30. Михайлова гора

Зелений пагорб над Дніпром, непомітне з автострад соснове царство над Прохорівкою – селом, що тулиться до великої ріки. Звідси зовсім недалеко до Канева, до Тарасової гори. Здається, вони, гора Тарасова й гора Михайлова, бачать одна одну крізь блакитну дніпровську млу й тихо про щось розмовляють, як розмовляють у Шевченкових баладах степові могили.

Михайлова гора є однією з наших національних духовних святинь. Вона тому й Михайлова, що понад тридцять років, аж до самої смерті, тут жив і творив професор Михайло Максимович.

Змалку Михайло, поза всяким сумнівом, був вундеркіндом. Щось особливе таки дісталося йому від Бога. Після закінчення Новгород-Сіверської гімназії п’ятнадцятирічний хлопець опинився в московській квартирі свого дядька. Проте під його опікою він був лише кілька місяців. Невдовзі Михайло став студентом словесного відділення Московського університету. Після завершення навчання молодого ботаніка залишили для служби в університеті. Одним із приятелів Максимовича був Микола Гоголь, 1833 року він писав Пушкіну: «До речі, мені пи­ше Максимович, що він хоче покинути Московський універси­тет і їхати до Київського. Йому шкодить клімат...»

Першим ректором Київського університету призначили про­фесора Максимовича. Клімат кліматом, а головне те, що його, як і Гоголя, нестримно потягло /додому. Максимовичу довелося займатися налагодженням навчального процесу, господарськи­ми питаннями. У грудні 1835 року Михайло Олександрович подав у відставку з посади ректора через серйозні проблеми із здоров’ям.

Усе-таки деякі листи Максимовича дають підстави думати, що йому знайома була колізія між обов’язком адміністратора й покликанням ученого. Можливо, жило в його душі те вільно­любне сковородинівське начало, яке веліло втікати від спокус світу, ідучи назустріч поклику спорідненої праці?

Тепер він мав зосередитися на науці й педагогічній роботі. Переїжджаючи з Москви, Максимович сподівався, що виклада­тиме в Києві ботаніку або ж зоологію. Проте обставини змусили його перекваліфіковуватися на філолога, що, утім, для автора багатьох московських літературних журналів та альманахів, ви­давця збірки «Малоросійські пісні» цілковитою несподіванкою не було. «Так, ми пана Максимовича вже давно вважаємо своїм літератором», – сказав якось про нього Пушкін.

У Київському університеті професор Максимович читав сло­весність. Ще в Москві він займався дослідженням «Слова о полку Ігоревім». Михайло Олександрович був щедро обдарованою на­турою. Коли жив у Москві, він захопився збиранням фольклору. Його збірка «Малоросійські пісні» відіграла неабияку роль в іс­торії українського романтизму. Доба романтизму взагалі харак­терна пробудженням національного самоусвідомлення, широким інтересом до витоків історії, до фольклору й мов слов’янських народів. Що ж до «Малоросії» з її екзотикою, героїчною й загад­ковою історією, красою природи, то тієї пори в російській і поль­ській літературах запанувала справжня україноманія. Збірка Максимовича тільки підлила масла у вогонь.

Професором університету Максимович залишався до 1841 року, а потім змушений був через хворобу подати у відставку й пере­їхати на Михайлову гору.

Улітку 1859 року Михайлову гору відвідав Тарас Шевченко. Тут і досі стоїть дуб, під яким любив відпочивати Великий Кобзар.

437 слів З журналу