26. Форми буття: природне, соціальне, духовне, їх специфіка та взаємозв’язок.

Буття — це реально існуюча стабільна, самостійна, об’єктивна, вічна, без­межна субстанція, що містить у собі все суще матеріального й духовного світу (матерія і дух перебувають у стані єдності, але водночас вони є протилежними за своєю сутністю). В основі ка­тегорії буття лежить ідея, що реально існуючий світ розвивається в просторі й часі й має внутрішню причину, джерело руху в са­мому собі. Тому буття не є незмінним, нерухомим, безформним, а завжди має певну структуру, у ньому можна виокремити такі відносно самостійні форми:

1.    Буття природного, яке поділяється на буття: а) «першої природи» — сукупність природних умов існування людського суспільства; б) «другої природи» — буття предметів та явищ, створених людиною в процесі перетворення першої природи.

2.    Буття людини — це реальне існування людини, яке також має два аспекти: а) існування людини як частини природи; б) іс­нування людини як суспільної істоти (у суспільних відносинах, активній трудовій діяльності).

3. Буття духовного (ідеального) — існування духовного як самостійної реальності у вигляді індивідуалізованого духовного буття й об’єктивізованого (позаіндивідуального) духовного бут­тя. Це буття охоплює сферу свідомого та несвідомого, є тотож­ним поняттю свідомості (мисленню) індивіда. Існує як духовний світ окремої людини у вигляді переживань, ідей, думок, цінніс­них орієнтацій, переконань, вражень тощо.

4.    Буття соціального – система суспільних процесів, що віддзеркалює буття людини у суспільстві та буття самого суспільства.

27. Філософські закони і категорії, їх специфіка та роль у процесі пізнання.

Категорія ідеального позначає специфічне для людини відображення об’єкта і дії у вигляді суб’єктивного образу (понять, суджень, умовиводів). Ідеальне охоплює всі структурні елементи суб’єктивної реальності. Це будь-яке значення, що існує у формі суб’єктивності, але пов’язане з матеріально мозковими нейродинамічними процесами.

Більшість визначень, поняття ідеального фіксує специфічний характер, спосіб існування свідомості. І це головне.

Ідеальне за своєю суттю характеризується конструктивністю, здатністю втілюватися у дійсність шляхом об’єктивації, упредметнення у формах культури. З різноманітного відбирається той тип чуттєвих і понятійних образів, які найбільше співвідносяться з майбутнім результатом Ії діяльності, з тим, що має бути досягнуте і здійснене людиною.

Закон — це зв'язок між сутностями, який є: 1) об'єктивним; 2) необ­хідним; 3) загальним; 4) внутрішнім; 5) суттєвим; 6) повторювальним. Можна виділити три групи законів: 1) часткові закони, притаманні лише певним формам руху матерії (закони механіки, хімії, біології тощо); 2) загальні закони, притаманні усім або багатьом формам руху ма­терії (закони математики, кібернетики, закони збереження); 3) універсальні закони (закони діалектики). Слід розрізняти закони природи і закони суспільства. Є також динамічні та статистичні закони. У динамічних законах перед­бачення мають однозначний характер — "так, а не інакше піде процес розвитку". У статистичних законах передбачення носять імовірний ха­рактер" — "може бути, а може ні". Останнє зумовлене дією багатьох випадкових факторів. Статистичні закони виявляються в результаті взає­модії значної кількості елементів певної системи. З категорією "закон" пов'язана категорія "закономірність". Зако­номірність є ширшим, ніж закон поняттям. Це сукупна дія багатьох за­конів, що конкретизують, наповнюють певним змістом закономірність розвитку природи і суспільства.