Политвесник

підозрюваних у тероризмі на повних сім днів без представлення звинувачень. Міністр у справах Північної Ірландії мав право перевіряти осіб, які в’їжджали або виїжджали з території Великобританії або Північної Ірландії, з метою визначення чи брали вони участь у підготовці терористичних актів [10]. Отже, будь-який мешканець Північної Ірландії в будь-який час міг бути арештований, затриманий чи депортований у свою провінцію.

Якщо урядові документи 1973 р. обіцяли ольстерцям асамблею з обмеженими правами, то північноірландська Конституція 1974 р. – конвент без будь-яких прав, орган рекомендаційного характеру, “форум обраних представників Північної Ірландії” [1]. Висновки конвенту щодо майбутнього політичного устрою Північної Ірландії повинні були подаватись на розгляд британського парламенту.

Неефективність конституційного конвенту призвела до того, що в березні 1976 р. в Лондоні було ухвалено рішення про його розпуск, а в липні – про відновлення прямого правління в Північній Ірландії. Новий британський прем’єр-міністр Дж.Каллаген заявляв, що не буде ні військового, ні економічного відступу Англії з Ольстера. Цю тему продовжив і міністр у справах Північної Ірландії Р.Мейсон. За його словами, пряме правління Лондона в провінції є “корисним і необхідним” і британські війська залишаться там “доти поки це буде необхідно, а їх чисельність буде підтримуватись на потрібному рівні” [3, с.168-169]. Державний візит в Ольстер англійської королеви Єлизавети ІІ в серпні 1977 р. мав продемонструвати непорушність зв’язків цієї провінції з Великобританією.

Новий етап північноірландської кризи розпочався 1977 р. під новим девізом – “ольстеризація, криміналізація, нормалізація”. Політика нормалізації та ольстеризації повинна була локалізувати і згладити конфлікт у Північній Ірландії. Під “ольстеризацією” розумілась орієнтація передусім на поступове передання функцій охорони безпеки Королівській ольстерській поліції, яка комплектувалась з місцевого населення, що, як вважала влада, дасть змогу звільнити регулярні війська від виконання поліцейської служби. Таким чином британська армія не була би безпосередньо задіяна в конфлікті, а це суттєво поліпшило б імідж Об’єднаного Королівства на міжнародній арені. Політика криміналізації була спрямована на те, щоб вивести політичне значення конфлікту на другий план. Вона передбачала встановлення в тюрмах Північної Ірландії режиму, який допоміг би повністю приховати наявність політичних ув’язнених в Ольстері. Спеціальний закон скасовував особливий статус політичних злочинців. У відповідь на політику криміналізації ув’язнені організували низку протестів 1976-1981 рр., проте очікуваного результату це не дало.

Після провалу конвенту британський уряд не поспішав з новими ініціативами щодо Північної Ірландії. Р.Мейсон запропонував новий пробний план, який обговорив з основними партіями Ольстера наприкінці 1977 р. й на початку 1978 р., але жодного конкретного рішення ухвалено не було. В той самий час консервативна опозиція настоювала на першорядності вирішення питання про реформу місцевого самоврядування, цього напряму дотримувались більшість юніоністів.

Наприкінці 70-х років зросла критика британського курсу в Ольстері з боку міжнародної спільноти. В лютому 1977 р. у французькому місті Страсбурзі відкрився судовий процес по звинуваченню Англії в порушенні Європейської конвенції з прав людини. Позивачем виступила Ірландська республіка, яка порушила “Справу №5310-71: Ірландія проти Великобританії” у зв’язку з брутальним поводженням англійської армії в Ольcтері. Вердикт був винесений в січні 1978 р. і в остаточному вигляді визнавав “нелюдське і принизливе поводження” англійських сил безпеки зі своїми жертвами, яке мало місце 1971 р. При розгляді справи судді врахували лише 14 (з багатьох тисяч) випадків такого поводження. Крім того, суд не наполягав на покаранні винних [2, c.141142]. Політична ситуація в Ольстері залишалася напруженою. Здавалось, час в Ольстері зупинився. Так тривало до травня 1979 р., коли на парламентських виборах перемогу отримали консерватори на чолі з М.Тетчер.

Отже, 70-ті роки ХХ ст. характерні активною політикою Великобританії щодо північноірландського конфлікту. В Ольстері були створені нові інститути влади і прийняте нове законодавство, хоча в багатьох випадках англійський уряд надавав перевагу силовим методам вирішення проблеми. Значною мірою кроки, застосовані Лондоном були непослідовними і ситуація в провінції залишалась напруженою. Протистояння в Північній Ірландії є у сучасній європейській історії одним з найбільш повчальних прикладів того, яким складним є процес врегулювання конфлікту, і дослідження його першого десятиліття лише підтверджує це.

_________

1.Бирюков И.Д. Ольстер – горящая земля. – М.: Политиздат, 1975. – 96 с.

2.Бирюков И.Д. Ольстер – кризис британской империалистической политики (1968 – 1984 гг.). – М.: Мысль, 1985. – 260с.

3.Грибин Н.П. Трагедия Ольстера. – М.: Международные отношения, 1980. – 192с.

4.Кучменко Е.М. Ірландія і ольстерська криза, пошуки шляхів її подолання у другій половині ХХ ст. (Історичний огляд). – К.: Інститут історії України НАН України, 2000. – 97с.

5.Орлова М.Е. Модернизация и мирный процесс в Северной Ирландии. –

6.http://www.politstudies.ru/fulltext/1998/2/15.htm

7.Татаринцев В.М. Северная Ирландия: напряженность сохраняется. – М.: Знание, 1972. – 32с.

8.Bew P., Patterson H. The British state and the Ulster crisis: from Wilson to Thatcher. – London: Verso, 1985. – 154p.

9.Cunningham M. British government policy in Northern Ireland, 1969-2000. – Manchester and New York: Manchester University Press, 2001. – 184p.

10.Northern Ireland Constitutional Proposals. – March, 1973. -

11.http://www.nio.gov.uk/wp1973.htm

12.Prevention of Terrorism (Temporary Provisions) Act. – 1974. -

13.http://cain.ulst.ac.uk/hmso/pta1974.htm

14.The future of Northern Ireland: a paper for discussion. – 1972. -

15.http://www.nio.gov.uk/dp1972.htm

16.The Northern Ireland Constitution. – July, 1974. - http://www.nio.gov.uk/wp1974.htm

17.The Sunningdale Agreement. – December, 1973. -

http://cain.ulst.ac.uk/events/sunningdale/agreement.htm

POLITICS OF GREAT BRITAIN IN THE NORTHERN IRELAND CONFLICT (1968-1979)

Ol’ha Telenko

Ivan Franko National University of L’viv

vul. Universytets’ka 1, L’viv 79000, Ukraine, tel. (0322) 964-132

The article deals with attempts of Great Britain to settle conflict in Northern Ireland in 1968-1979. It reveals documents accepted by the British government for the improvement of the situation in Ulster. The author uncovers use of force to put down the conflict during its first decade.

Key words: ethno-national conflict, Ulster troubles, British politics, unionism, nationalism.

Стаття надійшла до редколегії 27.09.2004, прийнята до друку 30.01.2005.

УДК 323.1(460)

ПОЛІВАЛЕНТНІСТЬ ІДЕОЛОГІЇ БАСКСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ В КОНТЕКСТІ СУЧАСНИХ ПОЛІТИЧНИХ РЕАЛІЙ

Костянтин Поліщук

Львівський національний університет імені Івана Франка вул. Університетська 1, м. Львів 79000, Україна, тел. (0322) 964-132

Аналізується проблема баскського націоналізму, розглядаються причини його виникнення, еволюція його ідей, набуття ним найрізноманітніших форм та ознак. Аналіз здійснюється у контексті сучасних міжетнічних і міжнаціональних відносин.

Ключові слова: Країна Басків, націоналізм, етнічна ідентичність, сепаратизм.

Витоки ідей націоналізму народу басків слід шукати в Середньовіччі, коли Кастілія підкорила собі інші неіспанські держави (за вийнятком Португалії) Піренейського півострова: Каталонію, Галісію та баскські землі. Саме тоді починає зароджуватись боротьба між централізмом, виразником якого стає домінуюча кастільська нація, та регіоналізмом, представленим іншими периферійними народами тогочасної Іспанської держави. Виразником другої течії став консервативний політичний рух карлізм.

Карлістська ідеологія користувалась широкою підтримкою переважно серед сільського населення Країни Басків та Наварри. Загалом карлізм становив суміш антимодернізму, традиціоналізму, католицизму та, що і зумовило його підтримку серед басків, регіоналізму. Карлістський рух завжди знаходився в опозиції до усіх проявів централізму: спочатку до консервативного монархістського, потім ліберального республіканського, а ще пізніше – національно-фашистського. Відкрите протистояння двох протилежних течій вилилось у дві так звані карлістські війни (1833-1840 та 18731876 рр.), які закінчились поразкою карлістів і політичною централізацією Іспанії. Це означало для басків втрату своєї автономії та відповідно своїх традиційних регіональних привілеїв – фуерос. Реакцією на це стало формування нового баскського націоналістичного руху, в той час як консервативний карлізм поступово відходить на другий план [1, с.26].

Іншим, не менш важливим чинником еволюції баскського націоналізму стала швидка індустріалізація та модернізація Країни Басків, яка починаючи з 70-х років ХІХ ст. повністю змінила структуру традиційної місцевої економіки, принісши із собою справжні випробування для баскського суспільства. Особливо сільські низький та середній класи вбачали у процесах соціально-економічної модернізації фундаментальну загрозу насамперед етноідентифікації баскського народу. Реакцією на це став пошук самоідентичності, витоків і традицій етносу, який покликав до життя нові національні легенди і міфи. Трансформація традиційно аграрного баскського суспільства в індустріальну спільноту призвела також до масової імміграції в Країну Басків робочої сили з інших частин Іспанії. Наплив мігрантів логічно не викликав бурхливого захоплення серед басків. Давній стереотип “працьовитий баск – ледачий іспанець” став актуальним, як ніколи [2, с.40].

© Костянтин Поліщук, 2005

Наслідком цих процесів стає зародження нового, відомого нам і сьогодні баскського націоналізму. Під впливом хвилі національного відродження, що прокотилась Європою у ХІХ ст., баски починають усвідомлювати себе окремим народом, який нічим не відрізняється від інших, “державних”, народів і має такі самі, як і вони, права на свободу і вільний розвиток власної культури.

Засновниками і творцями ідеології національного визволення басків є брати Арана. Один з них, Сабіно Арана (1865-1903), вперше чітко і лаконічно сформулював вимогу утворення Баскської держави і заявив, що “Кастілія, а потім Іспанія насильницьким шляхом завоювали і колонізували Країну Басків, тому Іспанія є одвічним ворогом басків, незалежно від характеру правлячого в ній режиму”. Разом зі своїм братом він сформулював політичну платформу баскського націоналізму. Ними зокрема було розроблено національну символіку, введено національні свята та офіційно затверджено назву їх батьківщини – Еускаді. В 1895 р. брати Арана створили легальну Баскську націоналістичну партію (БНП), яка домагалася національної автономії, а згодом і незалежності, а також висувала вимоги культурно-мовного характеру (освіта баскською мовою тощо). Ідеологія БНП та загалом раннього баскського націоналізму складалась із суміші таких частково несумісних консервативних і прогресивних елементів, як: традиціоналізм, католицизм, расизм, республіканізм, демократичність, соціалізм.

Із цього переліку постає очевидною надзвичайно яскраво виражена гетерогенність раннього баскського націоналізму. Його побудована на численних компромісах ідеологія була призначена для досягнення однієї спільної мети – усунення кастільського впливу з теренів Еускаді (Країни Басків).

З самого початку діяльність БНП супроводжувалась масовими арештами її членів, зокрема її лідерів – братів Арана. Однак ні жорстка політика центральної влади, ні смерть 1902 р. її засновника та головного ідеолога Сабіно Арани не похитнули тих стійких позицій серед баскського населення, які БНП зуміла здобути у ніші, утвореній після відходу з політичної арени карлістів. Офіційним гаслом партії став вислів „Бог і фуерос”, а її основною метою – створення незалежної Баскської федерації.

БНП знаходила підтримку серед робітничого класу, селян і дрібного духовенства, які виявились найбільш вразливими і незахищеними від процесів модернізації та індустріалізації. Водночас вплив партії на міське населення Країни Басків, особливо в таких промислово розвинених центрах, як Більбао чи Сан-Себастьян, був значно меншим. Це пояснювалось як великою популярністю серед більшості залучених у промисловому секторі робітників Іспанської соціалістичної робітничої партії (ІСРП), так і небажанням заможніх класів у містах втрачати свої близькі економічні зв’язки з Іспанією.

У 1921 р. поляризація поміркованих і радикальних сил призвела до розколу баскського націоналістичного руху. Табір БНП залишає радикальна сепаратистська група Аберрі, яка у своїй програмі відкидає будь-яку форму залежності Басконії від Мадрида. Сама ж БНП починає дедалі більше схилятися до відстоювання автономії Еускаді в межах Іспанської держави. Після повалення авторитарного режиму Прімо де Рівери 1930 р. обидва крила знову воз’єднуються – тепер під керівництвом нового баскського лідера та ідеолога Хосе Антоніо Агірре. Як наслідок, БНП в черговий раз стає єдиною легітимною політичною силою, яка репрезентує баскський націоналізм.

Головним досягненням БНП під час Другої Іспанської республіки стало прийняття в жовтні 1936 р. Статуту автономії для Країни Басків. Справжньою винагородою для БНП за ці здобутки стала її переконлива перемога на виборах до регіонального парламенту, за результатами яких вона і сформувала уряд на чолі з Агірре. Однак перемога Франко у

громадянській війні в Іспанії перекреслила усі сподівання басків не лише на незалежність, а й взагалі на втримання дещо раніше наділеного їм автономного статусу.

Жорстка централістська політика генерала Франко стосовно Країни Басків та її народу спричинила черговий розкол всередині баскського націоналізму, який тепер розвивається за двома варіантами [3, с.54]. БНП та екзильний уряд Еускаді обрали шлях громадянського опору, використовуючи тактику політичного лобізму з метою чинення постійного тиску на режим каудильйо ззовні. Водночас всередині Басконії знову відроджується радикальний націоналізм, спричинений насамперед не менш радикальною політикою Франко. В 1952 р. в університеті м. Більбао баскські студенти засновують групу “Екін” (з баскської „діяти”), яка від самого початку під впливом екзистенціалізму та крайнього баскського націоналізму рішуче встає в опозицію до консервативної ідеології БНП. Конфлікт між двома угрупованнями загострюється наприкінці 50-х років, коли “Екін” з молодіжної організації БНП і створює 1959 р. ЕТА. Таким чином було остаточно оформлено ідеологічні розходження всередині баскського націоналістичного руху. Зі створенням ЕТА розпочалась нова ера в розвитку ідеології баскського націоналізму: починаючи з 60-х років ХХ ст. саме проблема використання насилля як політичного інструменту стала тим каменем спотикання, який остаточно роз’єднав помірковане та радикальне крила національного руху баскського народу. Цей розкол залишається актуальним дотепер.

Однак й сама ЕТА була змушена пережити досвід внутрішнього ідеологічного розколу. В жовтні 1974 р. конфлікт між націоналістами та соціалістами призвів до нового та вирішального поділу ЕТА на дві організації: більш націоналістичну та агресивно налаштовану ЕТА-в (ЕТА-військова) та соціалістичну і більш помірковану ЕТА-пв (ЕТА-політико-військова). З цих двох фаланг послідовно виникають дві політичні партії: спершу 1976 р. Еускадіко Езкерра („Баскська Лівиця”) від ЕТА-пв, згодом, як відповідь ЕТА-в 1978 р. виникає радикальний націоналістичний альянс Еррі Батасуна („Народна єдність”) [1, с.38].

Кінець панування генерала Франко та проголошення в Іспанії 1978 р. нової демократичної конституції повинні були принести із собою і завершення, принаймні збройного, конфлікту між баскським націоналізмом та іспанським (кастільським) централізмом. Першою спробою нової республіканської Іспанії вирішити конфлікт у відносинах центр – периферія із застосуванням демократичних і правових механізмів стала прийнята 1978 р. Конституція Іспанської держави та, стосовно Країни Басків, Статут автономії, в якому Еускаді визначалась як „автономна община в межах Іспанії”. Новий основний закон держави створив модель територіальної організації, яку можна розглядати як проміжний варіант між унітарною децентралізованою і федеративною державою, що відповідно одержала назву типу „держава автономій”, або „держава автономних територій” [4, c.23]. У Конституції закріплені як неминучість децентралізації влади як складової частини демократичного процесу, так і безумовне збереження цілісності держави. Такий інституційний вибір державно-територіального устрою обумовлений необхідністю пошуку рішення проблем сепаратизму, особливо його радикальної форми, проявів націоналістичного екстремізму, а також інших питань національно-етнічного та соціально-економічного характеру. Крім того, слід відзначити, що ідея централізованої держави втратила свій сенс після падіння режиму Франко і вже не могла слугувати об‘єднувальною для Іспанії.

Від смерті Франко 1975 р. і до сьогодні баскський націоналізм розвивався за трьома лініями.

1.БНП зуміла поновити свої домінуючі позиції у Країні Басків завдяки модернізації своєї ідеології, до якої були інтегровані прогресивні соціальні та економічні програми. Однак загалом вона залишилась консервативною партією з потужним католицьким впливом із певними домішками радикальної та популістської націоналістичної ідеології. Починаючи від перших регіональних виборів 1980 р. БНП увесь час була домінуючою партією в Еускаді, незважаючи на те, що 1986 р. від неї відкололася соціал-демократична група, яка невдовзі заснувала помірковану націоналістичну партію Еуско Алькартасуна („Баскська солідарність”) на чолі з екс-лідером БНП Карлосом Гарайкоетчеа. Отже, традиційна консервативна течія баскського націоналізму продовжувала утримувати чільні позиції на регіональному рівні, свідченням чого стали регулярні успіхи на виборах

їївиразника БНП.

2.У радикальному таборі баскських націоналістів наприкінці 70-х років відбулося різке загострення відносин між ЕТА-пв/Еускадіко Еузкерра(ЕЕ) та ЕТА-в/Еррі Батасуна (ЕБ). Насамперед воно викристалізувалось у ставленні обох сторін до прийнятого 1980 р. Статуту автономії Країни Басків: тоді як перші офіційно визнали цей документ, другі категорично відкинули цю, за їх словами, чергову спробу іспанського імперіалізму підкорити собі баскський народ. В результаті ЕТА-пв інтегрувалася до ЕЕ та офіційно відмовилася від насилля як засобу досягнення своїх цілей. Згодом ЕЕ повністю зрікається своєї націоналістичної ідеології, поступово переорієнтовуючись у суто соціалістичну партію. Логічним наслідком цих процесів стало її злиття з Баскською соціалістичною партією (БСП) 1993 р.

ЕТА-в та ЕБ, своєю чергою, продовжували дотримуватися курсу радикального баскського етнонаціоналізму, супроводжуваного певними соціалістичними елементами. Починаючи з 1976 р. їх ідеологія переважно розвивалась на базі націоналістичної платформи Центру патріотичної соціалістичної координації, основною метою якої було створення незалежної соціалістичної Баскської держави.

3.Середина 90-х років ХХ ст. ознаменувала собою часткове скорочення „ідеологічної відстані” між радикальною та поміркованою течіями баскського націоналізму. Причиною цього стало зміцнення всередині БНП більш націоналістично налаштованого крила під керівництвом Хаб’єра Арзалуза та Хосеби Егібара. В результаті поступового ідеологічного зближення БНП, ЕА та Еррі Батасуна практично всі важливі баскські націоналістичні партії та організації підписали у вересні 1998 р. Лізарську декларацію, яка супровожувалась офіційним проголошенням безстрокового припинення вогню з боку ЕТА. Цей документ задекларував основну спільну мету усіх баскських націоналістичних рухів, а саме створення незалежної Країни Басків, і тим самим послужив правовою базою для розвитку політичних подій після регіональних виборів в жовтні 1998 р. За їх підсумками в січні 1999 р. був сформований коаліційний уряд меншості БНП та ЕА за підтримки Еррі Батасуна. Вперше в історії радикальні націоналістичні сили були включені до регіонального уряду Баскської автономії. Це викликало в цілій Іспанії шалений переполох, оскільки перед цим співпраця з Еррі Батасуна та, відповідно, з ЕТА була політичним табу [5].

Однак політична ідилія в таборі баскських націоналістів тривала недовго, точніше до листопада 1999 р., коли після невдалих переговорів іспанського уряду з коаліцією БНП/БС стосовно майбутнього Країни Басків ЕТА розпочала нову терористичну кампанію. Як наслідок – Еррі Батасуна в квітні 2000 р. припиняє підтримувати коаліційний уряд, чим спричиняє політичну кризу в Еускаді та дострокові вибори до місцевого парламенту. За їх результатами політичне крило організації ЕТА зазнало серйозних втрат серед місцевого електорату, в той час як БНП/БС зуміли зміцнити свої

позиції на регіональному рівні [6, c.203]. Попри це політичні зв’язки між трьома партіями націоналістичного спрямування не розриваються, наприклад стосовно питання створення Баскської муніципальної асамблеї (так званої Удалбілтзи). Єдиною перешкодою для нової форми кооперації між радикальною та поміркованою націоналістичними течіями однак залишається терористична кампанія ЕТА.

Баскський радикальний націоналізм, особливо у формі тероризму ЕТА, становить одну з найбільших, якщо не найбільшу, загрозу для сучасної Іспанської держави. Однак із пропагуванням в останні роки „європейської ідеї” виникає нова, альтернативна до сепаратизму форма забезпечення національних потреб баскського народу. Йдеться про широко розрекламовану концепцію Європи Регіонів, яка, як у Каталонії, так і у Країні Басків сприяє утвердженню нового, „спрямованого на зовні” націоналізму. Для БНП та БС ідея Європи Регіонів, включаючи Еускаді, становить стратегічну мету, тоді як ЕТА та Еррі Батасуна продовжують вести безкомпромісну боротьбу за суверенну національну державу басків у класичному розумінні. Баски є єдиним народом в Іспанії, в середовищі якого радикальний сепаратизм користується такою широкою (від 10 до 15 %) підтримкою. Така популярність відповідно відбивається на регіональних виборах, на яких рейтинг „Еррі Батасуна” починаючи з 1980 р. ніколи не опускався нижче 10 %. Успіх баскських націоналістичних партій пояснюється насамперед надзвичайно потужною самоідентифікацією басків (див. таблицю).

Типи самоідентифікації у Країні Басків (1998 р.) [7, c.22]

Відтоді як БНП та БС наприкінці 90-х років модифікували свою стратегію в бік розширення своїх вимог стосовно самовизначення Еускаді, баскський націоналізм став знову серйозно загрожувати єдності Іспанії. Якщо вище наведені партії відстоюють свої інтереси мирним шляхом з метою досягнення проведення референдуму щодо баскської незалежності та беручи до уваги європейський вимір, то ЕТА та Еррі Батасуна продовжують застосовувати у своїй діяльності методи насилля [8]. Поки інтереси обох течій баскського націоналізму збігатимуться у певних питаннях, доти існуватиме реальна основа для кооперації між ними. Цьому всілякими засобами перешкоджатимуть „іспанські” партії СРПІ та НП, які вбачатимуть у кожній формі націоналістичного співробітництва певний крок до відокремлення Басконії від Іспанії, що на думку її центрального уряду, може за принципом доміно істотно загрожувати територіальній цілісності держави.

Отже, що ідеологія баскського націоналізму починаючи з кінця ХІХ ст. та впродовж усієї своєї еволюції набувала найрізноманітніших форм та проявів. Саме ці варіації – від консервативного регіоналізму до крайнього сепаратизму – сприяли розвитку специфічної політичної культури на теренах Еускаді. Одна риса баскського націоналізму однак залишалась на всіх етапах його розвитку незмінною – це його гетерогенність. Суміш

взаємовиключних консервативних і прогресивних елементів, перманентне переважування націоналістичних чи соціалістичних напрямів всередині ідеології, а також, що найважливіше, розходження стосовно засобів досягнення, здавалося б, спільних інтересів – ось головні недоліки абсолютно негомогенного баскського націоналізму. Сьогодні, на початку ХХІ ст., він знаходиться далеко, можливо, навіть на ще більшій відстані, ніж тоді, коли був у зародковому стані, від досягнення своєї первинної мети – створення незалежної Баскської держави.

_________

1.Valandro F. A Nation of Nations: nationalities’ policies in Spain. – Frankfurt am Main; Berlin; Bern; Bruxelles; New York; Oxford; Wien: Lang, 2002. - 196 p.

2.Diez M.J. Divided Nations: Development, Class and Nationalism in the Basque Country and Cathalonia. – Ithaca, 1995. – 234 p.

3.Römhild K. Nationalismus und ethnische Identität im 'spanischen Baskenland'. – Münster/Hamburg, 1994. – 345 S.

4.Татаренко Т. Територіальні автономії в Іспанії як модель децентралізації держави // Людина і політика. – 2001. - № 6.

5.Nohlen/Hildenbrand. Spanien. Wirtschaft-Gesellschaft-Politik.– Opladen, 1992. – 381 p. Waldmann P. Ethnischer Radikalismus: Ursachen und Folgen gewaltsamer Minderheitenkonflikte am Beispiel des Baskenlandes, Nordirlands und Quebecs.– Opladen: Westdeutscher Verlag, 1989.- 167 S.

6.Heywood P. The government and Politics of Spain. – Basingstoke, 1996. – 178 p.

7.Stelzenmüller C. Die Eta ist geschwächt - das macht sie sehr gefährlich // DIE ZEIT. – 2000. - № 39. – S.12

8.Statute of Autonomy of the Basque Country, 1979.

9.Charta der Rechte des Baskenlandes (EUSKAL HERRIA), 2001. – 7 S.

POLYVALENCY OF THE IDEOLOGY OF BASQUE NATIONALISM

IN THE LIGHT OF ACTUAL POLITICAL REALITY

Kostyantyn Polishchuk

Ivan Franko National University of Lviv

vul. Universytetska 1, Lviv 79000, Ukraine, tel. (0322) 794-340

This article analyses a problem of basque nationalism, causes of its origin, evolution, its different variations. This analysis is made in the light of actual interethnic and international relations.

Key words: the Basque Country, nationalism, ethnic identity, separatism.

Стаття надійшла до редколегії 27.09.2004, прийнята до друку 30.01.2005.

УДК 37:32:316.3(4)

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД РОЗБУДОВИ СИСТЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ОСВІТИ В ПРОЦЕСІ ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА

Микола Іванов

Миколаївський державний гуманітарний університет імені Петра Могили, вул. 68 Десантників, 10, м. Миколаїв 54003, Україна, ins@kma.mk.ua

В статті робиться спроба звернутися до досвіду розбудови системи політичної освіти окремих європейських країн "старої" демократії з метою його вивчення, аналізу та втілення в реальну практику розбудови власної системи політичної освіти. Автор виокремлює важливі для українського суспільства аспекти оцінки такого роду знання. При цьому, основна увага приділяється досвіду тих європейських країн, які в своєму історичному розвитку здійснили перехід від тоталітарного до демократичного політичного режиму, тобто вирішували подібні сучасні проблеми нашого суспільства.

Ключові слова: політична освіта, політична дидактика, громадянська освіта, громадянська культура, політична свідомість, політичні знання, політична інформація.

Сьогодні, коли в Україні накопичилася велика кількість проблем, питання політичної освіти можуть здатися не самими актуальними. Але при більш уважному аналізі реальних причин багатьох негараздів в нашому житті, можна побачити, що більшість з них своїми коріннями пов’язані з рівнем політичної культури наших громадян, характером політичної соціалізації в нашому суспільстві.

При цьому слід об’єктивно зауважити, що здійснення перетворень в нашому суспільстві під гаслом демократизації суспільства, в дійсності мало співпадають з основними принципами самої демократії. В таких умовах багатьом людям в Україні стало очевидно, що для збереження і зміцнення демократії необхідні кроки по вихованню критично налаштованих членів суспільства, що розуміють перспективи демократичного ладу та необхідність нонконформістського підходу до життя. Надія на виховання таких громадян рухає багатьма людьми, що реалізують завдання політичної і громадянської освіти.

Нашою країною пройдений короткий історичний шлях демократичного улаштування, а шлях розбудови громадянської та демократичної політичної освіти є ще коротшим. Тому нам здається корисним звернутися до досвіду розбудови системи політичної освіти окремих країн "старої" демократії з метою його вивчення, аналізу та втілення в реальну практику розбудови власної системи політичної освіти. В даній статті спробуємо зробити одну з спроб виокремити, на нашу думку, важливі для українського суспільства аспекти оцінки такого роду знання. При цьому основна увага буде приділена досвіду окремих європейських країн, які в своєму історичному розвитку здійснили перехід від тоталітарного до демократичного політичного режиму, тобто вирішували подібні проблеми нашого сьогодення.

В західній політичній науці дана проблема вважається на стільки актуальною, що її спеціальною розробкою займається 21-й Дослідницький комітет Міжнародної Асоціації Політичних наук. Сьогодні дослідження по проблемам політичної освіти, що проводяться університетами, науковими інститутами, окремими вченими (Д.Адельсон, Д.Бартелемі, В.Гагель, К.Герман, Г.Гезіке, В.Хейтмайєр, Ф.Етінжер та багато інших), державними органами (в ФРН діє Федеральний центр по політичній освіті), фондами та асоціаціями, дозволили розвинутися спеціальній галузі політичної науки – політичній

© Микола Іванов, 2005

дидактиці та досягти більш глибокого розуміння ролі політичної освіти в розбудові та стабілізації політичних систем.

Далі слід зауважити, що в вітчизняній літературі даному питанню приділяється недостатня увага. Але за останній час дещо вдалося зробити науковим колективам, які долучилися до роботи по створенню низки концепцій громадянської освіти в Україні [2]. Вони, разом з дослідженнями окремих вітчизняних вчених [3], зробили важливий крок в методологічному напрямку дослідження проблем громадянської освіти і виховання. Слід зауважити, що дана проблема викликає помітну увагу і серед дослідників країн, що в недалекому минулому належали до соціалістичного табору і як Україна сьогодні вирішують багато подібних проблем[4]. Саме аналіз значної частини зазначених досліджень може допомогти нам позначити найбільш важливі зразки прийнятного для нашого суспільства досвіду сучасних демократичних країн в вирішенні багатьох проблем засобами політичної освіти.

Далі, необхідно зазначити, що в європейських країнах закріпилися відмінні терміни, якими позначається процес отримання знань про політику та виховання громадянської культури. В більшості західноєвропейських країн використовується поняття “civic education”, яке відповідає етимологічно поняттю “громадянська освіта”, але в деяких в окремих державах (Австрія, Німеччина) вживається поняття політична освіта (politische Bildung). У зв’язку з цим, слід зазначити, що не дивлячись на дану відмінність, в цих поняттях поєднані освітянські заходи по формуванню цінностей, вмінь і знань громадянина, котрі принципово важливі для відтворення і розвитку демократичних механізмів в суспільстві.

Корисним для нас є досвід визначення в демократичних європейських державах основної мети та завдань політичної освіти. Якщо спробувати узагальнено подивитись на цей аспект проблеми, то можна побачити, що в західноєвропейських країнах політичне просвітництво ставить своєю головною метою політичну писемність, тобто вміння самостійно орієнтуватися в світі політики і успішно діяти в ньому відповідно до своїх та громадських інтересів в якості свідомих громадян, активних учасників виборчого процесу, господарського життя, державних та громадських діячів, в тому числі, і в якості вчених-політологів. Спираючись на думку відомого вченого Л. фон Мізеса, можна сказати, що об’єктивно метою політичної освіти не є втягування індивіда в політичний процес, перетворення його на політичного діяча, що не може не означати надмірної політизації суспільного життя. Перш за все, на його думку, політична освіта і наука покликані підготувати людину до виконання громадянських функцій через збагачення його знаннями про закономірності політичного життя та оптимізацію його політичної поведінки[5, 93].

Далі слід зазначити, що в європейських країнах склалося дещо відмінне бачення шляхів досягнення вище зазначеної мети. Так, наприклад, якщо в Австрії політична освіта націлена на виховання у громадян демократичної свідомості, загальноєвропейського мислення і відкритості світу, в основі яких лежить розуміння насущних проблем людства, то в Нідерландах вона спрямована на оснащення громадян історичними і політико-управлінськими знаннями, уявленнями і навичками, завдяки яким вони зараз і пізніше, виступаючи як члени життєвих різних систем, як споживачі і виробники і як громадяни держави й усього світу, зможуть брати участь в історично сформованих історичних структурах[6, 7; 35].

Цікавим для нас є досвід європейських країн в організації самої системи політичної освіти. Більшість національних систем вибирають один з варіантів – запровадження спеціального навчального курсу чи включення проблем політико-правової освіти в традиційні дисципліни. Лише деякі використовують і те й інше. Так, наприклад, в Нідерландах політичне просвітництво є завданням двох дисциплін – громадянознавство та історія. В англійських школах переважає міжпредметний підхід. Педагоги пояснюють це тим, що шкільному предмету "громадянознавство" не відповідає ніяка наукова дисципліна, а такий підхід перешкоджає ізоляції і політичній нейтральності інших