Политвесник

іслам, вони шукали шляхів для вираження незгоди з цією релігією. Крім свого зв’язку із зороастризмом, вони послабили концепцію ісламу своєю багаторелігійною диверсифікацією. За віросповіданням курдська спільнота представлена шафіями, суфіями, язидами, християнами та іудеями (150 000 в Ізраїлі). Іслам зазвичай використовувався арабами, турками та персами для здійснення своїх націоналістичних та експансіоністських цілей у Курдистані. Вихід з ситуації деякі дослідники (Сімко Кадер) вбачають у переході курдів в іудаїзм і християнство. Майбутнє Курдистану полягає в такому випадку в збалансуванні пропорцій трьох релігій. Вищий відсоток курдівхристиян та іудеїв зблизить їх з християнським та іудейським населенням у регіональному та світовому масштабах.

У багатьох арабських країнах євреї і християни розмовляють арабською мовою і мають спільну з мусульманами історію. Наприклад, в Йорданії проживає велика кількість арабських християн, які мирно співіснують з мусульманами. В Лівані ситуація суперечлива. Більшість дослідників стверджує, що мусульмани і християни-мароніти мають спільну національну ідею, конфлікт між ними був спровокований Ізраїлем, а не внутрішніми причинами. Натомість інші виділяють три типи ліванського націоналізму. Першим є сирійський націоналізм, який закликає до інтеграції Лівану, Сирії, Іраку, Йорданії та Палестини для формування Великої Сирії. Другим є панарабський націоналізм, який прагне до уніфікації 22 арабських держав. Третій, який підтримує ліванський уряд, базується на незалежності Лівану, яка доповнюватиметься економічним співробітництвом з іншими арабськими державами. Кожна модель має свої погляди на час виникнення Лівану і різний ступінь підтримки християнами і мусульманами. Спільним для ліванців є, за визначенням соціолога Майкла Білліга, “банальний націоналізм”. Їх єднає ліванський прапор і символ Лівану – кедр. Ліван дотримується османської системи урядування, коли кожна конфесія перебуває під владою провідної фігури. У Лівані конфесійна належність переважує прив’язаність до країни.

Усі повороти іранської внутрішньої політики в ХХ ст. можна пов’язати з еволюцією іранського націоналізму. Визначальний вплив на іранський націоналізм предусім династія Пехлеві. Засновник династії Реза Шах Пехлеві допоміг сформувати іранський націоналізм шляхом переплетення його з світською ідеологією і обмеженням впливу ісламу. Реза Шах вимагав, щоб у міжнародному співтоваристві країна іменувалася Іраном, а не Персією. Іран означає “країна аріян”, отже, Реза Шах мав за мету підкреслити етнічну різницю між іранцями та арабами. Цим він хотів применшити арабський, а саме ісламський вплив на іранську історію. Реза Шах прагнув секуляризувати державу на зразок свого кумира – Мустафи Кемаля Ататюрка. Мухамед Реза Шах розвинув ідеї свого батька стосовно світського націоналізму. Він повстав проти тиранії “червоних і чорних”, де “чорними” вважалися клерикали, а “червоними” – комуністи.

Спроби Шаха маргіналізувати іслам і створити світський іранський націоналізм провалилися з перемогою Ісламської Революції. Однак новий ортодоксальний ісламський режим був змушений скористатися ідеями світського іранського націоналізму у війні проти Іраку. Саддам Хусейн трактував цю війну як боротьбу проти персівязичників, яка ведеться мусульманами, що вже підкорювали цю країну. Іран у відповідь використовував націоналістичну риторику своїх попередників. Згодом ісламський режим змінив трактування іранського націоналізму, частково замінивши його релігійним фундаменталізмом [12].

В Індії конфлікт розгорівся з приводу концепції нації-держави. Теорія “двох націй” народилася внаслідок суперництва двох світських еліт, які представляли мусульманську та індуїстську спільноти. З боку індуїстів ідею “двох націй” відстоювали не релігійні, а світські лідери, яких представляв Вір Саваркар. Ідея релігійного націоналізму вперше

була озвучена саме на індійському субконтиненті. Мусульманські релігійні лідери виступали за “об’єднуючий націоналізм” на релігійному ґрунті. Мусульманська Ліга, яка заявила про себе як про єдиного представника індійських мусульман, відкинула концепцію “об’єднуючого націоналізму” і розвинула теорію релігійного націоналізму. Найбільш відомим теоретиком, який заперечував теорію релігійного націоналізму, був уже згадуваний Маулана Хусейн Ахмад Мадані.

Поштовхом до розгортання діяльності бенгальських націоналістів стали події 1905 р., коли Бенгалія був розділена британцями [13]. Британський уряд був змушений анулювати своє рішення 1911 р. Ситуація змінилася 1947 р., коли Бенгалію поділили на релігійній основі, а Конгрес виступив проти незалежної Бенгалії. Саме 1947 р. Східна Бенгалія стала Східним Пакистаном і об’єдналась із Західним Пакистаном на основі релігії. У 1971 р. Бангладеш здобув незалежність і відмовилась від мусульманського націоналізму, наголосивши на лінгвістичній спільності. Бангладеський націоналізм важко окреслити. Якщо мова становить основу державності, як розцінювати становище Західної Бенгалії, яка є частиною Індії? Політологи вирішили заперечити існування бенгальського націоналізму і зосередитися на бангладеському. Релігія є важливим елементом у конструюванні бенгальської національної ідентичності. Для того щоб отримати генеалогічну легітимність, бенгальський націоналізм звернувся до мусульманської спадщини [14].

У випадку Малайзії малайський націоналізм відіграє важливу роль незалежно від ісламу. Нелегко розмежувати малайську та ісламську ідентичність. Остання не поширюється на мусульман Малайзії індійського походження. Саме малайський націоналізм є домінантним в Малайзії, а основна політична партія УМНО представлена переважно малайськими мусульманами. Малайські мусульмани організувалися під гаслами малайського ісламу, який характеризується унікальними культурними характеристиками і не має спільної культурної чи історичної спадщини з іншими мусульманами за межами Малайзії. Більшість мусульман походили з сільських областей, а за освітнім та економічним рівнем значно поступалися малайзійським китайцям.

Індонезійський іслам також має свої неповторні культурні та історичні характеристики. Індуїзм був основною силою в Індонезії впродовж раннього Середньовіччя. Отже, спостерігається значний вплив індуїзму на індонезійський іслам, особливо на яванський [15]. Нідерландські історики до 1940 р. розглядали всі націоналістичні рухи як порушників закону і суспільного порядку й іноді трактували індонезійський націоналізм як контрольований міжнародним комуністичним рухом. Для націоналізму в Індонезії важливим є період від 1910 р. до 1930 р., до 1927 р. він мав провінційне забарвлення. Навіть націоналістична організація Сарекат Іслам, хоч і включала членів з інших островів, залишалася суто яванською. На інших островах націоналізм підтримувався місцевою феодальною елітою і базувався на традиційних уявленнях адату, тому його не можна розцінювати як сучасний [16].

У своїй статті “Націоналізм, іслам і марксизм”, опублікованій у журналі “Індонезія Муда”, Ахмед Сукарно закликав до об’єднання усіх націоналістичних течій для боротьби за незалежність. У 1927 р. він доклав зусиль до створення Індонезійської націоналістичної партії і став першим її головою. Партія наголошувала на масовій організації, відмові від співпраці з колоніальними властями і досягненні незалежності, активно пропагувала індонезійський світський націоналізм.

Ідеологічне поєднання націоналізму, ісламу і марксизму призвело до появи принципів “панча шила” (санскрит – п’ять стовпів), які Сукарно виголосив у промові 1 червня 1945 р.:

•націоналізм – національне єднання, а не ультранаціоналістичне домінування;

•інтернаціоналізм – правління однієї нації серед рівних собі;

•представницька демократія – представництво основних груп;

•соціальна справедливість – слідування марксистській філософії;

•побожність – хоча держава залишається світською [17].

Прагнення фундаменталістів щодо ортодоксальності ісламу, за якої всі суспільні інституції будуть підкорятися нормам шаріату, не здобули прихильності еліт Малайзії та Індонезії. Ці вимоги були розцінені як такі, що суперечать модернізації. Малайзія обрала стратегію адаптації і кооптації, Індонезія намагалася юридично “деполітизувати” іслам.

Будь-яка спроба придушення національної ід національної ідя на радикальному ісламі, провокує вибух політичного насильства. Найбільше і найкраще організоване серед індонезійських військових угруповань “Лашкар Джихад” виникло як відповідь на початок громадянської війни між християнами і мусульманами на Молуккському архіпелазі 2000 р. Ідеологічно цей рух дуже близький до саудівських релігійних угруповань [18]. Абдурахман Вахід прагнув витіснити “Лашкар Джихад” з Молукки, але організація отримала підтримку з боку поліції та армії. Вона перекинула тисячі бійців до Амбону та інших конфліктних точок в Центральному Сулавесі та Західному Папуа. В цих районах налагоджено тісну співпрацю з індонезійськими військовими, особливо з силами спеціального призначення Копасус.

На Філіппінах і в Таїланді проблема з фундаменталістами полягає у сепаратизмі, однак малоймовірно, що їх мета буде реалізована. На Філіппінах еволюція мусульманської автономії насамперед залежатиме від результату політичної кризи. І в Таїланді, і на Філіппінах можливе об’єднання сепаратистів з комуністичними повстанцями.

Релігійна складова виступає лише одною з передумов успіху націоналізму. Зазвичай спільна історія, культура і мова є тими чинниками, на основі яких з’являється і розвивається націоналістичний рух. Проте не можна заперечити мобілізаційної привабливості релігії. Релігійний фактор дає змогу безболісно провести легітимізацію націоналістичного руху в свідомості людей. Поступ націоналізму в мусульманському світі залишається неоднозначним явищем. Залежно від місцевої специфіки, успішними ставали і секуляризовані, і радикально ісламські націоналістичні рухи. Занепаду ісламу і націоналізму, який прогнозували після закінчення “холодної війни”, не сталося. Якщо в епоху “поліцентричності” питання політичного колоніалізму було знято з порядку денного, то економічний і культурний неоколоніалізм загрожує багатьом мусульманським країнам. Тому не виключено, що іслам і націоналізм, незважаючи на відмінність у засобах боротьби, об’єднаються для подолання залежності цих країн від “центрів впливу”. Однак іслам і націоналізм – не паритетні величини. На думку автора, релігійна складова превалює. Іслам має потенційну можливість трансформувати кінцеву мету націоналізму – через появу ефективно діючих національних держав перейти до “глобалізованої по-ісламськи” умми.

_________

1.Націоналізм. Антологія. – К., 2000. – C. 14.

2.Там само. С. 18.

3.Political Dimensions of Islamic Fundamentalism // Digest of Middle East Studies. 1996 – Spring – Р. 10.

4.Engineer Asghar Ali. Islam And Nationalism - Secular Perspective // Institute of Islamic Studies and Centre for Study of Society and Secularism, 2002 November.

5.Robinson, F. Islam and Nationalism. // Hutchinson and Smith. Nationalism. – Oxford: Oxford University Press, 1994. – Рр. 13-27.

6.Mawdudi Abul Ala. Nationalism and Islam. – Lahore, Islamic Publications, 1947.– Р. 10.

7.Еспозіто Дж. Ісламська загроза. Міф чи реальність? – Львів, 2004. – Ст. 70.

8.The Ottoman Grand Orient: Freemasonry, Nationalism, and Revolution in the late Ottoman Empire

9.William Weisberger, ed. – Essays Concerning European and American Freemasonry Boulder, CO: East European Monographs, 2002. – Р. 46.

10.Dawisha Adeed. Arab Nationalism & Political Islam: Issues Of Identity & Problems Of Democratization // Lecture Summary from March 28, 2000, at the University of Maryland, College Park. – Рp. 1-5.

11.Еспозіто Дж. Ісламська загроза. Міф чи реальність? – Львів, 2004. – Ст. 78-81.

12.Zakria Yamin. End of Arab Nationalism. 03-02-2004, http://paknews.com/PrintPage.php?id=1&date1=2004-02-03&news2=articles1

13.Yousefzadeh Pejman. The Future of Iranian Nationalism. // Social & Cultural (Weekly) – 2003 – May 25. – No. 10.

14.Kabir Muhammad Ghulam. Changing Face of Nationalism: The Case of Bangladesh. – New Delhi: South Asian Publishers, 1994. – Р. 201.

15.Samaddar Ranabir. Paradoxes of the nationalist time: Political essays on Bangladesh. - The University Press, Dhaka, 2002, Bangladesh. – Рр. 5-17.

16.Ali Engineer Asghar. Nation State Religion And Identity. // Institute of Islamic Studies and Centre for Study of Society and Secularism. - 2000 – 31 May.

17.Eickelman Dale F. The Coming Transformation Of the Muslim World. // Middle East Review of International Affairs Journal. Vol. 3, No. 3. – 1999 – September.

18.Crib Robert. Nation: Making Indonesia. Donald K. Emmerson (ed.) // Indonesia Beyond Suharto: Polity, Economy, Society, Transition. Armonk. – New York: M.E. Sharpe, 1999.

– Рp. 3-38.

19.Noorhaidi Hasan. Faith and politics: the rise of the Laskar Jihad in the era of transition in Indonesia // Indonesia. – (2002) 73. – Рр. 145-169.

ISLAM AND NATIONALISM: COOPERATION AND CONTRADICTION OF IDEOLOGIES

Stepan Trokhymchuk, Solomiya Zinko

Ivan Franko National University of Lviv

vul. Universytetska 1, Lviv 79020, Ukraine, tel. (0322) 964-132

The article discusses the interrelations between Islam and nationalism. The phenomenon of religious nationalism is analyzed additionally, taking into consideration such factors as modernization, reaction on the secularism and the end of the Cold War. Moreover, the Madani’s concept of composite nationalism based on idea the exterritorial Muslim community is reviewed. Special attention is drawn to the capability of Muslim nationalism to overcome cultural and economic neocolonialism.

Key words: nationalism, Islam, Ummah.

Стаття надійшла до редколегії 27.09.2004, прийнята до друку 30.01.2005.

УДК 341.123:32

ООН ТА ГЕОПОЛІТИЧНІ ВИКЛИКИ СУЧАСНОСТІ: РОЛЬ ТА ЕФЕКТИВНІСТЬ ОРГАНІЗАЦІЇ У ВИРІШЕННІ ГЛОБАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ

Валерій Кучинський

Надзвичайний і Повноважний Посол, Постійний представник України при ООН

Розглядається роль ООН як єдиної міжнародної організації, здатної вирішувати глобальні проблеми.

Ключові слова: ООН.

За традицією, "круглі дати" чи ювілеї людини, країни або ж міжнародної організації збирають велику кількість гостей, які урочисто віншують ювілярів, віддають належне досягнутому і бажають нових звершень на майбутнє. Це правило спрацьовує і для Організації Об'єднаних Націй: десятки глав держав та урядів, осіб королівської крові, міністрів та інших поважних персон збиралися у Нью-Йорку на відзначення 50-річчя ООН 1995 року та на Саміт тисячоліття 2000 року. До наступної "круглої дати" в житті Організації ще досить далеко, тож чергова 58-а сесія Генеральної Асамблеї ООН стала винятком із правил: у загальнополітичній дискусії восени 2003 року взяли участь 50 президентів, близько 30 прем'єр-міністрів і понад 90 віце-прем'єрів та міністрів закордонних справ країн-членів ООН.

Чи не перетворилася ООН за час свого існування на "клуб цікавих зустрічей"? Чи вона спроможна належно виконувати свої завдання зараз і в майбутньому? Чи не похитнулася Організація під спробами встановлення "монополярності" у світі? Ці питання, особливо після відомих іракських подій, зібрали в залі пленарних засідань Генеральної Асамблеї лідерів та провідних гравців держав світу.

Головним підсумком дискусії високого рівня стала практично одностайна підтримка переваги багатополярності та підтвердження центральної ролі ООН як єдиної міжнародної організації, здатної вирішувати глобальні проблеми. Водночас, як наголошували промовці, для більш ефективного подолання цих проблем необхідно здійснити серйозні кроки в напрямі реформування Організації. Їх виступи задали тон всій подальшій роботі сесії.

Щоб розібратися, наскільки актуальні зараз ці питання, спробуємо проаналізувати існуючий стан речей. ООН була створена для забезпечення передбачуваності та порядку у світі, що постійно змінюється. Тому для того, щоб вижити і зберегти свою значимість, вона також повинна постійно змінюватися, адаптуватися й учитися. Ситуація, що складається в сьогоднішньому світі, ставить перед міжнародним співтовариством більш серйозні проблеми, є набагато складнішою і потребує набагато більшої уваги, ніж та, що була 1945 року і за часів "холодної війни".

Початок нового тисячоліття було ознаменовано історичним підтвердженням державами-членами у вересні 2000 року на Саміті тисячоліття їх відданості універсальним цілям та принципам Статуту ООН. На вищому рівні було підтверджено провідну роль ООН в системі міжнародних відносин ХХІ-го століття, необхідність і надалі зміцнювати Організацію як механізм багатосторонньої дипломатії та унікальний інструмент вирішення глобальних проблем сучасності у сферах міжнародного миру і

© Валерій Кучинський, 2005

16 Валерій Кучинський

безпеки, роззброєння, соціально-економічного розвитку та боротьби з бідністю, збереження довкілля та дотримання прав людини.

Через рік після Саміту тисячоліття – 11 вересня 2001 року – було здійснено терористичний напад на Сполучені Штати Америки. Аналіз подальшого розвитку ситуації на міжнародній арені – починаючи з формування США анти терористичної коаліції і до іракської кризи 2003 року – свідчить, що закріплене в Декларації тисячоліття "ідеалістичне" бачення ролі ООН має витримати серйозний іспит перед реальними подіями.

Адже протягом цього порівняно незначного часу замість зміцнення позиції Організації, як центру схвалення принципових рішень щодо розв'язання глобальних проблем, посилювалася протилежна тенденція щодо нав'язування ООН ролі "легітимізатора" рішень, що приймаються поза її рамками. Тривогу з приводу можливого закріплення такої тенденції висловив Генеральний секретар ООН Кофі Аннан у своєму виступі на відкритті 58-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН.

Найбільш яскраво це проявилося в діяльності Ради Безпеки ООН у вирішенні комплексу міжнародних політичних і безпекових викликів. Попри одностайність РБ після 11 вересня 2001 р. рішуче протидіяти загрозі тероризму (яка зберігається і зараз), перша половина 2003 року була позначена масштабною "кризою єдності" Ради Безпеки ООН, загостреною протистоянням між США та їх найближчими союзниками з широкого кола питань (Ірак, Близький Схід, Міжнародний кримінальний суд).

Водночас, останній розвиток ситуації навколо Іраку довів, що навіть найпотужнішій державі у світі без залучення ООН врегулювати становище в цій країні практично неможливо. Тим не менше, зрозуміло також і те, що як ступінь залучення Організації, так і кожен її конкретний крок для допомоги у відбудові країни мають ретельно прораховуватися з абсолютно нових позицій.

З іншого боку, події "іракської кризи" стали ґрунтом для підвищення ефективності дій ООН з тих питань, де існують спільні підходи п'ятірки постійних членів Ради Безпеки або, принаймні, немає суперечності інтересам США. Так, були суттєво пожвавлені зусилля ООН з імплементації інтегрованого підходу до питань миру, безпеки та розвитку в Африці. У цьому сенсі африканська тематика є найбільш прикметною на фоні "позитивної стагнації" на Балканах чи об'єктивно викликаного "глухого кута" у кіпрському врегулюванні тощо. Рада Безпеки не лише направила дві свої місії до відповідних регіонів в Африці, але й продемонструвала здатність оперативно приймати рішення про використання силових засобів, зокрема через розгортання Тимчасових надзвичайних багатонаціональних сил в м. Буня на північному сході Демократичної Республіки Конго та Місії ООН у Кот д'Івуарі. Наразі, після розгортання нової – найбільшої за масштабами – миротворчої операції ООН у Ліберії, Організація не збирається зупинятися на досягнутому і вивчає можливість заснування ще низки місій з підтримання миру в окремих країнах континенту.

Завдяки триваючому вже кілька років процесу реформування механізмів проведення миротворчих операцій ООН спроможна більш результативно протистояти новим та комплексним викликам у цій площині. Ефективність використання цього потенціалу Організації продовжуватиме залежати від, головним чином, наявності політичної волі Ради Безпеки ООН щодо розгортання ОПМ в тих чи інших регіонах та надання їм відповідного мандату, а також фінансових ресурсів та пропозицій миротворчого персоналу з боку держав-членів.

Жодну реформу ООН не можна вважати довершеною без довгоочікуваного розширення складу Ради Безпеки. Більшість держав-членів ООН схиляється до думки, що сьогоднішній склад РБ не відповідає існуючим міжнародним реаліям. Втім, відсутність спільного бачення шляхів реформи, сумніви в ефективності діяльності цього органу за умови механічного розширення, суперечність позицій навколо інструментів

прийняття рішень РБ та ряд інших неврегульованих питань ставлять під сумнів можливість швидкого досягнення практичних результатів.

У цілому нещодавня криза довіри до Організації та її ефективності у вирішенні нагальних проблем сьогодення, яка особливо гостро відчувалася в першій половині минулого року, зумовила процес переосмислення державами-членами ролі ООН у новому столітті. Наразі дискусія з цього питання не призвела до вироблення спільного бачення чи реальних практичних пропозицій, однак вкотре засвідчила загальне розуміння потреби істотних змін задля зміцнення Організації як ефективного інструменту сучасних багатосторонніх відносин.

Щоб зрушити процес із "мертвої точки", Генеральний секретар ООН Кофі Аннан створив Групу видатних діячів високого рівня, завданнями якої стали: аналіз сучасних проблем миру й безпеки; розгляд внеску колективних дій у вирішення цих проблем; огляд функціонування основних органів ООН та співробітництва між ними; розробка пропозицій щодо шляхів зміцнення ООН через реформування її установ і процесів. За результатами діяльності Групи Генеральний секретар до початку наступної, 59-ї сесії у вересні цього року, планує внести рекомендації Генеральній Асамблеї.

Наразі хоч і не визначальним, але позитивним кроком у напрямі реформування ООН стало схвалення 58-ю сесією резолюції щодо активізації роботи одного з головних органів Організації – Генеральної Асамблеї. Її положення спрямовані на підвищення ефективності роботи цього органу і, зокрема, передбачають тематичну спрямованість загальних дебатів, часову реорганізацію роботи головних комітетів з розподіленням сесії на два субстантивних періоди протягом календарного року, підготовку більш лаконічних та орієнтованих на конкретні дії резолюцій, скорочення обсягів документації, що представляється на розгляд Генасамблеї, заходи щодо скорочення порядку денного Генасамблеї тощо.

Звичайно, це скоріше тактика "малих кроків", але дуже цінним є вже те, що в цих питаннях знайдено згоду всіх членів ООН – найбільших і найменших, найбагатших і найбідніших, інтереси яких найчастіше кардинально відрізняються. Тому, хоч би яким "проміжним" не виглядав цей результат, він все ж є ознакою здоров'я Організації, її здатності до ефективних дій, і дає міцні сподівання на подальший розвиток цих тенденцій.

Як найбільший шанс відновлення авторитету ООН постає завдання зміцнення її координуючої ролі у досягненні цілей, визначених Декларацією тисячоліття. Наразі досягнуто низки важливих домовленостей щодо зміцнення ролі Генеральної Асамблеї та ЕКОСОР у скоординованому та ефективному здійсненні рішень самітів і конференцій у соціальній та економічній галузях, включаючи положення Монтеррейського консенсусу та Йоганнесбурзького плану дій. Багато успіхів досягнуті завдяки стратегіям, у яких зусилля держав-членів і міжнародних установ, включаючи й установи системи ООН, сполучаються з зусиллями інших, зокрема приватного сектора, неурядових організацій, благодійних фондів, академічних установ, культурних організацій і інших елементів громадянського суспільства.

Протягом останніх років відбулася низка форумів соціально-економічного спрямування, в тому числі на високому та найвищому рівнях, серед яких спеціальні сесії щодо жінок, дітей, соціального розвитку, ВІЛ/СНІДу, Всесвітня асамблея з питань старіння. Всесвітній саміт зі сталого розвитку. Міжнародна конференція з фінансування розвитку. Згадані форуми допомогли забезпечити зміну наголосу в діяльності ООН та її реагування на нові виклики, що стоять перед народами світу. Багато делегатів у своїх виступах на загальнополітичній дискусії 58-ї сесії ГА ООН підкреслювали необхідність збереження позитивного імпульсу від цих форумів та втілення в життя ухвалених ними рішень.

Зростаюча роль ООН у виробленні спільних підходів до вирішення важливих глобальних соціальних та економічних питань вимагає розширення ролі Економічної та

Соціальної Ради, на чому також наголошували промовці в рамках загальнополітичної дискусії. Одним з найбільш багатообіцяючих нововведень став щорічний діалог ЕКОСОР з Бреттон-вудськими установами та Всесвітньою організацією торгівлі.

Іншим успішним прикладом відповіді ООН на глобальні виклики можна назвати діяльність Організації в напрямку боротьби з розповсюдженням ВІЛ/СНІДу. 26-а спеціальна сесія Генеральної Асамблеї з питань ВІЛ/СНІД, проведена за ініціативою України у 2001 р., поклавши початок спільним узгодженим діям на національному, регіональному та глобальному рівнях. Створений за пропозицією Генерального секретаря Глобальний Фонд з боротьби зі СНІДом, туберкульозом та малярією, членом правління якого є Україна, за своє недовге існування започаткував понад 150 програм допомоги у більш як 90 країнах. Завдяки цьому понад півмільйона хворих та інфікованих отримують належне лікування, і стільки ж дітей, яких СНІД зробив сиротами, мають змогу отримати освіту. Донорами Фонду є 40 країн світу, зусиллями яких зібрано 4,7 млрд. дол. США на реалізацію програм у 2001-2008 рр.

Одноденне пленарне засідання щодо подальших дій з виконання рішень двадцять шостої спеціальної сесії та здійснення Декларації про відданість справі боротьбі з ВІЛ/СНІД, яке передувало загальнополітичній дискусії 58-ї сесії ГА ООН, підтвердило відданість лідерів світу спільній боротьбі з подолання пандемії. Про надзвичайну актуальність цієї проблеми свідчить як високий рівень та кількість учасників засідання – понад 130 промовців, серед яких було 16 глав держав та урядів і близько 80 міністрів закордонних справ чи здоров'я – так і те, що вони виступали до глибокої ночі (це не метафора, засідання закінчилося близько другої години ночі) при заповненому залі.

На порядку денному Організації залишається низка гуманітарних проблем, пов'язаних з міграцією, яка охоплює нині сотні мільйонів людей, та старінням жителів планети. ООН має більш активно звернутися до причин міжнародних переміщень населення, а також готуватися до того зсуву, який вже намітився у співвідношенні кількості молодих і літніх людей у більшості регіонів світу.

Заохочення та захист прав людини є одним з основоположних напрямів діяльності ООН для реалізації викладених у її Статуті цілей забезпечення справедливості і миру у всьому світі. На сьогодні досягнуто суттєвого прогресу в інтеграції діяльності всієї системи ООН у галузі прав людини. Зокрема, фахівці у галузі прав людини працюють у складі місій з підтримання миру. У більшості гуманітарних операцій захист біженців та переміщених всередині країни осіб є одним з ключових аспектів реагування на надзвичайні ситуації.

Однією з найважливіших складових ООН у сфері захисту прав людини є Комісія з прав людини, членом якої на період 2003-2005 рр. є Україна. Проте сьогодні ефективність цього органу є низькою, оскільки вибори до її складу, характер дебатів і прийняття рішень диктуються політичними міркуваннями та блоковими позиціями. В підходах до становища у галузі прав людини в окремих країнах залишаються подвійні стандарти, і схвалення рішень залежить не від об'єктивних причин, а впливовості тієї чи іншої держави.

Такою є загальна ситуація в ООН в цілому. Постійне представництво України зосереджує зусилля на захисті інтересів та доведенні позиції нашої держави з окреслених вище питань, а також на забезпеченні належної участі в роботі органів ООН, зміцненні економічної віддачі від діяльності України в ООН.

Виявлений Україною високий рівень транспарентності сприяв нейтралізації наслідків звинувачення нашої країни у порушенні "іракських" санкцій РБ – питання, яке ще на початку 2003 року було чи не найгострішим у діяльності на оонівському напрямку. Натомість, направлення нашого військового контингенту в Ірак дало довгоочікуваний і суттєвий імпульс поліпшенню відносин нашої держави з США, і перші позитивні сигнали щодо цього також пролунали в рамках ООН.

Помітною політичною подією стало проведення у травні минулого року в Києві Міжнародної конференції ООН та Форуму громадськості на підтримку миру на Близькому Сході. Вони стали конкретним внеском України у справу врегулювання ізраїльсько-палестинського конфлікту, логічним продовженням "Українських пропозицій в контексті міжнародних дипломатичних зусиль щодо мирного врегулювання близькосхідного конфлікту" та сприяли просуванню пропозиції України про надання конфліктуючим сторонам "добрих послуг" щодо проведення мирних переговорів. Конференція також була першим міжнародним форумом високого рівня, на якому План дій Квартету отримав високу оцінку.

Країни-члени ООН підтримали ініціативу України щодо проведення Міжнародного Дня миротворців ООН, перше відзначення якого 29 травня 2003 року стало помітною подією в штаб-квартирі Організації в Нью-Йорку та отримало високу оцінку з боку представників держав-членів та Секретаріату ООН.

Україна продовжує відігравати провідну роль у координації дій і поглибленні співробітництва в рамках ООН між державами-членами ГУУАМ. Завдяки активним зусиллям нашої держави, а також Грузії як головуючої зараз в організації, на 58-й сесії Генеральної Асамблеї ООН було схвалено без голосування резолюцію про надання ГУУАМ статусу спостерігача в цьому органі.

За останній час пожвавлено діяльність України на економічному напрямі ООН, зокрема у рамках участі у Економічній і Соціальній Раді. Нового імпульсу цій роботі надало віце-головування в ЕКОСОР Постійного представника України при ООН, що значно розширило можливості впливу на процес прийняття рішень.

На екологічному напрямі ключові зусилля спрямовуються на актуалізацію чорнобильського питання на порядку денному Організації. Першим конкретним результатом імплементації "Чорнобильської стратегії ООН" стало створення Міжнародної дослідницької та інформаційної мережі з питань Чорнобиля. До 17-ї річниці трагедії спільно з неурядовою організацією "World Information Transfer" було проведено 12-у міжнародну конференцію "Здоров'я та довкілля: глобальні партнери у пошуку глобальних рішень" за участю високих посадових осіб ООН; спільно з Постпредствами Російської Федерації та Білорусі у штаб-квартирі Організації проведено традиційний благодійний чорнобильський базар, який висвітлювався у засобах масової інформації ООН та місцевих українських ЗМІ.

Завдяки зусиллям делегацій України, РФ та Білорусі співавторами чергової "чорнобильської" резолюції ГА ООН цього року стали 48 делегацій, у тому числі більшість країн ЄС включно з головуючою Італією. На жаль, щоразу складніше стає переконувати делегації низки країн, передусім ЄС та США, залишати розгляд чорнобильського питання в рамках окремого підпункту порядку денного, але принаймні до 60-ї сесії ГА ООН, знову ж таки завдяки тривалій і наполегливій роботі делегації України, це питання розглядатиметься окремо.

Одним з найважливіших досягнень Постпредства в рамках 58-ї сесії стало вшанування Організацією пам'яті жертв Голодомору в Україні 1932-33 рр.

Спільна заява держав-членів ООН щодо Голодомору 1932-33 р., яка була розповсюджена як офіційний документ 58-ї сесії ГА ООН, була підписана 36 країнами, у тому числі Росією, США, Канадою, Аргентиною, всіма країнами СНД, окрім Вірменії. Через жорстку позицію деяких своїх членів (які, зокрема, вважали, що ООН не є місцем для розгляду подій історії) Європейський Союз не став підписувати документ, обмежившись листом з висловленням підтримки на рівні Постійного представника від делегацій країн ЄС та майбутніх членів. Такі ж листи надійшли від делегацій Австралії, Сербії і Чорногорії та Ізраїлю, тобто загалом Спільну заяву в такий спосіб підтримали ще 28 країн.

Заява стала першим документом в ООН, де визнано і засуджено дії і політики тоталітарного режиму, які призвели до Голодомору. Слово "Голодомор" увійшло в лексикон ООН як визначення трагедії українського народу.

Задля широкого ознайомлення делегацій країн-членів ООН та громадськості з трагедією Голодомору Постпредством спільно зі Світовим конгресом українців, Українським конгресовим комітетом Америки та іншими громадськими організаціями було організовано Тиждень пам'яті жертв Голодомору в Нью-Йорку (10-15 листопада). В його рамках відбулася Міжнародна конференція в Колумбійському університеті за участю провідних українських і американських істориків, вчених, громадських діячів, представників дипломатичного корпусу. У штаб-квартирі ООН було відкрито меморіальну виставку про Голодомор та організовано лекцію відомого дослідника Голодомору проф. Дж.Мейса з демонстрацією фільму за працею Р.Конквеста "Жнива скорботи", а також поминальний концерт. Ключовою подією у рамках Тижня стало проведення служби у центральному храмі Нью-Йорка – Соборі Святого Патрика, на якій були присутні близько 5 тис. осіб. Під час служби було виголошено спеціальні особисті послання Президента України Л.Д.Кучми та Президента США Дж.Буша:

Заходи на вшанування пам'яті жертв Голодомору, проведені як в ООН, так і поза нею в Нью-Йорку, широко висвітлювалися місцевими ЗМІ та отримали значний резонанс в Україні. Завдяки наполегливій роботі делегації України в усіх куточках світу страшні події 30-х років минулого сторіччя перестають бути "білою плямою" історії. Це важливо не тільки для нашої держави. Адже знання історичних подій та їх наслідків допомагає уникнути повторення подібних катастроф у майбутньому.

Як і кожна зі 191 держави-члена ООН, Україна розраховує на те, що й надалі її сподівання, висловлені на найбільш представницькому форумі світу, будуть почуті й зустрінуть дієвий відгук. Цілком усвідомлюючи, що сила Організації полягає в тісній взаємодії держав-членів та органів і установ ООН, наша країна докладає всіх залежних від неї зусиль для досягнення найкращої результативності кроків, спрямованих на подолання нагальних проблем сучасності.

Президент України Леонід Кучма, виступаючи на загальнополітичній дискусії 58-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН, підкреслив, що немає й не може бути альтернативи ООН як єдиної організації глобального масштабу. І сьогодні держави-члени Організації демонструють здатність діяти злагоджено та відповідально в умовах складних викликів і глобальних загроз.

UNO AND MODERN GEOPOLITICAL CHALLENGES: THE ROLE AND EFFICIENCY OF THE ORGANIZATION IN THE SOLUTION OF GLOBAL PROBLEMS

Valeriy Kuchunskiy

Ambassador Extraordinary and Plenipotentiary, Permanent Representative of Ukraine in the UN

The role of the United Nations Organization as the only international organization capable of the solution of global problems has been considered.

Key words: UNO

Стаття надійшла до редколегії 27.09.2004, прийнята до друку 30.01.2005.