1. Доступ до вищої освіти для іноземних студентів в країнах Європи

Країни Європи нині і занепокоєні відсутністю бажання і знань у багатьох студентів, які приходять до університету отримувати вищу освіту. Ті ж, які мають атестати з відзнакою, обирають вищі навчальні заклади переважно за соціальним престижем, який вони надають своїм випускникам. Занепокоєння викликає і відсутність у студентів навичок, необхідних для отримання бажаного рівня освіти, це – знання і розуміння рідної мови, вільне використання іноземних мов, обізнаність у роботі з комп’ютером, здатність до відбору та опрацювання інформації).

Протягом 1980-х років багато країн збільшили диверсифікацію у наданні освітніх послуг з метою забезпечення молоді якіснішими освітніми послугами, яка зумовлена такими факторами як:

• підвищення запитів на якісну вищу освіту;

• необхідність задовольняти освітні студентські потреби, враховуючи сумісництво із роботою, вимогами часткового навчання;

• поширення таких знань, які безпосередньо генерують нові (міжгалузеві і мультидисциплінарні) підходи.

Розповсюдження заходів підтримки традиційної високої якості в ВНЗ викликає збільшення ціни на навчання, але й можливості подальшого працевлаштування за фахом стають ширшими, коли високо цінується імідж навчального закладу, який відповідає за майбутнього фахівця.

Суттєве збільшення місць в університетах не виключає необхідності регулювати потоки абітурієнтів, зменшуючи або збільшуючи їх залежно від конкурсних умов.

Широкий доступ до вищої освіти, який базується на справедливості, зумовлений наступними позиціями:

• академічна угода створюється між вищою освітою та суспільством і має значну суспільну підтримку, яка базується на відкритій і автономній системі вищої освіти, де освітні установи стають відповідальнішими у залученні суспільства до цих процесів;

• ця мета досягається шляхом виконання етичних, соціальних та інтелектуальних обов’язків; забезпечення гармонійної індивідуальної та національної співпраці; допомоги у вирішенні національних, регіональних та глобальних проблем;

• розширене адміністрування освітньої системи і її установ на допомогу вирішенню проблем пов’язаних зі швидкими змінами суспільства;

• суттєве збільшення кількості студентів спонукає до вивчення та дослідження зв’язку між закладами вищої освіти, суспільством та ринком праці.

Зростання конкуренції освітніх систем виявляється у створенні “Європейського освітнього простору”, агентств по забезпеченню якості освіти в європейських державах, координації їхньої діяльності з Європейською комісією стосовно забезпечення конкурентноздатності “європейської якості”, а також у перетворенні змісту академічної мобільності в освітніх закладах та їхньому програмному забезпеченні.

Нині конкуренція (на світовому освітньому ринку і на національному) має багато спільних рис і причин виникнення: зокрема існує конкуренція між традиційними і новими постачальниками освітніх послуг до яких можна віднести:

• освітні установи, що пропонують свої послуги за технологіями дистанційної освіти;

• університети і коледжі що розробляють і реалізують стратегію створення віддалених відділів і філій (провінційних, регіональних, зарубіжних);

• конгломерати університетів, де створюються освітні торговельні майданчики і віртуальні університети, що діють як брокери власних і придбаних курсів дистанційної освіти;

• приватні освітні структури, що охоплюють університети і комп’ютерні освітні мережі;

• комерційні освітні установи, метою яких є отримання прибутку і підприємницька діяльність на ринку освітніх послуг.

У Сорбоннській декларації від 25 травня 1998 року, в осно­ву якої покладено саме такі міркування, наголошується на провідній ролі університетів у розвитку європейського куль­турного простору та створення Європейського про­стору вищої освіти який є ключовим шляхом сприяння мобільності та працевлаштуванню громадян, а також розвитку континен­ту в цілому.

Європейські вищі навчальні заклади очолюють створення Європейського простору вищої освіти, беручи за основу принципи Болонської університетської хартії 1988 року. Надзвичайно важливим є те, щоб незалежність і автономія університетів забезпечували постійну адаптацію систем вищої освіти і наукових досліджень відповідно до нових потреб, ви­мог суспільства та розвитку наукових знань.

Знання є універсальною частиною людського спадку. Проте, доступ до нього не завжди є легкими. Академічна мобільність в кожній крайні прагне полегшити задачу у пошуку і використанні знань, базуючись на вивченні кваліфікацій і навичок отриманих в світі. Мобільність стає суттєвим інструментом сприяння здійсненню чотирьох принципів освіти:

• навчатися, щоб знати;

• навчатися, щоб працювати;

• навчатися, щоб жити в злагоді;

• навчатися, щоб існувати.

Основні міжнародні норми стосовно прав людини і доступності освіти давно є аксіомою для будь-якого університету. Гарантією якості освітніх послуг і власного престижу в країнах Західної Європи є положення про те, що іноземець має задовольняти трьом вимогам:

1. домогтися визнання власного документу про освіту тим закладом, де він збирається навчатися.

2. вивчити і засвідчити знання мови,

3. оплатити навчання.

В багатьох європейських країнах існують певні правила щодо прийому на навчання іноземців. Тож, кандидат на навчання повинен розпочати дії за рік до обраного ним моменту початку занять зі звернення до найближчого Посольства (консульства) обраної країни. Інформацію про систему освіти й умови прийому можна отримати через базу даних, а також шляхом звернення до: Міносвіти; університетів та інших закладів вищої освіти; до інформаційного центру з питань порівняння і визнання освіти; довідників про окремі факультети, що містять детальну інформацію про курси.

Стосовно визнання документів про освіту, то кожна особа, яка визнана навченою, щоб продовжити навчання (чи виконання певних функцій) в одній з країн Європейського Союзу, розглядається здатна, робити теж саме і в усіх інших країнах. Було визначено, що мінімальна тривалість повної вищої освіти – 3 роки денного навчання; викладено такі підходи до оцінювання й визнання освітніх кваліфікацій:

• отримана освітня кваліфікація розглядається однаково легітимною і придатною для всіх країн Європейського Союзу;

• аплікант не повинен переконувати компетентні влади іншої країни в достатньому рівні своїх документів; якраз останні мають потурбуватися про те, щоб їх висновки (особливо негативні) були бездоганно обґрунтовані;

• попередня свобода органів оцінювання і визнання вперше обмежена узгодженими положеннями про те, що різниця у змісті навчання визнаватиметься істотною лише тоді, коли йтиметься про ключові позиції навчальної програми, а різниця в термінах навчання – лише при відмінностях у тривалості денної освіти 1 навчальний рік чи більше;

• за наявності неспростовних доказів того, що автоматичне визнання закордонної освіти (з країни А) кваліфікації у країну Б неможливе, влади країни Б не можуть обмежити свої функції повідомленням про відмову, а зобов’язані висловити апліканту свої пропозиції щодо шляхів ліквідації недоліків і прогалин.

Введенні такі обмеження на час розгляду позову про визнання відповідь має бути надіслана через 4 місяці (або й раніше) з моменту отримання заяви і документів.

У вирішенні цих питань є багаторічний міжнародний досвід вивчення і порівняння освіти, існує чимало угод, правил допуску до вищої освіти абітурієнтів-іноземців. Так Франції і Італія, що є членами більшості міжна­родних конвенцій з визнання Ради Європи та ЮНЕСКО, визнають і приймають Міжнародний та Європейський бакалаврати. Німеччина підписала основні конвенції Ради Європи і ЮНЕСКО про визнання закордонних кваліфікацій і міжнародний бакалаврат визнає з тривалістю від 12 років навчання. Визнання освітніх документів для представників цих країн здійснюється автоматично. Велика Британія підписала всі конвенції Ради Європи і ЮНЕСКО про взаємовизнання, повністю визнала Європейський бакалаврат, міжнародний бакалаврат визнала ча­стково. Як не дивно, але США, маючи потужну систему надання освітніх послуг іноземцям, підписали не всі конвенції про взаємне визнання освітніх кваліфікацій, не існує і центрального органу, який би займався порівнянням і визнанням дипломів.

Західноєвропейські учасники Болонського процесу мають не ли­ше довготривалу середню освіту, а й використовують диференційо­ване навчання в останніх класах середніх навчальних закладів. Це зроблено для того, щоб майбутній студент якнайкраще підготував­ся до швидкого й ефективного виконання програм закладів універ­ситетського рівня. Тривалість такого навчання становить не менше трьох років, але поступово зростає кількість тих країн, у яких воно продовжується і чотири роки (якщо учень не виконав програму у відповідні терміни чи вирішив змінити профіль освіти).

Отже, для останнього рівня середньої освіти в західноєвро­пейських країнах характерною є глибока профілізація. Це явище, що існує в них досить давно, стало невід'ємною частиною їх сис­тем освіти. Застосування профілізації значно підвищує рівень знань студентів, а також позбавляє викладачів необхідності проведення додаткових консультацій протягом першого семестру.

Той факт, що учасники Болонського процесу не акцентують увагу на питанні якості підготовки вступників у європейські ВНЗ, засвідчує, на нашу думку, про задовільну роботу європейської се­редньої освіти: загалом першокурсники досить добре підготовлені до продовження навчання у ВНЗ різних рівнів і типів.

Знання мови є обов’язковою умовою доступу до вищої освіти в будь-якій європейській країні, не винятком є Німеччина та Іспанія. Враховуючи порівняну легкість французької мови, екзамени з неї складають без надмірних ускладнень. Чимало кандидатів взагалі звільняються від них через застосування французької мови їх країні (Африка, деякі країни Європи тощо. Більшість французьких університетів також мають мовні курси різного виду і тривалості для іноземців.

Серйозно ставиться до цього питання Італія. До зарахування в університет всі іноземці мають скласти мовний екза­мен, жодний закордонний диплом філолога чи перекладача його замінити не може. Дату і місце мовного тесту повідомляє Міністерство закордон­них справ Італії. Місця в університетах надаються в певному порядку, де певні переваги мають громадяни країн Європейського Союзу (ЄС), далі вони надаються громадянам з країн, що розвиваються, і лише потім громадянам з країн де немає вищої освіти чи з тих, де відсутня бажана програ­ма навчання.

У випадку успішного складання мовного тесту через ліміт місць не за­знають обмеження у прийомі на навчання такі групи іноземців:

• вигнанці, які отримали посвідчення від Міжнародної соціальної служби;

• громадяни ЄС, які мешкають в Італії з батьками чи родичами;

• діти і персонал закордонних посольств в Італії;

• іноземці, які мають грант від уряду Італії.

Від тесту з італійської мови звільняються також:

- володарі атестатів з прикордонних до Італії шкіл, де викладання частково здійснюється італійською мовою;

- випускники Німецької школи в Італії, Французького ліцею і ліцею Сервантеса в Римі, оскільки вони складають італійську на атестат зрілості;

- випускники з Європейських шкіл Бельгії, ФРН, Люксембурга, Франції;

- ті, хто навчався п'ять років і склав екзамен на атестат в італійському ліцеї;

- випускники з міжнародним бакалавратом.

Дуже високі вимоги до знання мови у Великобританії, аж до швидкого і правиль­ного писання.

Для порівняння, в Польщі достатнє знання мови є обов'язковою умовою, але дисертації вищого рівня дозволено писати і захищати міжнародно-визнаними мовами (англійською, німецькою, французькою, російською).

Не менш важливим питанням стосовно навчання іноземців є і цінова політика держави. наприклад в Англії британці платять 1000 фунтів стерлінгів, а іноземці – 6500 – 6800; у країнах Центральної Європи, (Чехія, Словаччина, Угорщина) плату за навчання для іноземних студентів встановлено у 4-6 тис. доларів, в Польщі за деякими спеціальностями навчають за 11 тис. доларів. Найдешевшою освітою в Європі вважається італійська, де мінімум встановлений у 190 доларів, максимум — 570 доларів за рік., З впровадженням “євро” плата дещо подорожчала. У приватних закладах ціна – набагато більша.