26. Вічна загадка любові

Його називали душею поетичного кіно, аристократом духу, блискучим самородком. «Я не знаю більш національного, більш народного генія», – захоплено говорив про нього Сергій Пара­джанов. Доля послала Іванові тридцять чотири ролі у фільмах, більшість з яких увійшла до золотої колекції українського кіно. А може, тому й увійшла, що пропустив їх через своє серце, засві­тив своїми, одному йому притаманними барвами Іван Миколайчук.

Іван захопився театром та акторством ще в дитинстві. У селі був драмгурток, який майже щомісяця ставив спектаклі. Грали всі: і старе, і мале. Проте всі без винятку хотіли грати ролі моло­дих, вродливих, закоханих. Якось ледь не зірвалася вистава п’єси «Безталанна» за Старицьким, бо ніхто з парубків не хотів фати батька Софії – старого Івана. Виручив дванадцятирічний Іван Миколайчук. Його намастили сажею, причепили на плечі горб із соломи й випустили на сцену. Відтоді він став повно­правним членом гуртка й протягом наступних трьох років зіграв тридцять шість прем’єр.

Іван прагнув «учитися на артиста» і, уступивши до театраль­ного інституту, почав зніматися вже з другого курсу. І одразу у фільмах – «Сон» (у ролі Тараса Шевченка) та «Тіні забутих предків» (у ролі Івана Палійчука).

Фільм Сергія Параджанова за повістю Михайла Коцюбин­ського тріумфально пройшов по всьому світові, здобувши три­дцять дев’ять міжнародних нагород, двадцять вісім призів на кінофестивалях (з них двадцять чотири – «гран-прі») у двад­цять одній країні й увійшов до Книги рекордів Гіннесса. Амери­канці назвали на честь Івана Миколайчука малу планету.

А в нього – нові фільми: «Анничка», «Помилка Оноре де Бальзака», «Камінний хрест», «Захар Беркут», «Білий птах з чорною ознакою», «Пропала грамота»... І в кожній ролі він ін­ший, але однаково природний, цілісний, незабутній.

Розповідають, що якось на зйомках у Болгарії Іван зустрівся з Жаном-Полем Бельмондо. Француз спеціально прийшов на знімальний майданчик, довго спостерігав, як працює Миколай­чук, а тоді запросив його поспілкуватися перед відльотом. їм за­пропонували перекладача, але Бельмондо сказав: «Якщо двом таким акторам, щоб зрозуміти один одного, потрібен хтось іще, то акторська справа взагалі нічого не варта на цьому світі». І справ­ді, вони чудово порозумілися.

«Зоряна хвороба» не торкнулася душі Івана. Слава лише спонукала Миколайчука до глибшого осягнення секретів май­стерності, магії кінематографа. Тим часом деякі фільми з його участю влада сприймала як «надто націоналістичні». На «поли­цю» потрапила «Пропала грамота» разом із «Криницею для спраглих» Юрія Іллєнка й іншими «неправильними» фільмами. Дедалі важче стало доводити своє право бути українцем як у творчості, так і в житті.

Лише 1979 року вдалось отримати дозвіл на зйомки «Вавилона-ХХ» за романом Василя Земляка «Лебедина зграя». Цей фільм став режисерським дебютом і другою вершиною творчості митця. Миколайчук написав сценарій за три дні й три ночі, але зумів дати твору безсмертя.

Його фільми залишилися нам як вічна загадка любові.

425 слів За І. Чемерисом