Менеджмент

Удеяких європейських країнах і в Україні зокрема під поняттям “сільський туризм” розуміють повний різновид підсобної господарської діяльності сільських господарств у межах і з використанням будівель, виробничих, природних та інших ресурсів ділянки землі (приватного власника, садиби, господарства), а також навколишніх територій з надання послуг відпочиваючим (туристам).

Послуги в сільському туризмі надаються власником садиби (господарства)

уформі забезпечення місць для мешкання, харчування та інших послуг, пов’язаних з рекреативною і туристичною діяльністю. Рекреація (лат. rekreatio — відновлення сил) — загальнооздоровчий відпочинок; рекреаційна діяльність — це туристична діяльність. При цьому власник садиби використовує власну працю і працю членів своєї родини з метою отримання відповідної винагороди (додаткового заробітку).

Господарські відносини, що виникають при виконанні суб’єктами діяльності у сфері сільського туризму в Україні, законодавчо не врегульовані, проект законопроекту “Про сільський туризм”, внесений депутатами Верховної Ради України за № 6225 від 21 листопада 2000 р., і нині ще не реалізовано.

Матеріали численних конференцій, висновків вітчизняних експертів, офіційних документів директивного плану в регіонах свідчать про тенденцію підтримання розвитку сільського туризму, що змінилася, з боку владних структур та їх бажання знайти оптимальні для сьогоднішньої України форми і засоби правового регулювання такої діяльності й запровадження дієвого менеджменту цього виду туризму.

Основоположним документом, що формує державну політику у сфері туризму, є Указ Президента України № 973 від 10 серпня 1999 р. “Про основні напрями розвитку туризму в Україні до 2010 року”. У цьому документі передбачено сфери різних заходів загальнодержавного масштабу залучення приватного сектору, особливо в сільській місцевості, до розвитку рекреаційного туристичного підприємництва і подібної діяльності у сфері сільського зеленого туризму. Поняття “сільський” або “зелений” туризм використовується в Указі Президента України, розпорядженні Кабінету Міністрів України з 2000 року, спрямованого на вирішення проблем підвищення рівня життя сільського населення, забезпечення поліпшення ситуації у сфері його зайнятості, демографічної ситуації та розвитку села.

Повільний розвиток нормативно-правової бази у сфері сільського туризму можна пояснити недостатньою інформованістю окремих фахівців державних органів щодо специфічності правової природи цього явища, традиційної для жителів сіл багатьох європейських країн форми діяльності із задоволення запитів і потреб туристів. Якщо бізнес у сфері сільського туризму є особливим видом діяльності селян, спрямованої на отримання додаткового доходу, то менеджмент — процес управління цим бізнесом. Взаємодія цих двох процесів відбувається в Україні непросто, хоча в реальному житті бізнес і менеджмент виступають як два нерозривні процеси, що існують і взаємодіють за принципом “подвійної зірки”.

Унормальних потокових умовах не можна уявити бізнес сільського туризму без менеджменту, а менеджмент без бізнесу, які повинні спиратися на юридичні засади агротуристичної діяльності. Аналіз законодавств деяких європейських країн (Республіки Польщі, Угорської Республіки, Королівства

241

Швеція) і низки інших країн свідчить, що і там не все ідеально з нормативноправовою базою сільського туризму, там також обмежене окреме регулювання умов і стандартів цієї діяльності органами державної влади. Для нормування і стандартизації сільського туризму в цих країнах використовують загальні норми і правила, які регулюють відносини і встановлюють стандарти, наприклад у сферах житлового будівництва і експлуатації житлових приміщень, санітарні та гігієнічні норми в житловому секторі й секторі тваринництва; норми пожежної безпеки в житловому секторі та їх особливості в невеликих сільськогосподарських підприємствах; норми страхування життя, майна, майнової та іншої цивільної відповідальності тощо. Загальним для менеджменту сільського туризму в цих країнах є роль і місце суспільних організацій, які беруть на себе відповідальність і повною мірою витісняють представницькі та правозахисні дирекції, а також забезпечують належні рекламні, маркетингові, інформаційні, освітні, методологічні й методичні послуги своїм членам — сільським трудівникам.

Такими структурами в Україні можуть виступати органи самоврядування, козацького формування і регіональні відділення суспільних організацій — екології, біоенерготехнології та ін. У законодавчих документах європейських країн немає стандартного визначення поняття “сільський” (“зелений”, “аграрний”) туризм. Проте традиційно існують і вживаються поняття “господарська гостинність”, “сільська хуторська гостинність”, “агротуристичні послуги”, “сільський туризм”, “сільський аграрний туризм”, а також “сільське, або селянське, господарство” (у значенні садиба), “селянин”, “сільський господар” та ін.

Тому при реалізації менеджменту сільського туризму необхідно передусім визначитися з ключовими поняттями: 1) які саме послуги у сфері туризму слід вважати послугами сільського господаря; 2) хто є селянином, тобто кого слід вважати господарем, який має право надавати послуги із сільського туризму; 3) що слід розуміти під наданням послуги сільським господарем.

Стосовно першого питання, наприклад, сільський господар:

•надає відпочиваючим (туристам) в оренду кімнату (а не тільки одне спальне ліжко або диван для нічлігу), окремі будови в своєму садибному господарстві або житлі прибудови, місця для розміщення майна, транспорту та інвентарю туристів;

•продає туристам натуральні продукти або продукти власного виробництва (не продукти гастрономії);

•забезпечує туристів гужовим, автомобільним транспортом або іншими засобами пересування по землі, воді та повітрю;

•надає інші послуги, пов’язані з перебуванням в конкретному господар­ стві.

Щодо другого питання під поняттям “селянин”, “сільський господар” слід розуміти фізичну особу, яка займається сільськогосподарською діяльністю самостійно, за свій рахунок, є самостійним власником або орендарем господарства на тривалий термін.

З третього питання поняття “сільське господарство” — це орні землі й землі під лісами з будівлями, спорудами та інвентарем, що є або можуть бути цілим господарським комплексом, на які окремі фізичні особи мають права і обов’язки, пов’язані із сільськогосподарською діяльністю.

242

Сільським може бути визнане будь-яке господарство, яке здійснює відповідну сільськогосподарську діяльність: вирощування рослин або тварин, садівництво, бджільництво, рибальство, лісове господарство. Отже, надання послуг у сільському господарстві означає використання з цією метою землі, будівель та інших елементів цього господарства без зміни їх параметрів і порушення основної функції — здійснення сільськогосподарського виробництва.

Необхідно чітко розмежувати діяльність у сфері сільського туризму та інші туристичні послуги, які надаються в сільській місцевості, але не належать до сфери підприємницької діяльності з усіма юридичними і практичними наслідками.

Особливості організації сільського туризму в Європі. Впроваджуючи в Ук-

раїні менеджмент сільського туризму, необхідно врахувати особливості його в Європі. У статистичній збірці “Туризм в країнах Центральної Європи: Основні цифри” сільський туризм належить до основних видів туризму разом з такими видами, як відпочинок, бізнес-туризм, спортивний, релігійний, куль- турно-пізнавальний туризм [124].

Особливістю сільського туризму, наприклад в Польщі, є те, що він не належить до сфери підприємництва. Тому грошові надходження за ці послуги не підлягають оподаткуванню. Звільняються від податків і доходи, одержані за здавання кімнат відпочиваючим у власному домі господаря. Відповідно до угорського законодавства регулювання відносин з господарювання в сімейних агрогосподарствах також не підпадає під дію нормативних актів, якими регулюються відносини у сфері підприємництва. Особливістю шведської моделі правового регулювання є розвиненість і вдосконалення професійного само­ врядування у сфері сільського туризму. Власники сільських садиб приймають відпочиваючих у сільській місцевості в межах спеціальної програми “Сільська гостинність”. Ця програма є своєрідним об’єднанням, комплексною організацією з ознаками суспільних об’єднань і традиційних професійних цехових структур. Для власників садиб участь у програмі є добровільною і платною, щоб отримати право бути задіяними у сфері сільського туризму.

Досить цікавим для розвитку українського менеджменту сільського туризму є досвід Франції. Там майже двісті років існує культурно-пізнавальний маршрут — “Тур де Франс”, розроблений за принципом: немає столиці та периферії, а є єдина Франція, історію якої необхідно знати кожному жителю. В Австрії з 1991 р. реалізується програма “Відпочинок на сільському подвір’ї”, яка передбачає: розчиниться в тісному єднанні з господарським побутом і місцевим колоритом на функціональному подвір’ї у селянина. При цьому допустимо не більше 30 ліжок, обов’язкова умова — наявність у дворі тварин, можливість ознайомиться з іншою типовою формою сільськогосподарської діяльності в регіоні.

Порівнюючи різні законодавчі системи і особливості національного менеджменту сільського туризму, можна дійти висновку, що за основними прин­ ципами регулювання цього виду туризму вони поділяються на дві специфічні правові системи:

1) класична модель правових систем розвинених європейських країн із стійкими економічними і правовими традиціями, передусім у сфері аграрного сектору. Правове регулювання в Європі (скандинавських країнах зокрема) разом із забезпеченням стійкого соціально-економічного розвитку сільських те-

243

риторій спрямоване також на поліпшення стану навколишнього середовища, підвищення рівня послуг, які надаються в межах сільського туризму, і отримання державних доходів (податків) від діяльності сільських господарів, у тому числі у сфері аграрного туризму, в розмірі 12–25 %;

2) постсоціалістична модель (характерні представники — Польща, Угорщина) з дуже сильними традиціями ведення приватного дрібнотоварного сільськогосподарського виробництва. Ці держави і Україна, зокрема, перебувають у стадії розв’язання складних проблем забезпечення функціонування своїх агрогосподарчих комплексів, заощадження і розвитку сільських населених пунктів в умовах нових економічних реалій.

Напрями розвитку менеджменту сільського туризму в Україні. В Україні,

як і в інших постсоціалістичних країнах, сільський туризм можна розглядати як один з можливих факторів, що сприяє, за відповідного менеджменту сільського туризму, розвитку або пом’якшенню таких соціальних проблем села, як безробіття, низький рівень грошових доходів селян, слаборозвинутість соціальної та інженерної інфраструктур сільських регіонів.

Використання існуючих сільських поселень, які ефективно розвивають свої господарства, а також створення нового типу селищ з функціями мешкання місцевого населення і відпочиваючих в умовах, наближених до природи, на противагу великим урбанізованим курортним місцям, дадуть змогу створити економічно рентабельні рекреаційні умови на базі поселень сільського населення і підвищити соціально-економічний рівень мешкання місцевих жителів за рахунок організації об’єктів малого бізнесу.

За одноголосним твердженням бізнесменів і фахівців в індустрії відпочинку “сільський” (або “зелений”) туризм — це туризм ХХI ст. Як свідчить практика європейських країн Старого Світу, 20–30 % туристів з-за кордону віддають перевагу сільському туризму в країнах Західної Європи. Завдяки сільському туризму можна поліпшити життя сільського населення, яке принесе додаткові доходи, задовольняючи потреби охочих відпочити в сільській місцевості. Цей вид туризму, за відповідних реклами і менеджменту, особливо в Причорноморських регіонах України, може мати характер внутрішнього туризму, а також задовольняти потреби іноземних туристів, які приїжджають до України.

Слід особливо звернути увагу на українську діаспору, що становить від 10 до 13 млн осіб, як на сегмент ринку, який поки освоюється стихійно, але має великі можливості для розвитку: це і етнічний туризм, який має тенденцію до зростання, і сільський туризм.

Перші кроки в контексті розвитку сільського зеленого туризму зробили господарі садиб, будинків, господарств приватного сектору, що знаходяться поблизу відомих курортів. Проте у більшості з них ніяких додаткових послуг, крім забезпечення ночівлі, поки немає. Ці дуже важливі напрями повинні обов’язково розвиватися під стратегічним управлінням державних інституцій. Саме тут передусім потрібен комплекс законів, юридичних правил з боку Верховної Ради, уряду України, органів самоврядування. Наприклад, необхідно звільнити сільських господарів (на першому етапі) від обкладення податком на прибуток, який надходить від приймання відпочиваючих за наявності 8–12 місць для ночівлі (ліжок). Необхідно постійно брати участь в

244

міжнародних конференціях з актуальних питань туризму взагалі та сільського зокрема.

На сьогодні широко відомі такі Міжнародні організації — ECOVAST Ecoturism Ltd, Union Tourism та ін., які організовують проведення конференцій з актуальних проблем: “Сільський туризм в Центральній і Західній Європі” (проводилася в Словенії); “Зелений агро-эко-біосільський туризм в ХХІ сторіччі” (проводилася в Угорщині).

Головні цілі цих конференцій:

•надання допомоги розвитку і відродженню сільського зеленого туризму в Західній Європі;

•розширення через державні та недержавні органи, засоби масової інформації, фермерські організації принципів запровадження сільського туризму;

•впровадження проектів економічного і сільського туризму в європейських країнах. Все це і є елементами оптимізаційного менеджменту сільського туризму.

Існують і постійно діють також інші міжнародні програми і семінари, на­ приклад туристичного менеджменту в Румунії, планування і розвитку туристичного менеджменту в Ізраїлі та ін.

Сучасний менеджер у сфері сільського туризму — це фахівець ринкової орієнтації, який самостійно організовує експлуатацію існуючих, але поки недостатньо затребуваних в Україні сільських туристичних ресурсів, вивчає туристичний ринок, оцінює кон’юнктуру і динаміку попиту, перебудовує організацію туристичних послуг на селі з урахуванням вимог ринку. Крім того, розвиток сільського екологічного (зеленого) туризму дає змогу зменшити тиск на курортні території окремих регіонів України, що також повинен враховувати ефективно діючий менеджер.

Можна залучити до розвитку туристичної галузі, наприклад, більшість сіл Чорноморського регіону, відокремлених від морських курортів і розрекламованих раніше місць відпочинку, в яких, як правило, є чудові природні умови, чисте повітря, річки, озера, але немає практики обслуговування туристів.

Кримським відділом Українського товариства сільського зеленого туризму ще наприкінці минулого століття (1998–2000) було розпочато розроблення оригінальних програм перебування туристів в сільських сім’ях, що передбачає можливість залучення їх до участі в збиранні урожаю, навчання деяких видів народно-прикладного мистецтва тощо.

Сільський туризм — надзвичайно багатогранний вид відпочинку, який набув у Європі величезної популярності. Саме тому авіакомпанія Міжнародних авіаліній України ухвалила рішення сприяти проведенню ІІ Конгресу сільського туризму в Україні, виступивши офіційним перевізником.

Конгрес відбувся 26–28 вересня 2005 р. в перлині Південного узбережжя Криму — Ялті. Організувала проведення міжнародного форуму Європейська федерація фермерського та сільського туризму EuroGites за підтримки уряду України та Ради міністрів Автономної Республіки Крим. У роботі авторитетного форуму, що проходив під гаслом “Розвиток та інтеграція через сільський туризм”, взяли участь представники організацій сільського розвитку і сільського туризму з усіх країн Європи — від Грузії до Ісландії, від Фінляндії до Португалії.

245

Роль менеджерів не повинна зводитися лише до присутності в багаторівневих і розгалужених структурах управління туризмом в Україні. Як показано вище, в зрілій ринковій економіці дуже важливий малий бізнес — це 95 % всіх світових фірм, а за значенням — найбільша наближеність до повсякденних потреб як творців сільських туристичних послуг, так і споживачів цих послуг — туристів.

Позитивний досвід європейських країн у сфері сільського туризму заслуговує на пильне вивчення в Україні. Помилковою є думка про те, що досить мати в своєму розпорядженні певні туристичні ресурси — і сільський туризм почне розвиватися сам собою. Одних туристичних ресурсів мало. Необхідні вміння, глибокі професійні знання і тривала напружена праця в галузі менеджменту сільського туризму.

4.2.17. Менеджмент транспортних систем

Складність людського життя зростає з дедалі більшою швидкістю. Кількість населення планети збільшується, люди мусять пересуватися швидше, долати більші відстані, щоб зустрітися з іншими людьми. У галузі наземного транспорту послідовно з‘являються кінь і віз, велосипед, залізничний потяг, автомобіль, літак, ракетно-космічні транспортні засоби і системи. Зростаюча складність конструкції цих засобів супроводжується відповідним зростанням труднощів проектування. Ускладнюються і засоби управління рухом транспорту транспортними мережами. Із збільшенням швидкості та ускладненням конструкцій безпека пересування людей і вантажів дедалі більше залежить від надійності та ефективності системи управління рухом.

Залізнична мережа, автобусна мережа, перевезення на вантажівках, океанські та морські лінії, управління автотранспортом на повітряних трасах і в роботі аеропортів — все це висуває дедалі складніші вимоги до менеджменту транспортних систем і має потребу у відповідних рішеннях. Менеджмент транспортних систем охоплює різні види транспорту: залізничний, автомобільний, морський, річковий, повітряний, трубопровідний. Крім цих традиційних напрямів він спрямований також на розвиток транспортної енергетики і зв’язку як виду транспортування інформації.

Основні параметри менеджменту транспортних систем. Транспортні сис-

теми — системи засобів, призначених для транспортування людей, вантажів, матеріальних та інформаційних ресурсів з одних пунктів перебування (виробництва, складування, створення) в інші з певною метою. Проблема транспорту в цілому, як і проблема менеджменту транспортних систем, охоплює велике коло питань. При розгляді цих проблем необхідно пам’я­ тати, що транспорт не є ізольованою системою, а тісно пов’язаний з іншими системами країни.

Розвиток менеджменту транспортних систем базується на загальних прин­ ципах системного аналізу, що вимагає конкретизації та кількісної оцінки таких параметрів:

•прогнозування потреб в перевезеннях людей і вантажів;

•аналіз можливих видів розподілу транспортних засобів;

•визначення показників транспортних послуг і опис різних варіантів рішення;

246

•вивчення ефективності можливих варіантів рішення;

•розроблення макета транспортної мережі та її кінцева перевірка;

•реалізація вибраного варіанта рішення.

Параметри транспортної системи та основні фактори організації її менеджменту багато в чому визначають одну з найважливіших галузей національної економіки, ефективне функціонування якої є необхідною умовою стабілізації економіки, розвитку зовнішньоторговельної діяльності, задоволення потреб населення і господарського виробництва в перевезеннях, захисті економічних інтересів України.

Основні напрями розвитку менеджменту і управління організаціями, що забезпечують вдосконалення транспортних систем України (світу):

•управління оновленням рухомого складу всіх транспортних систем;

•управління розвитком міжнародних транспортних коридорів;

•управління впровадженням нових технологій, спрямованих на забезпечення конкурентоспроможності на ринку транспортних послуг;

•управління створенням і впровадженням інформаційних систем нового покоління;

•управління здійсненням заходів щодо підвищення рівня безпеки та охорони праці на транспорті, поліпшення екології;

•управління впровадженням енергозберігаючих технологій;

•підвищення швидкості руху транспортних систем;

•управління розвитком інфраструктури транспортних систем — аеропортів, вокзалів, дорожнього господарства та інших елементів.

Менеджмент в системі залізничного транспорту. Залізничний транспорт України за довжиною шляхів посідає четверте місце у світі після США, Росії та Канади. За вантажообігом він виконує основні обсяги перевезень — до 70 %, а за пасажирооборотом на нього припадає 50–70 % загального обсягу перевезень. Електрифіковані ділянки залізниці становлять 40 % шляхів, а двоколійні та багатоколійні ділянки залізниці — одну третину загальної довжини доріг. За щільністю залізничних колій (0,037 км на 1 км2 площі) Україна наближається до найрозвиненіших європейських країн. Довжина шляхів, що експлуатується, — понад 22 000 км, з яких 60 % обладнані автоматичним регулюванням руху потягів; приладами електричної централізації стрілок — 94 % всіх залізничних станцій.

Менеджмент в структурних підрозділах Укрзалізниці спрямований на організацію розроблення і впровадження нового покоління рухомого складу: локомотивів, пасажирських і вантажних вагонів. Результатом управління повинна бути конкурентна підтримка вітчизняних промислових підприємств, які вдосконалюють своє виробництво, активно впроваджують нові розробки і створюють конкурентоспроможну продукцію для залізничного транспорту.

Конкурентними організаціями на залізничному транспорті є такі структури:

•Крюковський вагонобудівний завод — виробництво трьох типів пасажирських вагонів, що відповідають вимогам міжнародних стандартів;

•Холдингова компанія “Луганськтепловіз” — виробництво електровозів постійного і змінного струму, дизелеїздів;

•Дніпропетровський електровозобудівний завод — виробництво для ван- тажо-пасажирських потягів електровозів постійного струму ДЕ-1;

247

•Старокраматорський машинобудівний завод спільно з фірмою “Плассер і Тойер” — виробництво сучасних колієремонтних машин; інші структури.

Інфраструктура залізничних організацій як об’єкт менеджменту доповнюється створенням мережі транспортно-складських комплексів, консигнаційних та логістичних центрів, які повинні забезпечити ефективне функціонування транспортних коридорів і організацію контейнерних і контрейлерних перевезень.

Менеджмент на залізничному транспорті тісно пов’язаний з електрифікацією залізниць з використанням саморегульованих інтелектуальних систем тягового електрозабезпечення. Головними складовими менеджменту є система сигналізації, централізації та блокування на базі оптимальних розробок і виробництв мікропроцесорних і релейно-мікропроцесорних систем організацій, а також контролю за рухом потягів, локомотивної сигналізації на ділянках руху швидкісних потягів-експресів з швидкостями до 140 км/год з поступовим переходом на 160 км/год, а також цифрових систем для оперативно-технологічно- го зв’язку.

Планується до 2011 р. створити корпоративну аналітико-управляючу систему залізничного транспорту України і центру управління перевезеннями на залізницях. При організації менеджменту головним напрямом є розвиток телекомунікаційних мереж: впровадження волоконнооптичних ліній зв’язку (ВОЛЗ), цифрових систем зв’язку і радіозв’язку, що дасть змогу вирішити проблеми підвищення надійності не тільки магістральних, а й технологічних видів зв’язку на залізницях.

Менеджмент в системі автомобільного транспорту. Автомобільний транс-

порт відіграє важливу роль в міжнародних, загальнодержавних і регіональних пасажирських і вантажних перевезеннях. Автобусним транспортом перевозиться практично стільки ж пасажирів, скільки всіма іншими видами пасажирського транспорту — тролейбусним, трамвайним, залізничним, метрополітеновим, таксомотором, легковим, морським, річковим і авіаційним разом узятими.

Загальна довжина доріг і вулиць з твердим покриттям, у тому числі довжина вулиць-набережних в містах і селах міського типу, перевищує 0,25 млн км. Автомобільний транспорт домінує у вантажних перевезеннях на короткі відстані (середня відстань перевезення 1 м вантажів — приблизно 20 км), “від дверей до дверей”, забезпечуючи при цьому практично повне збереження вантажу, терміни і надійність перевезень. Організація менеджменту в системі автомобільного транспорту повинна враховувати численні автопідприємства України різних форм власності, які мають укомплектовану виробничу базу і розвинену мережу транспортно-експедиційних підприємств, терміналів тощо.

Автомобільні перевезення вантажів усередині підприємства та між підприємствами є лише частиною всієї системи розподілу продукції і водночас тісно взаємодіють з такими підсистемами, як управління виробничими запасами, оброблення замовлень, виробництво, оброблення інформації та загальне управління підприємством.

Організація менеджменту міської транспортної системи, яка охоплює складну мережу вулиць і магістралей, системи транспортного перевезення вантажів, швидкісного проїзду автомобілів та ін., вимагає врахування того, що:

248

1)ця система виконує функції забезпечення інших міських систем — економічної, соціальної, політичної і культурної;

2)система є невід’ємною органічною частиною загальноміської системи;

3)планування і управління роботою автотранспорту повинні обов’язково передбачати аналіз взаємодії всієї транспортної підсистеми міста (метро, трамваї, тролейбуси, електропоїзди, маршрутні та легкові таксі) з іншими його підсистемами.

Проблематика автомобільних перевезень охоплює конкретні завдання, такі як регулювання і диспетчеризація потоків вантажівок і автобусів, а також загальні питання внутріміських і міжміських сполучень. Менеджмент автомобільних транспортних систем може розглядати, наприклад, такий аспект проблеми внутріміського руху, як управління сигналами світлофорів. При цьому можуть бути випущені або тимчасово не взяті до уваги такі питання, як вибір місць стоянки автомашин, введення одностороннього руху, обмеження переходів через вулиці, заборони доставки вантажів в часи пік, реконструкція магістральних вулиць та інші елементи системи регулювання вуличного руху.

Про складність організації менеджменту в системі автомобільного транспорту свідчить, наприклад, розгляд цього питання в масштабі одного міста — столиці України. Київ є не тільки транспортним центром України, що зумовлено його географічним розташуванням, а й місцем, в якому ефективно функціонує розвинена система міського пасажирського державного і приватного транспорту. На даний час в Києві забезпечують перевезення понад 500 тис. постійно зареєстрованих автомобілів, кількість яких збільшується.

Як крупний автодорожній вузол, Київ представлений 8 автодорожніми підходами до міста, які сполучені напівкільцевою дорогою від Ковельського до Дніпропетровського напряму на правому березі Дніпра і ділянкою зовнішньої окружної дороги від Харківського до Санкт-петербурзького напряму на лівому березі [61]. Місто має розвинену мережу міжміських, а також приміських автовокзалів і автостанцій.

При організації менеджменту в системі автомобільного транспорту Києва потрібно враховувати, що довжина автомобільних доріг загального користування — понад 1600 км, довжина внутріміських автомобільних маршрутів — більше 2700 км, кількість пасажирських автобусів — понад 2500 (не враховуючи маршрутних таксі) [46]. Водночас слід зазначити, що автомобільні дороги України не відповідають європейським стандартам за багатьма показниками: швидкість пересування, навантаження на вісь, забезпеченість сучасними дорожніми знаками і розміткою, необхідна кількість пунктів технічної та медичної допомоги, харчування і відпочинку, заправка пальним і мастилом, телефонний зв’язок тощо. Значного поліпшення потребує матеріально-технічна база закладів, які здійснюють розвиток і обслуговування автомобільної транспортної мережі — все це зумовлює основні напрями менеджменту в системі автомобільного транспорту.

Менеджмент у системах морського і річкового транспорту. Основними об’єктами менеджменту в системі морського транспорту України є морські торгові порти Одеси, Іллічівська, Маріуполя, Миколаєва, Феодосії, Керчі та порт “Південний”. Морський транспорт, як і річковий, посідає третє місце за вантажообігом після трубопровідного і залізничного, проте за кількістю від-

249

правлених вантажів він становить до 1 %. Основний об’єкт перевезень — зарубіжні плавання, кількість таких перевезень за останні 10 років стабільно зростає і нині досягає 95 %. Основні вантажі — мінеральні та будівельні матеріали, сільськогосподарська продукція.

Складність менеджменту в системах як морського, так і річкового транспорту пов’язана зі значним моральним і фізичним зношенням суден і портового устаткування. Середній вік суден — понад 20 років, тому деякі порти західних країн забороняють вхід суден з таким терміном експлуатації.

Велика частина суден торгового флоту України — малотоннажні, тому 93 % вантажів, які переробляють українські морські порти, обслуговують іноземні судна. Середня водотоннажність українських суден в 3–5 разів менша від аналогічного показника, наприклад, США, Японії, Греції та інших країн.

Річковий транспорт хоч і не відіграє значної ролі у вантажних і пасажирських перевезеннях, проте за рівнем доходів від своєї діяльності перевищує все інші види транспорту, передусім за рахунок зарубіжних перевезень вантажів. Географія дії річкового транспорту — це басейни річок Дніпра і Дунаю, а також прибережні води Чорного моря. Сьогодні він має допоміжний характер, орієнтований на великі партії будівельних матеріалів і не може конкурувати за тарифами і послугами із залізничним. Ефективність функціонування річкового транспорту України становить 20 %стосовно країн, що мають подібні ресурси цього виду транспорту.

Здійснюючи менеджмент морського і річкового транспорту, потрібно враховувати основні стримуючі чинники його інтенсивного використання. На­ приклад, для застосування річкового транспорту в плані європейської інтеграції такими чинниками є застаріла матеріально-технічна база, невисокий рівень механізації перевантажувальних робіт, зношення суден тощо.

Менеджмент в системі повітряного транспорту. Він ґрунтується на знач-

них змінах у законодавчому забезпеченні авіаційної діяльності. Поступово завершується перехід на європейські норми повітряних пасажирських перевезень, що прискорює наближення України до Європи і міжнародної авіаційної співдружності. Нині в Україні діє понад 90 авіакомпаній, а в Європі (для порівняння) — всього 5–6 компаній. Тому державна політика розвитку повітряного транспорту орієнтована на створення кількох могутніх національних перевізників, здатних за умови державної підтримки, інвестицій і системи лізингових фондів здійснити реформування галузі.

Менеджмент в системі повітряного транспорту, у першу чергу, повинен бути спрямований на комплектацію парку літаків сучасними конкуренто­ спроможними типами — Ан-70, Ан-140, Ан-228, Як-42, будівництво і рекон­ струкцію багатьох об’єктів авіаційно-виробничої інфраструктури, структурну реорганізацію управління повітряним транспортом у напрямі створення конкурентного середовища в цій галузі. Сьогодні більшість польотів зорієнтована на Державний міжнародний аеропорт “Бориспіль”, який поступово перетворюється на аеропорт-хаб європейського типу. Менеджмент в системі повітряного транспорту повинен бути орієнтований на питання модернізації та реконструкції інших українських аеропортів — Донецька, Львова, Одеси.

Значна увага авіаційних менеджерів приділяється проблемним питанням в авіації спеціального призначення, у тому числі сільськогосподарській авіа-

250