2. Болонський процес в історичному аспекті

Спроби надати загальноєвропейського характеру вищій школі фактично розпочалися в 1957 році з підписання Римської угоди. Згодом ці ідеї розвинулися в рішеннях конференції міністрів освіти 1971 та 1976 років, у Маастріхтському договорі 1992 року. Наступні роки характеризувалися запровадженням різноманітних програм під егідою ЄС, Ради Європи, що сприяли напрацюванню спільних підходів до вирішення транснаціональних проблем вищої освіти. Це насамперед програми приведення національного законодавства у сфері освіти до норм, напрацьованих країнами Європи, розширення доступу до вищої освіти і зростання академічної мобільності студентів та їхньої мобільності на ринку праці, створення системи навчання впродовж усього життя та багатовимірні завдання зі зближення освітніх програм і систем, які вирішувались у рамках численних програм TEMPUS/TACIS.

Тож, посилаючись на фламандських авторів Курта де Віта і Верховена, можна виділити три періоди в розвитку тенденції європеїзації вищої школи в другій половині минулого століття.

Перший період (1957-1982 р.) узяв свій початок після Римського договору 1957 р. Конференція міністрів освіти в 1971 р. уже позначила п'ять основних моментів загальноєвропейського виміру в освітніх системах:

1. Взаємне визнання дипломів;

2. Обґрунтування ідеї формування європейського університету;

3. Кооперація вторинної (середньої загальної) і вищої освіти;

4. Створення європейського центра розвитку освіти;

5. Встановлення необмеженого державними кордонами інституту вищої освіти.

У 1976 р. відбулася презентація Програми дій, що містить шість пунктів:

1. Доступ у вищу школу;

2. Визнання дипломів;

3. Загальні програми навчання;

4. Короткі освітні програми;

5. Інформаційна політика;

6. Європейський університетський інститут.

Другий період припадає на 1983-1992 р. Протягом його уточнювалися цілі, задачі і проблеми кооперації вищої освіти на просторі Євросоюзу і насамперед її правові аспекти: надання студентам з різних країн рівних прав у приймаючих їхніх країнах. Під гаслом «Сприяння вільної мобільності викладачів, студентів і дослідників» розгорталися відомі й у Росії проекти COMET, ERASMUS, LINYUA, TEMPUS та ін.

Програма COMET спрямована на посилення взаємодії вищої освіти і промисловості в різних його формах; університетсько-виробничі структури у вигляді регіональних або секторальних консорціумів; університетсько- індустрійні обміни людськими ресурсами; університетсько-виробничі освітні проекти для задоволення нестатків економіки. ERASMUS – програма по розробці погоджених між ВНЗ різних країн навчальних планів і програм. Кінцева мета програми складається в створенні надійної основи для міжкультурного взаєморозуміння і у формуванні нового типу професіоналізму (орієнтованого на роботу в країнах Співдружності). Програма одержала своє ім'я від гуманіста Епохи Відродження Еразма Роттердамського (1469-1536) як символу високої міжкультурної мобільності середньовічних студентів і професорів. LINYUA – програма, яка діє за рішенням Євросоюзу з 1989 р. з метою поширення масового оволодіння хоча б однією європейською мовою і передбачала практику студентів і викладачів у країнах досліджуваної мови. TEMPUS – торкається довгострокових структурних проблем вищих навчальних закладів країн Центральної і Східної Європи.

Третій період зв'язувався з підписанням Маастрихстского договору (1992 р.). У цей час підсилюється звучання ідеї про європейське громадянство, відповідно до якого кожен громадянин країни-учасниці Євросоюзу має цивільні права цього співтовариства (вільне переміщення, висування своєї кандидатури на виборах у комунальні органи і т.п.).

Біла Книга 1995 р. «Вчення і навчання: розвиток суспільства, що навчається,» концентрувалася на трьох визнаних у Європейському Співтоваристві факторах впливу; інформаційне суспільство; інтернаціоналізація; науковий і технічний світ. Ця, спільність факторів спонукала до вироблення напрямків погодженої освітньої політики, що охоплює:

- сприяння виробництву знань;

- зближення освіти й економіки;

- посилення ролі освіти як другого шансу особистості;

- освоєння випускниками щонайменше трьох європейських мов;

(Знання іноземних мов віднесено авторами Концепції до найважливіших складового стандарту освіти цього століття, (передбачається оволодіння випускниками середньої школи на рівні функціональної грамотності як мінімум однією іноземною мовою зі здачею обов'язкового іспиту за курс середньої школи) На жаль, у документі нічого не сказано про державні вимоги до освоєння полі лінгвістичної культури випускниками вищих навчальних закладах (двома-трьома мовами і на якому рівні?).

- затвердження рівної корисності інвестицій в економіку й освіту.

Нарешті Зелена книга «Освіта - підготовка - дослідження: перешкоди для транснаціональної мобільності» (1996 р.) охарактеризувала обмежуючу європейську мобільність фактори правового, соціоекономічного, лінгвістичного і практичного характеру. 1996 р. став також для Європи Роком утворення через усе життя».

Болонський процес мав свою передісторію, основними етапами якої стало розроблення і підписання представниками країн Євро­пи трьох важливих документів:

1) Великої хартії університетів (Magna Charta Universitatum);

2) Лісабонської конвенції (1997 р.) про визнання кваліфікацій для системи вищої освіти європейського регіону;

3) Сорбоннської декларації (1998 р.) щодо необхідності узго­дження структури системи вищої освіти в Європі.

Таким чином, Болонский процес починався задовго до підписання Болонской декларації в лоні процесів європейської економічної і політичної інтеграції.

Тож, сутність і мети Болонського процесу, заявлені в Болонської декларації, являють собою конкретизацію (з урахуванням досвіду минулих десятиліть і нових викликів) цих напрямків.