Политвесник

ВІСНИК

ЛЬВІВСЬКОГО

УНІВЕРСИТЕТУ

Серія міжнародні відносини

Випуск 15

Видається з 1999 р.

Львів Львівський національний університет імені Івана Франка

2005

Міністерство освіти і науки України Львівський національний університет імені Івана Франка

Вісник Львівського університету. Серія міжнародні відносини. – 2005. – Вип. 15. –

444 с.

Заснований у 1999 р.

Visnyk of Lviv University. Seriya Mizhnarodni Vidnosyny. – 2005 – № 15. – 444 р. Founded in 1999.

У віснику висвітлено актуальні проблеми різних галузей міжнародних відносин: теорії та історії міжнародних відносин, міжнародного права, світового господарства і міжнародних

економічних відносин, країнознавcтва та лінґвістики.

Для наукових працівників, викладачів, аспірантів і студентів старших курсів

Modern problems from different fields of international relations – theory and history of international relations, international law, world economy and international economic relations, country studies and linguistics – are considered in the Proceedings.

For researchers, professors, teachers and graduate and postgraduate students.

Редакційна колеґія:

Маркіян Мальський, д-р екон. наук, проф. (ЛНУ ім. Івана Франка) -

відповідальний редактор.

Ігор Бик, канд. філол. наук, доц. (ЛНУ ім. Івана Франка) - заступник відповідального редактора.

Юрій Присяжнюк, канд. геогр. наук, доц. (ЛНУ ім. Івана Франка) -

відповідальний секретар.

Мар′ян Долішній, акад. НАН України, д-р екон. наук, проф. (Західний науковий

центр НАН України, Інститут реґіональних досліджень НАН України, м.Львів), Петро Бєлєнький, д-р екон. наук, проф. (Інститут реґіональних досліджень НАН України,м.Львів), Ігор Грабинський, д-р екон. наук, проф. (ЛНУ ім. Івана Франка),Михайло Крупка, д-р екон. наук, проф. (ЛНУ ім. Івана Франка), Степан Злупко, д-р екон. наук, проф. (ЛНУ ім. Івана Франка), Леонід Зашкільняк, д-р іст. наук, проф. (ЛНУ ім. Івана Франка), Степан Макарчук, д-р іст. наук, проф. (ЛНУ ім. Івана Франка), Ярослав Малик, д-р іст. наук, проф. (Філія Академії державного управління при Президентові України, м.Львів), Степан Павлюк, д-р іст. наук, проф. (Інститут народознавства НАН України, м.Львів), Наталія Антонюк, д-р іст. наук, проф. (ЛНУ ім. Івана Франка), Володимир Денисов, д-р юрид. наук, проф. (Інститут держави і права імені В.М. Корецького НАН України, м.Київ), Володимир Кульчицький, д-р юрид. наук, проф. (ЛНУ ім. Івана Франка), Володимир Коссак, д-р юрид. наук, проф. (ЛНУ ім. Івана Франка), Віктор Грищук, д-р юрид. наук, проф. (ЛНУ ім. Івана Франка), Світлана Кравченко, д-р юрид. наук, проф. (ЛНУ ім. Івана Франка), Михайло Микієвич, канд. юрид. наук, доц. (ЛНУ ім. Івана Франка), Василь Репецький, канд. юрид. наук, проф. (ЛНУ ім. Івана Франка), Світлана Писаренко, д-р геогр. наук, проф. (ЛНУ ім. Івана Франка), Федір Заставний, д-р геогр. наук, проф.(ЛНУ ім. Івана Франка), Іван Ковальчук, д-р геогр. наук, проф. (ЛНУ ім. Івана Франка), Анатолій Мельник, д-р геогр. наук, проф. (ЛНУ ім. Івана Франка), Олег Шаблій, д-р

геогр. наук, проф. (ЛНУ ім. Івана Франка).

Адреса редакційної колеґії:

ЛНУ ім. Івана Франка, факультет міжнародних відносин, вул. Університетська, 1, 79000, м.Львів, Україна.

Тел. (0322) - 72-79-73, 96-41-32.

Відповідальний за випуск Юрій Присяжнюк

Редактор Любов Кирієнко

Друкується за ухвалою Вченої Ради Львівського національного університету імені Івана Франка

© Львівський національний університет імені Івана Франка, 2005

ІСТОРІЯ І ТЕОРІЯ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

УДК 327

СИНДРОМ НОВОЇ БЕРЛІНСЬКОЇ СТІНИ НА МЕЖІ УКРАЇНИ – ЄС

Маркіян Мальський

Львівський національний університет імені Івана Франка вул. Університетська 1, м. Львів 79000, Україна, тел.(0322) 96-41-32

Розглядається комплекс проблем удосконалення транскордонного співробітництва в умовах формування кордону в режимі функціонування кордону ЄС – Україна.

Ключові слова: кордон, співробітництво, транскордонний.

Динамічні зміни на політичній карті Європи після завершення Холодної війни і подальші геополітичні трансформації в Центрально-Східній Європі істотно змінили дислокацію і характер межувальних ліній: на зміну політиці закритих кордонів між Сходом і Заходом, СРСР і його державами-сателітами прийшов процес пошуку якісно нових форм співпраці, поступового географічного розширення ЄС. Наукові і політичні дискусії про характер і специфіку нового східного кордону ЄС зводяться до двох принципових позицій:

-прихильники першої пропонують посилення режиму функціонування кордону ЄС - Україна з метою запобігання зростанню потоку нелегальних біженців і мігрантів, контрабандних товарів і наркотиків зі сходу;

-другої – за кордон прозоріший, відкритіший для вільного потоку людей, товарів,

послуг і капіталів, систему дешевих і легко доступних віз.

Це породжує дилему необхідності практичного регулювання статусу кордонів Європейського Союзу з його сусідами: з одного боку, принципи і норми функціонування ЄС повинні забезпечувати і гарантувати інтенсивну економічну інтеграцію як провідний чинник політичної стабілізації в Європі, з іншого – розробити ефективні механізми контролю руху товарів і людей через кордон як головний засіб зменшення нелегального його перетину і боротьби з криміналітетом.

Запровадження, а часом і посилення шенгенських норм відносно перетину кордону і візового режиму можуть перешкоджати, а у ряді випадків вже істотно перешкоджають співпраці країн і регіонів у галузі офіційної міграції, розвитку спільної інфраструктури, відносин з національними меншинами, культурному і науковому обміну. З метою забезпечення своїх східних кордонів Європейський Союз активно розробляє нові форми взаємин з сусідами, зокрема, документ «Розширена Європа – сусідство: новий вимір відносин зі східними і південними сусідами» чітко окреслює позиції ЄС щодо перспектив легальної міграції і запровадження спрощеного візового режиму.

Цим документом передбачені певні кроки в напрямі співпраці в галузі юстиції та органів внутрішніх справ:

-узгодження законодавчої бази, яка регламентує роботу прикордонних служб;

-удосконалення механізмів повернення своїх громадян і підписання відповідних угод;

-об'єктивна оцінка рівня та обсягів нелегальної міграції з третіх країн, організація постійної співпраці правоохоронних органів ЄС та Інтерполу з українськими правоохоронними службами;

©Маркіян Мальський, 2005

-регулярний діалог між судовими органами держав в цивільних і кримінальних справах, активізація роботи адвокатури, реалізація практичної допомоги Україні у використанні законодавства у галузі боротьби з відмиванням грошей,

наркобізнесом, торгівлею людьми.

Одним з головних пріоритетів розвитку прикордонних регіонів України є формування ефективних транскордонних зв'язків. Їх формально-правовою основою виступає система міждержавних угод про міжрегіональну співпрацю, зокрема в межах єврорегіонів. Реалізація цих угод гальмує низкою проблемних питань. Сьогодні багато дослідників і політиків відзначають, що задекларовані внаслідок розширення ЄС «економічний динамізм» і «політична стабільність» на його східних межах у реальності породжують цілий комплекс істотних політичних і соціально-економічних проблем, що в науковій і політичній літературі вже одержав назву «синдром нової берлінської стіни»:

1)очевидною є необхідність зміни прикордонного менеджменту, зокрема, впровадження юридичних і митних норм ЄС, вдосконалених систем нагляду і контролю, вдосконалення технічної процедури перетину державної межі, з урахуванням вимоги підвищення безпеки на кордонах ЄС - Україна (припинення нелегальної міграції біженців, контрабанди, наркотрафіку тощо)

2) відсутній ефективний організаційно-фінансовий механізм реалізації міжрегіональних угод, часто їх підписання регіональними органами влади ніяк не впливає на розвиток прямої співпраці конкретних суб'єктів транскордонної співпраці.

3)суб'єкти транскордонної співпраці недостатньо використовують можливості (у тому числі фінансові) і досвід міжнародних організацій – Асамблеї європейських регіонів, Комітету регіонів Європейського Союзу, Палати регіонів Ради Європи, зокрема їх сприяння в отриманні грантів за програми TACIS і PHARE.

4)гальмівними чинниками розширення транскордонного економічного співробітництва є такі:

-високі митні ставки на окремі групи товарів, нестабільний режим квотування і ліцензування, великі потоки контрабандных товарів;

-ускладнення паспортно-митних процедур на західних кордонах України

-недостатній розвиток прикордонної і транзитної інфраструктури, зволікання з розширенням існуючих і введенням у дію нових прикордонних переходів, будівництвом автомобільних під'їздів і об'єктів сервісного обслуговування;

-концентрація в прикордонній зоні України великої кількості людей, які прибувають з Росії, Південно-Східної і Центральної Азії для нелегального перетину кордону з метою еміграції або пошуку роботи. Відмінності у соціально-економічному розвитку прикордонних регіонів, вищий рівень життя в країнах Центрально-Східної Європи істотно підвищують кількість потенційних емігрантів з прикордонних областей України;

-стрімкий розвиток інфрастуктури на території країн - членів ЄС – сусідів України і розбіжності між її західноєвропейськими та українськими стандартами породжують проблеми узгодження розмірів і технічних параметрів функціонування об'єктів транспорту і зв'язку.

5)Бюрократизація процесу надання віз в консульськими установами країн -членів ЄС українським громадянам, слабка інформованість населення про процедуру отримання візи, ускладнення доступу й отримання консультацій у консульствах, порушення прав людини, вимоги великої кількості супутніх документів тощо

також створюють чималі труднощі.

На подолання цього синдрому повинна бути спрямована ціла система науково обгрунтованих і політично доцільних кроків:

-чітко сформулювати політичні цілі регіональної і транскордонної співпраці в контексті загальної зовнішньої політики країни, погоджувати транскордонні програми взаємної допомоги;

-всіма можливими політичними, економічними і суспільними механізмами підтримувати функціонування «єврорегіонів» як реального шляху, господарської кооперації і спільних економічних проектів, ефективної співпраці в галузі науки, освіти і культури;

-реалізувати великий комплексний науковий проект дослідження прикордонної зони «Україна – ЄС» (з можливою інституалізацією у формі Інституту транскордонної співпраці) з створенням достовірної інформаційної бази даних;

-систематизувати роботу з розвитку інституційного базису, створити мережу транскордонних інституцій, залучити до їх роботи представників органів місцевої влади і самоврядування, соціальний капітал регіонів;

-створити відповідну систему фінансування реалізацій конкретних проектів транскордонної співпраці із залученням державних, місцевих і приватних коштів, а також коштів міжнародних організацій;

-широко використовувати переваги прикордонного розташування окремих областей і регіонів України шляхом розширення виставкової і ярмаркової діяльності, створення сприятливішого інвестиційного клімату, чіткого моніторингу міжнародних транспортних коридорів, створення представництв дипломатичних і торгових місій, відомих іноземних фірм;

-пожвавити прикордонну співпрацю з місцевими регіональними органами влади, єврорегіонами, стимулювати розвиток інфраструктури, зокрема агенцій прикордонної співпраці, європейських інформаційних центрів, двосторонніх туристських програм.

На особливу увагу заслуговують пропозиції, покликані попередити небажаний розвиток подій на кордоні ЄС – Україна і запровадити низку ефективних контрзаходів. Зокрема, реальною видається можливість «перехідного сценарію» трансформації режиму співпраці Україна - ЄС, тобто отримання областями України, які межують з ЄС, статусу особливого режиму співпраці, передусім це стосується проектів розвитку прикордонної і транспортної інфраструктури, малого бізнесу, фінансової інфраструктури, охорони природи і розвитку туризму. В реалізації такого сценарію цілком доречний досвід польсько-німецької, угорсько-австрійської, чесько-австрійської співпраці.

Європа нагромадила великий історичний досвід і має багато прикладів ефективної інтернаціональної співпраці, уроки якої важливі і корисні для функціонування кордону ЄС – Україна сьогодні і в майбутньому;

NEW BERLIN WALL SINDROM ON UKRAINE – EU BORDER

Markiyan Malskiy

Ivan Franko National University of Lviv vul.Universytetska 1, Lviv 79000, Ukraine tel. (0322) 96-41-32

The article considers the problem of the scientific treatment of the notion “rationality”, which is one of the most important in the investigation of motivation of parties in a conflict situation.

Key words: rationality, middle rationality, consciousness, environment, behaviour, situation, conflict situation

Стаття надійшла до редколегії 27.05.2005, прийнята до друку 30.05.2005.

УДК 28:172.4

ІСЛАМ І НАЦІОНАЛІЗМ: СПІВПРАЦЯ І СУПЕРНИЦТВО ІДЕОЛОГІЙ Степан Трохимчук, Соломія Зінько

Львівський національний університет імені Івана Франка вул. Університетська 1, м. Львів 79020, Україна, тел. (0322) 964-132

Розглянуто взаємодію ісламу і націоналізму загалом і в національному контексті. Проаналізовано появу такого феномена, як релігійний націоналізм, вплив на його формування чинників на кшталт модернізації, реакції на секуляризм і закінчення “холодної війни”. Досліджено концепцію “об’єднуючого націоналізму” Мадані, яка базується на ідеї екстериторіальної мусульманської спільноти. Акцентовано увагу на спроможності мусульманського націоналізму подолати культурний та економічний неоколоніалізм.

Ключові слова: націоналізм, іслам, умма.

Якщо націоналізм визначати як ідеологію, націлену на утвердження нації та національної держави, то чи не стає така ідеологія своєрідним привидом, який нібито приховується за іншими ідеологіями та діє через них для досягнення своїх цілей? Оскільки націоналізм діє через інші ідеології, то чи не краще його розглядати не як особливу традицію політичної думки, а як деяку метаідеологію[1]?

Різноманітність націоналізму зумовлена передусім тим, що при творенні національних держав націоналістичні рухи зіштовхнулися з неодинаковими ситуаціями. Залежно від реалій він акцентує на тих чи інших об’єднувальних чинниках. Цим і визначається, що саме вважається основою для об’єднання людей в націю: воля і досягнення згоди шляхом діалогу, політичні і правові структури, релігія, етнокультурні успадкування тощо [2].

Звертання націоналістів до ісламу не є унікальним. Можна згадати індуїстський рух в Індії, ортодоксальних євреїв, які прагнуть релігійної держави в Ізраїлі, буддистів в Східній Азії. Католики в Східній Європі, Латинській Америці і Філіппінах – всі вони використовують релігію для визначення своїх цілей і мобілізації прихильників [3].

Науковець Марк Юргенсмеєр у своїй книзі “Нова “холодна війна”, релігійний націоналізм проти світської держави” стверджує, що термін “релігійний націоналізм” є більш прийнятним, ніж емоційно забарвлений “фундаменталізм”. Він показує змішування релігійних вірувань людини з політичним і соціальним поглядом на націю.

Багато мусульманських теологів та інтелектуалів вважають, що іслам є інтернаціональною релігією, яка не має окреслених територіальних обмежень. Коран звертається до всього світу, не тільки до арабів чи неарабів, не тільки до Мекки чи Медини. Якщо мусульмани і мають прив’язаність до певного місця, то це, безперечно, Мекка. Пророк перетворив Мекку на мусульманську, виселивши звідти всіх іновірців. Багато юристів розцінюють Мекку як землю всіх мусульман і вважають приватну власність на неї неприпустимою. Омар бін Абдул-Азіз забороняв мешканцям Мекки зачиняти двері, щоб пілігрим міг у будь-який час знайти безплатний притулок. Первісне бачення ісламу полягало в тому, що громадянство не надавалось за правом народження.

В одному з хадисів ісламський погляд на світ розмежовує його на два табори: Дар- уль-Іслам (керований вірними) і Дар-уль-Харб (керований невірними). Підтвердженням

© Степан Трохимчук, Соломія Зінько, 2005

цього є зустріч лідерів мусульмаських держав, проведена в Делі 20 січня 1980 р., яка мала на меті висловити протест радянській агресії в Афганістані. Багато мусульманських лідерів тоді заявили, що насамперед є мусульманами, а оскільки іслам перебуває під загрозою, вони зобов’язані його захистити. Імам Абдула Бухарі з Делі також часто озвучує подібні думки.

Початково іслам не володів власною політичною теорією. В Корані та хадисах не існувало концепції “держави”. Це поняття не застосовувалася арабами, всі рішення в Мецці ухвалювала рада племінних старійшин. Навіть започаткування Мухамедом політичного об’єднання в Медині не призвело до появи державницьких інституцій на кшталт поліції чи регулярної армії. Кожен працював добровільно, натхненний духовним ученням ісламу і під моральним керівництвом пророка. В сфері внутрішньої безпеки злочин розглядався як вчинений проти ісламської моралі, а не самої держави. Термін “ісламська державність” не вживався і за часів правління Омеядів та Абасидів. Тодішні утворення називалися халіфатами і продовжували традицію, започатковану пророком. Халіф вважався світським і духовним лідером мусульман, головним завданням якого було скеровування віруючих у правильному релігійному напрямі і підтримання консенсусу (іджму) серед них. З утворенням халіфатів іслам не визнавав територіальних обмежень, хоч і був первісно прив’язаним до Аравійського півострова. Згодом, коли вплив мусульман поширився на Візантійську і Сасанідську імперії, виникла ідея щодо правління єдиного халіфа, який би здійснював релігійне керівництво. Концепція одного халіфа для всього мусульманського світу продовжувала існувати доти, поки Абасиди не витіснили Омейядів в Іспанію, де утворився паралельний халіфат. З того часу мусульмани не створюють єдиного у світовому масштабі політичного об’єднання.

Термін “ісламська держава” з’явився впродовж колоніального періоду ХІХ-ХХ ст. Трактування “ісламської держави” неоднозначне. Наприклад, ісламська держава Саудівської Аравії не має конституції і вираженої демократичності, не розвиває концепцію громадянського суспільства. Держава не займається законотворчою діяльністю, бо діють норми шаріату.

Водночас Асгар Алі Енджині у праці “Націоналізм” наголошує, що ісламські держави як суб’єкти міжнародного права мають чітко окреслені території, які слід захищати до останньої краплі крові. Мусульмани вільно пересувалися з одної частини халіфату в іншу тільки в період Халіфат-і-Рашіда. Тепер мусульманин з одної мусульманської країни не може подорожувати до іншої без візи і документів, час його поїздки також лімітується. Для здійснення хаджу також необхідна віза [4].

Релігійні меншини в мусульманських країнах юридично не охопленні поняттям “дхімміс” у шаріаті, а виступають громадянами згідно з конституцією. Права громадянства надаються не на основі релігії, а за місцем народження. Навіть Саудівська Аравія, яка неухильно дотримується Корану, не дозволяє мусульманам з інших країн безперешкодно оселятися на своїй території.

Іслам прихильно ставиться до еміграції з релігійних міркувань, незважаючи на контакт з невірними. Еміграція є елементом джихаду, і багато мусульманських пророків емігрувало задля поширення віри.

Абу Давуб засвідчив, що Мухамед виразив своє ставлення до націоналізму в такий спосіб: “ Не буде вважатися одним з нас той, хто закликає до націоналізму, бореться за нього або за нього помре”. Відомий індійський поет Мухамед Ікбал в одному з своїх віршів зауважив, що “нація” (ватан) є для ісламу “саваном” (кафан). Образність цього виразу означає, що націоналізм несе смерть ісламу, оскільки мусульмани складають спільноту (умму), яка є екстериторіальною. Водночас Маулана Хусейн Ахмед Мадані, відомий ісламський теолог з Індії, вважає націю географічною концепцією, а умму – релігійною та духовною. Слід зазначити, що він підтримав не теорію “двох націй”,

висунуту Мусульманською Лігою, а “об’єднуючий націоналізм”, обґрунтований у книзі “Іслам і об’єднуючий націоналізм”. У ній Маулана звернувся до угоди, яку уклав пророк з населенням Медини, яке належало до різноманітних племен і релігій, започаткувавши тим самим концепцію “умми” [5].

Однак Мухамед сказав: ”Любов до нації йде від віри”.

Одна із течій ісламської політичної думки поєднала націоналізм з патріотизмом, назвавши його “ватаніях” (від “ватан” – нація), оскільки це стосується територіальних аспектів національної ідентичності. Пророк і його супутники, які емігрували з Мекки в Медину 622 р., тяжко переживали розлуку з рідним містом. У вигнанні Абу Бакр Сідік та Білал бін Рабах складали поетичні рядки про Мекку, і Мухамед молився Аллаху за те, щоб у них виникла любов до місця їх теперішнього перебування.

Інший погляд на націоналізм розглядає його як нав’язаний свідомості мусульман європейцями, які хотіли зруйнувати підвалини “ісламської держави”. Пакистанський фундаменталіст Абу аль-Ала Мавдуді називав три принципи західної цивілізації – секуляризм, націоналізм і демократію – “імпортованими ідеями” [6]. Більшість мусульман вважають, що терміни “секуляризм” і “націоналізм” є сучасними і не вживалися в Корані і в сунах. Незважаючи на це приклади націоналізму і секуляризму знаходимо в багатьох мусульманських країнах. Наприклад, Туреччина є світською країною з яскраво вираженою національною ідеєю. Навіть Індонезія, найбільша мусульманська країна в світі, секуляризована.

Окремі націоналісти, зокрема, Тахтаві та Мустафа Кемаль в Єгипті, Намек Камаль у Туреччині, Абуль-Калам Азад і Хусейн Ахмад Мадані в Індії, прагнули поєднати іслам з націоналістичною ідеологією. Абдурахман аль-Базаз, колишній прем’єр-міністр Іраку, у книзі “Іслам і араби” стверджував, що можна бути мусульманином і арабським націоналістом одночасно. Арабський націоналізм та іслам були двома ідеологічними та політичними силами наприкінці ХІХ – початку ХХ ст., які реконструювали арабське суспільство. Водночас арабський націоналізм та іслам можна розглядати як політичні рухи з відмінними політичними цілями.

Головним завданням реформістського руху в арабському світі, який розпочався в другій половині ХІХ ст., була не політична незалежність, а реформування ісламського життя. Іслам був набагато більш автентичним, ніж арабський націоналізм. Для пересічного громадянина арабські націоналісти мали здебільшого сирійське чи ліванське походження, наприклад, Григорій Антоній чи ліванський публіцист Селім Такла. Ісламські модерністи були мусульманами-арабами, які проживали в Османській імперії і прагнули зберегти свою релігійну окремішність, проте ніколи не закликали до політичного відокремлення арабів від Османської імперії. Головна мета полягала у виокремленні релігійного компоненту арабського суспільства зі Стамбулу до Мекки.

У багатьох частинах мусульманського світу ісламський реформізм (модерністський рух) і націоналізм об’єдналися в могутню силу. Головні теми ісламського реформізму надихали і доповнювали націоналістичні ідеї: збереження мусульманської ідентичності й відродження ісламської спільноти всупереч загрозі політичного і культурного знівелювання Заходом, досягнення мусульманської єдності і солідарності для отримання автономії і незалежності.

Варто зазначити, що націоналізм уперше розвинувся в мусульманських землях під владою Османської імперії, а не в британських чи французьких колоніях. В Індонезії, Малайзії та мусульманських землях Сходу, які перебували під британською та французькою владою, вестернізовані інтелектуали не бачили потреби в націоналізмі. Аналогічно в британській Індії для соратників сера Саєда Ахмад Хана більш нагальними були проблеми економічного та освітнього розвитку мусульман. Вони навіть становили

опозицію націоналістичній партії Індійський конгрес. В Алжирі і Судані іслам був визначальним у антиколонізаторській боротьбі Махді та Абдель-Кадера.

Період між двома світовими війнами визначався взаємодією національної приналежності (націоналізму) і державної незалежності. З одного боку, націоналізм був реакцією на західний імперіалізм і європейське колоніальне правління, з іншого – результатом столітньої вестернізації. Іслам відіграв важливу роль у розвитку антиколоніальних рухів за незалежність і сучасного націоналізму. До певної міри він виявився фактором розвитку націоналізму на місцевому й регіональному рівнях: арабського, єгипетського, алжирського, туніського, марокканського, іранського, пакистанського, малайзійського й індонезійського. В окремих районах іслам був

Похід Наполеона в Єгипет став вирішальним моментом в історії ісламського світу, а також початком вестернізації. Щоб посилити єгипетський націоналізм і захоплення єгиптян своїм минулим, Наполм минулим, Наполипетську фундацію” - наукове товариство, яке вивчало єгипетську історію та культуру. За час нетривалого перебування французів в Єгипті західні ідеї заполонили серця єгипетських інтелектуалів. Контакти з французами таких єгипетських учених, як Абдули Рахмана Джабарті, Шейха Хасана Аттара, викликали в них закономірне бажання іти в ногу з Заходом. Тому дух націоналізму вперше проявився в Єгипті, а Мухамед Алі заявив про необхідність незалежності від Османської імперії і вперше порушив питання арабської єдності.

Одним з активних єгипетських націоналістів був Дефаат аль-Тахтаві (1801-1873), який після п’ятирічної поїздки до Парижа пропагував в Єгипті думки Монтеск’є щодо нації і держави. У своїй праці “Манахей” він заявив про окремішність єгипетської нації серед інших мусульман і про те, що націоналізм не може поєднуватися із ученням ісламу. Іншим піонером єгипетського націоналізму був Ягуб Зове, який видавав у Парижі журнал “Ель-Ватан-ель-Месрі” (“Єгипетська Вітчизна”) з метою пропаганди націоналізму. Ще одним представником єгипетського націоналізму був письменник Таха Хусейн, під час діяльності якого націоналістичні сили під проводом партії Вафд стали визначальним фактором в єгипетській політиці.

Ідея арабського націоналізму була започаткована за 100 років перед занепадом Османської імперії. Європейські колонізатори сприяли його пропаганді паралельно з підтримкою турецького націоналізму [8]. Арабський націоналізм фактично був наслідком політичної діяльності арабських революціонерів і таємних організацій у Стамбулі, а міф про велике арабське повстання 1916 р. витворений прихильниками арабського націоналізму. Арабські націоналісти представляли невеликий ізольований прошарок арабського населення і не мали необхідної підтримки ідної підтримки бо багато арабів розглядали султана як хранителя ісламської спадщини. Шаріф Хусейн, який підняв повстання проти Османської імперії 1916 р. з метою заснування окремого арабського королівства, керувався ісламською, а не націоналістичною аргументацією. Єгипет і Сирія продемонстрували своє відверто вороже ставлення до повстання.

Хоч як часто арабські й інші націоналісти вважали за необхідне підкреслити свою ісламську домінанту, іслам підпорядковувався більш світським формам націоналізму, які наголошували на інших факторах: спільній мові, історії, традиціях і території. Наприклад, в Єгипті колишні учні Афгані й Абдуха – єгипетський націоналістичний лідер Саад Заглул і Таха Хусейн пішли більш світським шляхом єгипетського націоналізму. Цьому світському відхиленню протистояв Рашид Ріда, який продовжив реформістську традицію Мухаммада Абдуха. Погляди Ріди зумовили виникнення активістських ісламських організацій – Мусульманського братства в Єгипті і Джамаат-і- Ісламі в Пакистані з більш антизахідною і свідомо самодостатньою ісламською

ідеологією. Вплив Мусульманського братства і Джамаат-і-Ісламі поширився далеко за межі їх національних батьківщин і з часом набув транснаціонального значення. Братство сприяло створенню подібних організацій в Судані, Сирії, Йорданії, Перській затоці й Африці. Джамаат розвинув братські організації в Індії, Бангладеш, Афганістані та пакистанському Кашмірі.

Ісламські реформатори були одними із засновників і лідерів ранніх націоналістичних організацій і партій, що робили наголос на незалежності й національній ідентичності, яка ґрунтується на арабо-ісламській спадщині. Серед них варто виокремити Аллала аль-Фасі, який очолював марокканську релігійно орієнтовану партію Істіклал 1946 р., Абд альАзіза аль-Талібі – засновника туніської партії Дестур після 1918 р., і Абд аль-Хаміда Ібн Бадіса, який організував Асоціацію духовних лідерів Алжиру 1931 р. Іслам виявився ефективним засобом мобілізації народної підтримки і зменшення протистояння між арабами і берберами Марокко й Алжиру.

У другій половині ХХ ст. арабський націоналізм протиставив себе Заходу. Не дивно, що найвдалішими для арабського націоналізму на Близькому Сході були 1950-1960 рр., коли значно посилилося домінування Заходу в регіоні. Націоналізм з'являється, коли політичні режими в Єгипті, Іраку та Сирії були дискредитовані через співпрацю з Заходом [9].

Арабський націоналізм отримав популярність під час правління Насера в Єгипті впродовж 50-х років Насеризм, панарабський націоналізм/соціалізм Гамаля Абдель Насера в Єгипті був натхненням для революцій Муаммара Каддафі в Лівії і Гаафара Мухаммада Німейрі в Судані наприкінці 60-х років; арабського соціалізму партії БААС в Сирії і Іраку; арабо-ісламського націоналізму алжирської незалежності. Бажаючи закріпити своє лідерство в усьому арабському світі, Насер розширив єгипетський націоналізм до арабського націоналізму/соціалізму, який сягав корінням у спільний арабо-ісламський спадок регіону. Коли саудівський король заперечував проти вживання Насером терміна “арабський націоналізм”, запропонувавши натомість термін “ісламська умма”, Насер слушно зауважив: “Що є спільного між арабським та індонезійським мусульманином, крім релігії?” Після протистояння з Заходом в Суеці 1956 р. йому приписували перемогу над європейським колоніалізмом в арабському, мусульманському середовищі і в численних країнах “третього” світу. Хоча Насер не терпів жодної ісламської опозиції, реалії єгипетського і арабського суспільства змушували його дедалі частіше використовувати релігію з метою узаконення державного соціалізму і розширення народної підтримки [10]. У 1958 р. Єгипет утворив Об’єднану Арабську Республіку з Сирією та Північним Єменом, що мало сприяти подальшій уніфікації всього арабського світу. Експеримент зазнав поразки після 1961 р., коли ідеологія Насера почала поступово втрачати популярність. Поразка у війні 1967 р. проти Ізраїлю завдала ще більшого удару по єгипетському націоналізму.

Ще один напрям арабського націоналізму започаткували у Сирії в 40-х роках Мішель Афлек, Закі аль-Арсузі та Салахедін аль-Бітар. Вони утворили соціалістичну партію БААС (відродження), девізом якої стали “Єдність, Свобода, Соціалізм”. Партія прийшла до влади в Іраку і Сирії 1963 р., однак внутрішні суперечності призвели до суперництва між двома країнами. Поразка у війнах 1967 та 1973 рр. разом з відсутністю економічного прогресу маргіналізувала ці партії в очах арабського населення.

Підписання Єгиптом мирного договору з Ізраїлем 1979 р., а надалі – Йорданією і Марокко, зменшення впливу арабського світу зумовили невдачу арабського націоналізму. Лівія пребуває в стані пошуку нової, африканської ідентичності, що в майбутньому може спонукати до подібного кроку інші африканські арабські держави.

Курди, які століттями жили серед арабів, також не надто прислухаються до ідей арабського націоналізму [11]. Відтоді, як близько 1000 років тому курдів навернули в