Политвесник

починає третя сторона − держава або група держав. Ці правові вимоги, або складові, є за своєю суттю збірними. Якщо один з елементів випадає, то операція може кваліфікуватися як „гуманітарна допомога”, але не може характеризуватися як гуманітарна інтервенція.

Це означає, що, принаймні, п’ять ситуацій не відповідають доктрині гуманітарної інтервенції, навіть у тому випадку, якщо зацікавленість гуманітарного плану у їх контексті присутня:

а) акції з використанням збройної сили на прохання законного уряду (включаючи акції, передбачені угодами). Акції, що належать до цієї категорії, як за своєю суттю, так і з теоретичної точки зору не порушують територіальної цілісності, політичної незалежності чи суверенітету держав, оскільки уряд дає дозвіл на їхнє проведення. Варто відзначити, що існують ситуації, за яких нелегко встановити, що є законним урядом або дійсною згодою, однак цей аспект сам по собі не пов’язаний з поняттям гуманітарної інтервенції;

б) акції, що відбуваються в межах традиційних миротворчих операцій ООН.

Дотепер миротворчі операції ООН завжди починалися на території держави за її згодою і на підставі угоди з ООН. Тенденція, що існує в Секретаріаті ООН і полягає у запровадженні поняття т.зв. операції з припинення вогню або/і за „спостереженням”, не тільки виходить за межі традиційної миротворчості, але й може ґрунтуватися на попередніх угодах з припинення вогню між відповідними сторонами.

в) воєнні операції, які держава починає з метою порятунку своїх підданих за рубежем від неминучої загрози їхньому життю або здоров’ю. Воєнні рятувальні операції, проведені з метою порятунку підданих країни за рубежем, не підпадають під поняття гуманітарної інтервенції, тому що ці операції ґрунтуються на праві самооборони, як це сформульовано в ст. 51 Статуту ООН [5, c.159]. Тут не розглядається ані питання про масштабність і правомочність подібних операцій з порятунку, відповідно до Статуту ООН, ані ситуації, за яких починаються воєнні операції, що включають у себе як порятунок власних підданих держави-інтервента, так і заходи щодо захисту громадян країни від неминучої загрози їхньому життю;

г) акції примусового характеру, що не включають використання збройної сили.

Акції, що підпадають під цю категорію, включають примусові заходи невоєнного характеру. Це економічні і політичні заходи, не пов’язані з гуманітарною інтервенцією, оскільки цей аспект стосується положення Статуту ООН про заборону використання сили [2, c.21];

д) операції, що включають використання збройної сили, які починаються за

відсутності згоди законного уряду, але не містять основних ознак гуманітарного характеру. Як показує практика держав і доктрина, акції, що підпадають під цю категорію, досить важко визначити, оскільки це залежить від (суб’єктивної) інтерпретації „політичних” фактів і дипломатичних декларацій, а також від характеру політичних відносин між державами, що беруть у них участь. Для нас головне те, що тут ми зіштовхуємося з воєнними операціями в контексті, наприклад, сприяння народу у реалізації його права на самовизначення, акцій із запобігання агресії або сприяння урядам у веденні внутрішньої війни (нерідко на відкрите запрошення законного уряду), які, таким чином, можуть підпадати під категорію а, а також з воєнними операціями, на які не було згоди законного уряду, але спрямовані на підтримку або зміцнення економічних і/або політичних інтересів. Однак природа цього типу воєнних операцій і пов’язаних з нею правових питань відрізняється від проблематики, пов’язаної з гуманітарною інтервенцією.

Отже, складається доволі чітке уявлення про інтервенцію як про зовнішнє втручання у внутрішні справи. Таке втручання може набувати різних форм і його крайнім вираженням слід вважати військову інтервенцію.

Водночас, інтервенція характеризується існуванням вагомих підстав, особливо тоді, коли інтервент вдається до застосування сили. В нашому випадку такими підставами можуть бути намагання світового співтовариства або окремої держави вплинути на ті процеси, які відбуваються в державі − об’єкті інтервенції.

Історія має багато прикладів здійснення воєнних інтервенцій окремими державами й міждержавними союзами. Як правило, вони здійснювалися з метою захисту національних чи державних інтересів й мали імперіалістичний характер. Відтак постає питання, чи правомірно вживати термінологію, яка віддавна застосовувалася на позначення неправомірних акцій могутніх держав щодо їх слабших сусідів для окреслення дій міжнародного співтовариства у випадку втручання з метою загнуздати терористичний режим чи запобігти людським стражданням?

В аналізі сучасної концепції миротворчої й гуманітарної інтервенції у всій складності цього явища, що включає в себе суму поглядів на сучасний світовий устрій, місце в ньому держави й міжнародних інститутів, а як похідну − нове розуміння державного суверенітету, ключовим є питання про те, чи є миротворча й гуманітарна інтервенція самостійним об’єктом вивчення, тобто таким, який не має аналогів.

Згідно з підходами деяких авторів, миротворчу й гуманітарну інтервенцію не можна концептуалізувати в межах традиційних теоретичних поглядів на суверенітет і невтручання. Як наслідок, основним постулатом ліберальної доктрини миротворчої й гуманітарної інтервенції виступає твердження про їхню якісну новизну. Суть цієї новизни полягає в принципово нових цілях втручання і якісних змінах у баченні світу і місця в ньому держави. Тому ліберальні теоретики відкидають будь-яку можливість „універсалізації” поняття інтервенції і пропоновані ними визначення цього явища передбачають залежність трактування терміна інтервенція від її причин, мети й моделі здійснення.

Представники школи реалізму послідовно критикують ліберальні погляди на природу інтервенції й прагнуть до так званої операціоналізації цього поняття й розгляду явища поза супутніми факторами. Оскільки вони не є принциповими противниками здійснення інтервенції, в тому числі такої, що має на меті миротворчі й гуманітарні цілі, вони намагаються зберегти традиційне значення і смисл цього поняття, а саме втручання з метою захисту національних інтересів інтервента. Логіка такого трактування вибудовується на традиційному для реалістів баченні ролі і місця держави в системі міжнародних відносин, а більш предметно, – на твердженні, що інтервенція в будь-якій формі спрямована на розв’язання, насамперед, політичних завдань [7, c.26]. Отже, реалістичний підхід до проблем миротворчої й гуманітарної інтервенції вибудовується на підставі твердження про незмінність смислового навантаження самого поняття „інтервенція” й критиці ліберальних поглядів щодо можливостей її здійснення.

Основні контраргументи „універсалізації” чи „операціоналізації” поняття інтервенції вибудовуються на критиці традиційного підходу й акцентуації залежності її суті від кінцевої мети. Адже, по-перше, на сучасному етапі інтервенцію не можна визначати тотожно до того, як її розуміли століття тому, оскільки сама природа міжнародних відносин зазнала змін, що вплинуло і на окремі їх елементи. По-друге, метою інтервенцій, які здійснює міжнародне співтовариство сьогодні, є не утвердження догідного одній окремій державі внутрішнього укладу, а запобігання стражданням і загибелі людей.

Відхід від операціоналізації терміна “інтервенція” характерний для представників так званого нового інтервенціоналізму − течії в західній політичній думці, яка відстоює ідею про можливість обмеження державного суверенітету й існування у міжнародного співтовариства права втручатися у внутрішні справи держав. Найбільшого розвитку такий підхід отримав у колах представників ліберальної й інституціоналістської шкіл західної політичної науки.

Підсумовуючи, можна твердити, що дискусія про місце і роль миротворчої та гуманітарної інтервенції у підтримці міжнародної безпеки може бути зведена до обговорення смислового наповнення цієї формули. Суперечність поєднання в єдиному формулюванні понять “інтервенція”, яке передбачає порушення основного принципу державного суверенітету, й “миротворча” чи „гуманітарна”, що характеризують дії з підтримання миру і безпеки, повинна спричинитися або до якісних змін у розумінні першого, або до визнання юридичної неспроможності другого. І, насамкінець, для ефективного здійснення гуманітарної місії інтервент повинен розв’язувати значну кількість політичних і військових завдань, пов’язаних із припиненням конфлікту на усій території країни чи в її певній частині, що можна визначити як миротворчість. Ці суперечності і є однією з основних проблем дослідження явища інтервенції на сучасному етапі.

_________

1.Abiew F.-K. The Evolution of the Doctrine and Practice of Humanitarian Intervention. - Kluwer Law Int., 1999.

2.Damrosch L. Politics Across Borders: Nonintervention and Nonforcible Influence over Domestic Affairs // American Journal of International Law − 1989. − №80. – P.3-50.

3.Franck T., Rodley N. After Bangladesh: The Law of Humanitarian Intervention by Military Force // American Journal of International Law. – 1973. – Vol.67. – P.274-305.

4.Humanitarian Intervention. Legal and Practical Aspects // Danish Institute of Int. Affairs, 1999. - P.11.

5.Schweisfurth T. Operations to Rescue Nationals in Third States Involving the Use of Force in Relation to the Protection of Human Rights // German Yearbook of International Law − 1980. − No.23. − P.159.

6.Terroryzm we współczesnym świecie. − Warszawa, 2001. − 136 s.

7.Бордачев Т. Новый интервенционизм и современное миротворчество. – М., 1998. – 124 с.

8.Гайдуков Ю. Страны и военные доктрины в меняющемся мире // Международная жизнь. – 1992. – № 12. – C. 21-29.

9.Гареев М. Контуры вооруженной борьбы будущего // Международная жизнь. –1993.

– №4. – C. 75-84.

10.Дерябин Ю. Суверенитет личности выше суверенитета государства. //

Международная жизнь. – 1991. – № 11. – C. 13-20.

11.Дипломатический словарь. – М., 1985. - Т.1. - C.405.

THEORETICAL AND METHODOLOGICAL ASPECTS OF STUDYING OF INTERVENTION

IN THE CONTEMPORARY INTERNATIONAL RELATIONS

Ulyana Kulyk

Ivan Franko National University of L’viv

vul. Universitetska 1, L’viv 79000, Ukraine, tel. (0322) 964-132

The phenomenon of intervention in the contemporary international relations as well as main approaches to its understanding are studied in this article. Special attention is given by the author to the problem of humanitarian intervention and its peculiarities.

Key words: intervention, peace-keeping operations, involving, humanitarian.

Стаття надійшла до редколегії 27.09.2004, прийнята до друку 30.01.2005.

УДК 32. 321

ПРОБЛЕМА ЛЕГІТИМНОСТІ У ПОЛЬСЬКІЙ ПОЛІТОЛОГІЇ Оксана Дащаківська

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, Львів, 79000, Україна, dashchakivska@yahoo.com

Досліджено основні напрямки польської політології кін.ХХст. щодо проблем легітимності, проаналізовано головні напрямки розуміння проблеми провідними польськими науковцями.

Ключові слова: Легітимність, легітимація, легітимаційна ситуація.

Актуальність. Проблема легітимації влади – здобуття визнання та виправдання в очах своїх громадян завжди цікавить суспільствознавців, політологів, політиків. Адже одним цікаво, що потрібно для того, щоб суспільство визнало саме їх як суб’єктів влади, в іншому випадку з боку громадян ставиться питання, а що таке влада і чому її існування толерують, терплять і виправдовують. Відповідь на ці питання передбачає поняття легітимність. Легітимність – визнання влади та її виправдання - не лише характеристика влади, це і необхідна умова її існування, що забезпечує таку складову влади як відносини підпорядкування. Тому дослідження легітимності, здобуття якої є передумовою ефективного існування влади, є одним із важливих аспектів дослідження влади. У суспільствах, що переживають зміни у системі владних відносин виникає особливе зацікавлення проблемами легітимації влади і дуже часто розв’язання проблеми легітимності заставляє по-новому подивитися на легітимність, доповнити зміст поняття, як це мало місце у Республіці Польща. Ця стаття має на меті показати зміст концепту легітимності у розумінні польських дослідників, розглянути основні підходи до її розуміння. Мету буде реалізовано через завдання: розглянути основні підходи до розуміння легітимності польських вчених, їхнє бачення змісту та природи цього явища. Доречно буде припустити, що легітимність – явище соціального характеру, є наслідком соціальної природи людини і співжиття у суспільстві.

Об’єктом дослідження є поняття легітимності, предметом – основні концепти, теорії та підходи до цього поняття у польській політичній думці кінця ХХ ст.

Актуальність даної теми не залишила байдужими американських та європейських вчених ХХ ст.; до неї зверталися Д. Істон, С. Ліпсет, Ч. Міллз, Ж.Л. Шабо та інші. На жаль, монографії цих дослідників не доступні українському читачеві, з їхнім змістом знайомимося за посередництвом російських та польських вчених. Українські дослідники займаються питаннями легітимності досить мало. Варто відзначити працю С. Рябова „Державна влада: проблема авторитету й легітимності”, де автор розглядає владу як суперечливий феномен, а легітимність як спосіб узгодження та розв’язання властивих їй суперечностей.

У польській політичній науці легітимність розуміється передусім як фактор стабільності політичної системи і соціального устрою в цілому. Це притаманно всім дослідникам, і тому більшість з них вважають, що вивчення легітимності належить до сфери соціології політики, теорії держави та права, конституційного права, історії, історії

© Оксана Дащаківська, 2005

політичної думки, соціальної психології. Однак, визначення засобів легітимності породжує дискусії серед польських науковців. Найбільше суперечок стосується щодо насильства як підстави легітимності політичної системи. Дослідження польських науковців можна розділити на дві групи. До першої будуть належати Олександр Зінов’єв, Віктор Заславський, Ян Пакульцьки, В.Сокол, Л. Собов’як, Л.Новак, які розуміють легітимність в її найширшому сенсі як визнання та виправдання політичного устрою і вважають за можливе використання сили. До другої групи дослідників, які розуміють легітимність як моральне і етичне право здійснювати владу належать М.Мароди, Я.Станішкіс, К.Палєцкі.

Однак, для обох напрямків розуміння поняття легітимність спільним є відзначення ролі політичних еліт у легітимацій них процесах. Політична еліта є особливою групою, яке легітимуючись легітимує систему. Більше того, політична еліта здатна самолегітимуватись – знаходити підстави для власної легітимності так і здатність позиціонувати себе як легітимну.

Розглянемо детальніше концепції польських авторів.

Вивчення проблем легітимації в Польщі пов’язано з проблемами забезпечення стабільності залежно від типу політичної системи. Традиційно виділять демократичні та недемократичні системи. Окремо виділяють „радянські” та перехідні системи. Так, відомі польські совєтологи Олександр Зінов’єв, Віктор Заславський, Ян Пакульцьки вважають що у політичних системах радянського у процесах легітимації відбувається пошук додаткових джерел стабільності системи, якими є: висока інтенсивність та величезна сфера насилля, безрефлексійне мовчазне схвалення, яке спирається на призвичаєння до системи або ж на інституційне пристосування, самообмеження особи в інституційних колективах, „масова лояльність” перед лицем офіційного порядку виникає з неможливості реалізації альтернативних візій порядку або ж за відсутності таких візій [ 5, с.12].

Володимир Веселовськи виділяє три способи підтримання влади і тривалого її відтворення, це: насилля, фаталістичне переконання громадян, інтерес громадян до адаптації систем влади. На думку В.Веселовськи, застосування насилля та примусу асоціюється з поліцією, яка арештовує, військовими, які стріляють по демонстрантах тощо. Однак, навіть найбрутальніша влада не може постійно застосовувати насилля. Насилля, на думку В.Веселовськи, влада застосовує у трьох випадках: ситуації, коли ламається право, є реальна загроза для істотних інтересів владної еліти і для залякування своїх громадян. Зазвичай, вистачає страху від застосуванням насилля, ймовірного покарання чи примусу [5, с.12].

В.Сокол погоджується з думкою В.Веселовски і розвиває її. На його думку, попередні три ситуації застосування сили характерні для всіх політичних систем. У тоталітарних системах сфера застосування сили розширюється, можливими є масові репресії щодо особистостей і груп, які котрі не виконують прийнятих норм. Суспільна пам’ять про ці репресії створює настрої безнадії і повної залежності від капризів влади. Також існує ряд поза правних способів, які можуть підсилювати настрій безнадійності, серед них: звільнення з роботи, відмова у видачі паспорта, дискримінація при розподілі різноманітних благ. Пам’ять і загроза репресії дозволяє запустити механізм „страху про запас”, який полягає тому, що громадяни намагаються передбачити очікування і бажання владної еліти, що породжує спонтанні дії, які є відповіддю на владні очікування [5, с.13]. Тривале використання масових репресій і постійний, хоча і ефективний контроль всіх сфер суспільного життя є може також викликати стан масової апатії.

Таким чином, В.Сокол джерелом легітимації вважає деполітизацію населення, що може бути наслідком тривалого застосування насилля та апатії. Деполітизація стосується всіх сфер життя суспільства і, на думку дослідника, полягає у „відстороненні” держави від відповідальності за певні сфери життя суспільства, певні суспільні інститути або ж у перекладання відповідальності на ринкові механізми чи певною мірою автономні неурядові (громадські) організації [5, с.13]. Деполітизація груп людей полягає в утрудненні або ж в унеможливленні творення незалежних інституцій, що артикулюють та агрегують інтереси групи або суспільства в цілому. Інструментами для досягнення такого стану є з одного боку сама сила і загроза її застосування, а з іншого боку, соціалізація та пропаганда. Ефективність деполітизації громадян, а отже і організацій, які б могли напрацювати й пропагувати альтернативні суспільні й політичні програми. Важливим інструментами ізоляції є ізоляція суспільства, відсутність зовнішніх джерел інформації, монопольне право правлячої еліти на інформацію. Все це і породжує апатію, що викликана головним чином почуттям безальтернативності. Суспільної свідомості, що перебуває у стані деполітизації, не може навіть уявити, що можливі інші способи розв’язання існуючих політичних, економічних та соціальних проблем. Розповсюдженим є переконання, що існуючий порядок є не лише природним, але й єдино можливим. Такий стан свідомості поширений у так званих традиційних суспільствах.

В. Сокол легітимність розуміє як стан політичної системи і її елементів через суспільство або ж через знакові групи, які визнаються правомочними, слушними і є однією з умов стабільності соціального ладу (порядку). Легітимація є процесом пошуку та здобуття легітимності системи [5, с.7].

Легітимність як суспільне явище має відповідну мету, і навіть не одну. Значення легітимності в стосунках політичних можна визначити з її функціональності для влади та користі, яку з цього отримують громадяни. З точки зору влади, легітимність має наступні цілі:

1.Наділення влади престижністю, честю: навіть факт де легітимації можна тлумачити

зкористю для політичної еліти: адже вона володіла цим атрибутом до того.

2.Сприяє тривалості політичного ладу, його стабілізації, навіть тоді, коли політичною системою вже вичерпано інші джерела стабілізації.

3.Економить кошти держави, що пов’язані з утриманням апарату примусу.

4.Уможливлює результативність влади та застосування різноманітних засобів влади без застосування примусу.

5.Розширення впливу реальної влади, уможливлює діяльність влади у нових сферах політичного життя.

6.Надає певності у реалізації цілей влади, сили та ефективності шляхом збільшення рівня послуху громадян, виправдання змісту вказівок.

Щодо функцій легітимності стосовно суспільства та громадян, то на думку В.Сокола, вони залежать від політичного режиму. В демократичному режимі, вже наявність демократичних інститутів „заспокоює” громадян, дає відчуття стабільності. Легітимність демократичних суспільств відбувається на раціонально-легальних підставах, і це дає членам суспільства чітке уявлення про форми та способи політичної участі, гарантію дотримання прав, можливості впливу на процес прийняття політичних рішень, участь у виборі політичних лідерів, відкритий доступ до змагань за місце в політичній еліті. І ще однією функцією легітимності в демократичних суспільствах є можливість ставити під сумнів існуючий соціально-політичний устрій.

У недемократичних режимах претензія політичної влади на легітимність також є корисною для громадян, які ціною надання все ж легітимності можуть „зв’язати владі

руки” і вимагати дотримання тих підстав, на основі яких вони цю легітимність надають: традиції, харизми чи легальності. На нашу думку, таке твердження є доцільним щодо авторитарних режимів, тут дійсно громадяни наділяючи владу легітимністю можуть сподіватися на дотримання неформальних норм, що є у цьому суспільстві [5, с.25]. Вважаємо, що здобутком громадян буде також забезпечення певного рівня життя, економічна ефективність політичного устрою. У тоталітарних режимах наділення легітимністю, на жаль, не дає громадянам і того, але визнання влади тут дуже часто означає право на життя.

У ХХ ст. у рамках сучасного лібералізму з’являються етичні концепції легітимації, представником такої концепції є Роберт Нозік. Легітимація розуміється в контексті позитивних підходів, у них політична система і її елементи розуміються суспільством як „відповідні”, „прийнятні”, „відповідають моральним цінностям”. Серед польських авторів це положення підтримав Криштоф Палєцкі. В своїй концепції визначає легітимацію як автономний індивідуальний акт, що здійснюється в умовах, що не загрожують формуванню власних переконань, тобто в умовах, що гарантують реалізацію суб’єктності даного індивіда. Насилля та примус суперечать з фактичною реалізацією суб’єктності або ж можуть успішно переформувати суб’єктність у привілей посадовий або ж формальний. [5, с.20]. Цікавою є концепція легітимності влади польського дослідника К. Палєцкі. На його думку, політична влада не потребує жодних підстав, засад, чи законодавчого закріплення. Її управомочненням є вже сам факт її існування: „існування – джерело влади”[цит. за 2, 132]. Дослідник вважає, що формою легітимності є дозволеність, що дозволяє політичній еліти вибірково використовувати примус. Критерієм легітимності є здатність політичної еліти мобілізувати населення.

Лешек Новак визначає легітимність в рамках немарксистського історичного матеріалізму. Легітимність Л.Новак розуміє як визнання влади та політичної системи. Ступінь визнання визначається відношенням кількості владних рішень, стосовно яких громадянин відчуває повинність до загальної кількості політичних рішень, що були прийняті владою. Чим вищий є у пересічного громадянина рівень відчуття внутрішнього зобов’язання поважати закон, тим вищою є легітимність системи. Довіра громадян до влади залежить від головним чином від співвідношення сил правлячої еліти та суспільства. Це співвідношення, на думку Л.Новака визначається мірою відчуження громадян, що розуміється як рівень політичної автономності. У стані спокою політичної системи визнання громадянами влади є досить високим. Влада мінімально втручається в сферу автономності громадян лише в рамках функцій організатора спільноти. Розширення владного втручання у сферу автономності індивідів спричинює падіння ступеня визнання, а значить збільшує непослух громадян.Наступним рівнем легітимації може бути революційна ситуація, що відповідає загальним очікуванням. І тут результат може бути неочікуваний: збільшення втручання влади в сферу автономності призводить до збільшення ступеня визнання влади. Це передусім пов’язано з діями владної еліти. Л.Новак визначає їх як два процеси: 1) вилучення (вигнання або ж фізичне знищення) людей, які становлять небезпеку для влади. Такі люди визначаються за допомогою поліції, і небезпечними вони є тому, що здатні продукувати власні візії вирішення проблем, політичні та соціальні програми. 2) Це процес залякування інших людей і перетворення позиції слова в позицію думки. Залякані прикладом вигнаних люди відмовляються публічно висловлювати свою думку, настає ситуація, коли говоримо одне, а думаємо зовсім інше. З часом, люди вже вірять в те, що говорять. Отже, як і Олександр Зінов’єв, Віктор Заславський, Ян Пакульцьки, Л.Новак, говорить, що легітимність

системи може бути породжена безальтернативністю. Безальтернативність надає репресивній системі такого ж високого рівня легітимності, як і демократичній.

Інші польські автори Ядвіга Станішкіс під легітимністю розуміє засади, на яких влада отримує послух від громадян без застосування насилля. Андрій Ричард розрізняє визнання (wiarygodosci) влади та її правомочність. Під визнанням влади розуміється як віра у спільні цінності, які становлять основу системи. Правомочність за А.Ричардом – це впорядкування системи і механізмів, через які громадяни включаються до політичного життя. Результатом процесу набуття правомочності є не лише певна міра залученості громадян до політичної системи і не просто забезпечення соціального і політичного порядку. Результатом цього процесу є здобуття політичною системою власної ідентичності. Окрім того, А.Ричард виділяє також пасивну легітимацію, яку він окреслює поняттям „виклик”. Пасивна легітимація – виклик – це несприйняття громадянами політичної системи влади, однак, діють в рамках тієї системи, що і забезпечує її тривалість.

Мирослава Мароди вважає, що поняття легітимності в розумінні згоди громадян щодо певної системи не виправдовується в періоди зміни політичного ладу. Авторка вважає, що прийняття системи владних відносин відбувається на декількох рівнях. Перший рівень - рівень діяльнісний; це рівень дій та поведінки окремих громадян та груп, суспільства, функціонування системи в цілому. Інший рівень – рівень символічний, на цьому рівні суспільство має справу з цінностями і позиціями, що не відповідають офіційно прийнятим. Між обома цими рівнями, що включені до поняття легітимності завжди буде суперечка. М.Мароди робить спробу її розв’язати пропонуючи до обігу поняття „сенс спільноти”, який пропонує вживати замість поняття легітимність. Під „сенсом спільноти” розуміється цінність або ж група цінностей, яка скеровує зусилля суспільства (або значимих груп цього суспільства), а також становить підстави для активного та пасивного прийняття цієї системи. Сенс спільноти є сферою особливого консенсусу між владою суспільством. Виходячи з того, що цінності мають своїх носіїв – суспільні групи, які їх сповідують, консенсус укладається групами, які з одного боку представляють політичну владу і групами, що представляються суспільство. При чому, на думку М.Мароди, консенсус є результатом торгів між цими суспільними групами, в наслідок якого група, що представляє владу зобов’язується підтримувати цей тип політичного ладу і реалізовувати „сенс спільноти” – цінності, що є важливими для суспільства; з іншого боку суспільство в ім’я тих же цінностей зобов’язується підпорядковуватися владі. Таким чином, у М.Мароди сенс спільноти є метою політичного ладу та його результатом, однак з іншого боку він же є рушійним механізмом політики та організації суспільства. Важливим є той факт, що акторами процесу угоди та „торгів” є суспільні групи а не абстрактні поняття влади і суспільства. Для прийняття і реалізації сенсу спільноти не потрібна стовідсоткова участь всього суспільства, важливо, щоб у цьому взяли суспільно значимі групи, однією з яких політична еліта.

Думку про важливу роль політичної еліти продовжує інший польський дослідник. В.Сокол, який вважає, що політична еліта є важливим елементом політичної системи, вона також здобуває визнання, більше того, політична еліта – група, яка може самолегітимуватися. Це означає, що вона може створювати самостійно створювати передумови для отримання суспільної легітимності, або ж позицію вати себе як легітимну. На думку В.Сокола передумови для само легітимації еліти є уявлення суспільства, яке схильне персоніфікувати владу, переносити її ознаки на конкретних людей і навпаки. Наприклад, втрата елітою владних позицій означає зміну політичного

ладу, услід за Б.Хорватом повторює В.Сокол: „крах політичного режиму починається з морального та психологічного відступу еліт” [5, с.24].

Для Лешека Собков’яка легітимність є передусім засобом політичної влади він вважає, що найпоширенішими формами легітимності є пристосування, послух і дозволення. Легітимність як явище стосується всіх сфер суспільного життя, і тому автор вважає за доцільне виділяти окремо легітимацію політичну, під якою розуміє складний, різнонаправлений і багатоаспектний процес витворення сприйняття для політичної системи і суб’єктів політичної влади [4, с.156].

Дослідник вважає доцільним виділення рівнів політичної легітимації, такими рівнями є норми, переконання і поведінка. Перший рівень дає змогу переконатися, що політична система і політична еліта може керуватися існуючими формальними і неформальними нормами. Норми, якими керується еліта відповідають формальним нормам і неформальним цінностям суспільства, то можна стверджувати, що політична влада має легальний характер. На другому рівні важливими є переконання громадян, які стосуються уявлень про правомочність походження влади. Наприклад, важливим є уявлення про те, якими якостями має володіти політична еліта, на основі яких і легітимується еліта. Однак, Л. Собков’як визнає, що у суспільствах існує водночас дуже багато переконань з кожного приводу. Для процесу легітимації важливим є „мінімум спільних переконань” керівників та керованих. Третій рівень – поведінка – включає в себе реальні дії громадян та їх груп по відношенню до політичної еліти, моральні та емоційне виправдання існування даної політичної системи. На цьому рівні відбувається і процеси самолегітимації політичної еліти. [4, с. 157]

Визначення рівнів легітимації відповідає уявлення про рівні англійського дослідника Д. Бітема (D.Beetham), який однак не виокремлював політичну легітимність, а визначав її як універсальну характеристику влади. Важливим у процесах легітимації вважав публічну згоду, особливі відносини між керівниками та керованими, процедури, дії та церемонії.

Значну увагу Л. Собков’як приділив чинникам легітимації, адже це динамічний процес, який включає в себе не тільки політичні елементи. Та найважливішими чинниками легітимації є відносини між політичною елітою і суспільством. У цих відносинах гіпотетично модна виділити три ситуації: домінація співпраці, рівноваги і переважання боротьби. Окрім того чинниками легітимації є: культурні й нормативні основи суспільства, демократичні інституції, поведінка політичних еліт, структури політичної системи та їх вплив у неполітичних сферах життя суспільства, суб’єктивні підстави легітимації, до яких належать особливості ментальності, політичної культури тощо. [4, с. 160]

Серед польських дослідників варто відзначити науковця Тадеуша Бєрната та його працю „Легітимність політичної влади: елементи теорії”. Автор робить огляд сучасних концепцій легітимності політичної влади, а також пропонує власне бачення проблеми. Легітимність, на його думку, є особливим видом відносин між суб’єктами політики і оточенням соціальної та політичної дійсності. Вона є повсякчасною згодою що вважати політичною та соціальною дійсністю [1, 28]. Як і інші польські дослідники він вважає, що легітимність є базовою стабільністю соціально-політичного порядку, і тому легітимності потребує вся система суспільного буття на макро- і мікрорівнях. Відповідно, об’єктом процесу легітимації є: макростурктурні організації (передусім інтегровані етнічні групи), що орієнтовані на політичні дії, що реалізуються колективно, владні інституції, нормативні системи, які регулюють політичні відносини, реальні

політичні дії, способи та форми комунікації, що мають місце в рамках політичної сфери, політична еліта.

Сама ж легітимація розуміється у цікавий спосіб як, „безкінечний пошук початку у ланцюгу наділення правомочністю, який немає результату, але не є беззмістовним, тому що часто відкриває нове або інше у висвітленні аспектів буття людини у світі [1, 28]. Він виділяє особливий стан суспільства – легітимаційна ситуація, саме в умовах цієї ситуації артикулюються легітимаційні вимоги суспільства та пропозиції політичної еліти, що має доступ до влади.

Т.Бєрнат розрізняє два типи легітимації: легітимація атрибутивна і конститутивна. Атрибутивна легітимація є включена до політичного мислення, це і є визнання політичної системи та її елементів відповідно до архетипів політичної свідомості. Конститутивна легітимність передбачає наявність інститутів та норм, на основі яких визнається вся система.

Отже, дослідження легітимності те легітимації у польській політичній думці відбувається в руслі європейської та американської політичної науки. У своїх роботах всі польські дослідники звертаються до М.Вебера, його напрацювання лежать в основі досліджень. Польські дослідження в галузі легітимності ще раз підкреслюють актуальність проблем легітимності, а також її значення як фактора стабільності політичної системи.

_________

1.Biernat T. Legitymizacja wladzy politycznej. Elementy teorii. Torun. 2000. c. 217.

2.Cmaj M., Zwigrodzki M. Wprowadzenie do teorii Politiki. Lublin. 1998 c.256.

3.Sobkowiak L. Legitymizacja polityczna / Studia z teorii polityki. – Wroclaw. - 1997. – T

2.c. 149 – 162.

4.Sobkowiak L. Delegitymizacja polityczna / Studia z teorii polityki. – Wroclaw. - 2000. – T

3.c. 113 – 129.

5.Sokol W. Legitymizacja systemov politycznych. Lublin: Wydawnictwo universytetu Marii Curie-Sklodowskiej. – 1997. – 205 c.

THE PROBLEM OF LEGITIMACY IN POLISH POLITICAL SCIENCE

Oksana Dashchakivska

Ivan Franko National University of Lviv

vul. Universitetska 1, Lviv 79000, Ukraine,dashchakivska@yahoo.com

The author analyzed the definition of the legitimacy phenomena in Polish Political Science, defined the approach in its understanding.

Key words: Legitimacy, legitimization, legitimate case.

Стаття надійшла до редколегії 27.09.2004, прийнята до друку 30.01.2005.