14. Увічнити красу

Вона мала квітку за живу істоту, вважала очима й окрасою Землі, найпоетичнішим творінням серед рослинного царства. Її леліяла, на неї молилася, за потрібною для картини квіткою йшла хворими ногами за двадцять-тридцять кілометрів у ліс під Пирятин чи в мальовничі куточки під Яготином. Сама ніко­ли не зривала квітів і, якщо бачила, що хтось зривав, не дозволя­ла цього робити: гріх! Не приймала дарованих букетів.

Мистецтвознавець Марія Андріївна Кулішова згадує: «Я на­гледіла у вікно автобуса квіткове диво й попросила водія зупи­нитися. Катерина Василівна вийшла із салону й оторопіла від несподіванки: смуга поля понад дорогою аж ген до обрію черво­но палахкотіла цвітом дикого маку. Від захвату Катерина Васи­лівна аж руками сплеснула:

• Яка Божа краса!

• Зараз збігаю й нарву вам букет маків, поставите у вазі — це нагадуватиме вам про поїздку до Києва.

• Ой не робіть цього, дорога Маріє Андріївно! — зойкнула художниця. — Квіти, як і люди, — живі, мають душу! Не рвіть, хай цвітуть на радість людям і сонцю.

І Катерина Василівна зізналася, що, крім чебрецю, м’яти, пижма та любистку (для запаху на долівці), ніяких квітів не зри­вала.

• А як же ви малюєте квіти, Катерино Василівно?

• Сидячи біля стеблинки з квіткою, з натури. Зірвана квіт­ка — уже не квітка...»

Від сусідів-односельців Катерини Білокур доводилося чути й іншу розповідь. Закоханий у юну Катрю хлопець не знав, як привернути її серце. Він зривав квіти, збирав у букет і клав його на гілку дерева при обніжку, яким дівчина бігала на берег. Пер­ший букет її подивував, а вже інші збурили все її єство, вона проклинала шкідника, а коли довідалась, що ті букети їй призначалися, – відшила хлопця, жбурнувши у вічі: «Якщо ти до квітів жорстокий, то на яку ласку мені сподіватися від тебе?»

Так це було чи інакше, а можливо, ця історія з букетом зако­ханого й вигадка, однак ніхто не бачив у неї в руках і в хаті зірва­них квітів. На подвір’ї, у квітнику й у саду їх висівала, саджала, доглядала, а потім з натури наносила на полотно. А рвати — не рвала: не могла!

Навіть їхні назви – сон, барвінок, калина – вимовляла з ніж­ністю й насолодою. І не надавала переваги тій чи тій квітці: кожну любила по-своєму, кожній шукала й знаходила місце на полотні – у гармонії або в контрасті з іншою задля сусідства, приємного для ока й душі. А гармонії та контрастів училась у живої натури, багатої на барви, тони й півтони.

Чи не тому нею, квіткою, Катерина Білокур висповідала вселюдські тривоги й надії, а водночас і власні болі й радощі? І піднесла ту квітку на не досяжний для інших художників п’єдестал. І дивиться вона на нас, сама чи в гурті посестер, як щось дивовижно прекрасне й таємничо незбагненне, ніби скопійована з натури й воднораз набагато піднесеніша, одухотвореніша, ніж у природі. Зображуючи квітку на полотій, Катерина Білокур була ще й художником-мислителем, українським і світовим водночас!

448 слів За М. Кагарлицьким

14. Порцелянова казка

Порцеляна завжди була втіленням краси, витонченості, розкоші, посудом «найкращих домів», гордістю приватних і му­зейних колекцій. У творенні цієї краси й гордості роль фахівця з розпису, який є насамперед живописцем, графіком, важко переоцінити. Доля чаші, настінної тарілки, сервізу чи свічника — у прямому значенні в його руках. Чи набудуть із роками ці тарілки, вази, фігурки статусу художніх цінностей, чи будуть забуті — ось у чому питання.

Нині, коли епоха йде семимильними кроками, мистецтво теж не розмінюється на дрібниці — працює великими мазками. Здається, що тонке, кропітке, технологічно складне й консерватив­не ремесло ручного розпису порцеляни приречене на вимирання. Це заняття вимагає іншого ритму, усамітнення та поміркованої зосередженості, ледь не монастирської тиші.

На щастя, у нашій столиці ще не перевелися добровільні са­мітники, які творять справжню красу. їх можна знайти в Май­стерні колекційної порцеляни, де працюють Олександра Карасьова, Юлія Красна та їхні учні. Життя в мистецтві для цих художниць розпочалось у вісімдесятих роках. Олександра і Юлія пройшли всі етапи великого шляху художниць-порцеляністок. Тепер жінки працюють над серією настінних тарілок із краєви­дами Києва.

Кожна з художниць пропонує свою манеру розпису й автор­ський погляд на дорогі серцю місця. У Юлії Красної – глибина, об’єм, увага до деталей, в Олександри Карасьової – настрій, варіації на тему, вільний політ, мінімалізм малюнка. Роботи Юлії є ніби продовженням української історичної традиції в розписі порцеляни наприкінці дев’ятнадцятого – на початку двадцятого століття. В Олександри Карасьової – Київ умовний, не фотографія, а образ, нагода для вільних асоціацій, легкі вправи для розвитку розумової діяльності. У роботах Юлії майже не буває «білих плям»: її тарілки «наповнені» об’єктом зображення, хай то буде Софійський собор чи Кирилівська церква. Олександра ж на­магається не зафарбовувати порцеляну, а всіляко підкреслювати її білизну. Залишається тільки шкодувати, що роботи, які вже знайшли своїх власників, тепер можна побачити лише на знімках.

Малюнок на порцеляні містить справжній парадокс. У чому ж він виявляється? З одного боку, до фахівця з розпису висувають високі вимоги, як і до будь-якого художника, що взяв на себе сміливість сказати власне слово про світ. Водночас потенційний власник сервізів, чаш, ваз, тарілок за багатовіковою давньою традицією хоче бачити красу в одній застиглій точці, як ліки від хвороб усього світу. Наявність такого парадоксу підтверджують слова художниць. Вони кажуть про білу гладь порцеляни як про полотно, про чистий аркуш паперу. Що тут можна додати? Мабуть, лише те, що чиста краса – це лише ілюзія, недосяжний ідеал, а крихкі предмети з порцеляни – ідеальна нагода про це подумати.

386 слів За І. Герасимовою