30. Провісники ранку

Звечора пішов сніг тихенький, але густенький...

Коли я прокинулася від сну, було близько четвертої години ночі. Я одяглась і вийшла на подвір’я довідатись, чи сніг пе­рестав, чи йде й досі. Надворі було тепло, морозу не було, сніг уже перестав, зверху вже не йшов, але на землі лежало його чималенько, отже, треба відкидати від хати.

На небі зір не видно, хмарно. І якби не свіжий молодий сніжок, то було б темно. І так було в повітрі тихо-тихо. Вухо прислуха­лось, щоб де-небудь спіймати хоч би який маленький звук, але даремно. І хоча то й ніч була, але щось чудове, прекрасне було в тій тихій і теплій зимовій ночі.

Аж ось десь далеченько, аж від самого поля, мабуть, у Окса­ни Вернигори, заспівав півень. А там ще десь один. Один по одному – і по всій Загреблі пішов їх переспів. Я стою і слухаю, як співають півні, і прислухаюсь до свого почуття, як воно сприймає цей спів, і на моєму серці стає якось радісно. Ні, справді, уночі півні співають інакше, ніж удень. Удень співає півень, та й усе. Однак уночі в майже казковій тиші звуки їхнього голосу зовсім інші. Я не знайду такого слова, такого вислову не знайду, але від того нічного їхнього співу щось радісне вливається в почуття людини, бо ж спів їх – це перед­вісник ранку, світу й сонця.

І я думами своїми лечу в далеке минуле, коли мало було світ­ла, і не було годинників, і кінець безкраїх осінніх і зимових ночей люди вгадували за співом цієї птиці. І в темряві нічній їм було радісно чути той спів, бо він їм казав, що це вже ніч закін­чується й буде ранок, буде світ і сонце.

А скільки в ту далеку старовину складалося страшних і ціка­вих казок і переказів! І всі вони були пов’язані зі співом півня!

І коли в тих далеких людей майже не було чим освітить і світлом укоротить ті довгі безкраї ночі, і та далека людина, безпорадна, як мала дитина, боялася, лякалася тих темних безкраїх ночей і уявляла, що з настанням ночі піднімаються всі страшні потвори й владно чинять над людиною всякі каверзи, лихі й недобрі, і однаково, де б та ніч не заставала людину – чи вдома, чи в дорозі, чи в полі, чи в лісі, – однаково страшно в тем­ряві нічній. І лише спів півня врятовував від тих страхів. Аби тільки хоча б здалеку долетів глас птаха того немудрого, як усі ті страхи-примари плюхали у воду, лягали в могили, ховались у нетрі лісові й зникали в повітрі.

Справді-таки, уночі спів півня інакший, ніж удень.

411 слів За К. Білокур

30. Любити – і в розлуці

Та й нехай плаче, та нехай плаче,

Та нехай собі тужить, а молоденький

Та й новобранець три роки послужить...

На вершині Беєвої гори Тимко й Орися зупинилися і, якось не змовляючись, повернулися обличчям до села, що розкину­лося біля їхніх ніг, покрите світло-сизим серпанком. Довго дивилися вниз, не проронивши ні слова. Там пройшло їхнє дитинство, там жили їхні батьки й діди, там народилася їхня любов, там спіткала їх розлука. Тут, на вершині гори, під ясним небом, на зелених роздоллях пахучого стену, біля рідного поро­га – хто ж знає і хто передбачить, – може, із цією розлукою вми­рає і їхня любов?

• Тимку, я тебе любитиму, з усіх доріг виглядатиму, – тихо проговорила Орися, ніжно беручи його загорілу руку, на долоні якої, як заклепки на плугові, виблискували мозолі. – Буду день і ніч долю просити, щоб ти живим зостався. А не дай Боже що станеться – і моє життя пропаще, більше у світі я вже нікого не полюблю.

На знак удячності він обняв її за плечі й поцілував. Проте див­не і якесь несподіване почуття, що народилося в його душі, охо­пило хлопця. Він відчував, що від оцієї хвилини, на цьому само­му місці Орися вже стала для нього чужою. Вони розлучають­ся, і дівчина буде жити якимось своїм, не відомим для нього життям, а він – своїм, і що на відстані вони навряд чи зможуть перемовлятися серцями так, якби були разом. І хто знає, чи зро­зуміють вони одне одного, відділені безмежними просторами долі, чи залишиться між ними те почуття, що згасне, зникне з часом, з війною, горем і нещастям. Орися була для нього чужою тому, що залишалася тут, у рідному селі, а він ішов хтозна-куди, де кожну хвилину його могли вбити.

Це почуття охолодило Тимка, і він прощався з Орисею швидко й коротко. Але перед тим, як вони мали розійтися, дів­чина подарувала йому згорнуту вишиту хустинку.

• Що це? – запитав Тимко, промацуючи щось м’яке, що пружинило під пальцями.

• То я тобі пасмо волосся відрізала, щоб ти не забув мене, – вона опустила очі, і на її віях затремтіли світлі крапельки.

І ця напівдитяча витівка так схвилювала Тимка, що він довго не міг відірвати від грудей Орисю, і почуття відчуже­ності хтозна-де й поділося. Він усе міцніше й міцніше стиску­вав руками її вузенькі плечі й жадібно вдихав запах її волосся, щоб пронести всіма тими дорогами, якими йому доведеться пройти.

373 слова За Г. Тютюнником