Политвесник

УДК 378.113.1=378.4(477.83)”1939/1940”

МИХАЙЛО МАРЧЕНКО – РЕКТОР ЛЬВІВСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УКРАЇНСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ В 1939/1940 РР.

Володимир Качмар

Львівський національний університет імені Івана Франка,

кафедра новітньої історії України

Розповідається про відомого українського історика ХХ ст. Михайла Марченка. Висвітлено львівський період науково-педагогічної діяльності вченого на посаді ректора Львівського університету. Показано внесок М. Марченка в українізацію університету. Аналізується процес деполонізації та радянизації Львівського університету під безпосереднім керівництвом і за участі М. Марченка.

Ключові слова: Михайло Марченко, Львівський університет, ректор університету, університетські кафедри, Статут університету, Наукова рада, українізація, “радянизації”, “деполонізація”.

Новий період в історії Львівського університету розпочався у вересні 1939 р. коли в українських землях, що перебували під владою Другої Речі Посполитої, було встановлено радянський окупаційний режим. Включивши західноукраїнські землі до складу СРСР, сталінське керівництво розгорнуло політику їх радянизації. Ці нововведення впроваджувались на всіх щаблях і в усіх формах суспільного життя. Була ліквідована стара система управління і впроваджувалася нова, радянська. Поляківчиновників заступили новоприбулі службовці, польських професорів – українські. Були серед них відряджені з України працівники партійного, державного чи господарського апарату. Здебільшого малоосвічені, малокваліфіковані виконавці, які часто не знали ні української мови, ні звичаїв місцевого населення. Львівському університетові в цьому плані більш ніж пощастило. Його керівником став молодий та здібний історик, національно свідомий громадянин Михайло Марченко.

Попри вагомі успіхи у вивченні надзвичайно складного і суперечливого явища, яким був радянський режим у Західній Україні, досягнуті українською історіографією в останні роки [6, 10, 11, 15], роботи для істориків залишається ще чимало. До ще достатньо неопрацьованих істориками достатньо наукових проблем належить, зокрема, висвітлення діяльності М. Марченка на посаді ректора Львівського університету.

Діяльність М. Марченка на посаді ректора Львівського університету в радянські часи була оповита таємницею [9]. Скажімо, в офіційному виданні “Українська Радянська Енциклопедія” зазначено, що М. Марченко був ректором Львівського державного університету в 1939-1941 рр., після цього в 1941-1945 рр. працював на посаді доцента Новосибірського педінституту [12]. Насправді ж М. Марченка було звільнено з посади ректора ще у вересні 1940 р., переведено на роботу в Інститут історії України в Київ, а одразу ж після початку війни з Німеччиною, 23 червня 1941 р., заарештовано за звинуваченням у ідеологічній неблагонадійності. Відтак єдиною аудиторією, що могла слухати його лекції з історії України, залишались до моменту його звільнення 1944 р.

© Володимир Качмар, 2005

співкамерники професора [10, с.124–125]. Сама доля ректора ставить перед дослідниками доречне питання: чому людина, якій 1939 р. було довірено відповідальну посаду, через рік праці на ній втратила довіру влади? Відповідь на це запитання слід шукати, вочевидь, у досвіді ректорської роботи М. Марченка. Ставши на цій посаді знаряддям втілення в життя політики тоталітарного режиму, слухняно виконуючи директиви компартійного керівництва, ректор однак не став знаряддям “сліпим” і “бездумним” і не вагався в інтересах збереження наукового потенціалу довіреного йому університету ”пом’якшувати” найбільш кричущі “перегини” цієї політики, за що незабаром сам став жертвою нагінок з боку сталінської репресивної машини. Можна сказати, що М. Марченко, який був і неординарною особистістю, не зміг уникнути того внутрішнього світоглядно-психологічного конфлікту, який фатально позначився на долі кращих радянських інтелектуалів, конфлікту між відданістю комуністичним ідеалам і повагою до загальнолюдських цінностей.

На перший погляд, життєвий шлях, яким пройшов М. Марченко до моменту його призначення ректором Львівського університету, мало чим відрізнявся від типового шляху радянського вченого-суспільствознавця. Михайло Іванович Марченко (1902-1983) походив з багатодітної сім’ї українських селян. У 1919 р. очолив у рідному селі Гатне, що на Київщині, революційний комітет і комітет незаможників, у 1922 р. вступив до комсомолу, а в 1927 р. – до Комуністичної партії України. Протягом 1920-1923 рр. навчався в Київській артилерійській школі, служив в армії, після демобілізації очолював правління споживчої кооперації у Гатному, сільськогосподарську комуну у с. Гостомель, сільраду в Ново-Петрівському, обирався депутатом Київської обласної ради. Втім, вочевидь, забезпечений і престижний статус радянського управлінця-господарника не зовсім влаштовував Михайла Марченка, і 1932 р. він вступив до Інституту червоної професури (ІЧП) при уряді УРСР, закінчивши його 1937 р. Під час навчання в ІЧП, що виконував роль основного на той час республіканського осередку з підготовки ідеологічно “підкованих” наукових кадрів, М. Марченко свідомо обрав спеціалізацію “Історія України” [10, c.110–111]. Таким чином індивідуальні риси історика відіграли вирішальну роль у його певному “відхиленні” від стандартного образу вченогомарксиста. Прагнення реалізувати свої інтелектуальні здібності, навчатись, розширювати свій світогляд, свідчить про певну життєву амбітність М. Марченка, а звернення його до української історії – про небайдужість до долі власного народу.

У вересні 1939 р. науковця було призначено старшим інструктором відділу пропаганди політуправління Київського особливого військового округу, частини якого 17 вересня вступили до Західної України. А вже 16 жовтня того ж року його було затверджено на високу посаду ректора Львівського університету [14]. Фактично з цього моменту й розпочалася реорганізація цього вищого навчального закладу на радянських засадах, що була нерозривно пов’язана з діяльністю М. Марченка. Згодом, у офіційному “Звіті про роботу Львівського державного університету ім. Івана Франка за 1939/1940 рік”, М. Марченко безпосередньо пов’язував початок радянизації Львівського університету Яна Казимира (попередня польська назва цього навчального закладу – В.К.) зі своїм призначенням на посаду його ректора, і мав усі підстави для цього, бо це було перше офіційне розпорядження нових властей, що стосувалося цієї освітньої установи [2, спр.2, арк.1]. Як видно з наказу ректора №1, М. Марченко прибув до Львова і приступив до виконання своїх обов’язків вже через день після свого призначення, тобто 17 жовтня [13]. Закріплені за півтора місяці в “Статуті Львівського державного університету”, положення про ректора університету лише юридично закріпили зміни, які фактично

сталися із призначенням М. Марченка на цю посаду. До прав і обов’язків нового ректора належало:

“а) керувати, на основі єдиноначальності, всією діяльністю Університету і його репрезентувати;

б) запроваджувати в життя навчальні плани, програми і плани науково-дослідницької та видавничої роботи;

в) контролювати успішність студентів і аспірантів, якість лекцій, лабораторних занять, навчальної, виробничої та педагогічної практики і науково-дослідної роботи;

г) керувати політичною і культурно-виховною роботою серед студентів, аспірантів, професорсько-викладацького і навчально-допоміжного складу;

д) сприяти правильному напрямові соціалістичного змагання й ударництва; е) затверджувати розклад занять і правила внутрішнього розпорядку та наглядати за

точним їх виконуванням; є) приймати, випускати і звільняти студентів і аспірантів;

ж) керувати фізичним вихованням, наглядати за станом здоров’я студентів і аспірантів” і т.д. [2, спр.22, арк.11–12].

Згідно новими приписами керування Львівським університетом, накази ректора не підлягали обговоренню жодним адміністративним чи колегіальним органом закладу, а негайно впроваджувались в дію. Створена у грудні 1939 р. замість Академічного сенату Наукова рада Львівського державного університету, за словами самого ж М. Марченка, була лише “дорадчим органом ректорату” [2, спр.64, арк.25]. Відтак вже зі змісту перших наказів ректора можна судити про ті напрями роботи в університеті, які він вважав пріоритетними для реорганізації навчального закладу.

Виданий 18 жовтня 1939 р. наказ ректора за №2 обмежив викладацько-наукову монополію польських учених, що існувала до цього часу у Львівському університеті Яна Казимира, оскільки створював дві українські кафедри – історії України й історії української літератури [13].

30 жовтня ректор Марченко надіслав деканам усіх факультетів своє розпорядження про заміну в урядовому листуванні університету польської мови українською [13]. Наступного дня, 1 листопада, М. Марченко своїм наказом під №28 зобов’язав “деканів факультетів та помічника проректора д-ра Андрусяка на протязі п’яти днів з дня видання цього наказу укомплектувати факультети складом кваліфікованих викладачів української мови”, щоб “запровадити з днем 10 листопада 1939 р. на всіх курсах факультетів Львівського державного університету викладання української мови з обов’язковим відвідуванням всіх студентів” [13].

Як видно зі змісту цього наказу, в якому було вперше згадано таку типову для радянської системи освіти вимогу, як обов’язкове відвідування студентами занять (для початку – з української мови), саме з 1 листопада М. Марченко розпочав “радянизацію” університету. Сам М. Марченко згодом згадував про ті завдання, які стояли перед ним в останні місяці 1939 р.: “Значне місце у моїй роботі (…) зайняла перебудова організаційного та навчального процесу. Справа у тому, що принцип роботи наших радянських вищих учбових закладів докорінно відрізняється від порядків, що існували у Львівському університеті й взагалі в університетах Польщі. Навчальний процес треба було будувати за суворо встановленими навчальним планом, забезпечивши його виконання на основі докладно розроблених ВКВШ програм, встановити й забезпечити повністю обов’язкове відвідування занять студентами, чого не було в польських університетах…” [10, c.112].

На момент приєднання Західної України до складу УРСР на чотирьох факультетах (лікувальному, правничому, гуманітарному, математично-природничому) Львівського університету вже місяць, від 2 жовтня, тривали заняття згідно зі складеним ще за Речі Посполитої переліком дисциплін. Демонструючи прагматичне розуміння ситуації в навчальному процесі, М. Марченко прийняв рішення про впровадження нової програми навчання і про перехід з триместрової (існуючої на той час в польських університетах) на семестрову (існуючу в СРСР) систему занять щойно з 15 січня 1940 р. Єдиною вагомою зміною, яку вніс новий ректор в організацію навчального процесу, стало закриття ним, без жодної безпосередньої вказівки “зверху”, п’ятого, теологічного, факультету, на якому навчалося понад 230 студентів і викладало 15 докторів богослов’я [16, c.8–11, 78]. В уявленні “червоного професора,” яким був М. Марченко, цей факультет був не просто незрозумілий, але й шкідливий для радянської влади. За словами ректора, “факультет теології містив у собі найреакційніші сили польсько-католицького мракобісся” [2,

спр.24, арк.1–4].

Державний статус, що його отримав університет, означав його переведення на усталені в радянському вищому шкільництві норми оплати праці професорськовикладацького складу. Замість існуючої тут за часів Речі Посполитої посадової оплати викладачів, розміри якої не залежали від кількості і тривалості занять у навчальному році, було впроваджено погодинну тарифіковану систему, згідно з якою викладачі, що працювали на постійній ставці, мали обов’язковий п’ятигодинний робочий день, протягом якого мусили провести не менше ніж 2,5/3 годин аудиторних занять і виконати 2,0/2,5 годин додаткового (методичного, екзаменаційного, наукового, адміністративного тощо) навантаження [2, спр.1, арк.1–4].

До загальноприйнятих в СРСР норм було пристосовано й організаційну структуру Львівського державного університету. Наказ Всесоюзного Комітету в справах вищої школи (ВКВШ) від 1 грудня визначив, що не пізніше 10 грудня 1939 р. буде здійснено реорганізацію факультетів університету, яких мало бути п’ять: юридичний, історичний, філологічний, фізико-математичний, природничий. Цей наказ зобов’язав ректора другого грудня створити Наукову раду Львівського державного університету і на першому ж її засіданні визначити кількість факультетських і загальноуніверситетських кафедр, призначивши керівників цих підрозділів для наступного їх затвердження ВКВШ. Крім того, на М. Марченка було покладено обов’язок скласти, затвердити на засіданні Наукової ради університету та надіслати не пізніше 15 грудня для розгляду ВКВШ “Статут Львівського державного університету” [2, спр.29, арк.1]. Те, що “Статут” було обговорено й ухвалено Науковою радою вже на першому її засіданні, 2 грудня, слід віднести до заслуг М. Марченка, бо ректорат, вочевидь, заздалегідь розпочав підготовку проекту цього документа. Водночас те, що під час обговорення “Статуту” в нього було виявлено чимало помилок і незрозумілих місць, засвідчує, що доопрацювання цього документа тривало безпосередньо до моменту засідання 2 грудня [2, спр.64, арк.16]. Під час цього засідання було обрано постійний склад Наукової ради (60 осіб), затверджено нову організацію факультетів і кафедр, призначено в.о. керівників цих підрозділів університету [2, спр.64, арк.4]. Головою Наукової ради, як це було прийнято в радянських навчальних закладах, було обрано ректора М. Марченка.

Особливо відчутними були зміни на гуманітарних (“ідеологічних”) факультетах, де поруч із обов’язковими для всіх радянських університетів кафедрами діалектичного й історичного матеріалізму, політичної економії, російської мови, російської літератури, історії народів СРСР, було створено й українські кафедри – до вже заснованих кафедр української мови й історії української літератури (перейменовано в кафедру української

літератури) додалася кафедра історії України [2, спр.64, арк.17–18]. Ця увага радянської влади щодо створення “українського обличчя” Львівського університету наприкінці 1939 р. різко контрастувала з тією ситуацією, що існувала у Львівському університеті Яна Казимира [4]. Станом на осінь 1939 р. українознавчі студії були представлені тут лише одним предметом ”руська філологія”, який викладав проф. Іван Янів, та доцентурою з історії порівняльної слов’янської літератури д-ра. Ілларіона Свєнціцького [17, s.57]. Попри те, що населення Руського воєводства на 2/3 складалося з українців, серед студентів Львівського університету станом на 1938/39 н.р.. ”русинів” (грекокатоликів) було заледве 728 осіб, тоді як поляків (католиків римського обряду) – близько

3625 осіб [1; 16, s.78].

Активне впровадження української мови в адміністрацію і навчальний процес, “деполонізація” як навчальної практики, так і професорсько-викладацького складу (коштом залучення галицької української інтелігенції та присланих з УРСР кадрів), стрімке зростання кількості студентів-українців (з 15 до 35%) [2, спр.232, арк.1–2], усе це було надзвичайно показовим для політики радянської влади в навчальних закладах Львова, зокрема у Львівському університеті. Цю тенденцію підкреслило присвоєння цьому навчальному закладові рішенням Верховної Ради УРСР від 8 січня 1940 р. імені видатного українського літератора і послідовного борця проти польського політичного переважання у Східній Галичині Івана Франка. Само по собі символічним було присвоєння Львівському університетові імені українського вченого, якому свого часу через протидію офіційної влади було закрито дорогу до праці у стінах університету. У рішенні Верховної Ради відзначалося, що вона задовольняє відповідне прохання науковців і студентів Львівського університету [2, спр.29, арк.1]. Втім, такі ініціативи, як правило, схвалювались у радянській державі, якщо їх зміст і спрямованість відповідала цілям її політики. Глибинні мотиви присвоєння Львівському університетові імені Івана Франка полягали у загальному антипольському спрямуванні “радянизації” західноукраїнських земель, що провадилась під гаслами “відновлення історичної справедливості” та “визволення українського народу з-під гніту буржуазно-шляхетської Польщі”. Таке ідеологічне обґрунтування тогочасних змін спонукало багатьох українських інтелектуалів повірити в щирість українізаційного курсу радянської влади. Однак для компартійного керівництва “українізація” насправді була лише засобом виправдати переведення Західної України в радянський устрій.

Імовірно, що на певному етапі впровадження змін ректор втратив орієнтацію у намірах свого керівництва, повіривши (можливо, навіть трохи підсвідомо, оскільки сам бажав у це вірити), що розпочатий українізаційний курс не є засобом, а самоціллю радянської політики в західних областях України. Ці ілюзії, можливо, були підсилені й збереженими М. Марченком ще з 20-х років власними позитивними емоціями щодо тогочасної політики “українізації” в Радянській Україні, в якій він сам брав участь, щоправда на низовому керівному щаблі влади. Інакше важко пояснити чому з ініціативи ректора, без жодної вказівки “зверху”, а скоріше всупереч “букві” тогочасних інструкцій, які визначали офіційну назву Львівського університету як “Львівський державний університет” [2, спр.29, арк.1], у скерованому на розгляд ВКВШ “Статуті” університету, затвердженому Науковою радою цього навчального закладу 2 грудня 1939 р., ця назва окреслювалась як “Львівський державний український університет” [2, спр.22, арк.2].

Ймовірно, що цю назву ректор наважився включити у “Статут” університету під враженням від засідання Наукової ради 2 грудня, під час якого відчув настрої найвідоміших представників української галицької інтелігенції, котрі на той момент становили її значну частину. У протоколі цього засідання Наукової ради зазначено: ”По

прочитанні п’ятьох розділів голос забирає проф. Пастернак; він пропонує, щоб назву університету і його осідку подати на початку (“Статуту” – В.К.) як першу точку. Пастернакове внесення прийнято [2, спр.64, арк.16]. Саме по цій редакційній правці в “Статуті” з’являється назва “Львівський державний український університет”.

Безумовно, що так далеко, щоб прагнути створення вповні національного вищого навчального закладу, погляди М. Марченка не сягали, бо просто не могли сягати в людини, світогляд якої сформувався під впливом ідеалів та умов радянської системи. У вступі до вже згаданого “Статуту” Львівського університету наголошувалося, що “відповідно до 121-ї статті Конституції СРСР Львівський державний український університет здійснює право на освіту всіх громадян Союзу РСР” [2, спр.22, арк.2]. Єдиною ознакою, яка відрізняла його від загальносоюзної в системі вищої освіти була, для М. Марченка, його українська мова як мова навчання й управління, і всі громадяни СРСР, які навчалися чи працювали у Львівському університеті, мусили опанувати цю мову. Цю умову М. Марченко розцінював як революційний фактор, що протистояв знаряддю “буржуазно-шляхетського мракобісся”, – польській мові як колишній імперській мові.

Погляди М. Марченка на роль української мови у реорганізації університету знайшли відображення у написаній ним на зламі 1939-1940 рр. статті “Львівський університет в минулому й тепер”. Ректор вбачав у змаганнях галицьких українців за право здобувати вищу освіту рідною мовою один з різновидів “боротьби українського народу проти польського панства”. Ця боротьба набула форми руху за “як можна більше поширення українських кафедр, за збільшення кількості української молоді у складі Львівського університету”. “За часів Польщі, – вважав М. Марченко, – Львівський університет був центром реакційного фанатизму та польського буржуазного націоналізму (…) з університетських кафедр розпалювалася національна ворожнеча і польсько-шляхетська ненависть до українців і євреїв”. Тому усунення з Львівського університету реакційних елементів і їх “зброї” – польської мови – стало важливою передумовою національного визволення українців. Символом цього відновлення було те, що в навчальному закладі, в якому українці протягом десятиліть намарне боролися за свої права, “на філологічному факультеті провідною ланкою буде предмет, що не допускався в Львівському університеті, – це українська мова й література”, а “на історичному факультеті почесне місце в навчанні займе наука про минуле нашої батьківщини”. На думку М. Марченка, “одна з важливіших засад у справі перебудови Університету – це та, що він є Український Радянський Університет. Робота його буде розгортатись в системі загальної університетської освіти Української Радянської Соціалістичної Республіки, виклади основних предметів будуть проводитись в наступному семестрі українською мовою. Ще з листопада 1939 р. запроваджено вивчення студентами української мови на всіх факультетах Університету. Оволодівають українською мовою ті професори, доценти й асистенти, що не знають її. Понад двадцять професорів-мовознавців працюють над тим, щоб допомогти студентам і професорам досконало вивчити українську мову. Діловодство Університету переведено цілком з польської на українську мову” [2, спр.24,

арк.1–2].

Читаючи ці рядки, важко позбутись враження, що за умов реорганізації університету ректорові Марченку українська мова видавалася тією “чудодійною паличкою”, торкнувшись якою старої “польсько-буржуазної” дійсності можна було пробудити до життя нову “радянсько-передову”. Одна з студенток Львівського університету згадувала: “Вперше побачила ректора М. Марченка під час його зустрічі із студентами філологічного факультету. Ще зовсім молодий (приблизно 35 років віку), русявий,

синьоокий, елегантно одягнений. Делегація польських студентів домагалася викладів польської історії і літератури польською мовою. На це Марченко дослівно відповів: “Якщо бажаєте викладів польською мовою – переїдьте будь-ласка до Варшавського університету. Тут є український університет, виклади відбуваються українською мовою”

[3, c.7].

Цей діалог, як можна судити зі спогадів очевидців, відбувся десь на початку листопада 1939 р., тобто незабаром після видання наказу ректора від 1 листопада про обов’язкове переведення навчального процесу на українську мову. Як видно з нього, М. Марченко почав називати ввірений йому університет “українським” ще задовго до схвалення його “Статуту”. Тому, можливо, Я. Дем’ячук-Томич говорить, що назва “український” була “первісною” назвою радянського університету. Відповідно до своєї української візії Львівського університету ректор виявляв гідну подиву послідовність, коли йшлося про ліквідацію залишків польської системи навчання. Так, під час дискусії про кафедри новоствореного історичного факультету, яка відбувалася 2 грудня, під час засідання Наукової ради університету, він рішуче виступив проти пропозиції польського професора Ришарда Ганшинця про створення кафедри історії Польщі. За словами М. Марченка, “історія Польщі знайде місце у курсах середньовічної й новітньої історії та історії народів СРСР” [2, спр.64, арк.17]. Ця позиція ректора по суті означала, що у викладанні історії у Львівському університеті відбулася свого роду “революція”, адже в університеті Яна-Казимира більшість фахівців-істориків спеціалізувались саме на вивченні історії Польщі. Від початку нового семестру вони автоматично опинялися поза університетом, а їхні курси було замінено предметами з історії народів СРСР чи історії України, й читали їх спеціалісти запрошені з-поміж місцевої української інтелігенції або скеровані на роботу до Львова з УРСР.

За ректорства М. Марченка відбулися величезні за масштабом звільнення серед викладачів університету. Наприклад, на історичному факультеті з 32 фахівців, які викладали історичні дисципліни в університеті Яна-Казимира, станом на 19 жовтня 1940 р. продовжували працювати лише три особи – професор Владислав Подляха (теорія та історія мистецтва), доцент Казимир Маєвський (раннє середньовіччя), доцент Теофіл Модельський (палеограф і медієвіст) [2, спр.21, арк.7; 17]. Усіх викладачів історії Польщі та Галицького краю було звільнено. У другому семестрі 1939/40 н. р. було здійснено й радикальний перехід до публікації всіх наукових видань Львівського університету, передусім факультетських вісників, українською мовою. Винятку не було зроблено навіть для тих професорів-поляків, які не володіли українською мовою, і домагалися, щоб протягом певного перехідного часу їм було дозволено подавати окремі публікації польською [2, спр.25].

Вочевидь, серед польських викладачів і студентів Львівського університету М. Марченко, як послідовний українізатор, не викликав приязних почуттів. Однак чи був М. Марченко ідейним полонофобом? Чи не найкращою відповіддю на це запитання є зміст ректорських наказів того часу. Так, вже згадане розпорядження від 30 жовтня про впровадження української мови в університетське діловодство зовсім не видається “драконівським”. У цьому документі, написаному, зрештою, польською мовою, наголошувалося, що “усе листування і документи, що видаються адміністрацією (університету – В.К.), повинні провадитись українською мовою”, однак водночас підкреслювалося, що “накази ректора будуть видаватись і українською і польською мовами”, а “звернення і листи, скеровані до університету (ректорату, деканатів, інститутів), можуть писатись будь-якою мовою” [2, спр.7 “А”, арк.1]. Нагадаємо, що в

університеті Яна Казимира ті звернення до його властей, які було написано українською мовою, просто не розглядалися.

Станом на 19 жовтня 1940 р. (тобто вже після звільнення М. Марченка з посади ректора) найбільше старих польських фахівців залишилося на юридичному факультеті [2, спр.21, арк.7]. Університетське керівництво також пішло назустріч польським викладачам університету, заснувавши кафедри польської мови і польської літератури. На першій з них працювали чотири особи, на другій – сім. Зауважимо, що на кафедрі української літератури у штаті було лише на одну особу більше, ніж на відповідній польській (вісім) осіб [2, спр.64, арк.17]. Існування протягом 1939-1941 рр. двох польських лінгвістичних кафедр у Львівському державному університеті було єдиним такого роду винятком на території тодішнього Радянського Союзу.

Захоплений ідеєю розбудови “Українського Радянського Університету”, М. Марченко наприкінці 1939 – на початку 1940 рр. зближується з представниками української галицької інтелігенції, які працювали під його керівництвом, передусім з проректором К.Студинським. За ініціативи останнього, яку підтримав ректор, у лютому 1940 р. у Львівському державному університеті відбулися урочистості, присвячені 100-річчю Шевченкового “Кобзаря” [2, спр.64, арк.25–28 зв.].

Усі накази ректора видавалися в цей час під назвою ”Львівський державний український університет”, а на початку травня 1940 р. М. Марченко наказав вивісити на дошці наказів і розіслав деканам всіх факультетів постанову Колегії наркомату освіти УРСР, в якій ректорові Львівського університету пропонувалося збільшити адміністративними засобами відсоток української студентської молоді у стінах цього навчального закладу [11, c.195] .

Однак 18 травня 1940 р. з’являється останній, під № 172, з наказів М. Марченка, де Львівський університет ще названо “українським” [13]. Тенденція до поступової відмови від усталеної раніше назви Львівського університету стала помітною вже в другій половині квітня: наприклад, розпорядження ректора від 26 квітня титулується вже просто “Львівський державний університет” [13].

Що конкретно спонукало М. Марченка відмовитися від ідеї “Українського радянського університету” визначити важко, очевидно, це був загальний несприятливий контекст, що проявився у ставленні до його політики в університеті властей і ряду новоприбулих викладачів. Те, що за кожним кроком М. Марченка пильно стежили, не було таємницею ані для нього самого, ані для його співробітників. Я. Дем’янчук-Томич, яка за сприяння М. Марченка влітку 1940 р. стала співробітницею кафедри української літератури, згадувала про одного з “опікунів” ректора, доцента Руфельда, який в той час відкрито погрожував: “Ми вас з вашим ректором віддамо під суд” [3, c.8].

Недвозначним сигналом до згортання українізаційного курсу, який надійшов безпосередньо з Москви, стала ухвала ВКВШ від 15 квітня 1940 р. стосовно складу Наукової ради Львівського державного університету. З 60 внесених у список кандидатур ВКВШ відхилила рівно половину – 30. Достатньо прочитати перелік відхилених прізвищ, щоб зрозуміти, що в Москві не вітали надто тісного співробітництва М. Марченка з галицькими інтелектуалами, яких не перестали вважати, принаймі ні за світоглядом “буржуазними націоналістами”. До “неблагонадійних” належали Ф. Колесса, В. Щурат, І. Свєнціцький, М. Возняк, М. Рудницький, І. Крип’якевич та інші “знакові” постаті українства Галичини [2, спр.64, арк.1–2,4]. Ім’я К. Студинського наразі ще значилося серед “благонадійних”, бо ще надто свіжими були спогади про його тісну співпрацю з радянським окупаційним режимом. Отже, радянське керівництво дало зрозуміти М. Марченкові, що будівництво радянського університету і його українізація –

це два різних процеси, причому другий з них був за значенням другорядним порівняно з першим, несамостійним і кон’юктурним явищем у політиці уряду та партії.

За ректорства М. Марченка у Львівському університеті набирали сили й ті тенденції, які жоден його співробітник, навіть сам ректор, критикувати ніколи б не наважилися. З початку 1940 р. Львівський університет став об’єктом політики “русифікації”, яка відбувалася пліч о пліч з українізацією: з 15 січня тут було впроваджено обов’язкове вивчення російської мови, а за браком україномовних підручників радянського взірця масово мусили використовуватися російськомовні [7, c.139]. Про масштаби цієї “тихої” русифікації свідчать хоча б рівні за чисельністю із кафедрами української мови та літератури штати кафедр російської мови та літератури: тут працювало п’ятнадцять осіб, скерованих до Львова зі Східної України [2, спр.21, арк.3]. Ці тенденції суперечили особистим переконанням М. Марченка, який виявляв симпатію до місцевих українських науковців і громадських діячів, збирав заборонену в СРСР українську літературу, навчався українських пісень.

Відтак усунення М. Марченка з посади ректора стало невідворотним, його очікували вже влітку 1940 р. Хоча до 14 вересня, коли було підписано відповідний наказ, він формально продовжував залишатися ректором, вже у плані навчальної роботи на перший семестр 1940/41 н. р., що його було затверджено на початку вересня на кафедрі історії СРСР, яку він очолював, години його навчального курсу (історія України ХХ ст.) отримав асистент Одрина, а в.о. завідувача кафедри було зазначено проф. Осечинського [2, спр.67, арк.2–4]. Важко було приховати своє хвилювання й українській громадськості факультету, яка відчувала неминучість усунення шанованого нею ректора.” Восени 1940 р. ректора викликали до Києва, – згадувала Я. Дем’янчук-Томич, – ми були затривожені, але він запевняв, що якби ми знали совєтські відносини, то не дивувалися б тому. Рік праці на одному місці, – то довгий час”, – казав він” [3, c.8]. Ці слова М. Марченка прозвучали неначе самопідсумок його праці у Львівському університеті, яка, попри порушення ним демократичних норм урядування увінчалася створенням радянського українського університету, хоча і не вповні такого, яким хотів би бачити його сам ректор. Михайло Марченко був не лише першим за національністю українцем ректором Львівського університету в ХХ ст, а й першим його керівником-українцем за своїми переконаннями і діяльністю.

_________

1.ДАЛО. Ф. 26. Оп. 7. Спр. 819. Арк. 13. Оп. 9. Спр. 313. Арк. 9.

2.ДАЛО. Ф. Р–119. Оп. 3.

3.Дем’янчук-Томич Я. До історії Львівського державного університету ім. Івана Франка // Михайло Марченко (1902-1983): Патріот репресований історик // Зона: Часопис Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих. – К., 1993. – № 4.

4.Качмар В. За український університет у Львові. Ідея національної вищої школи в суспільно-політичному житті галицьких українців (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). – Львів, 1999.

5.Кислий В.М. Українські високі школи у Львові і студентський рух у Західній Україні у І половині 20-х років ХХ століття. – Львів, 1991.

6.Ковалюк В.Р. Культурологічні та духовні аспекти “радянизації” Західної України // Український історичний журнал. – 1993. – № 2-3.

7.Литвин М.Р., Луцький О.І., Науменко К.Є. 1939. Західні землі України. – Львів, 1999.

8.Луцький О. Політична еліта Західної України в період утворення сталінського тоталітарного режиму (1939-1941 рр.) // Національна еліта та інтелектуальний потенціал України. Тези доповідей міжнародної наукової конференції. – Львів, 1996.

9.Львівський університет / За ред. В.Чугайова. – Львів, 1986.

10.Рубльов О.С. Маловідомі сторінки біографії українського історика // Український історичний журнал. – К., 1996. – № 1.

11.Рубльов О., Черченко Ю. Сталінщина і доля західноукраїнської інтелігенції (20- 50-ті роки ХХ ст.). – К., 1994.

12.Українська Радянська Енциклопедія. – К., 1962. – Т4.8. – С. 520.

13.Фонди Музею історії Львівського університету

14.Центральний державний архів громадських об’єднань України. Ф.1. Оп. 6. Спр. 513. Арк. 149.

15.Шаповал Ю. «Золотий вересень» 1939-го: як це було // Шаповал Ю. Україна ХХ століття: Особи та події в контексті важкої історії. – К., 2001.

16.Skład Uniwersytetu w roku akademickim 1938/39. – Lwów, 1938.

17.Spis wykładów w roku akademickim 1939/1940. – Lwów, 1939.

MYKHAILO MARCHENKO - A RECTOR OF LVIV UKRAINIAN STATE UNIVERSITY 1939/1940’S

Volodymyr Kachmar

Ivan Franko National University of Lviv

The Department of Modern History of Ukraine

The article concerns the personality of an outstanding Ukrainian historian of the XXth century Mykhailo Marchenko. It describes the period of his scientific and pedagogical activity as a head of the L’viv University. The contribution of Marchenko into the “ukrainization” of the University is payed attention to. The process of anti-Polish policy is another object of the investigation as well as the process of introduction of the soviet system of education in Lviv University. All the process mentioned above were supervised by M.Marchenko.

Key words: Mykhailo Marchenko, L’viv University, a head of university, university departments, statute of the university, Scientific Council, “ukrainization”, introduction of the soviet system, anti-Polish policy.

Стаття надійшла до редколегії 27.09.2004, прийнята до друку 30.01.2005.