14. Геній з моєї вулиці

Майже щоранку, ідучи на роботу, я зустрічаю велично-гар­ного сивого чоловіка – мальовничо-довговолосого, з пишними вусами. Він статечно чимчикує або з майстерні додому, або навпа­ки, Це людина, яка створила більше двох тисяч шедеврів, котра, за власним зізнанням, розмовляє зі своїми полотнами, як із рід­ними дітьми. Він їздив із Нью-Йорка до Києва, аби поговорити з тими, хто залишався на Батьківщині, а потім навпаки, щоб не сумували за батьком полишені на чужині. Ще каже, що волів би бути подібним до Шиви – давньоіндійського бога з двадцятьма руками. Може, тоді б зміг, нарешті, написати все задумане.

Стиль майстра справді не піддається жодним хитромудрим класифікаціям. Є в нього пейзажі, портрети, наїв, щось узагалі казкове, грандіозний цикл абстрактних робіт. Усе це неможливо сплутати з роботами інших митців, принаймні в нашій галакти­ці. Пльонтанізм – це назва, яку митець жартома дав своєму сти­лю. Від слів «плести», «пльонтати»: картини ніби створені з клу­бочків чудернацьких ниток.

Улітку 2005 року в Українському домі відбулася найбільша за весь довгий та плідний творчий вік Івана Марчука виставка його творів. Кожен, хто хоч колись бачив ці картини, неодмінно відчув їх невимовний магнетизм, щось таке, від чого не можуть відірватись ані око, ані душа. А тепер уявіть собі, коли таких ро­біт в одній залі аж триста. Люди виходили з цієї виставки, наче після якогось грандіозного духовного ритуалу.

«Світ ловив мене, але не впіймав», – казав Григорій Сково­рода, босоногий філософ і поет, байдужий до пропонованих йому гучних титулів і всіляких мирських гараздів. Ще до знайомства з Іваном Марчуком мене вперто переслідувала думка про подіб­ність долі й характеру цих двох українців. Коли поспілкувався з Іваном Степановичем, переконався: аналогія цілком виправдана. Такі різні часи й така подібна горда творча самодостатність! Така байдужість до слави, зневага до суєтних спокус.

Обох доля носила світами. Можновладці, ображені їхньою незалежністю, обох цькували в древній, мов світ, вишукано садистський спосіб, створивши навколо них психологічну бло­каду. Ім’ям Івана Марчука (як зіронізував сам майстер) у сім­десятих роках лякали молодих художників. Спілкування з «не­правильним» Марчуком автоматично замикало перед ними всі двері. Влада щосили намагалася зробити з нього «неособу», котру не вбивають, не мордують, а за вказівкою згори просто нібито не бачать. Тож Марчук емігрував, вирушив за моря.

Та з комфортного Нью-Йорка, де, до речі, його визнали й полюбили, він повернувся в Україну. А тридцятого вересня 2005 року в Києві було закладено музей художника Івана Мар­чука – культурний центр на Андріївському узвозі, де митець готовий викладати і де будуть зібрані всі його картини.

Тож називаймо речі своїми іменами: серед нас живе геній.

І не треба чекати ще півстоліття, щоб потім це визнати. Спробуймо зробити це просто зараз. Це так приємно, коли часом, просто йдучи на роботу, випадково зустрічаєш на своїй вулиці генія.

430 слів За А. Глазовим