Политвесник

Соціальні трансфери держав, % ВВП

Джерело: Дробот Г.А. Меняющаяся роль государства в мировой экономике ХХ века//Вестник Москво. ун-та. Сер.18. Социология и політологія.– 2002.– Ч.3 [5,с.26-27].

Сумнівною виглядає думка про мінімалізацію економічної ролі держави за сучасних умов. Насправді, функції держави змінюються, одні відпадають, інші навпаки, виникають. Крім того, більш серйозно і відповідально слід ставитися до фактора нерівномірності розвитку держав: ця нерівномірність, своєю чергою, базується на значній кількості різноманітних динамічних обставин і факторів, тобто стверджувати, що зростає однорідність людської спільноти, теж немає підстав. Швидше, навпаки, людська спільнота є найбільш різноманітною за всю свою історію, що, відповідно, ставить під сумнів ефективність різноманітних програм "демократизації", "плюралізації", "сприяння приватному бізнесу", пропагованих і втілюваних у життя провідними державами світу і міжнародними інституціями в країнах не-лідерах, через їх майже повне ігнорування реальних історичних, культурних, економічних, політичних обставин.

Загалом такий підхід не характерний для політичної думки Заходу, яка вже в середньовіччі тверезо оцінювала адаптаційні можливості тієї чи іншої спільноти. Ще Ф.Аквінський застерігав: "Юридичні закони повинні співвідноситись і з станом людей,

* У соціальні трансфери включені пенсії, різноманітні допомоги, в тому числі з безробіття, а також витрати на охорону здоров’я, (центрального уряду і місцевої влади).

бо всіляке мірило повинно бути співмірним із тим, що належить вимірювати. Недосконалим істотам недопустимо давати ті ж самі закони, що й досконалим. І хоч закони покликані робити людей доброчесними, але мета ця досягається не зразу, а поступово – в міру можливого" [14,с.214].

Свідомо чи несвідомо, надзвичайно впливовими (і навіть доміннантними) стали різноманітні "соціалістичні" настрої, що виявляється як у фактичному поширенні ролі держави в країнах Заходу на найрізноманітніші сфери, так і теоретичному обґрунтуванні такого перебігу подій. “Держава краще, ніж будь-хто, може захистити інтереси корпорації в міжнародних переговорах з питань торгівлі, інвестицій і доступу на ринки. Такі питання, як комерційні авіамаршрути, відкриття банків, надання страхових зобов'язань, вирішують не корпорації, а дипломати і чиновники" [5,с.29]. Але таке зростання ролі держави не є позитивним фактором з точки зору реалізації свободи особи. Формування надпотужного поєднання чиновницької бюрократії та економічних потуг монополій, напевне, і зумовлює той своєрідний сучасний західний "соціалізм", виражений в ігноруванні багатьох реалій, намаганні підігнати дійсність під інтелектуальний прожект та зневазі до думки тих, хто безпосередньо є учасником пропонованих змін, і хто, власне, у відповідності до класичних варіантів лібералізму, повинен приймати рішення про їх втілення. Тепер перевагу надають керівництву з єдиного центру, забуваючи уроки Радянського Союзу. Швидше за все, глобалізація – це ще не стільки данність, скільки візія окремих людей, оперта на певні тенденції розвитку економіки та інформатики, посилена безпідставною надією швидке вдосконалення світу

ілюдей.

Івсе ж глобалізація як тенденція існує. Насамперед, вона виявляється в зростанні розуміння того, що велика кількість проблем, які стоять перед нами, є насправді спільними проблемами і можуть бути вирішені лише спільними зусиллями. Така констатація породжує потяг до творення візій глобального майбутнього, як шляху до створення кращого світу. Традиційні підходи виглядають нестійкими і вже невідповідними часу. "Нації прагнуть до демократії в той самий момент, коли зміни в демократичному порядку організації суспільства ставлять під сумнів життєздатність незалежної демократичної держави. Широкі області людських прагнень прогресивні на глобальному рівні, а доля демократії сповнена невизначеності" [20,с.278]. Періоди кризи завжди сприяють зростанню впливу радикальних і простих відповідей, здатних більшменш переконливо все пояснити і пообіцяти достатньо швидке розв'язання проблем. Особливістю сучасних утопій є "науковість". Світ розвивається закономірно і людина, володіючи певною інформацією, в змозі корегувати перебіг подій. Таке припущення не є оригінальним: "Правдоподібний аргумент про те, що наука може передбачати майбутнє лише за його обумовленості, тобто якщо (як це і було) майбутнє присутнє в минулому, вкладене в нього, призвів Маркса до хибного переконання, що суто науковий метод має засновуватися на виключному детермінізмі. Марксові "невмолимі закони" природи та історичного розвитку ясно вказують на вплив інтелектуальної атмосфери, створеної Лапласом та французькими матеріалістами. Віра в те, що терміни "науковий" і "детерміністський" – синоніми або принаймні, що вони тісно пов'язані між собою, є однією з тогочасних марновірностей, яку ми не можемо подолати і досі" [13,с.95]. Тобто з абсолютизацією могутності розуму, його здатністю слушно інтерпретувати причиннонаслідкові зв'язки слід бути обережним, інакше неминучим є створення такої утопії,

Ф.Хайек як економіст і філософ застерігав від абсолютизації логічних конструкцій, особливо, коли вони стосуються людини. На його думку, більш об'єктивними факторами насправді виступають мораль і культура, здатні різнобічно передати прагнення людини, її нахили і волю до реалізації. "Людина не народжується мудрою, раціональною і доброю, щоб стати такою вона повинна навчитися. Наша мораль не є цілком продуктом нашого інтелекту, швидше, людська взаємодія, регульована нашими моральними нормами, уможливлює розвиток розуму і здібностей, пов’язаних з ним. Людина стала мислячою істотою завдяки засвоєнню традицій, тобто того, що знаходиться між розумом та інстинктом"[19,с.42] і трохи нижче, – обґрунтовуючи власну позицію, він ще раз застерігає від абсолютизації одновимірних інтелектуалістських підходів.

"Було би точніше говорити не про те, що мисляча людина творить і контролює власну культурну еволюцію, а заявити, що культура та еволюція створили її розум. Такий підхід дає підстави для висновку про те, що людська свідомість, якою ми її знаємо, зовсім не були єдиною рушійною силою цивілізації, такою, що цілком визначила напрям її еволюції, але, швидше, вона сама розвивалася та еволюціонувала спільнота одночасно з цивілізацією" [19,с.43]. Таке бачення не заперечує сили людського розуму, а лише підкреслює роль духовно-етичних факторів, які не завжди є очевидними, а їх вплив є стабілізуючим. Вони витримали випробування часом і дозволяють діяти за багатьох обставин "традиційно", забезпечуючи неперевність людських зусиль з виживання людства як культурно-цивілізаційного явища, а не як тваринного стада.

Прикладом протилежного підходу, що заслуговує на жорстку критику, на думку Ф.Хайєка, є погляди Руссо: "П'янкі ідеї Руссо почали панувати в прогресивній думці, і під їх розпалюючим впливом люди забули, що свобода як політичний інститут виникла не з "прагнення людей до свободи" в розумінні позбавлення від обмежень, а з їхніх прагнень відгородити якусь безпечну сферу індивідуального життя. Руссо заставив людей забути, що правила поведінки – це неминуче обмеження і що порядок породжується ними, що якраз тому, що ці правила звужують вибір засобів, які кожен індивід має право використати для реалізації своїх намірів, вони незвично розширюють вибір цілей, успіху в досягненні яких кожен вільний добиватися" [19,с.88].

Як легко закликати до свободи і як непросто домагатись її фактичної реалізації, і то людей кількість для яких постійно зростає, які відмінності між ними. Свобода може бути забезпечена насамперед обмежувальними правилами, в основу яких покладено випробувані людством культурно-цивілізаційні досягнення: морально-етичні норми, політичну свободу, приватну власність, що базується на відповідальності і забезпечує все це.

Та за умова глобалізації людство знову зустрічається з викликом, породженим прагненням уникнути турбот і відповідальності, пов’язаних з дотриманням правил. Аналізуючи такі тенденції, російська дослідниця В.Г. Фєдотова доходить висновку: "основою постсучасного дискурсу є два підходи: поняття свободи повинно бути замінено поняттям блага, поняття прав індивіда повинно бути витіснено поняттям групових прав" [17,с.15]. Перший аспект випливає з того, що той, хто не може перетворити свободу в благо, готовий визнати, що недостойний свободи, і все ж прагне мати блага і наполягає на цьому. Друга теза, зумовлена тим, що ті, хто вимагає благ, є, як правило, певними групами – етнічними, національними, релігійними, мовними, суттєво відмінними за своїми колективними уявленнями та культурою від середнього класу, що увійшов у соціальний контракт і досяг схожого розуміння в питаннях моралі і способу життя і становить в цих країнах більшість населення (в США – 80%, в Нью-Йорку – приблизно

60%) [17,с.15].

Ми ще не зіткнулися з глобалізацією як реалізованим єдиним економічним і політичним простором, та такі думки вже дають підстави висловлювати певні застереження щодо глобалізації як процесу, що сприяє виключно демократії і свободі.

Інституалізована глобалізація, навпаки, підриватиме можливість реалізувати свободу особи через прагнення багатьох груп на реалізацію блага, як вони собі його бачать, в той час як сенс свободи (в європейській моральній і культурній традиції) для них є несуттєвим, цілком можливо, що вони вважають таку свободу шкідливою, хоча саме вона забезпечує ті матеріальні блага, які є найперш помітними, та без свободи не будуть тривалими. Досягнутий добробут знову на перше місце виводить не проблему створення, а проблему розподілу. Навіть такий глибокий мислитель, як Юрген Габермас, потрапив під чари "соціальної справедливості", не усвідомлюючи, що розподіляти можна лише те, що створено, тоді як творення "досконалих" розподільних систем (соціалізм) неминуче зумовлювало економічну стагнацію (в кращому випадку). "Замість формальної має більше виступати матеріальна гарантія, яка в інтересах компромісу наперед визначає програмні правила дистрибутивної юстиції: таким чином, принаймні, розподіл приросту соціального продукту дедалі більше потрапляє до компетенції політичних інстанцій. Громадські об'єднання –- змагаються із законодавчими та виконавчими за ключ до розподілу, за яким вестиметься справа. Тому "соціально зобов'язаній" державі слід пильнувати за тим, щоб урівнювання інтересів, яке відбувається органічно, перебувало в загальних інтересах" [3,с279].

Будь які раціоналістичні концепції "справедливого розподілу" неминуче вимагатимуть інституалізованого насильства, якщо не сьогодні, то в історичній перспективі, і це насильство може набувати зовсім інших форм, ніж примітивний примус. Так, загострене піднесення проблеми глобалізації, ще не доконаного факту, підштовхують до думки про певну штучність проблеми, розмови про яку покликані прикрити нееквівалентність обміну між різними економічними регіонами. І ця нееквівалентність досягається не завдяки ринковим механізмам, на які посилаються, а через політичні важелі впливу, тобто більш тактовно, але в глобальному масштабі нав'язується політика "продрозверстки". А чи не основним спонукальним моментом до реалізації поведінки найбільших економічних і політичних потуг сьогодення є "боротьба за соціальну справедливість" широкого загалу населення цих держав. Завищені очікування, підсилені необґрунтованими обіцянками, стають тією сумішшю, яка може зруйнувати таку надзвичайно вразливу матерію, як свобода. Її забезпечення досягається не максимальним зняттям табу, а твердим усвідомленням можливого.

Таке усвідомлення теж переважно є не раціональним актом, у всякому разі для більшості громадян, а певною традицією, закріпленою в поведінці. Дія, що ґрунтується на культурній традиції, забезпечує реалізацію свободи особи не як одномоментного акту, переважно екстремно-зовнішнього типу, а як фактора, що дає змогу людській громаді функціонувати як самоорганізуючій системі. Домінантним є твердження, що розвиток сучасних інформаційних систем дає змогу більш дієво забезпечити собі реалізацію її свободи у багатьох сферах.

У цьому сенсі цікавими є судження про глобальну інформаційну мережу (інтернет) окремих західних дослідників. Так, канадський учений Ж.Дюфрен до негативних наслідків розвитку Інтернету відносить скорочення реального, безпосереднього спілкування людей, розрив між їх можливостями і необхідністю засвоювати і переробляти колосальні обсяги інформації, пасивність і поверховість, масове розповсюдження "соціальної віртуальності", коли уявлення про реальність стають набагато важливіші від неї самої. На думку цього вченого, інтернет ізолює людину,

породжує "інтерактивну самотність", фрагментує суспільство, бо велика кількість віртуальних об'єднань, в які включена людина, не здатні генерувати і відтворювати повноцінні соціальні зв'язки [8,с.27]. Навіть, зробивши певні застереження про полемічну загостреність подання проблеми, від її реальності не можна відмахнутися, тобто глобалізація породжує парадокс – ще більше розмежування людей, часткову втрату можливостей для реалізації свободи через послаблення соціальних зв'язків, коли стандарти поведінки стають розмитими і неоднозначними, та втрату впевненості в достовірності інформації, що суттєво обмежує достовірність при виборі мети і шляхів її досягнення. Суперечливий вплив технологічно-інформаційного стрибка на втілення політичних і особистих свобод зумовлюється сумнівами в ціннісних критеріях свободи.

Проблема загострюється тим, що пропагандист свободи – Захід уражений із середини. Він дійшов у багатьох обставинах тієї межі свободи, за якою вона стає смертельною для себе самої. Тривожний зовнішній симптом кризових явищ криється у внутрішній, духовній поставі європейської цивілізації, яка значною мірою витворила сучасний світ з відповідними політичними та економічними свободами, з динамікою і рухом, з прагненням до нового і кращого, і водночас сама заблукала у власних інтелектуальних пошуках. Протягом ХХ ст. філософія і мистецтво Заходу постійно підкреслюють думку, що неможливо для мислячої творчої істоти визначити хоча б відносно стійкі координати історії, суспільства чи самого розуму.

Відсутність, зникнення всяких усталених понять і вартостей (історія втратила зміст, традицій – обов'язковість, новаторство – доцільність, людина – істину і сенс свого існування, як відповідно зникла і сама реальність, в гносеологічному та онтологічному сенсі). Отже, людина втрачає саму себе, не маючи можливості сказати що-небудь певне про що б там не було, особливо про саму людину. Це деформує свідомість, ментальність сучасного західного суспільства і робить його вразливим для ймовірного неототалітаризму, якщо він буде запропонований відповідним чином або це станеться "стихійно" і поступово у випадку продовження процесу розмивання вартісних координат (не у книжках філософів, а у свідомості реальних громадян).

Така проблема не нова, і прагнучи її подолати, інтелектуали ставали творцями обґрунтування досконалих режимів як панацеї, покликаної вберегти людей від їх недосконалості.

Початок цьому поклав Платон. Та європейську думку привабило розмаїття світу, а не його штучна інтелектуальна правильність, що дала змогу європейській цивілізації захопити домінуючі позиції. Та ХХ ст. знову посилює сумніви в розумності людини, її здатності до свободи вибору. Саме це й уподібнює нітшеанство і марксизм – світогляди, що сутнісно визначали політичне та інтелектуальне обличчя ХХ ст. Там і там спостерігається спроба підмінити індивіда-суб'єкта поза ним сущою силою чи то у вигляді "об'єктивних законів" та "історичного прогресу", чи то "Надлюдини" (насправді

– людини екзальтованої, яка лякається дійсності, а тому чинить під впливом хвилевих імпульсів, претендуючи на лаври героя). Обґрунтування цього має досить поетичну форму: "Людині, яка не бажає належати до маси, достатньо тільки перестати бути інертним у відношенні до самої себе; нехай вона йде за голосом власної совісті, яка каже їй: "Будь собою! Все, що ти тепер робиш, думаєш і до чого прагнеш – це не ти сама" [9,с.7-8]. Та насправді, це маніфест раба, що несподівано отримав свободу і не знає що з нею робити, а не вільної людини, свідомої мети і ціни її осягнення. Слід зазначити, що апологетика невіри в людей, тобто тоталітаризму, може мати різні теоретичні вихідні позиції – як ніцшевський над індивідуалізм, так і "здорову" критику недосконалості маси чи "необхідність" реалізувати об'єктивну закономірність – глобалізацію.

Тобто "ідеальні" (читаймо – "тоталітарні") режими породжені насамперед інтелектуалами, а не люмпеном. Так, тоталітаризм – це "Царство Хама", та його з'ява провокується несприйняттям реальності інтелектуалами. Дійсність не хоче вписуватися в чиїсь "логічні" уявлення про неї, крім того, люди недосконалі, треба не дозволити їм робити дурниці – обирати недосконалих, проповідувати власні примітивні, некомпетентні думки, необхідно створити якомога однорідніше соціальне середовище, в якому б сигнал з Центру без спротиву досягав периферії і втілювався в дію. Інтелектуалізм продовжує гратися в ці іграшки, уявляючи, що глобалізація – це те ж саме, що і культура, а це навіть не цивілізація. Розмірковуючи над діями Олександра Македонського, їх спонукальними мотивами, О.Кожев (російсько-французький мислитель) зауважує: "Всі люди могли стати громадянами однієї і тієї ж держави (Імперії), оскільки вони володіли (чи могли досягнути шляхом біологічного єднання) однієї і тієї ж "сутності". А цією єдиною і спільною для всіх людей сутністю був, у кінцевому підсумку, "логос" (мова і знання), тобто те, що ми нині називаємо (грецькою) цивілізацією чи "культурою". Залишена Олександром Імперія не була політичним вираженням одного народу чи однієї касти. Вона політично виражала цивілізацію, була матеріальною реалізацією "логічної" сутності, настільки ж універсальної та єдиної, як універсальний і єдиний сам "Логос" [7,с.115].

Такі розмірковування належать не просто філософу, а одному з практиків – натхненників ЄС. І водночас, як вони нагадують аргументи на користь "єдиного євроазійського простору" чи "СРСР – батьківщина радянської людини" або тепер апологетики глобалізації. Одним із небагатьох сучасних філософів, якому вдалося подолати штучні крайнощі уявлень про людину як істоту надіндивідуальну чи людину як масове створіння, є Отега-і-Гасет: "І немає сумніву, що найрадикальніший поділ, який можна провести в людстві, – це поділ на два типи: ті що від себе багато вимагають і беруть на себе все нові труднощі та обов'язки, і ті, що від себе нічого особливого не вимагають, та що для них жити – це бути щомиті тим, чим вони вже є, без зусилля самовдосконалитись, трісками, що їх несе течія" [10,с.18].

Така чіткість означень не завжди сприймається, і часто навіть ті, хто щиро обстоюють демократію і свободу, свідомо чи не свідомо йдуть за течією масової свідомості, прагнучи зробити свободу більш привабливою ніж вона є насправді. Так, Отфрід Гьоффе, цілком слушно вважаючи філософію Канта демократичною в своїй основі і беручи її за підставу для власних тез соціальної етики XXI ст., доходить висновків, які, напевне, не вписуються у Кантове трактування ні моралі, ні відповідальності людини. Так, друга теза стверджує – "визнання невибагливої, розподільчої ("корисної для кожного") моралі – це ціна Модерну", а третя – "про елементарну справедливу солідарність і в наступному столітті будуть дбати інститути і насамперед – демократична правова та конституційна держава" [11,с.6-7].

Кант одним і з своїх вихідних положень вважав здатність людини самостійно приймати рішення і відповідати за них. Такий погляд не робить людину щасливою абсолютно, бо він накладає на неї обов'язок, та це означає, що людина є свідомим та вільним індивідом. Зменшення вимог до дієздатності людини – це шлях до тоталітаризму і Гьоффе, сам це усвідомлюючи, доходить наприкінці статті висновку: – "модерн, сучасність, мусять знову навчитися таких забутих чеснот і настанов, як обережність, розважливість і незворушність"[11,с.17].

Демократія і свобода не сумісні з повним затишком і комфортом, бо вимагають діяльності, відповідальності та індивідуальності.

Нову спробу, переважно технократичного вирішення проблеми реалізації свободи особи за умов глобалізації заманіфестував Е.Тоффлер у праці "Третя хвиля". Автор пропонує своє трактування глобального інформаційного наступу і покликаних ним політичних змін. "Руйнуючи наші сім'ї, розхитуючи нашу економіку, паралізуючи нашу політичну систему, розбиваючи наші цінності, Третя хвиля зачіпає кожного. Вона змінює всі співвідношення сил, привілеї й прерогативи сьогоднішньої еліти, чиє становище стало вкрай хитке, і створює тло, на якому завтра відбуватимуться визначальні битви. Багато в чому цивілізація, що народжується, суперечить старій традиції індустріальної цивілізації. Вона є водночас високотехнічною й антиіндустріальною" [16,с.20]. Для вирішення спричинених Третьою хвилею труднощів він запропонував власний проект змін політичного характеру. "Чим швидше ми почнемо створювати альтернативні політичні інституції, оперті на три принципи, – владу меншин, напівпряму демократію, поділ рішень, тим кращими будуть наші можливості для мирного переходу" [16,с.391]. Не заперечуючи по суті, хотілось би ще раз висловити застереження щодо найдемократичніших проектів соціально-політичних перетворень, які є породженням окремих інтелектуалів і не мають підтримки морально-культурної традиції, не передбачають альтернатив. Такий варіант розвитку подій неминуче ускладнить процес реалізації свободи особи через те, що суспільству пропонується узаконення фрагментарності, своєрідне інформатизоване повернення в трайбалізм, де особа буде замкнена в своїй меншині, де рішення приймає плем'я. Таким чином навряд чи людина зможе активно обстоювати своє право на індивідуальність. Сучасні проекти соціального перетворення, які базуються на глобалізаційних тенденціях, мають переважно прогностичний характер і, на щастя, позбавлені фанатичного запалу і безкомпромісності, що роблять такі проекти швидше утопічним застереженням.

Більш серйозною загрозою і надалі залишається домінування ідеї абсолютизації прогресу у людській свідомості, згідно з якою історія має жорстко детермінований вектор розвитку і глобалізація багатьма механічно сприймається як важлива вузлова станція (а, може, і кінцева?) на цьому шляху. Водночас ігноруються доволі очевидні попередження (історико-практичні і теоретичні) щодо саморуйнівних наслідків будьяких планів раціональної конструкції "світлого майбутнього", особливо, коли цей конструктивізм набуває ознак "наукових" і "конкретних", але ігнорує людину, її здатність і право самостійно здійснювати вибір. Карл Поппер наголошував: "Якщо ми гадаємо, що історія прогресує чи що ми зобов'язані до прогресу, то припускаємося тієї самої помилки, що й ті, хто вірить, ніби історія має сенс, який можна в ній відкрити й не треба його туди привносити. Адже прогресувати – значить рухатися до певної мети, що існує для нас як для людських істот. "Історія" неспроможна цього зробити, тільки ми, людські індивіди, здатні на це. Ми можемо прогресувати шляхом захисту і зміцнення тих демократичних інститутів, від яких залежить свобода, а з нею й прогрес. І ми можемо зробити це тим краще, чим глибше усвідомимо той факт, що прогрес тримається на нас, на нашій пильності, на наших зусиллях, ясності нашої концепції щодо наших цілей і реалістичного їх вибору” [13,с.303].

Не вдаючись у тривалі дискусії з апологетикою глобалізації як ефективного інструменту вирішення багатьох проблем (справді глобальних), наведемо лише один, але, на наш погляд, вагомий аргумент проти - "Зростання призводить до ускладнення, а ускладнення – це кінець шляху" [12,с.158]. На жаль, такий підхід не поділяє український дослідник В.М.Шейк: "Перша і найбільш очевидна точка – усвідомлення того, що значна частина неефективності урядових дій, а також безпорадність, що супроводжує їх, виникають внаслідок того, що певні акції здійснюються окремими суверенними держава

ми, які діють поодинці і прагнуть максимально використовувати свою владу, що постійно скорочується. Водночас спільні скоординовані зусилля можуть підвищити (іноді дуже помітно) ефективність недієвої політики"[22,с.227].

Автор впадає у спрощення (конструктивізм), зумовлене прагненням оперативно вирішити складні проблеми, які вимагають тривалих змін еволюційного типу, покликаних утвердити культурні норми і традиції, що базуються на визнанні свободи особи і всезагальності права.

Загалом, говорячи про глобалізацію, її зв'язок з реалізацією особою своєї свободи, слід виокремлювати два рівні. Перший – посилення зусиль по створенню наддержавних структур, що мають владні повноваження. Це слід, швидше за все, оцінювати як явище негативне, спрямоване, цілком можливо, несвідомо, на обмеження свободи особи (в історичній перспективі), за очевидних короткотермінових переваг. І другий – власне глобалізація як прискорення процесу обміну товарами, інформацією, ідеями і людьми. Очевидно, що цей процес не зупинити і власне він не становить принципової загрози для свободи, а може стати надійною підставою її реалізації. На наш погляд, наднаціональні структури швидше заважають реалізації свободи особи у зв'язку з посиленням їх контролю і впливу, який може набути всеосяжного характеру.

Підсумовуючи, візьмемо на себе сміливість зробити висновок, що стабільна реалізація політичної свободи особи за умов глобалізації можлива при сукупності трьох чинників: наявності демократичної процедури, економічної свободи і культурної традиції. Найбільш дієвим фактором, який змушує ці елементи діяти в необхідному напрямі, є громадянське суспільство, тобто сукупність громад, які творять підвалини суспільного життя і, реалізуючи культурні, соціальні, економічні інтереси своїх членів, створюють поліфонічну картину життя, яке не знає однозначностей і абсолютних істин, а потребує щоденної праці. Життя не знає нічого вічного і кожен індивід повинен самостійно утверджувати власний духовний світ, без закріплення в якому поваги до морально-етичних здобутків як основи людського буття жодні державні гарантії політичних і особистих свобод не будуть дієвими. І найбільш надійною підставою вщеплення демократичної традиції є культура, а механімзм реалізації – залучення індивіда до діяльності, результативність якої залежить від його зусиль і зусиль тих, хто поряд, тобто утвердження людської спільноти як самоорганізуючої системи.

Отже, наступним етапом наукових розробок даної проблеми повинно стати дослідження механізмів включення особи за умов глобалізації в процес самостійного творення власного життєвого простору.

________

1.Бжезінський З. Велика шахівниця. – Львів; Івано-Франківськ: Лілея-НВ.—236 с.

2.Валіцкий А. Марксизм і стрибок у царство свободи. Історія комуністичної утопії. — К.: Всесвіт, 1999. — 509 с.

3.Габермас Ю. Структурні перетворення у сфері відкритості.– Львів, 2000.—318 с.

4.Джордж Сорос про глобалізацію.– К.: Основи, 2002. — 158 с.

5.Дробот Г.А. Меняющаяся роль государств в мировой экономике ХХ века // Вестник Моск. ун-та. Сер. 18. Социология и політологія.– 2002. – Ч.3.

6.Калмиков Р.Б. Анатомия свободы. Іваново, – 1995. – 24 с.

7.Кожев А. Тирания и мудрость // Вопросы философии.– 1998. – Ч.6. – С. 92-119.

8.Мешкова Т.А. Социально-политические аспекты глобальной информатизации //

Полис.– 2002. – Ч. 6. – С. 24-33.

9.Ницше Ф. Странник и его тень.– М.: REEL-book, 1994. – 456 с.

10.Ортега-і-Гасет. Вибрані твори. – К.: Основи, 1994. – 420 с.

11.Гьофре О. Індивід і почуття солідарності (Тези соціальної етики XXI століття) //

Політична думка.– 1997. – Ч.4. – С. 3-19.

12.Паркинсон Т. Законы Паркинсона. – М.:Прогресс, 1989. – 448 с.

13.Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. Т. 2.– К.: Основи, 1994. – 494 с.

14.Скиба В., Горбатенко В., Турянко В. Вступ до політології. Екскурс в історію правничо-політичної думки. – К.: Основи, 1998. – 718 с.

15.Сміт Р. Що таке глобалізація // Виклик глобалізації. Зб. наук. праць.– К: Стилос, 2001. – 206 с.

16.Тоффлер А. Третя хвиля. – К.: Вид. дім "Всесвіт", 2000. – 480с.

17.Федотова В.Г. Неклассические модернизации и альтернативы модернизационных теорий // Вопросы философии.– 2002.– Ч.2. – С. 3-21.

18.Фромм Э. Бегство от свободы. — М.: Прогресс, 1990. – 269 с.

19.Хайек Ф.А. Пагубная самонадеянность. Ошибки социализма. – М.: Новости, 1992. – 304 с.

20.Хелд Д. Демократия, национальное государство и глобальная система // Современная политическая теория. Автор-составитель Д.Хелд. Пер. с англ. Под общ. ред. В.И.Даниленко.– М.: NOTA BENE, 2001. – 480 с.

21.Шапыро И. Переосмысливая теорию демокартиии в свете современной политики // Полис. – 2001.– ЧЧ. 3, 4, 5.

22.Шейко В.М. Культура. Цивілізація. Глобалызацыя. Т.1.– Харків: Основа, 2001. – 522 с.

REALIZATION OF FREEDOM OF PERSON UNDER CONDITIONS OF GLOBALIZATION

Ihor Vdovychyn

Lviv Academy of Commerce. vul.Tershakivtsiv 1, Lviv, Ukraine, tel. (0322)79-04-05

Annotation . In article the influence of globalization of freedom of person and the role of spiritual and cultural factors in process of realization of freedom of person are analyzed.

Key words. Globalization, freedom, freedom of person, democracy, culture, tradition .

Стаття надійшла до редколегії 27.09.2004, прийнята до друку 30.01.2005.

УДК 323.28(001)

ПРОБЛЕМИ НАУКОВОГО ДЕФІНІЮВАННЯ ТА ТРАКТУВАННЯ МІЖНАРОДНОГО ТЕРОРИЗМУ

Юрій Чікель

Львівський національний університет імені Івана Франка вул. Університетська 1, м. Львів 79000, Україна

У статті охарактеризовано основні поняття пов’язані із проблемою міжнародного тероризму, найважливіші етапи його розвитку, види та форми прояву, класифікація терористичних організацій, а також визначено напрямки боротьби з міжнародним тероризмом.

Ключові слова: тероризм, терористична організація, міжнародний тероризм, боротьба з тероризмом.

Проблема міжнародного тероризму, після сумно відомих подій 11 вересня 2001 року, стала предметом гострих дискусій в колах вчених та політиків. Лейтмотивом більшості думок висловлених після 11 вересня є думка про те, що міжнародний тероризм слід кваліфікувати як нову глобальну проблему людства. Можна погодитись із думкою про те, що ”Міжнародний тероризм загрожує перетворенням у страхітливу силу, яка володіє смертоносними засобами знищення і готова без вагань застосувати їх заради своїх злочинних цілей”[1. с 350].

Сучасний тероризм, як суспільне явище не стосується одної чи декількох держав, він не є прямим наслідком морально-етичних засад тієї чи іншої релігії, він не виникає лише у одній групі людей, що унеможливлює швидку та ефективну боротьбу з його проявами. С.Хантиґтон трактує спалах терористичної діяльності, як наслідок „універсалістичних аспірацій Заходу, які провадять посилення конфліктів з іншими цивілізаціями”[5.c 14]. Свідомість того, що він є глобальною загрозою і прямо пов’язаний із найважливішими тенденціями світового розвитку змушує вчених спрямувати свої зусилля на всебічне дослідження цього феномену сучасної глобальної цивілізації.

Поняття терор (від лат.terror-страх) з давніх часів означало жорстоку фізичну розправу над політичними опонентами, з метою залякування суспільства і примусу його до віповідних дій або навпаки до бездіяльності. Протягом століть терор носив характер найжорстокішого методу політичної бородьби, досягнення і зміцнення влади.

Вперше поняття тероризм було використано на третій конференції Міжнародного Союзу Кримінального Права (Брюссель 1930) і окреслено як кримінальну діяльність спрямовану проти міжнародного порядку. Однак і в 30-х роках і зараз воно не отримало чіткого формулювання. З цієї проблематики було опубліковано понад тисячу наукових праць в яких запропоновано понад 200 варіантів точних дефініцій. В більшості з них підкреслюються найважливіші елементи тероризму: насильство, страх, загроза, а також політичні мотиви такого характеру діяльності. Сучасний тероризм є ефективною зброєю,

© Юрій Чікель, 2005