Политвесник

Підводячи підсумки, можна зробити висновок, що від успішної реалізації цілей, визначених у Magna Charta Universitatum багато в чому залежатиме успіх Болонського процесу. Дотримання визначених нею принципів є вкрай важливим для забезпечення вільного та прогресивного розвитку європейської системи освіти. Саме оперативно та фінансово незалежні університети здатні забезпечити швидкий розвиток інтеграційних процесів у Європі. І саме вдосконалена та оновлена освітня система у рамках Європейського простору вищої освіти здатна буде успішно конкурувати із освітніми системами інших регіонів світу.

_________

1.Trends 2003: Progress towards the European Higher Education Area. Bologna four

years after: Steps toward sustainable reform of higher education in Europe. A report prepared for the European University Association by Sybille Reichert and Christian Tauch. July 2003 (www.eua.be/eua/jsp/en/upload/Trends2003final.1065011164859.pdf).

2.Байденко В.И. Болонский процесс: Курс лекций. – М.: Логос, 2004. – 208 с.

3.Profile: Association of European Universities (ecoluinfo.unige.ch/archives/ceeman97/0147.html).

4.Magna Charta Universistatum (www.bologna-bergen2005.no/Docs/ 00- Main_doc/880918_Magna_Charta_Universitatum.pdf).

5.Барблан Андрис. Академическое сотрудничество и свобода передвижения в Европе: что было и что будет // Высшее образование в Европе. 2002. № 1,2.

6.Журавський В.С., Згуровський М.З. Болонський процес: головні принципи входження в Європейський простір вищої освіти. – К.: ІВЦ «Видавництво

«Політехніка»», 2003. – 200 с.

7.Details (http://infstuddmz.weizmann.ac.il/pls/app/fein_pdoc_other_schol.info?f_seq_id=55).

8.Magna Charta Universitatum. The Signatory Universities (http://www.magnacharta.org/magna_universities.html).

9.Болонський процес: Документи / Укладачі: З.І. Тимошенко, А.М. Греков, Ю.А. Гапон, Ю.І. Палеха. – К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2004. – 169 с.

10.Tom Latrup-Pedersen. International Accreditation of Law Schools – An Inevitable Corollary of Globalization? South Texas Law Review, Spring 2002, Vol.43.

11.Stephen Lay. The Interpretation of the Magna Charta Universitatum and its Principles. “Carmine A. Romanzi Award”. Observatory for Fundamental University Values and Rights, Bononia University Press, 2004. 120 p. (http://www.magnacharta.org/pdf/stevenlay.pdf).

12.Henrik Enroth. University, State, and Society Past and Future: The Interpretation of the Magna Charta Universitatum and its Principles. 2004. 30 р. (http://www.magnacharta.org/pdf/henrikenroth.pdf).

13.Diego Lucci. The Magna Charta Universitatum and European culture: Renewing the continental system of higher education and overcoming the crisis of European conscience. English translation: William Bromwich. 2004. 18 р. (http://www.magnacharta.org/pdf/diegolucci.pdf).

14.Message from the Salamanca Convention of European higher education institutions, «SHAPING THE EUROPEAN HIGHER EDUCATION AREA» (www.bolognaberlin2003.de/pdf/salamanca_convention.pdf).

15.TOWARDS THE EUROPEAN HIGHER EDUCATION AREA. Communiqué of the meeting of European Ministers in charge of Higher Education in Prague on May 19th 2001 (http://www.ntb.ch/SEFI/milestones/Prague_Comm_engl.pdf).

16.The Berlin Communiqué (2003) “Realising the European Higher Education Area”. Communiqué of the Conference of Ministers responsible for Higher Education in Berlin on 19 September 2003. The AEC Project “The Effects of the Bologna

17.Magna Charta Universitatum Observatory. Statutes (http://www.magnacharta.org/statutes.html).

18.EUA History and Merger (http://www.eua.be/eua/en/about_history.jspx).

19.Fabio Roversi Monaco. The Setting up of the Magna Charta Observatory of Fundamental University Values and Rights / Autonomy and Responsibility: The University’s Obligations for the XXI Century. Proceedings of the Launch Event for the Magna Charta Observatory (21-22 September 2001), Bononia University Press, 2002. P.11-15 (http://www.magna-charta.org/MCharta-proceedings_2001.pdf).

20.Lucy Smith. The Structure and Role of the Observatory / Autonomy and Responsibility: The University’s Obligations for the XXI Century. Proceedings of the Launch Event for the Magna Charta Observatory (21-22 September 2001), Bononia University Press, 2002. P.29-39 (http://www.magna-charta.org/MCharta- proceedings_2001.pdf).

21.Fabio Roversi-Monaco. Reflections on the Mecklenburg-Vorpommern case in the light of the Magna Charta Universitatum / Case Studies: Academic Freedom and University Institutional Responsibility in Mecklenburg-Vorpommern. Observatory for Fundamental University Values and Rights, Bononia University Press, 2003. P.41-52 (http://www.magna-charta.org/pdf/mecklenburg.pdf).

22.Bologna Follow-up Seminar, “Exploring the social Dimension of the European Higher Education Area”. Athens, Greece. 19-20 February 2003 (http://www.bolognaberlin2003.de/pdf/General_Report.pdf).

THE ROLE OF THE MAGNA CHARTA UNIVERSITATUM

IN THE DEVELOPMENT OF THE BOLOGNA PROCESS

Zoryana Yatseyko

Ivan Franko National University of L’viv

vul. Universitetska 1, L’viv 79000, Ukraine, tel. (0322) 964-572

The article is dedicated to the analysis of the role of the Magna Charta Universitatum in the development of the Bologna Process. It also analyses the main principles, defined by the Magna Charta Universitatum, and the peculiarities of their realization strategies within the framework of the Bologna Process.

Key words: Magna Charta Universitatum, European Area of Higher Education, autonomy of the higher education institutions, academic freedom, freedom of research.

Стаття надійшла до редколегії 27.09.2004, прийнята до друку 30.01.2005.

УДК 061.1ЄС: 327 (4)

ВПЛИВ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СПІВПРАЦЮ З УКРАЇНОЮ У СФЕРІ СПІЛЬНОЇ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ БЕЗПЕКОВОЇ ТА ОБОРОННОЇ ПОЛІТИКИ

Галина Заворітня

Львівський національний університет імені Івана Франка вул. Університетська 1, м. Львів, 79000, Україна

тел.: (0322) 964-656, е-mail: galka_zavor@yahoo.com

Аналізується проблема співпраці України та ЄС у сфері Спільної європейської безпекової та оборонної політики в контексті Плану дій Україна – ЄС (21.02.2005) та Договору про запровадження Конституції для Європи (26.10.2004). Наголошується на важливій ролі нових східноєвропейських членів ЄС у цьому процесі. Розглядається ймовірність створення спільного безпекового простору в межах Єдиного економічного простору з Росією, Бєларуссю та Казахстаном. Висвітлюється також роль НАТО.

Ключові слова: безпекова та оборонна співпраця, План дій Україн – ЄС, східноєвропейські держави, Договір про запровадження Конституції для Європи, Єдиний економічний простір.

„Уникнути нових ліній розподілу в Європі, сприяти стабільності та процвітанню всередині та за межами кордонів Європейського Союзу,” – такі завдання ставили перед собою держави-члени ЄС у перспективі розширення [1, с. 4]. Під час саміту Україна – ЄС, який відбувся 8 липня 2004 р. в Гаазі, Європейський Союз привітав зміцнення співпраці у безпековій і зовнішній політиці та участь України в поліцейських місіях ЄС в Боснії та Герцеговині та Колишній Югославській Республіці Македонії. Майбутній розвиток співпраці України та ЄС визначатиме План дій, підписаний Президентом В. Ющенком у Брюсселі 21.02.2005 р.

З часу першого розширення 1973 р. суверенітет і повноваження ЄС охоплюють набагато більшу кількість політик. Поряд з потужним економічним „локомотивом” інтеграції Європейського Союзу, наднаціональний механізм управління яким перевірено досвідом кількох поколінь, співпраця у сфері безпекової та оборонної політики – порівняно нова (1999). Головними перепонами в цій сфері були і досі залишаються небажання та суперечки між національними державами щодо визначення механізму та кінцевої мети безпекової та оборонної співпраці. Водночас, розширення ЄС у травні та НАТО у квітні 2004 р. на країни Центральної і Східної Європи (ЦСЄ) – наймасштабніше з часу створення Європейських Спільнот та НАТО, – охопило максимальну кількість країн, які цивілізаційно належать до європейської культури. Процес розширення супроводжувався гострими дискусіями не лише з економічних, митних, інституційних і процесуальних питань – таких важливих для нових членів, – а й активним обговоренням майбутнього військово-політичного та оборонно-промислового секторів.

Беручи до уваги згадані умови розвитку безпекової співпраці ЄС, складнощі, які виникають у сфері Спільної європейської безпекової та оборонної політики (СЄБОП) з третіми країнами, зокрема з Україною, зумовлені, на наш погляд, трьома чинниками:

© Галина Заворітня, 2005

-відмінностями у стратегічному мисленні західних і східних європейців, загострені „безпековою дилемою”, внаслідок якої держави з особливою обережністю та пересторогами підходять до співпраці у питаннях безпеки та оборони;

-загальним процесом реформування інституційного та процесуального механізму ЄС на сучасному етапі розвитку, який вніс важливі корективи у військово-політичну та оборонно-промислову сфери співробітництва в межах ЄС;

-закритістю та самодостатністю механізму ЄС у військово-політичній та оборонно-промисловій галузях.

Метою цієї статті є дослідити вплив цих чинників на співпрацю розширеного ЄС з Україною у сфері СЄБОП.

Отож, першим чинником, який визначає особливість співпраці у безпековій і оборонній сферах, є безпекова дилема, за якої „зміцнення безпеки однієї держави викликає занепокоєння та відчуття небезпеки в інших держав” [2, с. 15]. Цим спричинена підвищена обережність, а відтак – небажання національних держав тісно співпрацювати у питаннях, які ці сфери зачіпають. Таку обережність можна спостерігати у внутрішніх стосунках між „старими” державами-членами ЄС: Францією і Німеччиною – з одного боку, та Великобританією, Нідерландами та Бельгією – з іншого.

Співпраця ЄС з третіми країнами теж має особливий характер. Вона базується на окремих двосторонніх угодах ЄС з третіми державами, які виявили бажання взяти участь в операціях Союзу [3, с. 17]. Така угода потребує схвалення усіх держав-членів ЄС. Ці вимоги роблять військово-політичну співпрацю складним і кропітким процесом, чим зумовлено невисоку інтенсивність співпраці ЄС з третіми країнами, зокрема з Україною. До того ж українським політикам слід зважати на те, що з розширенням ЄС значно розширилось коло учасників політичної та безпекової спільноти ЄС, що в майбутньому змінить розрахунок стратегічних ризиків і переваг європейських країн у співпраці з третіми країнами не на користь останніх.

Прояв різного стратегічного трактування сучасних принципів ґарантування безпеки державами-членами ЄС та країнами-кандидатами зі Східної Європи, яке склалося в період після розпаду біполярної системи світу, не примусив себе чекати. У березні 2003 р. світ став свідком чи не найсильнішого розколу серед європейських лідерів щодо іракського питання. Цей конфлікт чітко засвідчив, що тодішні східноєвропейські країникандидати радше готові звести нанівець амбітні спроби ствердження військовополітичної єдності „нового” ЄС (хоча й слабо підкріплені конкретними діями), аніж втратити безпековий протекторат США та послабити роль НАТО. Проте в цьому випадку саме США своїми одноосібними діями завдали найбільшої шкоди авторитетові Альянсу як символу політичної та військової єдності Заходу.

Отже, на початку іракської кризи країни ЦСЄ постали перед безпековою дилемою: підтримати старого і вже перевіреного партнера чи нового, втратити переваги від співпраці з яким суперечитиме їхнім національним інтересам. Амбівалентність ситуації полягала в тому, що підтримка США цими державами на той момент не була доконечною необхідністю. Американський дослідник міжнародних конфліктів Йозеф Най прирівнює міжнародний статус США у протистоянні з СРСР (Спарта) до статусу Афін у Пелопоннеських війнах (461-404 р. р. до н.е.) [2, с. 18]. Проте, на відміну від Афін, які зазнали поразки від Спарти, США виграли холодну війну і сьогодні досягли такого рівня розвитку воєнних технологій, що можуть самостійно вести іракську війну і до того ж, принаймні, технічно виграти її. Цю думку висловлює також американський

дослідник Пол Кеннеді, творець теорії занепаду Америки у 80-х роках, стверджуючи, що сьогодні США досягли не баченого в історії рівня могутності, а створення коаліції на підтримку операції США в Афганістані за допомогою НАТО – було лише „ввічливою фікцією” [4].

Допомога третіх країн американському контингентові в Іраку порівняно невелика, а технологічний рівень міжнародних миротворчих контингентів – низький. Теоретично країни ЦСЄ під час іракської кризи могли обирати, до якого лідера приєднатися. Та на практиці неприєднання східноєвропейців до coalition of the willing під проводом США означало б не зміцнення ЄС як міжнародного актора, а повну ізоляцію США та втрату можливих переваг у повоєнному Іраку східноєвропейцями1. За таких умов політичний вибір країн ЦСЄ, в тому числі України, на користь США, а не тандему Франції та Німеччини, був логічним з точки зору зваження ризиків і переваг. Не забуваймо, що всі сторони конфлікту сподівалися на те, що війна буде блискавичною і короткотривалою.

Таким чином природно, що країни ЦСЄ, для частини з яких НАТО відкрила шлях до членства в ЄС, і надалі визнають США першорядним орієнтиром на військовополітичній арені світу. Водночас, незалежна позиція нових членів ЄС (особливо Польщі) у безпековій сфері надає ваги їхньому голосові всередині ЄС. Позиція України в цьому безпековому трикутнику ускладнюється тим, що вона не є членом жодної євроатлатничної безпекової структури, окрім ОБСЄ. До того ж у вересні 2004 р. колишній Президент Л. Кучма перекреслив усі попередні заяви офіційного Києва про пріоритетність європейської та євроатлантичної інтеграції, підписавши з Росією, Бєларуссю та Казахстаном Угоду про формування єдиного економічного простору та вилучивши своїм указом з Військової доктрини положення про вступ України до НАТО і Європейського Союзу як кінцеву мету політики євроатлантичної та європейської інтеграції країни. Саме внаслідок частої та різкої зміни пріоритетів у зовнішньополітичних орієнтирах Україна може постати в короткостроковій перспективі перед безпековою дилемою іншого характеру, аніж наші східноєвропейські сусіди, про що йтиметься нижче.

Другим чинником, який визначає наслідки розширення для співпраці України з Європейським Союзом у безпековій та оборонній сфері, є реформування внутрішнього механізму ЄС (інституційного та процесуального) та формування його нової політики сусідства.

На відміну від економічної сфери, де діє наднаціональний спосіб урядування і де рішення, здебільшого, ухвалюють кваліфікованою більшістю, в межах СЄБОП домінує міжурядовий принцип співпраці, відповідно до якого держави-члени вирішують більшість питань консенсусом. Перевагою міжурядової природи цієї співпраці є те, що вона залишає набагато ширше поле для залучення саме держав-не-членів ЄС в сферу СЄБОП, що, наприклад, виключено в межах Європейського економічного союзу (ЄЕП). Недоліком є те, що такий механізм узалежнює ефективність цілої політики від позиції однієї держави та уповільнює процес ухвалення рішень, що особливо небезпечно в кризових ситуаціях та з огляду на майже подвійне збільшення кількості держав-учасниць співпраці.

1 Інша справа, що за таким розрахунком мало хто міг передбачити, що США de-facto ізолюють своїх невпливових партнерів від участі у тендерах на відбудову Іраку або ж цю ймовірність розглядали як менше зло порівняно з ризиком втратити прихильність Вашінгтона.

Питання дієздатності міжурядового механізму за умов розширеного „ЄС-25” стало одним з наріжних і викликало потребу змінити текст установчих договорів, шукаючи компроміс з тодішніми країнами-кандидатами ЦСЄ. Практично ще під час підписання 2000 р. виявилося, що новий Ніццький договір не вирішує основні проблеми розширення та трансформації інституційного механізму ЄС. Тому Лаакенська декларація 2001 р. вкотре поставила перед членами ЄС та державами-кандидатами запитання про ефективність функціонування інституцій ЄС за умов розширення та кінцеву мету інтеграції в межах ЄС, зокрема, у сфері безпеки. Європейський Конвент, створений з метою детального аналізу та переосмислення ситуації, що склалася, розробив проект Договору про запровадження Конституції для Європи. Підписанням узгодженого тексту Конституції для Європи (далі – Конституції) в Римі 28 жовтня 2004 р. було закріплено не лише нове співвідношення впливу великих і малих членів ЄС, спрощено багато процедурних механізмів, а й суттєво змінено умови співпраці у безпековій та оборонній сферах. Зокрема, поряд з посиленою співпрацею (enhanced cooperation), яка виключала питання військового характеру, було запроваджено дві нові форми співпраці державчленів у військово-політичній та оборонній сферах:

1)співпраця в межах “положення про солідарність” (solidarity clause);

2)“структурна співпраця” (structured cooperation).

Положення про солідарність, яке стало відповіддю на події в Нью-Йорку

(11.09.2001), Мадриді (11.03.2004) та Беслані (1-2.09.2004), передбачає надання допомоги державами-членами, „якщо держава-член зазнала терористичного нападу чи стихійного чи антропогенного лиха” [5, с. 32 (ч.1 ст. І-43) та детальніше с. 149 (ст. ІІІ329)]. За таких обставин „Союз мобілізує всі свої засоби, що є в його розпорядженні, зокрема військові ресурси, що їх надають держави-члени...” [5, с. 32, 149]. Головними вимогами до держав-членів, які прагнуть започаткувати структурну співпрацю є вимога, щоб їхній військовий потенціал задовольняв „вищі критерії”, а самі держави мали „намір взяти більші зобов’язання в цій сфері з огляду на найвимогливіші місії” [5, с. 31 (ч. 6 ст. І-41), с. 140 (ст. ІІІ-312)]. Отже, ця співпраця спрямована на задоволення прагнень потужних з військової точки зору держав-членів ЄС, які мають амбітні стратегічні інтереси за межами Європейського Союзу та прагнуть об’єднати свої зусилля в інституційних межах ЄС. Головними лобістами цього положення були Франція та Німеччина, в той час як п’ять інших країн на чолі з Великобританією вимагали вилучити текст цієї статті.

Окрім того, значним поступом для розширеного ЄС є можливість проведення місій ЄС групою держав-членів „заради захисту вартостей Союзу та служіння його інтересам” [5, с. 31 (ч. 5 ст. І-41), с. 139 (ст. ІІІ-310)]. Фактично така співпраця є втіленням принципу посиленої співпраці, який надавав можливість зацікавленим державам-членам тісніше співпрацювати в численних інтеграційних сферах (економічній, культурній, освітній), окрім військової та оборонної. За умови успішного завершення ратифікації Конституції, цей принцип відкриє нові песпективи безпековій співпраці держав-членів саме в інституційній структурі ЄС, а не інших організацій.

Поряд з цим Стратегія безпеки ЄС (2003) містить положення про те, що Союз має стати “активним актором на світовій арені” та “бути готовим узяти на себе відповідальність за глобальну безпеку” [6]. Головними інструментами, передбаченими Стратегією, є передусім превентивні заходи. До того ж не виключена можливість воєнної інтервенції. Тому здійснення операцій окремими державами-членами сприяло б швидшому, аніж це є сьогодні, реагуванню ЄС на кризи. Саме повільність у реагуванні на кризи зазвичай була одним з основних пунктів критики СЄБОП з боку НАТО.

Перелічені тенденції розвитку ЄС, спрямовані на автономізацію ЄС (читай – сприяння закритості та самодостатності ЄС), є тим третім чинником, який перешкоджає співпраці з новими сусідами у сфері СЄБОП.

Для України, зважаючи на її дотеперішній статус пасивного спостерігача, розвиток ЄС як безпекової структури має швидше негативні наслідки. Беручи до уваги вже згадувані чинники (складність процесу налагодження співпраці у військово-політичній сфері, нестабільність зовнішньополітичного курсу України, зокрема, підписання договору про Єдиний економічний простір та тенденцію до самостійності ЄС) безпекова дилема, перед якою Україна може постати в середньостроковій перспективі, полягатиме у тому, що Україна втратить всі рештки довіри та лояльності, які досі зберігали державичлени ЄС і НАТО – з одного боку, але так і не зможе ґарантувати втілення своїх безпекових потреб у межах ЄЕП – з іншого.

До основних повноважень головного міждержавного органу ЄЕП – Ради глав держав ЄЕП – належатиме не лише контроль за виконанням заходів зі створення зони вільної торгівлі без вилучень та обмежень, а й „визначення перспектив подальшої інтеграції в рамках ЄЕП”2. Зважаючи на заяви окремих російських політиків, мова може йти і про створення спільної системи безпеки в межах ЄЕП. Концепція формування єдиного економічного простору передбачає, що рішення про „про завершення роботи з підготовки проектів міжнародних договорів та інших документів ЄЕП приймаються, якщо відповідний проект узгоджено не менше ніж трьома державами-учасницями, на які припадає не менше двох третин сукупного валового внутрішнього продукту”3. Відтак зрозуміло, що Україна, яка єдина ратифікувала Угоду про ЄЕП із застереженням, у разі виникнення суперечок не зможе переважити голоси сконсолідованих Росії, Бєлорусі та Казахстану і змушена буде виконувати нав’язані їй рішення. Іншими словами, нашу державу буде залишено на „безпековій периферії” союзу Росії та Бєлорусі, що є рівнозначним виключенню з євроатлантичної та європейської структури безпеки, активним будівничим якої Україна всі ці роки намагалася стати.

Водночас, сьогодні ми є свідками погіршення відносин між Росією та ЄС. Оголошений саміт Росія – ЄС, який мав відбутися 11 листопада 2004 р., було перенесено. Причиною такого відтермінування стала неспроможність обидвох сторін досягти згоди щодо чотирьох „спільних просторів” з ЄС, зокрема щодо зовнішнього безпекового простору. Крім того, триває протистояння Росії та інших країн у межах ОБСЄ. Поведінка Росії зазнає вже тривалий час критики держав-учасниць через зволікання з виведенням російських військ з Грузії і спроби пролонгувати військову присутність у Молдові, чим вона порушує зобов’язання перед ОБСЄ. До цього додалася критика Росії Заходом за неадекватну поведінку, яку вона продемонструвала під час політичної кризи в Україні, спричиненої виборами президента. То чи варто Україні вступати в оборонний союз з країною, принципи здійснення зовнішньої та безпекової політики якої порушують норми міжнародного права та не узгоджуються з приниципами більшості найстаріших західних демократій?

Президент України В. Ющенко, який вже під час першого офіційного візиту в Москву (24.01.2005) заявив про необхідність перегляду договору про ЄЕП на

2 Див. Розділ V “Інституційні основи формування єдиного екномічного простору та порядок прийняття рішень”, Концепція про формування єдиного економічного простору від 19 вересня 2003 р. [7].

3 Див. Розділ VI “Правове, фінансове та інформаційне забезпечення” [7].

відповідність національним інтересам України, повинен, на наше переконання, відхилити цей документ у тій частині, яка стосується безпекової та оборонної співпраці.

Загалом за роки незалежності співпраця України з ЄС у військово-політичній та оборонно-промисловій сферах, яка мала слабкий характер, в останні кілька років демонструє стійку тенденцію до пожвавлення. Це відбулося, головно, з ініціативи України, завдяки її численним одностороннім заявам про співпрацю у сфері СЄБОП та участі у миротворчих операціях ЄС. Нова політика сусідства, запропонована ЄС, з погляду балансу обов’язків та впливу не виправдала сподівань української сторони. У безпековій сфері вона примушує Україну дотримуватися принципів, які подекуди перекреслюють її стратегічні інтереси, особливо на ринку торгівлі зброєю. Так, Україна не завжди враховує рекомендації ЄС застосовувати санкції щодо певних країн і постачає їм зброю. Водночас вимоги ЄС щодо заборони укладання зі США угоди про непідсудність американських солдатів ставлять під загрозу відносини України зі США

[8].

При цьому слід пам’ятати, що розвиток та налагодження партнерських відносин України та ЄС у безпековій та оборонній сферах наразі неможливі без розуміння їх невіддільності від співпраці з НАТО. В той час, коли США зосереджують свою увагу на Близькому Сході та Південно-Східній Азії, ЄС виступає передусім як гарант регіональної безпеки в Європі. Відтак для України важливо бути максимально залученою у процеси формування й утвердження принципів і механізмів співпраці в межах СЄБОП.

Увійськово-політичній сфері перед Україною сьогодні відкриваються найпривабливіші перспективи у таких сферах співпраці з розширеним ЄС:

-співпраця в межах миротворчих батальйонів під подвійним підпорядкуванням ЄС та НАТО, які надалі мають перейти під безпосереднє керівництво ЄС;

-входження України на європейський ринок озброєнь;

-приєднання до європейських космічних програм.

Урамках програми сусідства „Ширша Європа – нове сусідство” Європейська Комісія запропонувала програму для розбудови відносин з Україною. 13 лютого 2004 р. в Брюсселі відбулася конференція „Більше ніж сусіди. Розширений ЄС та Україна – нові відносини” („More than Neighbours: the Enlarged EU and Ukraine – New Relations”) [9].

Роль України у співпраці в межах СЄБОП європейці бачать через призму її активнішої участі в миротворчій діяльності ЄС, а саме у формуванні миротворчих військових контингентів ЄС та активній задіяності у врегулюванні Придністровського конфлікту [9, с. 65-66]. Україна брала участь в операціях ЄС на територіях колишньої республіки

Югославії (в Боснії та Герцеговині, Македонії та Косово) та в Демократичній Республіці Конго4.

Максимальне сприяння у формуванні миротворчих контингентів могли б надати Україні її сусіди, члени Вишеградської четвірки. Україна має досвід співпраці в миротворчій сфері з двома вишеградськими країнами – Угорщиною і Польщею. Українсько-польський батальйон UKRPOLBAT було задіяно в Косово та Боснії і

Герцеговині. Існує також українсько-угорський батальйон („Tisza”). На сьогодні

4 На сьогодні під егідою ЄС вже завершено дві миротворчі військові операції: на теренах Колишньої Югославської республіки Македонія (CONCORDIA) та військову операцію в Демократичній Республіці Конго (ARTEMIS). Тривають ще три поліцейські місії ЄС: поліцейська місія в Боснії та Герцеговині, в Македонії (EUPOL PROXIMA) та операція зі встановлення верховенства права в Грузії (EUJUST THEMIS).

українські, польські, угорські, словацькі, литовські та латвійські контингенти в складі багатонаціональної бригади в Іраку є першим прикладом співпраці країн останньої хвилі розширення з Україною в межах постконфліктної стабілізаційної місії.

Пропозиція з боку ЄС полягає в тому, що східноєвропейські країни, включно з Україною, можуть створити за зразком існуючих військових формувань ЄС – Eurofor (сухопутні операції) та Euromafor (морські операції) – Centreeurofor як регіональну компоненту, яку можна долучити до СЄБОП [9, с. 65]. Навички українських військових, отримані в реальних ситуаціях, та досвід роботи в системі подвійного підпорядкування (НАТО/ЄС) миротворчих сил ЄС будуть корисними для майбутніх операцій під проводом ЄС. Тому важливо під час сучасної реформи Збройних сил України врахувати потребу створення висококваліфікованих підрозділів швидкого реагування, які були б готові у будь-який момент приєднатися до міжнародних миротворчих контингентів.

На думку багатьох європейських експертів, труднощі, перед якими постав ЄС, розбудовуючи незалежні від НАТО оперативні можливості (брак інструментів для швидкої дислокації сил; збір, обмін та передання значної кількості інформації; неефективна система управління тощо), слід долати, залучаючи європейські країни – нечлени ЄС [10, с. 36]. Саме в цьому ракурсі відкривається перспектива для розвитку відносин України та ЄС. Створення правової бази для такої співпраці було розпочато у 1999 р., коли Європейська Рада ухвалила Спільну стратегію щодо України, в якій затвердила проведення регулярних зустрічей “трійки” на рівні експертів в межах робочих груп СЄБОП з роззброєння, нерозповсюдження, експорту звичайних озброєнь та ін.5 У 2002 р. Рада ухвалила „Домовленості щодо консультацій та співпраці між Європейським Союзом та Україною у сфері врегулювання криз”. Зараз триває робота над угодою, що регулюватиме участь країн-партнерів в операціях ЄС з урегулювання криз.

Наступним важливим аспектом є входження України на європейський ринок озброєнь, максимально вимогливий до новітніх науково-технологічних розробок і постійних інвестицій в інноваційний сектор. За визнанням українських дослідників цього питання, позиції України на європейському ринку дуже слабкі. Це має дві головні причини: з одного боку – невідповідність пропозицій українського виробника вимогам європейських замовників і стандартам, з іншого – самодостатність і певна закритість європейського ринку [11]. Щодо нових членів ЄС, то тут Україні теж не вдалося вчасно нав’язати довгострокову співпрацю. Шість східноєвропейських держав, висунувши 1999 р. ініціативу створення субрегіональної структури для координації зусиль у сфері виробництва та ремонту озброєнь і військової техніки радянського зразка, відмовилися від виробничої співпраці з Україною, Росією та Білоруссю [11].

Водночас існують певні розходження між Україною та ЄС на рівні засадничих принципів політики озброєння. На відміну від ЄС, Україна не висуває жодних політичних вимог до своїх замовників, чим привертає значну увагу менш вибагливих країн-імпортерів з Близького Сходу, Азії та Африки. Показовим є той факт, що основним покупцем України в оборонному секторі довгий час був і є Пакистан. На ринку озброєнь ЄС висуває жорсткі політичні вимоги до своїх партнерів, порушення яких унеможливлює співпрацю (наприклад, у випадку з Туреччиною). Умови конкуренції, які діють в ЄС, сприяють тіснішій співпраці держав-членів у межах ЄС, оскільки вимагають значних фінансових вкладів в оборонний бюджет.

5 Перші зустрічі відбулися 2000 р.

110 Галина Заворітня

На жаль, за роки незалежності українська влада не вжила належних заходів для створення передумов такого розвитку оборонно-промислового комплексу, який би сприяв запровадженню в Україні принципу „справедливого обігу” (“justе retour”), що діє на європейському ринку і збалансовує фінансовий потік між країнами-виробниками та країнами-покупцями озброєнь. У нас відсутнє таке офсетне (компенсаційне) законодавство, яке поширене в ЄС та вже діє у наших сусідів Польщі та Чехії. Запровадження принципів офсетного законодавства зобов’язувало б продавців зброї, які отримують зовнішні замовлення, інвестувати в економіку країн-замовників, що унеможливлювало б поділ країн на виробників і реципієнтів оборонно-промислової продукції [12, с. 27].

Такі примусові інвестиційні витрати через приєднання до європейського ринку високотехнологічної зброї та реструктуризації оборонного бюджету відповідно до вимог НАТО могли би стати для України містком до модернізації ВПК та української армії, а також до розширення нашого внутрішнього ринку оборонної продукції. Останнє особливо важливе у співпраці з державами-членами ЄС. Для здійснення цих планів потрібне усвідомлення на рівні керівництва країни (якого ми, на жаль, до тепер не бачили), що втілення нового підходу, хоча й потребуватиме зовнішніх запозичень на початковому етапі, проте є необхідною передумовою розвитку ефективної безпекової та оборонної структури України, яка відповідала б викликам сьогодення. Запровадження офсетного законодавства сприяло б залученню недержавних коштів у оборонний сектор, пожвавленню конкуренції між національними виробниками, а отже, підвищенню технологічного рівня продукції.

Для України сьогодні важливо не втратити можливість інтеграції на ще одному сегменті європейського ринку. Йдеться про співпрацю в космічній сфері. Щоб досягти своїх стратегічних і комерційних цілей, які потребують використання космічних систем, ЄС прагне стати незалежним від „будь-якої неєвропейської космічної інфраструктури” [13, с. 6], а саме – американської. Втіленням цього прагення стало створення європейської системи супутникової навігації “Галілео”. Система “Галілео” має володіти здатністю, подібною до американської системи “Global Position System” (GPS), затемнювати вибрані спектри над певною територією, де відбувається конфлікт [13, с. 9]. Важливими є також телекомунікаційні сателіти, які є унікальною складовою оборонної системи для швидкого і безпечного передання великих обсягів інформації.

Європа на сьогодні сильно залежить від досвіду США у цій сфері, тому вона відкрито прагне до співпраці „з усіма країнами, також не-членами ЄС” [13, с. 8], щоб позбутися цієї односторонньої залежності. Україна та Європейська Комісія 2000 р. ініціювали контакти у сфері супутникової навігації на політичному та експертному рівнях в межах Угоди про партнерство та співробітництво. У своїх принципах космічної стратегії ЄС визнав Україну як третього за важливістю партнера після США та Росії.

Важливим чиником формування порядку денного безпекового діалогу ЄС-Україна є її активна участь у програмі “Морський старт” (спільний зі США, Росією та Норвегією). Участь України полягає у виробництві ракети-носія “Зеніт”. Після аварії 2002 р. ракетиносія “Ariane-5” та виявлення у неї серйозних технічних недоліків ЄС відчуває гострий дефіцит у системах виведення супутників. Відтак, у вересні 2003 р. Рада ЄС з питань транспорту, телекомунікацій та енергетики дала згоду Європейській комісії (ЄК) розпочати переговори з Україною з метою укладання угоди зі співробітництва у розвитку Європейської супутникової навігаційної системи “Галілео”. Моніторингові станції, залучені в Україні, підтримуватимуть наземну інфраструктуру регіональної системи ЕГНОС, що сприятиме поліпшенню якості навігаційних послуг. На сьогодні ЄК та