у напрямі переходу від тоталітаризму та авторитаризму до демократії, але й у зворотному. Навіть країни з розвиненими демократичними механізмами здійснення державної влади, високим рівнем політичної культури населення, давніми демократичними традиціями не застраховані від проявів авторитаризму, котрий є іманентно притаманним будь-якій політичній владі,

яка постійно виявляє тенденцію до розширення своїх повноважень і встановлення тотального контролю над суспільством.

272

Розділ 4.

ЦІННІСНА СИСТЕМА

УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

ТА ЇЇ ВПЛИВ НА МЕХАНІЗМ

ДЕМОКРАТИЧНОГО ТРАНЗИТУ

УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

273

Четвертий розділ головну увагу приділяє механізмам демократизації державно-політичного режиму. Визначено, що в сучасному глобалізованому світі провідним трендом політичного розвитку є модернізація, переважно, у

формі демократизації (демократичного транзиту).

Проведено аналіз головних світових моделей та механізмів переходу до демократії та обґрунтовано тезу про притаманність Україні етатистської консервативної моделі.

Обґрунтовано циклічно-хвильовий характер суспільно-історичного розвитку та висунуто власну – ціннісну – чотирьохфазову концепцію розвитку суспільно-політичних процесів, яка в цілому корелюється з концепціями Кондрат’єва, Пантіна–Лапкіна та Афоніна–Мартинова, поглиблюючи їх у ціннісному вимірі.

Проведено деконструкцію та виокремлено детермінанти становлення демократичного державно-владного режиму. Встановлено, що першим кроком та фундаментальним підгрунтям демократизації української держави має стати цілеспрямована державна політика на імплементацію в суспільну свідомість демократичних цінностей та створення в процесі соціалізації та ресоціалізації критичної маси громадян з власною демократичною ціннісною світоглядною системою.

Проведено порівняльний аналіз чотирьох українських субрегіональних політичних культур та визначено, що об’єднуючих все суспільство цінностей значно більше, аніж цінностей, які роз’єднують Україну. Визначено, що основою ціннісної консолідації української нації можуть бути лише цінності громадянсько-політичної, але не етнічно-національної самоідентифікації.

Запропоновано вирішення проблеми «Сходу–Заходу» на основі ціннісного діалогу. Розкрито геополітичні цілі, стратегічні завдання та перспективи Української держави у фокусі «діалогу цивілізацій» як своєрідного «містка конвергенції» двох сестринських християнських цивілізацій.

274

4.1. Світові моделі та механізми демократизації державно-політичного

режиму (порівняльний аналіз)

Суспільний розвиток сучасного світу проходить під знаком модернізації.

Навіть глобалізація являє собою, за визначенням Е. Гідденса, прямий наслідок модернізації: якщо остання «вириває соціальні відносини з їх безпосереднього контексту і переносить їх у більш широкі просторово-часові рамки, то глобалізація продовжує і безмірно посилює ці тенденції» [367, с. 175]. Відтак і процеси демократичного державотворення як політичної трансформації в Україні відбуваються у загальному контексті четвертої світової хвилі демократизації, отже і відповідають її головним законам та здійснюють свій перебіг у рамках об’єктивних механізмів демократичного транзиту.

Певну загрозу успішності демократичного державотворення становить глобальний політичний тренд, що його починають помічати європейські дослідники політичних та модернізаційних процесів – «появу багаточисельних популістських рухів радикальних правих націоналістів, котрі існують в багатьох європейських країнах» [368, с. 153]. Як зазначає І. Крастєв, надзвичайне поширення популізму й іллібералізму, що останнім часом набирають сили в Польщі, Словаччині, Румунії та інших країнах Центральної та Східної Європи,

свідчать про те, що ліберальна ера, яка почалася в 1989, підійшла до закінчення,

й розпочинається нова хвиля відкату демократії [347, с. 56].

Аналізуючи світовий та європейській досвід доцільно зазначити, що зарубіжні автори здебільшого відслідковували динаміку світових та європейських процесів демократизації. Щоправда, в науковому світі досі не усталилася термінологічна база для описання цих процесів, що обумовило застосування різних дефініцій, понять, термінів, напр. : «реформа», «трансформація», «модернізація», «демократизація», «демократичний транзит», «демократичний перехід», «демократичне державотворення» тощо. При цьому в одних випадках зазначені дефініції використовують як абсолютні тотожні, в

других – як близькі поняття, в третіх – як самостійні терміни, що позначають різні процеси та явища. Одні науковці частіше використовують термін

275

«перехід», інші додають слово «демократичний», треті використовують кальку з англійського – «транзит», четверті – «демократичний транзит», п’яті –

«демократизація».

Тож визначимося категоріально: реформа є такими змінами державного буття, що лише удосконалюють існуючі інституції та механізми, тоді як трансформація супроводжується докорінною інституційною перебудовою. У

своїй переважній більшості трансформація спрямована на оновлення, здобуття рис сучасності, й у подібних випадках маємо право говорити про модернізацію як перехід від традиційного суспільства до сучасного, що «являє собою сукупність найважливіших процесів якісної перебудови соціальної та політичної систем, в результаті чого ці системи підвищують свої адаптаційні можливості та переходять на новий режим розвитку» [22, c. 115].

Водночас дефініції «демократичний транзит», «демократичний перехід», «демократичне державотворення» здебільшого використовуються як синоніми демократизації, а остання «являє собою один з боків політичної модернізації,

що складається з ускладнення політичної системи та адаптації політичних інститутів до умов, що змінюються» [369]. Тут ми поділяємо точку зору О. Новакової, що в сучасному світі демократизація політичної системи і є головним змістом її модернізації; демократія зацікавлена в модернізації, а

модернізація сучасного суспільства має здійснюватися демократичним шляхом

[358].

Разом з тим, серед численних проблем, які потребують якнайшвидшого вирішення, є проблема необхідності принципового перегляду особливостей державного управління в процесі переходу від авторитарного до демократичного державно-політичного режиму (демократичного транзиту),

зокрема визначення сутності, специфіки та технології демократичної трансформації недемократичних політичних режимів та вплив демократизації на особливості державного управління у транзитивному суспільстві.

Особливості тоталітарних та авторитарних режимів зумовлюють специфіку їх трансформації. Трансформація при переході до демократії від авторитарних режимів відбувається переважно у політичній сфері, де монопольна система

276

державного управління перетворюється на плюральну; у позаполітичних сферах відбувається лише їх адаптація до нового режиму функціонування політичної системи (в економіці скасовується протекціонізм, в культурі – політичні обмеження). При переході від тоталітарних режимів трансформаційний процес охоплює всі сфери суспільного життя, бо і в політиці, і в економіці, і в культурі

– скрізь треба замінити монопольну систему державного управління на плюральну.

Дефініції «демократичний транзит» та похідна від неї «транзитологія» беруть початок від статті відомого американського політолога Д. Растоу

«Transits to Democracy – Toward a Dynamic Model». Транзитологія, на думку О. Романюка, постала як альтернатива структурному детермінізму, головна вада якого в тому, що він відверто ігнорував суб’єктивні чинники розвитку перехідних суспільств, прирікаючи демократичні сили на очікування того, що колись, у майбутньому, з’являться необхідні об’єктивні умови для цього 370, с.

3 .

В транзитології існує чимала кількість доктрин, моделей та концепцій демократичного переходу, мають місце розбіжності у визначенні його етапів чи фаз, їх змісту та сутності, місця і ролі держави в трансформаційних процесах тощо. Це обумовлюється як молодістю самого наукового напрямку, так і високим рівнем невідповідності теоретичних конструкцій практичним результатам демократичного транзиту країн різних регіонів та частин світу.

Зміст і сутність складових етапів переходу від тоталітаризму (автократизму) до демократії найбільш відомих, уже класичних, моделей демократичного транзиту подано у порівнянні в таблиці 4.1.

Дослідники вирізняють кілька моделей політичної трансформації, що беруть свій початок від теорії модернізації. Категорія модернізації як процесу набуття рис відповідності сучасності в політичній, економічній соціальній тощо сфері, передбачає, за П. Штомпкою, перебудову державного управління та суспільних відносин на принципах індивідуалізму, диференціації,

раціональності, економізму та експансії (здатності нових відносин розповсюджуватися на інші країни світової системи) [371, с.47].

277

Ставлячи за мету системні перетворення в економічній сфері, автори підвалин теорії модернізації (А. Хіршман, О. Гершенкрон, У. Ростоу)

розглядали демократизацію як щось вторинне, похідне від змін в економічних і соціальних структурах. Так, із семи складових модернізаційних процесів два останні обумовлюють перетворення політики на сферу самореалізації особистості та утвердження нових політичних інститутів [71, с. 379].

Таблиця 4.1.

Етапи переходів від тоталітаризму до демократії

Теорія політичної культури Г. Алмонда та С. Верби [372] поставила процеси демократизації в пряму залежність від рівня політичної культури суспільства. Її автори сформулювали поняття «громадянської культури»,

278

найбільш сприятливої для встановлення і функціонування демократичних інститутів. Ця культура характеризується високим ступенем взаємної довіри громадян та їх схильністю до компромісів та терпимості щодо людей з іншими інтересами та політичними поглядами.

Згодом Г. О’Доннелл [225], В. Меркель та А. Круасан [258] своїми дослідженнями трансформаційних процесів у країнах Латинської Америки та Центральної і Східної Європи підтвердили, що в державах, де домінуючими є інші (відмінні від громадянської) типи політичної культури, процеси демократизації тягнуться дуже довго і призводять до появи «неповноцінних»

(або, як їх назвали В. Меркель та А. Круасан – «дефектних») демократій, які інституційно відповідають усім демократичним вимогам, але сутність державно-владних відносин все ще залишається значною мірою авторитарною,

що спотворює демократію у цих країнах.

Однією з найвідоміших теорій модернізації є динамічна модель Д. Растоу

(вперше представлена у роботі «Переходи до демократії. Спроба динамічної моделі»). На відміну від попередніх теорій, які, на думку Растоу, дають функціональне пояснення демократизації, ця теорія намагається врахувати історичну «генетичну» спадщину країни, що починає демократичні перетворення. Згідно з динамічною моделлю необхідною передумовою незворотності демократичного транзиту є досягнення національної єдності.

Наступною фазою є довготривала політична боротьба, протягом якої народжується та загартовується нова еліта, з’являються інститути громадянського суспільства, зростає участь громадян у політичних процесах – відбувається прищеплення суспільству громадянської політичної культури.

Ця боротьба між новим і старим проходить досить жорстко, і саме тому необхідна національна єдність. Адже в іншому разі, попереджає Д. Растоу,

наростатиме поляризація суспільства, яка призведе до дезінтеграції та розколу за регіональною, етнічною або якоюсь іншою ознакою. Третя фаза є фазою ухвалення рішень, насамперед щодо інституціоналізації базових демократичних процедур. Нарешті, остання, четверта фаза – звикання до демократії – це час освоєння громадянами і політичними елітами техніки демократії і придбання

279

необхідних для її функціонування навичок, унаслідок чого демократія починає працювати як відносно відлагоджений і цілісний механізм [373].

Теорія хвиль демократизації (розроблена Е. Тофлером у роботі «Третя хвиля» та С. Хантінгтоном у роботі «Третя хвиля демократії» [374, с. 79-83])

наголошує, що демократизація є міжнародним процесом і здійснюється хвилями, захоплюючи відразу кілька країн, що зазнають взаємного позитивного і негативного впливу. Успішність внутрішньої демократизації залежить від того,

наскільки сприятливою є дія зовнішнього чинника.

Внутрішня демократизація може привести до зависання країни між авторитаризмом і демократією, не даючи змогу можливості зробити певний вибір на користь якого-небудь з режимів, до нових спроб демократизуватися, до переривання демократичних процесів, до прямого переходу від стабільного авторитаризму до стабільної демократії, нарешті, до затвердження демократії в результаті деколонізації й успішного запозичення досвіду демократичного правління від країн-метрополій.

Демократичний транзит є принципово новим типом політичної трансформації, який характеризується, насамперед, своїм інституційним спрямуванням, оскільки головною метою ставить саме інституційний злам та розбудову нових, демократичних інститутів, не виходячи при цьому за рамки правового поля.

За характером демократичних перетворень перехідного періоду С. Хантінгтон виділяє три варіанти демократичного транзиту: трансформацію,

зміщення та заміщення [375, с. 34].

Так за трансформації ініціюють та очолюють демократичний перехід ліберально налаштовані представники державно-владної еліти. Трансформація є ініціативою правлячого режиму. У своєму розвитку вона передбачає появу в лавах правлячої еліти реформаторів з ліберально-демократичними переконаннями; виділення з лав реформаторів загальнонаціонального лідера та його прихід на найвищу посаду в державі; прийняття курсу на лібералізацію державно-управлінських відносин та його провал (неминучість провалу лібералізаційного курсу в рамках авторитаризму пояснюється тим, що

280