Политвесник

Нехай для нашого прикладу держави Д1 та Д2 утворили політичне об’єднання держав (Д1+Д2) з еквівалентними глобалізаційно-політичними параметрами Д1+Д2(0.6, 0, 0; 0.600001, 0.893, 50; 1, 0.95, 6), а глобалізаційно-політичні параметри держави Д4 стали такими: Д4(0.3, 0, 0; 0.5, 0.3, 1.5; 0.6, 0.342, 1.8; 1, 0.87, 5). Глобалізаційно-політичні характеристики держав Д1+Д2 (еквівалентні політичному об’єднанню), Д3, Д4 та Д5 за прогнозованих умов наведені на рис. 3.

Оцінимо ймовірності утворення політичних об’єднань держав при зростанні (через деякий час) рівня глобалізаційної пов’язаності до 0,7.

У цьому випадку рівні політичних реакцій держав Д1+Д2, Д3, Д4 та Д5 становитимуть 0.940, 0.680, 0.745 та 0.239 відповідно, а коефіцієнти об’єднань кожної пари держав матимуть значення, наведені у табл. 3. На підставі цих коефіцієнтів можна стверджувати, що за інших незмінних умов держава Д4 має найкращі шанси для вступу до Д1+Д2 з утворенням нового політичного об’єднання держав Д1+Д2+Д4. Допустивши, що Д1+Д2+Д4 утворене, необхідно повторно виконати оцінку ймовірностей утворення політичних об’єднань держав за нових політичних і глобалізаційних умов і т. д.

процесах, чи політичне об’єднання держав по-своєму реагують на глобалізаційні процеси.

2.Метод оцінки ймовірностей у дослідженнях політичних об’єднань держав відображає ймовірні політичні (у тому числі об’єднавчі) реакції держав чи політичних об’єднань держав на вплив різних факторів (створюють відповідні інформаційні моделі) без формулювання законів розвитку політичних об’єднань держав, що не суперечить методології та філософії науки. Цей метод у поєднанні з іншими методами та практикою пізнання політичних процесів можна застосовувати при дослідженні закономірностей та емпіричних формулювань законів розвитку суспільних, у тому числі політичних і глобалізаційних процесів.

3.Метод оцінки ймовірностей у дослідженнях політичних об’єднань держав певним чином відображає діалектичні взаємозв’язки між політичними та глобалізаційними процесами, виявленими на підставі аналізу історичного та політичного розвитку держав та їхніх політичних об’єднань у контексті глобалізаційних процесів, тТому його застосування не суперечить ні методології, ні філософії науки.

Перспективами досліджень у цьому напрямі можуть бути:

1) вивчення впливу різних факторів на формування глобалізаційно-політичних параметрів держав і формалізація достатньо достовірних багатофакторних політичних характеристик держав та політичних об’єднань держав;

2) вивчення впливу різних факторів на ймовірності утворення (розпаду) політичних об’єднань держав і формалізація достатньо достовірних багатофакторних ймовірніснооб’єднавчих характеристик держав та політичних об’єднань держав;

3) розвиток методу оцінки ймовірностей стосовно застосування його у дослідженняк розвитку різних суспільних, у тому числі політичних, процесів.

1.Політологія. Кн. 1: Політика і суспільство. Кн. 2: Держава і суспільство/ А. Колодій, В. Харченко, Л. Климанська, Я. Космина. – К.: Ельга-Н, Ніка-Центр, 2000. – 584 с. –

С. 34 – 36.

2.Мангейм Дж. Б., Рич Р. К. Политология. Методы исследования: Пер. с англ./Предисл. А. К. Соколова. – М.: “Весь Мир”, 1997. – 544 с.

3.Ковалів І.І. Глобалізаційні процеси і політичні об’єднання держав// Вісник Львівського університету. Серія міжнародні відносини. – 2003. – Вип. 12.

4.Ковалів І.І. Суть глобалізаційних процесів// Вісник Львівського університету. Серія міжнародні відносини. – 2002. – Вип. 7. – С. 16 – 19.

5.Математика в поняттях, означеннях і термінах: У 2-х ч.: Ч. 2/ О. В. Мантуров, Ю.К. Солнцев, Ю.І. Соркін, М. Г. Федін. – К.: Рад. шк., 1986. – 360 с. – С. 245.

THE METHOD OF VALUATION THE PROBABILITIES IN RESEARCHING THE POLITICAL UNIONS OF THE STATES IN THE CONTEXT OF GLOBALIZATION PROCESSES

Illya Kovaliv

Ivan Franko National University of Lviv

vul. Universytetska 1, Lviv 79000, Ukraine, tel. (0322) 964-132

The method of valuation the probabilities of the formation (decay) of the political unions of the states in the context of globalization processes was described, some conclusions were made and possible longterm researches concerning the theme of this article were pointed out in this article. This method in certain modifications can be used in researching, modelling and prognosing of different social (political specifically) processes.

Key words: method, political unions of the states, globalization processes.

Стаття надійшла до редколегії 27.09.2004, прийнята до друку 30.01.2005.

УДК 341.23

СПІВДРУЖНІСТЬ НЕЗАЛЕЖНИХ ДЕРЖАВ ЯК ФОРМА МІЖДЕРЖАВНОГО КОМПРОМІСУ ПІСЛЯ РОЗПАДУ СРСР

Ігор Мельник

Українська академія друкарства

Серпневий переворот 1991 р. змінив співвідношення сил між республіками і союзним центром. Спроба реорганізувати Союз РСР у Союз Суверенних Держав зазнавала невдачі: номінальне союзне керівництво не мало реальної влади, бо союзні республіки проголосили свою державну незалежність, а деякі з них вже були визнані на міждержавному рівні. Після всенародного референдуму в Україні, яка відмовилася від участі в ССД, керівники Білорусії, Росії та України підписали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав. Започаткований процес завершився на зустрічі керівників незалежних держав Алма-Аті. СРСР як унітарна держава припинив існування.

Ключові слова: союз, співдружність, держава, республіка, договір, декларація, компроміс.

Союзне керівництво постійно наголошувало на результатах референдуму у березні 1991 р., не бажаючи враховувати нової ситуації, яка склалася після поразки ДКНС СРСР, хоч саме тоді розпочався справжній “парад суверенітетів”, роль своєрідного координаційного центра перейшла до Росії. За союзним керівництвом на чолі з М.Горбачовим залишалася номінальна влада. У союзних республіках не було тієї сили, яка цементувала СРСР, звівши федерацію до унітарної держави.

Наприкінці листопада 1991 р. М.Горбачов змушений був визнати: “Дезінтеграція призвела до того, що ми паралізовані. Дезінтегрована держава руйнує суспільство. Нам потрібна надбудова у вигляді союзної держави, без цього економічні реформи захлинуться” [1]. Як випливає з цих слів, Президент СРСР не розумів того, що саме централізація спричинила такий стан економіки великої євразійської держави.

Виходячи з цього, проблему розпаду СРСР і створення на його базі Спідружності Незалежних Держав (СНД) у науковій літературі аналізують у широкому і вузькому значеннях. У широкому значенні ця проблема аналізується в працях, присвячених історії, політичним, економічним і правовим аспектам розпаду СРСР. У вузькому трактуванні цим питанням присвячені, зокрема, мемуари тодішніх політичних діячів [2]. Останнім часом у Росії з'являються дослідження з тенденційною оцінкою тогочасних подій [3]. Як відомо, Державна Дума Росії переглянула попередню ратифікацію Біловезьких угод. Хоч така постанова не може мати практичних результатів, вона засвідчує нове ставлення політичної еліти у сусідній державі до самої Співдружності Незалежних Держав.

Таке ставлення зумовлене тим, що Росія вже від самого створення СНД бачила його майбутнє не таким, як інші колишні союзні республіки. Про це писав Г.Кісінджер ще на початку 90-х років ХХ ст.: “Більшість російських лідерів бачать у Співдружності збереження під російською історичною домінацією того, що ще залишилося від колишнього Союзу. Такі великі республіки, як Україна, Білорусія і Казахстан, вважають

© Ігор Мельник, 2005

Співдружність за перехідний етап на їхньому шляху до повної незалежності” [4]. Висловлену думку підтверджує А.Шутов: “…Тяжко говорити про СНД як доконану геополітично, економічно співдружність. Зруйновані коопераційні, господарські зв'язки між колишніми республіками. Обсяг товарообігу між ними зменшився вдвічі. Свою роль “розвідного” СНД зіграло, а роль об'єднувача – ні” [5].

З’ясувати причини того, чому СНД не виконала ролі об'єднувача, допомагає повернення до його витоків, конкретно-політичних умов, у яких створювалася сама співдружність. Саме таке завдання стоїть у цій статті.

Як відомо, ні союзне керівництво, ні керівництво Росії чи інших колишніх союзних республік не могли уявити нового Союзу без України. М.Горбачов висловлював сумніви напередодні всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. Коли ж референдум підтвердив Акт про проголошення незалежності України, у телевиступі М.Горбачова, як пише А.Плутник, “почали знову проявлятися імперські нотки”, залякування всіх, хто наважиться “відколотися” від Союзу [6]. Горбачовські погрози переглянути міжреспубліканські кордони, які, хоч і завуальовано, прозвучали у виступі, зумовили протилежну реакцію. У республіках незадоволення спрямовувалося проти союзного центра, його позиції як “своєрідної політичної гри із заздалегідь відомим результатом” [7]. Переваги Союзу вже не трактувалися як безсумнівні – і це підтвердили попередні десятиліття. Якщо Президент прирівнював розпад СРСР до катастрофи, то мільйони людей пов'язували з цим розпадом власну свободу.

Республіки оцінювали свої проблеми, виходячи із власних стратегічних політичних й економічних інтересів, які ігнорував центр. Перерозподіл влади здійснювався між союзним центром і республіками, хоч раніше демократичні сили протиставляли владі інтереси народу. Причини відчуження республік від союзного центра намагається з'ясувати Р.Самсонов. Учений зазначає, що про єдиний економічний простір твердять як про неодмінність і обов'язковість, не демонструючи його переваг, а ще залякують смертельною небезпекою, загрожують серйозними санкціями в разі відмови підписати угоду. Проте республіки розходяться, бо упродовж віків недовіра до центральної влади зростала. Недооцінка національного суверенітету, протиставлення його суверенітетові людини не зближує народи, а сприяє відцентровим силам. Упродовж десятиліть панувала “політична настанова – не акцентувати уваги на національному питанні”, хоч Росія пересичена міжнаціональними конфліктами, а проблеми кордонів чи влади інонаціональних районів розв'язувалися силовими методами, що спричинило “почуття образи, усвідомлення зневаженої справедливості, приниження гідності” [9]. Лише відмежувавшись від політики й ідеології КПРС, постгекачепістська Росія може завоювати довір'я й істинно дружнє ставлення інших народів.

Як аргумент на користь Союзу республік нерідко пригадували тисячолітню історію євразійської імперії, а також роль Росії як годувальниці інших народів. Проте приклад Фінляндії, яка, відділившись від Росії, досягла значних економічних і соціальних успіхів, спростовує такий погляд. Р.Самсонов пише: “Серцевиною економічних відносин у нас були і залишаються відносини між росіянами і неросіянами, ширше – між представниками корінного і некорінного населення” [10]. За його твердженням, раніше багато росіян почувалися господарями Росії під назвою СРСР, а тепер мусять вивчати державні мови республік, шанувати закони інших суверенних держав – у цьому одна з причин загострення міжнаціональних відносин, адже тепер росіяни опинилися у колишніх республіках СРСР в статусі національних меншин. Інші народи поза СРСР інтегруються на засадах рівності, а в самому СРСР відносини між народами ґрунтуються на принципі поділу на “старшого брата” і “молодших братів” [11].

Відстоюючи створення єдиного економічного простору, Н.Шмельов вважає, що це неодмінно передбачає: 1) єдину валюту; 2) єдину банківську систему; 3) спільну митну систему; 4) спільні цільові фонди; 5) спільний бюджет. Якщо розрив традиційних економічних зв'язків між республіками буде трагедією для Росії, то для всіх інших – смертю [12]. Доцільно підкреслити, що така думка вченого опублікована після того, як всенародний референдум підтвердив Акт про проголошення незалежності України.

Потуги зберегти Союз призводять до намагань протиставити в республіках народ і еліту. В.Ільюхін зазначає, що “не можна плутати волю народу з волею політичних діячів. Тільки народ, нації, а не парламенти, і президенти мають право на самовизначення. Що стосується волі більшості громадян, то вона твердо висловлена, вони хочуть жити в єдиному Союзі” [13]. Спекулятивність очевидна: для апологетів СРСР існує лише референдум 17 березня 1991 р., тобто ще за часів існування Союзу, а результати всенародного референдуму 1 грудня 1991 р замовчуються.

Ще перед всенародним референдумом московські засоби масової інформації посилили наступи на Україну за її відмову вступати до Союзу Суверенних Держав, створення власної армії і формування національної гвардії, підготовку до запровадження власної валюти – за все, що пов'язане зі створенням національної державності. Особливо спекулювали ці ЗМІ на “долі так званого російськомовного населення”, що Л.Капелюшний називає “не дуже шанобливим визначенням часів перебудови” [14]. Україну ставлять перед вибором: залишитися єдиною в Союзі чи розпастися на кілька “держав” на кшталт новоросійської, донбасської, закарпатської тощо, хоч Україна одна з тих республік колишнього СРСР, яка уникла конфліктів на міжнаціональному ґрунті.

Після проголошення незалежності України союзне керівництво порушило питання про критичний перегляд Указу Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р. “Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР” на тій підставі, що Україна не дала чіткої відповіді на запитання про свою участь у Союзі Суверенних Держав. Мета полягала в тому, щоби владні комуністичні структури півострова забезпечили його самостійне входження до Союзу Суверенних Держав, звісно, якщо російське керівництво відмовиться прийняти цю частину території незалежної України

[15].

М.Горбачов і керівники восьми суверенних держав (Білорусії, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Росії, Таджикистану, Туркменистану, Узбекистану), які підписали Договір про економічне співтовариство, заявили, що не уявляють майбутнього Союзу без України, і висловили переконання, що «багатонаціональний народ України не мислить майбутнього без союзницьких відносин з усіма народами нашої країни, з котрими його пов'язує багатовікова історія” [16]. Номінальний керівник СРСР повторює колишні помилки новоогарьовського процесу, змагаючись із Б.Єльциним за висування ініціатив про майбутнє Союзу. Договір про економічне співтовариство не спроможний розв'язати багатьох принципових питань, тому, вважає М.Горбачов, його треба неодмінно доповнити Договором про Союз Суверенних Держав, який необхідно підписати вже в грудні 1991 р., інакше – Президент СРСР піде у відставку [17]. Протилежну думку висловив Л.Тер-Петросян: “Порушення питання про політичний союз нині нічого не дасть. Республіки лише наблизилися до оформлення економічної угоди і ми повинні дати шанс цьому економічному співтовариству. А питання про політичний союз може зашкодити формуванню економічного співтовариства” [18].

На позиціях збереження Союзу стояли не тільки російські комуністи, а й антикомуністи. За переконанням А.Зінов'єва, повному розпаду СРСР протидіє низка обставин, зокрема розподіл населення по країні, економічні і культурні зв'язки,

заінтересованість околичних республік в експлуатації Росії, неможливість швидкого їх піднесення до західного рівня й окремого входження в світову культуру, залежність від західної допомоги, а також тенденція встановлення в окремих республіках диктаторських, мафіозних режимів. Він твердить, що з часом розпочнеться “повернення до Союзу”, бо інакше роз'єднані частини Радянського Союзу можуть перетворитися в “колонії нового типу” західних держав [19].

Проте відцентрові тенденції посилювалися. Вже на своєму першому засіданні Державна Рада СРСР, до якої входили Президент СРСР і керівники союзних республік, визнала незалежність трьох колишніх союзних республік Прибалтики (Латвії, Литви, Естонії) [20]. Після поразки ДКНС СРСР яскраво проявилися два “революційні потоки”, що почали кристалізуватися ще за перебудови як типової революції “згори”: народнодемократичний і національно-демократичний. Якщо перший потік на політичному рівні характеризується посиленням радикалізму і вимагає повного здійснення прав і свобод громадян, то другий –спрямовується на остаточний і безповоротний розпад останньої світової імперії [21]. А.Бовін підкреслює, що “за кілька днів проявилася повна штучність, повна тенденційність тих конструкцій, на яких тримався новоогарьовський процес Союзного договору”, тому його місце має зайняти “євразійська співдружність націй”

[22].

Номінальне керівництво СРСР не хоче розуміти реальних процесів, тобто переходу реальної влади від нього до республік. Паралельно з обговоренням і узгодження проекту Договору про економічне співтовариство ведеться робота над новим Союзним договором [23].

Однак результати всенародного голосування в Україні зупинили процес формування Союзу Суверенних Держав. Російський керівник Б.Єльцин заявив про визнання незалежності України згідно з демократичним волевиявленням народу, висловив переконання у неодмінності налагодження міждержавних відносин між Україною і Росією при збереженні традицій дружби, добросусідства, взаємоповаги, неухильного дотримання обов'язків, прав людини та інших загальновизнаних норм міжнародного права, адже “відкриваються нові можливості для тісної взаємодії з іншими республіками, формування справжньої рівноправної співдружності суверенних держав” [24].

Правовою основою припинення існування СРСР як суб'єкта міжнародного права стали Біловезькі домовленості, які відтак набули остаточного оформлення в АлмаАтинській декларації. На противагу горбачовській концепції Союзу як єдиної держави лідери України, Білорусії і Росії створили Співдружність Незалежних Держав. М.Горбачов назвав Біловезькі угоди незаконними й антиконституційними, вимагав провести новий референдум щодо долі Союзу РСР, але Л.Кравчук спростував таку позицію [25]. У правовому полі дії керівників трьох держав законні, адже долю Союзу РСР вирішили його засновники, відсутність четвертого суб'єкта-засновника зумовлена тим, що він (Закавказька федерація) вже давно перестав існувати.

Ставлення до Співдружності Незалежних Держав не могло бути однозначним. Безпосередньою передумовою для створення СНД була позиція України щодо Союзного договору. Саме вона спонукала до пошуків іншого варіанта, який був би прийнятний і для України. Росія поступилася – і період існування унітарної держави закінчився [26]. Однак М.Горбачов навіть у Співдружності побачив якусь “формулу державності” [27]. Р.Набієв не сприймав СНД лише тому, що йдеться про об'єднання слов'янських держав [28]. Литовський керівник В.Ландсбергіс назвав СНД “спробою рівноправних партнерів зберегти певну стабільність”, хоч Литва дотримуватиметься беззастережної позиції повної незалежності і не вступить до Співдружності [29].

Спростовуючи хибне тлумачення самої СНД, С.Шушкевич заявив, що Співдружність “заснована не на національних, етнічних ознаках”, бо в угоді передбачено задоволення інтересів усіх людей, незалежно від національної належності, а в проведенні З'їзду народних депутатів СРСР нема жодної потреби, адже на нього не приїдуть депутати від України, Білорусії і частина депутатів від Росії [30].

Становлення СНД було пов'язане з певними суперечностями, оскільки ціла низка проблем вимагала розв'язання, зокрема й питань про участь у ньому держав з переважно ісламським населенням. 12 грудня 1991 р. президенти Казахстану, Узбекистану, Таджикистану, Киргизстану заявили про готовність їхніх країн увійти до СНД як її рівноправні співзасновники разом з Україною, Росією і Білорусією, бо не бачать іншого варіанта виходу з політичної та економічної кризи, але при цьому висловилися за конфедерацію, проти чого виступає Україна [31]. Водночас український парламент ратифікував угоду про СНД, але з поправками, які змінюють її зміст. Приміром, замість координації у зовнішньополітичній діяльності, еміграційній політиці, розвитку єдиного економічного просторі українські парламентарі погодились на консультацію з цих питань [32].

Звісно, вирішальне значення для СНД мала ратифікація Угоди про Співдружність Незалежних Держав парламентом Росії. З виступу Б.Єльцина випливало, що новоогарьовський процес розпочався занадто пізно, а після серпневих подій 1991 р. стало очевидно: розпад Союзу увійшов у нову, останню, стадію і розпочалася його агонія. Він характеризує її так: “Більшість з держав проголосила свою незалежність, схвалила відповідні законодавчі акти. Деякі союзні республіки офіційно вийшли із Союзу і були визнані на міжнародному рівні” [33]. Відмова України від підписання Союзного договору вела до серйозного порушення геополітичної рівноваги в світі, ескалації конфліктів всередині колишнього СРСР. Біловезькі (мінські) домовленості призупинили процес стихійного, анархічного розпаду спільного простору, тому “єдино можлива формула сумісного життя за нових умов – Співдружність незалежних держав, а не держава, де ніхто не має незалежності” [34].

Розпад Союзу РСР, який вже був неспроможний відігравати позитивну роль, конституційно обґрунтований тим, що його засновники не втратили свого державного суверенітету, що підтверджували всі союзні конституції. Проте М.Горбачов вперто не сприймав нових реалій. За його переконанням, угоди в Білорусії започаткували процес створення нової союзної держави “знизу”, хоч йшлося не про державу, а про співдружність держав [35]. А через день зазначив, що тепер треба вибирати між двома шляхами до нового Союзу – “по-новоогарьовськи” чи “по-біловезьки”. За його твердженням, біловезькі угоди не мають “механізму реалізації проголошених цілей співдружності, а також захисту від негативних соціально-політичних наслідків переходу до ринкової економіки” [36].

Нерозуміння нових тенденцій на євразійському просторі М.Горбачов проявив і тоді, коли керівники незалежних держав остаточно вирішували долю СРСР. На їх зустрічі в Алма-Аті він виніс сім пропозицій: по-перше, він запропонував назву “Співдружність Європейських і Азіатських держав – СЄАД”; по-друге, виступив за “громадянство Співдружності”; по-третє, запропонував створити в межах Співдружності спільний “євразійський ринок”; по-четверте, наполягав на єдиній структурі контролю і головного командування “цілісної системи військово-стратегічної безпеки країни”; по-п'яте, вважав за доконечне домогтися міжнародної правосуб'єктивності Співдружності; по-шосте, наполягав на забезпеченні координації співпраці членів Співдружності в галузі науки і культури; по-сьоме, вимагав розгляду процедури правоспадковості на заключному

засіданні Верховної Ради СРСР [37]. Отже, М.Горбачов не хоче усвідомити докорінної різниці між Союзом як єдиною державою і Співдружністю незалежних держав: звідси – його недоречні пропозиції, що стосуються “громадянства Співдружності”, процедури розгляду питань правоспадковості та інших, які слід розглядати на міжнародному рівні, без скликання Верховної Ради СРСР як анахронізму старої системи.

21 грудня 1991 р. керівники незалежних держав на зустрічі в Алма-Аті ухвалили документи, які регулюють становлення і діяльність Співдружності Незалежних Держав. Взаємини між ними мають будуватися на таких засадах: визнання й повага державного суверенітету і суверенної рівності; невід'ємне право на самовизначення націй; рівноправність і невтручання у внутрішні справи; відмова від застосування сили і погрози силою, економічних і будь-яких інших методів тиску; мирне врегулювання спорів; повага прав і свобод людини, охоплюючи права національних меншин; сумлінне виконання обов'язків й інших загальновизнаних принципів і норм міжнародного права [38]. Визнано непорушність кордонів між державами, а водночас відповідальність за збереження громадянського миру і міжнаціональної згоди.

В Алма-атинській декларації зазначається, що зміцнення відносин дружби, добросусідства і взаємовигідної співпраці відповідає інтересам усіх народів, служить справі миру й безпеки. Їх взаємодія ґрунтується на принципі рівноправності, бо Співдружність не є ні державою, ні наддержавним утворенням. Уперше у взаєминах між колишніми республіками СРСР тексти домовленостей були виконані їх державними мовами, тобто мовами Азербайджанської Республіки, Республіки Білорусії, Республіки Вірменії, Республіки Казахстану, Республіки Киргизстану, Республіки Молдови, Російської Федерації (РРФСР), Республіки Таджикистану, Республіки Туркменистану, Республіки Узбекистану, України [39]. Зі створенням Співдружності, яка відкрита для вступу інших держав, СРСР припинив своє існування, а боротьба між центром і суверенізованими республіками завершилася.

Аналізуючи період розпаду СРСР, Н.Андреєв поділив його на три періоди: 1) до новоогарьовського процесу в квітні 1991 р.; 2) від початку цього процесу до створення ДКНС СРСР у серпні 1991 р.; 3) після поразки ДКНС СРСР у серпні 1991 р. [40]. На нашу думку, доцільно виокремити ще четвертий період, починаючи від Біловезьких угод у грудні 1991 р. Він тривав аж до алма-атинської зустрічі.

Співдружність Незалежних Держав стала наслідком своєрідного компромісу між державами, які вирішили зберегти певний рівень співпраці. Нині маємо підстави стверджувати, що справді Співдружність як своєрідна форма “розлучення” суверенізованих республік виконала своє призначення, допомогла уникнути міждержавних конфліктів. Проте вона підтвердила штучність колишнього СРСР, в доцільності існування якого не було органічної потреби, адже різнонаціональна федеративна за формою й унітарна за суттю держава могла існувати лише за умов компартійного тоталітарного режиму. Без компартійної монополії СРСР виявився анахронізмом. Спроба зберегти його під назвою “Союзу Суверенних Держав” зазнала поразки. Як наслідок СРСР перетворився в Співдружність Незалежних Держав, тобто міждержавне формування.

_________

1.Алимов Г. Еще одна попытка остановить распад // Известия. 1991. 15 нояб.

2.Алимов Г. Руководство СССР и России представит новый проект Союзного договора // Известия. 1991.3 дек.

3.Алимов Г., Сбитнев В. В Иркутске к президенту страны много вопросов, но встречают его благожелательно // Известия. 1991. 22 нояб.

4.Алма-атинская декларация // Известия. 1991. 24 дек.

5.Андреев Н. Хочешь мира – готовся к компромисам и уступкам // Известия. 1991. 13 дек.

6.Бовин А. От перестройки к революции // Известия. 1991. 10 сент.

7.Бушкевич М. Беловежское “трио”: каждый играет собственную партию // Правда. 1991. 17 дек.

8.Горбачев М. Участникам встречи в Алма-Ате по созданию Содружества Независимых Государств // Известия. 1991. 20 дек.

9.Горбачев М.С. Декабрь-91. Моя позиция. – М.: Новости, 1992; Кравчук Л.М. Маємо те, що маємо: Спогади і роздуми. – К.: Століття, 2002; Бакатин В. Избавление от КГБ. – М.: Новости, 1992; Яковлев А.Н. Маленькие тайны великого времени // Аргументы и факты. 2000. № 18 та ін.

10.Госсовет СССР признал независимость Латвии, Литвы и Эстонии // Правда. 1991. 7 сент.

11.Демченко И. Цены будут отпущены в трех республиках одновременно // Известия. 1991.11 дек.

12.Заявление Бориса Ельцина о признании Россией независимости Украины // Известия. 1991.5 дек.

13.Заявление Президента СССР // Известия. 1991. 11 дек.

14.Ильюхин В. А порознь нам выжить // Правда. 1991. 12 дек.

15.Капелюшный Л. Кому снится Новороссия? // Известия. 1991. 23 ноябр.

16.Кісінджер Г. Україна, Росія та США // Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персоналії Відп. Ред. Ю.І.Римаренко, І.Ф.Курас. –

К.,1993.– С.514-516.

17.Кожемяко В. Рахмон Набиев: “Союз надо сохранить” // Правда. 1991. 12 дек.

18.Кондратов Э. Филиппов В. Полуостров Крым // Известия. 1991.17 окт.

19.Лацис О. Оппозиция есть. И это хорошо // Известия. 1991. 14 дек.

20.Лашкевич Н. Усилия соседей одобрены // Известия. 1991.11 дек.

21.М.Горбачев о ситуации в стране и о себе // Известия. 1991. 13 дек.

22.Матуковский Н. Создание нового содружества должно предотвратить трагедию

// Известия. 1991.11 дек.

23.Мутятин О. “Советский Союз хоронить рано” // Правда. 1991. 5 сент.

24.Мы не представляем себе Союза без Украины // Известия. 1991. 23 окт.

25.Парламент России ратифицировал Соглашение о содружестве независимых держав и денонсировал договор 1922 года. Из выступления Б.Ельцина перед парламентом России // Известия. 1991.13 дек.

26.Плутник А. Президент в мире иллюзий // Известия. 1991, 5 дек.

27.Протокол к Соглашению о создании содружества независимых государств, подписанному 8 декабря 1991 г. в Минске Республикой Беларусь, Российской Федерацией (РСФСР), Украиной // Известия. 1991. 24 дек.

28.Самсонов Р. Бегство из империи // Известия. 1991, 7 дек.

29.Там само.

30.Там само.

31.Там само.

32.Там само.

33.Там само.

34.Там само.

35.Там само.

36.Тер-Петросяну не удалось добиться признания независимости Армении. Буш занял на переговорах осторожную позицию // Известия. 1991. 16 нояб.

37.Фалин В.М. сумерки богов по-русски. Бывший секретарь ЦК о политическом театре Михаила Горбачева // Совершенно секретно. 1999, № 1; Дугин А. Заговор против СССР // Завтра. 1997. № 44; Голик Ю.В. Карапетян Л.М. Тщетные поиски обьективных причин распада Союза // НГ-сценарий. 1997. 10 июля; Шутов А.Д. На руинах великой державы, или Агония власти. 1991-2003 годы. –

М.: Вече, 2004.

38.Шмелев Н. Шанс на спасение // Известия. 1991, 8 дек.

39.Шутов А.Д. Там само. – С.93-94.

40.Юсин М. М.Горбачев бросает вызов “Славянскому Союзу” // Известия. 1991. 11 дек.

THE CONCORD OF INDEPENDENT STATES AS A FORM OF INTERNATIONAL COMPROMISE AFTER DISINTEGRATION OF THE USSR

Ihor Mel’nyk

Ukrainian Academy of Printing

August revolution in 1991 changed the correlation of influences between republics and union centre. An attempt of reorganization of the USSR in the Union of Sovereign States suffered a defeat because nominal union leaders didn't have a real power because union republics proclaimed their independence, and some of them were recognized on international level. After national referendum in Ukraine that refused participation in the USS, leaders of Byelorussia, Russia and Ukraine signed an agreement about creation of Concord of Independent States. This process finished in the meetings of leaders of independent states in Alma-Ata. The USSR stopped its existence as a unitar state.

Key words: union, concord, state, republic, pact, declaration, compromise.

Стаття надійшла до редколегії 27.09.2004, прийнята до друку 30.01.2005.