2. Трансформацій вищої освіти країн Європи: університетська і не університетська освіта.

Сектор вищої освіти країн Західної Європи зазнає нині певних змін. Головна зовнішня причина цих змін - трансформація ринку праці й ско­рочення попиту на послуги підлітків і дуже молодих праців­ників, які мають лише повну чи неповну середню освіту (загаль­ну чи професійну). З кожним роком зростає потреба в нових працівниках з вищою освітою, а ще більше - з науковими ступе­нями (насамперед у сфері точних наук). Наслідком цього «ринко­вого тиску» став перехід від елітного варіанту вищої освіти, коли у ВНЗ університетського типу навчалось усього 5-10% вікової групи 18-23 роки, до майже загальної - охоплення навчанням у різноманітних післясередніх закладах освіти перевищує поло­вину вказаної вікової групи.

Із фінансових, кадрових та інших причин Європі довелось урізноманітнити мережу тих навчальних закладів, у які йдуть ви­пускники середніх закладів для отримання так званої «третинної освіти» (tertiary education) — продовження накопичення знань, умінь і професійних навичок після отримання шкільного атеста­та. Хоча традиційно «якісними» у суспільстві вважалися лише дипломи класичних університетів і великих політехнічних інсти­тутів, їх отримання принаймні половиною молоді вікової групи 18-23 роки виявилося неможливим. Тому «третинна освіта» так і не стала суто університетською вищою освітою, а становить до­сить складний конгломерат із найрізноманітніших видів навчан­ня в закладах, які дуже різняться між собою.

Важко стисло і точно описати систему «третинної освіти»: вона постійно змінюється і розвивається, включаючи на своєму найниж­чому рівні кількамісячні (чи й коротші) програми професійної підготовки для опанування робочих спеціальностей, а на найвищо­му - багаторічне навчання в університетах чи академіях, метою якого є опанування надзвичайно складних професій (лікаря, нау­ковця-дослідника тощо). Очевидно, у проміжку між цими двома по­люсами «третинної освіти» є чимало різноманітних варіантів підго­товки тривалістю один - півтора - два - три і більше років.

Організатори Болонського процесу введенням обмеження «три і більше років навчання для отримання диплома бакалавра» нама­галися поділити всю третинну освіту на дві частини:

1. «справжню» вищу освіту, в межах якої необхідно навчатися три роки на базі середньої освіти;

2. «не вищу» освіту, програми якої мають меншу тривалість і не можуть претендувати на бакалаврський рівень. Наскільки їм вдасться виконати цей поділ, покаже майбутнє.

Якщо на підготовчій і початковій стадіях Болонського процесу було дуже помітним акцентування на об'єднанні найвідоміших європейських закладів університетського рівня, які присуджують дипломи бакалавра і магістра, то вже з Празької конференції 2001 року йшлося про дослідження стану і перспектив розвитку не університетського сектора вищої освіти. Учасники Берлінської зустрічі визначили цю тему вже як одну з пріоритетних.

Це був вимушений крок, адже за останні двадцять років майже в усіх розвинутих країнах поряд з університетським сектором ви­щої освіти, який збільшував свої контингенти повільно, стрімко розширювався не університетський сектор, заклади якого пропо­нували для молоді програми навчання тривалістю 2-4 роки.

Ці два сектори відрізнялися не лише тривалістю навчання мо­лоді до моменту отримання головного диплома, а й змістом про­грам підготовки та її головними завданнями.

Сектор університетів готував молодь насамперед до інтелектуаль­ної діяльності: виконання наукових досліджень, експертиз, аналі­тичних пошуків, викладання складних дисциплін у ліцеях, гімна­зіях і закладах вищої освіти та ін. Розвинуті країни домовилися позначати подібні дипломи літерою «А». Власник диплома «А», як правило, навчається довго, а в навчальному плані заклади з сектора «А» мають багато складних і/чи фундаментальних дисциплін. Влас­ник диплома «А» надалі спроможний (якщо цього захоче) успішно навчатися самостійно, опановувати нові ділянки знань, віднаходити і використовувати різноманітні джерела інформації та ін.

Другий сектор, у якому заклади пропонують для молоді ко­роткі програми навчання, назвали «не університетським». Однак ця назва дедалі частіше поступається іншій - «сектор вищої про­фесійної освіти», у межах якого виконання програми навчання завершується присудженням диплома типу «В». Диплом «В» – професійний. Це означає, що його власник готувався до виконан­ня функцій, пов'язаних з виконанням актуальних практичних завдань. Програма його підготовки була на два-три роки корот­шою від програм, які ведуть до отримання дипломів типу «А», а її вартість - у кілька разів меншою від вартості А-програм.

Та не лише менша вартість стала причиною того, що В-сектор вищої освіти розвивається у наш час швидше від А-сектора. Насиченість А-програм великими і складними теоретичними дисциплінами робить їх не­посильними для переважної більшості молоді. Здібності до виконання наукових досліджень у галузі математики, природничих дисциплін, філософії, психології тощо має лише частина (причому менша) кожного нового покоління. Для решти молоді більш прийнятним є опанування таких професій, які без­посередньо не пов'язані з проведенням глибоких аналітичних по­шуків. Така молодь вступає до навчальних закладів системи професійної освіти та отримує дипломи типу «В».

Поділ вищої освіти на частини «А» і «В» відбувся у 1997 р. рішенням ЮНЕСКО Міжнародної стандартної класифікації освіти (так звана МСКО-97). Тому, усі країни світу змушені впроваджувати певні зміни в роботу статистичних служб, наприклад, окремо описува­ти ці дві частини за всіма важливими показниками. Не лише Україна чи Росія, а й переважна більшість країн Заходу не рефор­мувала свою статистичну звітність і розглядає свої системи вищої освіти як єдине ціле.

Щоправда, деякі країни-учасниці Болонського процесу вже виконали рекомендації ЮНЕСКО і вдало обчислюють характеристики секторів «А» і «В» своєї ви­щої освіти. Дані з кількох західноєвропейських країн свідчать на ко­ристь того, що орієнтована на потреби практичного застосування вища освіта коштує державі дешевше – як суто науково-теоретич­на чи довготривало-професійна (табл. 1)

Таблиця 1.

Тривалість і вартість програм професійної (В) і академічної (А) вищої освіти (1998 р.)

Країна	Тривалість навчання, років, для отримання		Повні витрати на одного студента, дол. США, для отримання
	диплома А	диплома В	диплома А	диплома В
Греція	7,3	3,0	33 046	9 792
Італія	5,6	3,3	35 063	20 547
Іспанія	4,7	1,5	23 795	7 098
Німеччина	6,0	2,4	60 938	13 230
Франція	5,3	2,8	37 741	21 135

Ця відмінність добре простежується у країнах, що мають вели­кий досвід організації системи багаторівневої професійної освіти як особливої і суспільно важливої частини освітньої системи. Лідером серед них можна вважати Німеччину, у якій вищі про­фесійні школи, які присуджують дипломи типу «В», існують вже багато десятиріч. А от у Франції чи Італії виокремлення вищої професійної освіти з університетського сектора відбувається на сучасному етапі, тому й розрив між показниками програм типу «А» і «В» значно менший, ніж у Німеччині.

Більшість учасників Болонського процесу має намір полегшити молоді отримати вищу освіту, надати можливість навчання всім, хто бажає і спроможний виконати навчальні плани, а отже, отримати диплом.

Тому, розвинуті країни Європи максимально збільшили можливості отримання середньої освіти для молоді з поділом її на загальну і професійну. Цей поділ згодом про­довжується на рівні вищої освіти – випускники, які отримали за­гальну середню освіту, вступають переважно у сектор «А» вищої освіти, випускники професійного потоку – у сектор «В».