11. Світова слава пісні Семена Климовського

Що ми нині знаємо про українську пісню сімнадцятого сто­ліття, котра прикрашала оперету, яку 1925 року ставили двісті дев’ятнадцять разів поспіль на сцені Нью-Йоркської опери?

Справді, популярність пісні Семена Климовського «Їхав ко­зак за Дунай» безпрецедентна. Достеменно відомо, що її співали вже в середині вісімнадцятого століття, у тому числі й у північній столиці Росії. Сюжет твору навряд чи варто пов’язувати з яко­юсь історичною подією (скажімо, заснування Задунайської Січі чи воєнного походу на Балкани). Та й сам Дунай у фольклорній традиції нерідко символізував річку. Мотив розлуки козака з коханою дівчиною, образний лад пісні, характер мелодії дають підстави називати її романсом.

У добу романтизму було написано чимало нових текстів, які виконували на мелодію «їхав козак за Дунай». Митці, мовби змагаючись, створювали все нові й нові варіації на тему україн­ської пісні. Ось лише кілька творів, яким вона дала дихання: арія Лести в однойменній опері віденського композитора Кауера, опера Кавоса «Козак-віршувальник», вірш Пушкіна «Козак», варіації для скрипки з оркестром Аляб’єва... 1860 року історик Микола Закревський, умістивши в збірці «Старосвітський банду­рист» твір Климовського, зауважив, ідо ця пісня «відома всій освіченій Європі».

Григорій Нудьга в книжці про Семена Климовського оповів цікаву історію «вживления» пісні «Їхав козак за Дунай» у ні­мецький фольклор. 1808 року в Чорному лісі під Баден-Баденом місцева знать влаштувала «садове свято», у якому брали участь і гості з Росії. На святі був присутній композитор Христоф Тідге, який, почувши пісню про розлуку козака й дівчини, переро­бив твір. З того часу німці вважають цю версію української пісні власним фольклорним скарбом.

А ще через вісім років за обробку пісні «їхав козак за Дунай» узявся сам Бетховен! Композитор був у приятельських стосун­ках з Андрієм Розумовським, послом Росії в Австрії, який у своєму віденському палаці зберігав велику кількість музичних видань. Син останнього гетьмана України, Андрій Розумов­ський, мав сентимент до землі й культури своїх предків. Пам’ять про Батурин жила в цій родині. Можливо, не без впливу Розумовського Бетховен і зацікавився українським музичним фольклором. В обробці генія пісня «їхав козак за Дунай» оновила­ся: голос виконавця зазвучав у супроводі фортепіано, скрипки й віолончелі; притаманна оригіналові маршовість поступилася більш повільним і ніжним тонам.

1925 року світ побачило фундаментальне видання «Міжна­родна бібліотека музики для вокалістів», у шостому томі якого поміж найкращих пісень усіх часів і народів надруковано й укра­їнську – «Їхав козак за Дунай».

Чи міг уявити сивочолий Семен Климовський, чия могила за якихось три десятки кілометрів від Кіровограда давно потра­пила під плуги, що доля виявиться такою прихильною до його пісні, яка облетить усі материки, потрапить до німецького фольк­лору, що її співатимуть навіть американські ковбої?

408 слів 3 журналу

12. Чоловік з ароматом кави

Про Юрія Кульчицького в Україні нині відомо небагато. Українець за походженням, він виконував роль військового аташе та перекладача у Відні. Згодом Кульчицький опинився в австрійській дипломатичній місії в Стамбулі й відіграв важливу роль у легендарній Віденській битві 1683 року, яка фактично зупинила турецький наступ на цивілізовану Європу.

У Відні Кульчицький дістав неформальний статус героя. Як нагороду, крім будинку від магістрату й медалі від короля, рятівник отримав триста мішків кави. Каву залишили в обозі турки, щоправда, австрійці вважали ці зернята кормом для верблюдів. «Полонені» верблюди кавові зерна їсти навідріз відмовлялися. Якби не вроджена підприємливість Кульчицького, кава могла б так і залишитися прикрасою якогось етногра­фічного музею австрійської столиці.

Проте Юрій Кульчицький не розгубився – відкрив кав’ярню спочатку тільки для власних приятелів, утаємничених у смак Сходу. Віденцям кава засмакувала. Не останню роль у цьому ві­діграла колоритна постать рятівника Відня, який засолодив гір­кий напій. Кульчицький, перебравшись у турецький одяг, осо­бисто частував своїх гостей, пом’якшуючи смак кави медом, цукром, а згодом молоком і вершками. За переказом, саме експе­риментатор Кульчицький і винайшов напій, що згодом дістав італійську назву «капучино».

Невдовзі «на каву» до Кульчицького почала заходити місце­ва аристократія. До кави подавали й круасани, за легендою, винайдені сусідом-булочником, намовленим до цього Кульчицьким. Тоді круасани мали й символічний підтекст: у такий спосіб ласуни споживали імітацію турецького півмісяця. Зазви­чай відвідувачі вмочували їх у каву, що згодом стало навіть певною віденською традицією.

У Європі, як і в Туреччині, кав’ярні приваблювали всі верст­ви населення: політиків, комерсантів, творців і звичайних лю­дей. У кав'ярнях виникали нові форми соціальної взаємодії. Купці, фінансисти, страховики в пошуках місця для обговорен­ня спільної справи шукали альтернативу звичайним на той час зібранням. У кав’ярнях художники й письменники, які зазвичай працювали па самоті, мали можливість поспілкуватись один з одним і з іншими цікавими для них людьми.

Триста трофейних мішків із кавою продали. Цей бізнес не розвиватися не міг, адже кавовий герой не лише заслужив по­чесне австрійське громадянство, а й на все життя був звільнений від сплати податків.

Кульчицький помер у розквіті слави в 1692 році. Героя-кавовара поховали під кафедральним собором Святого Стефана, од­ного з найбільших у Відні.

У 1862 році іменем Юрія Кульчицького назвали віденську вулицю, а згодом установили й пам’ятник простому «шляхтичу із Самбора». Європейські кавовари, зокрема фірма «Якобз», певний час мали у своєму асортименті «каву Кульчицького». Тож на Заході «скромний» галицький герой і його добрі справи більш знані, аніж удома. Планується навіть зняти фільм про Ві­денську битву за участю американського актора Мела Гібсона, який грав би короля Яна Собеського. Подвиг бравого галицько­го розвідника, захопленого кавою, також має бути екранізовано.

410 слів За А. Борковським