Политвесник

політики, антидемпінгове та компенсаційне мито, що запроваджується на п’ять років у випадках встановлення демпінгових цін та субсидування експорту.

Відповідно до Договору про ЄС будь-яка держава, що вступає в Союз зобов’язана скасувати мито у відносинах з державами-членами ЄС і привести у відповідність внутрішні ставки митного тарифу до ставок Спільного митного тарифу щодо третіх країн. Саме ці вимоги були висунуті країнам Східної та Центральної Європи, як умова необхідна для їх вступу у Європейський Союз.

У 80-х роках в ЄС почалася кодифікація митного законодавства та спрощення процедури торгівлі всередині Союзу, спрощення контролю та формальностей на зовнішніх кордонах Союзу, що знайшло своє відображення у створенні Єдиної адміністративної документації та в Спільній товарній номенклатурі 1988 р.

Щодо торгівлі з третіми країнами був прийнятий Митний кодекс Союзу (1994 р.), що об’єднав усі митні правила ЄС і регулює такі питання, як визначення зон дії процедури митної очистки, порядок встановлення митних складів та зон вільної торгівлі, порядок безмитного ввозу товарів для їх подальшої переробки та реекспорту, порядок безмитного ввозу компонентів, створених в ЄС, але перероблених закордоном, класифікація, оцінка та визначення походження товарів, оплата митних послуг [2].

Країни Східної та Центральної Європи були зобов’язані уніфікувати своє митне законодавство з Митним кодексом Європейського Союзу. Крім того, вони зобов’язувалися прийняти різні часові правила щодо виконання даного законодавства та законодавства, що забезпечує нормальне функціонування внутрішнього ринку. А вже повне прийняття Митного кодексу Союзу і відповідного законодавства відбулося при вступі у Союз [3].

В процесі приєднання нової держави до ЄС визначається певний період, протягом якого її тарифи поступово вирівнюються з тарифами Співтовариства.

Ще однією з умов, що висуваються ЄС державам-кандидатам до вступу в ЄС є здійснення уніфікації правил тарифних преференцій за принципом країни-походження товару. Основна складність у стратегії уніфікації преференційних правил країни походження полягає в тому, що між різними країнами підписано різноманітна кількість двота багатосторонніх угод, замінених новими угодами.

Для отримання тарифних преференцій імпортований товар повинен відповідати правилам походження, що застосовуються для цілей Загальної системи преференцій (далі - ЗСП). Основним документом, необхідним для отримання преференцій Євросоюзу, є сертифікат про походження товару по формі “А”, що видається державним органом країни – користувача преференцій ЄС.

Таким чином, виходячи з вищенаведеного, Україні доцільно удосконалювати вітчизняні схеми тарифних преференцій з урахуванням міжнародних зобов’язань та досвіду їх запровадження у світі.

Зупинемося детальніше на аналізі процесів гармонізації митно-тарифного законодавства країн Центральної та Східної Європи (які на сьогоднішній день є членами ЄС) до норм та принципів ЄС.

Цікавим, є досвід у зазначеній сфері Польщі, зважаючи на те, що її кордони, та, одночасно кордони ЄС, межують з кордоном України, а також на те, що Польща завжди була і продовжує бути важливим торговим партнером України.

Зауважимо, що до вступу в ЄС митна політика Польщі у значній мірі визначалася міжнародними торговими угодами, зокрема, Угодою про асоціацію з ЄС, Європейською асоціацією вільної торгівлі, деякими двосторонніми угодами, а також зобов’язаннями в рамках Світової організації торгівлі (далі - СОТ).

З метою гармонізації свого митного законодавства до норм та принципів ЄС, у 1998 р. у Польщі було прийнято новий Митний кодекс, що гармонізував митні процедури до тих які діють в ЄС, усунувши таким чином багато технічних перепон. Зокрема, Кодекс передбачає застосування спрощених процедур стосовно так званого “солідного” імпортера чи експортера.

Наступним кроком гармонізації митного законодавства Польщі стало внесення у 1999 і 2001 роках поправок до Митного кодексу Польщі, відповідно до якого нові митні тарифи передбачали наступні види ставок. По-перше, - це автономні тарифи, що застосовуються до товарів, які походять з країн, на які не поширюється режим

найбільшого сприяння, якщо звичайний тариф для даного товару вищий ніж автономний чи невизначений. За відсутності преференційного митного режиму автономний тариф також застосовується до товарів, походженням з країн, що входять до переліку країн що розвиваються, а також з найменш розвинутих країн, які не входять до переліку країн СОТ і на які не поширюється режим найбільшого сприяння.

Другим видом тарифів, які закріплені Митним кодексом Польщі є звичайний тариф. Цей тариф застосовувався до товарів походженням з країн та регіонів – членів СОТ, а також до країн, яким Польща надала режим найбільшого сприяння в рамках двосторонніх торгових угод чи в односторонньому порядку. Звичайні та автономні тарифи є найвищими тарифами порівняно з двома наступними видами тарифів - преференційними та пільговими.

Преференційний митний режим, що застосовувався відповідно до польської системи митних преференцій, що передбачає два види митних тарифів для товарів, які походять з країн, що розвиваються і найменш розвинутих країн.

Пільговий тариф застосовувався для товарів, які походять із країн ЄС, Чехії, Словаччини, Угорщини, Болгарії, Румунії, Литви, Латвії, Естонії, Туреччини та Ізраїлю.

У всіх випадках передбачалося обов’язкове представлення сертифікату походження у відповідності зі стандартами СОТ.

Рівень митного захисту в значній мірі визначався угодами про вільну торгівлю, підписаними Польщею з більшістю європейських торгових партнерів, з ЄС, а також домовленостями досягнутими в рамках СОТ, а саме застосування зв’язаних ставок митного тарифу, зниження митних ставок на промислові товари на 37% до 2001 року. Зниження митних ставок здійснювалося поступово [4].

Крім Митного Кодексу Польщі наступним гармонізованим актом в митно-тарифній сфері став Закон 1995 року “Про принципи, умови і порядок стягнення мита з деяких сільськогосподарських товарів, що ввозяться з-за кордону”. Цей Закон складено за зразком “Угоди про сільське господарство СОТ”. Він передбачає введення додаткового мита на імпортну сільськогосподарську продукцію. Експорт та імпорт цілого ряду товарів регулювався Законом “Про управління зовнішньоторговим оборотом товарів та послуг та про спеціальний оборот”, який набрав чинності 1 січня 1998 року в цілях адаптації польського законодавства із законодавством ЄС.

У зв’язку із гармонізацією польського законодавства до законодавства ЄС у зазначеній сфері, в Польщі була спеціально створена Центральна інспекція стандартизаціії, яка займалася контролем відповідності стандарту і контролем якості експортованих товарів.

З метою захисту внутрішнього ринку Польщі від підроблених чи неякісних товарів, було прийнято Закон “Про загальну безпеку товарів” у 2000 році. Питання безпеки товарів стали предметом переговорів між Польщею та ЄС у рамках загального процесу гармонізації польського законодавства з нормами ЄС. Так, у переговорному розділіі “Захист споживачів та охорони здоров’я” Польща заявила свою готовність до закінчення переговорів ввести в своє законодавство майже всі норми, що діють в ЄС.

Отже Польща досягла значного успіху у сфері гармонізації митно-тарифного законодавства до законодавства ЄС, що зокрема зумовило її успішну інтеграцію до ЄС.

Що стосується Чеської республіки, її митна система базувалася на положеннях митного закону №13/1992, який неодноразово доповнювався. Поправки та зміни до Закону були пов’язані з поставленим завданням – привести вищезгаданий Закон у відповідність з митними системами, що діяли в рамках ЄС, а також до постанов СОТ прийнятих у 1994 році в Марракеші.

Відповідно до митного закону на території Чеської республіки діяли наступні види митних режимів: вільний товарообіг всередині країни після сплати мита та інших зборів; транзит товару, що транспортується через територію чеської держави під митним наглядом, зберігання без нарахування імпортного мита на товари на вільному митному складі; пасивне облагородження товару, що означає, що товар експортується з метою його обробки, і в подальшому товар повертається назад: в такому випадку імпорт є безмитний; обробка товару під митним наглядом, яка дозволяє контролювати переробку всередині країни іноземного товару призначена для подальшого експорту з метою запобігання митній класифікації; тимчасове користування товаром, що дозволяє

всередині країни використовувати імпортний товар протягом певного часу з умовою, що у зазначений строк, цей товар буде вивезено.

Основою митної системи Чехії були зобов’язання по тарифам ГАТТ (ставки тарифів в режимі найбільшого сприяння). У відповідності з цими зобов’язаннями мито стягується з імпорту товарів з країн, яким Чехія надала режим найбільшого сприяння.

Класифікація товарів у Чехії була повністю приведена у відповідність до комбінованої номенклатури ЄС і стала ідентичною Європейській системі класифікації і маркування товарів. Це мало велике практичне значення для обчислення митних платежів, заповнення документів на експорт та імпорт, укладення преференційних угод, для правильного обчислення мита та податків, а також для визначення необхідності отримання ліцензії.

Таким чином у сфері митно-тарифного регулювання було досягнуто повної гармонізації чеського законодавства з вимогами ЄС.

Своєю чергою, ситуація була дещо відмінна в Угорщині. Незважаючи на кроки зроблені Угорщиною щодо гармонізації національної правової бази у митній сфері, все таки мали місце значні розходження з вимогами ЄС. Це в першу чергу стосувалося Митного кодексу і Митного тарифу. Особливу увагу Європейської Комісії було звернено на гармонізацію законодавства Угорщини стосовно митних зон, режиму тимчасового імпорту і митних гарантій [5].

З1994 року в Угорщині набрав чинності Закон “Про відповідальність за неякісну продукцію”, з 1998 року – Закон “Про захист прав споживачів”, які були розроблені у відповідності з нормами ЄС. Але, Комісія зазначала, що необхідна подальша гармонізація законодавства. Так в Угорщині був відсутній контроль за якістю продукції на кордонах, що було суттєвим недоліком регулювання. Однак в Угорщині була створена необхідна структура для успішної стандартизації, акредитації, сертифікації продукції відповідно до принципів ЄС.

Зметою ефективнішої гармонізації угорського законодавства до законодавства ЄС в

Угорщині було прийнято “Національну програму адаптації законодавства ЄС”. Але в тих сферах, в яких Угорщина не зв’язана жорсткими зобов’язаннями з ЄС, вона продовжувала використовувати можливі механізми для захисту національного ринку.

З приводу гармонізації митного законодавства Литви до законодавства ЄС, зауважимо, що в Литві як і в Польщі та Угорщині, Митний кодекс розроблений у відповідності з основними вимогами ЄС. І хоча цей нормативно-правовий акт визначає процедуру здійснення імпорту, експорту і транзиту товарів, процедуру митного оформлення зазначених операцій, застосування експортного та імпортного мита, однак існують певні відмінності у митно-тарифному регулюванні зазначених країн.

Литва досягла значного успіху у процесі гармонізації митного законодавства із законодавством ЄС. Так до 2000 року в Литві був прийнятий ряд документів, що спрощував процедуру митного оформлення, визначав нову (гармонізовану) процедуру визначення митної вартості товару, нові правила щодо порядку митного декларування товарів, митного контролю.

Крім цього митний режим Литви був лібералізований відповідно до вимог СОТ, членом якої Литва стала в 2001 році.

І хоча процес гармонізації законодавства Литви у митно-тарифній сфері був успішним, необхідними були заходи щодо вирішення організаційних, структурних і адміністративних питань для того, щоб це законодавство могло ефективно діяти.

Митно-тарифне регулювання Латвії здійснювалося відповідно до Митного кодексу та Митних тарифів. Ставка Митних тарифів змінювалася залежно від країни, з якою Латвія уклала угоду про лібералізацію торгівлі, чи про режим найбільшого сприяння. Латвія приділила значну увагу адаптації митного законодавства до законодавства СОТ.

Що стосується Естонії, то новий Митний кодекс цієї країни набрав чинності в 2002 році, а його положення приведені у відповідність з редакцією Митного кодексу ЄС. Так новацією цього кодексу є припинення дії зон вільної торгівлі на території Естонії.

Цікавим є досвід Естонії у сфері регулювання імпорту алкогольних напоїв та тютюнових виробів. Імпорт цих видів товарів на території Естонії дозволяється підприємствам, які отримали ліцензію місцевого Митного комітету на здійснення даного виду діяльності. При перетині зазначеними товарами кордону Естонії, здійснюється

контроль за якістю. Якщо якість товару викликає сумніви, то він підлягає повторній експертизі у національній незалежній лабораторії. На основі висновку цієї лабораторії спеціальна комісія виносить рішення про заборону чи продовження поставок даного виду продукції. На території Естонії забороняються будь-які види поставок алкоголю та тютюнових виробів, у випадку якщо у юридичної особи відсутня декларація на товар та копія ліцензії на здійснення даного виду діяльності.

Виходячи з аналізу досвіду країн Центральної та Східної Європи у сфері гармонізації їх митно-тарифного законодавства до законодавства ЄС, слід наголосити на цінності цього досвіду для України, зважаючи на її євро інтеграційний зовнішньополітичний курс.

Перш за все Україні необхідно приділити увагу розробці плану та часових рамок гармонізації митно-тарифного законодавства до законодавства ЄС. Зауважимо, що в Україні прийнято новий Митний кодекс, в якому хоч і враховано міжнародний досвід, зокрема європейський, розробки подібних нормативно-правових актів, однак не досягнуто належного рівня гармонізації із законодавством ЄС.

Крім цього, в Україні хоч і прийнято програму адаптації її законодавства до законодавства ЄС, проте потребують вдосконалення механізми реалізації цієї програми.

Зауважимо, що гармонізація законодавства України у митно-тарифній сфері до законодавства ЄС, як і у проаналізованих нами країнах, повинна відбуватися паралельно з трансформацією її митного режиму відповідно до норм та принципів СОТ.

_________

1.Пичугин Б. Расширение ЕС на Восток и интересы России // Внешняя торговля. – 1996. - № 1-2. – С.8.

2.Право Европейского Союза: правовое регулирование торгового оборота / Под ред. В.В. Безбаха, А.Я. Капустина, В.И. Пучинского. – М., Зерцало, 2000.

3.White Paper. Preparation of the associated countries of Central and Eastern Europe for integration into the international market of the Union. Brussels, 10.05.1995. com (095) 163 final/2.

4.Польша – твой экономический партнер 2000/2001. – Варшава,2000

5.Regular report from the Commission on Hungary”s Progress towards accession. – European Commission, 1998.

EXPERIENCE OF CENTRAL AND WESTERN EUROPEAN COUNTRIES IN THE SPHERE OF HARMONIZATION OF CUSTOM LEGISLATION TO THE EU LAW

Oleg Vakarchuk

Ivan Franko National University of Lviv vul.Universitetska 1, Lviv 79000, Ukraine, tel. (0322) 79-47-10

The article is devoted to analyses of harmonization process in European countries (which became new member-states of the EU) in the sphere of custom regulation to norm and principles of the EU.

Key words: adaptation, custom, tariff, European Union.

Стаття надійшла до редколегії 27.09.2004, прийнята до друку 30.01.2005.

УДК 341.225=341.62.341.123”1982”

УЧАСТЬ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СПІВТОВАРИСТВА У КОНВЕНЦІЇ ООН З МОРСЬКОГО ПРАВА 1982 РОКУ (В АСПЕКТІ МИРНОГО ВИРІШЕННЯ СПОРІВ)

Наталія Гарас

Львівський національний університет імені Івана Франка вул. Університетська 1, м. Львів 79000, Україна, тел. (0322) 964-717

Розглянуто функціонування механізму обов’язкового вирішення спорів з морського права за Конвенцією 1982 р., а також теоретичні та прикладні аспекти участі у ній Європейського Співтовариства. В цьому контексті висвітлені питання розмежування компетенції ЄС та його держав-членів стосовно положень Конвенції, вибору ними обов’язкових процедур врегулювання спорів, характеристика цих процедур і створення постійного судового органу – Міжнародного трибуналу з морського права.

Ключові слова: виключна компетенція, вирішення спорів, обов’язкові процедури, Міжнародний трибунал з морського права.

Проблеми освоєння та вивчення Світового океану та аналізом положень Конвенції досліджувало чимало науковців, зокрема А. П. Мовчан, Ю. Г. Барсегов, М. І. Дрель, А. Л. Колодкін, С. В. Молодцов. Їх праці стосувалися свобод відкритого моря, статусу морських зон, режиму морського дна та вод тощо.

ІІІ Конференція з морського права і розроблена нею Конвенція вперше запропонували механізм обов’язкового вирішення спорів у галузі морського права та передбачили відкритість Конвенції для підписання не лише державами, а й міжнародними міжурядовими організаціями. Першим і поки що єдиним учасником не державою Конвенції є Європейське Співтовариство – міжнародна організація із створеною її державами-членами системою права (правом Співтовариства) розглянемо правові аспекти участі міжнародної міжурядової організації та її держав-членів у запропонованому конвенційному механізмі.

Наділена міжнародною правоздатністю, кожна держава є носієм прав і обов’язків за міжнародним правом, крім того членство у міжнародних організаціях накладає на держави зобов’язання, які випливають з їх участі у цих організаціях. Своєю чергою, кожна міжнародна організація є носієм лише тих прав і обов'язків, які належать її компетенції. Звичайно, якою б компетенцією не наділили держави-члени Європейське Співтовариство, воно не може в односторонньому порядку самостійно врегульовувати свої зовнішні відносини, – необхідно укладати угоди за міжнародним правом з державами нечленами та іншими міжнародними організаціями. Правоздатність ЄС в цій сфері визначається, з одного боку, параметрами, закладеними в установчих договорах, а з іншого – підтверджується партнерами – третіми державами та міжнародними організаціями, які шляхом укладання угод визнають міжнародну правоздатність ЄС. Обов’язкову силу для держав-членів мають як положення договорів та угод, укладених державами-членами, так і положення договорів та угод, укладених Співтовариством, – відмінностей в юридичній силі походження договорів не породжує [1, с.30] - вони є одним з джерел європейського права, про що свідчить послідовна практика Суду ЄС

© Наталія Гарас, 2005

[2].Очевидно, що діяльність ЄС на міжнародній арені регламентується в тому числі і договорами, що стосуються режиму морського простору. Прикладом цього і є Конвенція ООН з морського права 1982 р. – перший в історії міжнародного морського права універсальний міжнародний договір, невід’ємною частиною якого є механізм обов’язкового вирішення спорів. Поява в Конвенції такого механізму викликана можливим виникненням спорів у процесі застосування її положень, необхідних для забезпечення єдиного їх тлумачення, а також виключення одностороннього розширення береговими державами суверенних прав і юрисдикції в економічній зоні.

За функціонування обов’язкового механізму вирішення спорів як складової частини Конвенції, а не в рамках факультативного протоколу, висловлювалась переважна більшість держав [3, с.101], зокрема Великобританія, Німеччина, Швеція, Іспанія, Португалія, пам’ятаючи про провал факультативного протоколу про врегулювання спорів за Конвенцією про рибальство і охорону живих ресурсів відкритого моря 1958 р.

Європейські країни широко представлені серед держав - учасниць Конвенції 1982 р. ЄС також підписали та ратифікували Конвенцію, яка дозволяє участь у ній міжнародних міжурядових організацій за умови, що більшість держав-членів такої організації, і якій вони передали компетенцію у питаннях, що регулюються Конвенцією, в тому числі у питаннях укладання договорів, є її учасниками. Відповідно до ст.3 Додатка IX, міжнародна організація здає на зберігання документ про офіційне підтвердження чи приєднання лише після того, як більшість її держав-членів здали на зберігання свої ратифікаційні грамоти. На момент ратифікації Конвенції Європейським Співтовариством

– 01.04.98 – її учасниками були 12 з 15 країн-членів (Німеччина, Італія, Австрія, Греція, Франція, Фінляндія, Ірландія, Швеція, Нідерланди, Іспанія, Велика Британія, Португалія). Пізніше її ратифікували Бельгія (13.11.98) та Люксембург (05.10.2000). На даний момент з усіх держав - членів ЄС лише Данія не є учасником Конвенції.

Враховуючи необхідність надання Конвенції універсального характеру, Конференція постановила, що “ніякі застереження до цієї Конвенції чи винятки з неї не можуть бути зроблені, окрім випадків, коли вони явно допустимі відповідно до інших статей”(ст.309). Заборона застережень не перешкоджає державам при підписанні, ратифікації чи приєднанні до неї виступати із деклараціями чи заявами, які, згідно зі ст.310, повинні відповідати певним вимогам. Однією з цілей таких заяв є узгодження національних законів і правил з положеннями Конвенції. За умовами Конвенції, під час підписання міжнародна організація повинна зробити заяву, де конкретизуються питання, стосовно яких такій організації надана компетенція, а також характер та межі такої компетенції. Таким чином, міжнародна організація здійснює права і виконує обов’язки, які в інакшому випадку покладені на держави-члени, у питаннях, стосовно яких ці держави передали їй компетенцію. Самі ж держави-члени вже не здійснюють цю компетенцію. Згідно зі ст.2 Додатка IX, під час підписання Конвенції ЄС заявили декларацію, в якій зазначається компетенція Європейського Економічного Співтовариства у питаннях, які регулює Конвенція. Більш детальне її регламентування було зафіксовано в окремому рішенні про формальне підтвердження участі ЄС відповідно до ст.306 Конвенції.

У декларації наголошується, що держави-члени передали Співтовариству компетенцію стосовно збереження живих ресурсів і управління ними. Отже, у цій сфері відповідні рішення і регламенти приймаються на рівні Співтовариства (і набувають чинності у державах-членах), воно ж виступає учасником підприємств з третіми країнами чи іншими компетентними міжнародними організаціями. Стосовно того кола справ, які передані у відання ЄЕС, Конвенція з морського права застосовується на всій території, на яку розповсюджується Договір про заснування ЄЕС, і на умовах, викладених у Договорі [4]. Стосовно правил і постанов із захисту та збереження морського середовища держави-члени передали Співтовариству компетенцію, що сформульовано у прийнятих Співтовариством нормах і відображається його участю у

певних міжнародних угодах. Так, на рівні Співтовариства були прийняті нормативноправові акти, що стосуються сфери захисту і збереження морських ресурсів і належать до питань, охоплених Конвенцією, зокрема Рішення Ради від 03.10.81 про створення Інформаційної системи Співтовариства з контролю та зменшення забруднення [5], спричиненого викидом нафти у море. Рішенням Ради 75/437ЕЕС схвалено участь Співтовариства у Конвенції про попередження забруднення моря з розташованих на суші джерел. ЄС також бере участь у Женевській конвенції про транскордонне забруднення повітря на далекі відстані (Рішення Ради 81/462/ЕЕС), Базельській конвенції про контроль за транскордонним перевезенням небезпечних відходів та їх видаленням (Рішення Ради 93/98 ЕЕС) та ін. Оскільки метою Співтовариства було досягнення економічного союзу на основі митного, воно отримало певну компетенцію стосовно положень Частини X Конвенції; стосовно Частини ХІ ЄС володіє компетенцію у справах торгової політики, включаючи контроль за нечесною економічною діяльністю. В цій же Декларації зазначалося, що оскільки набута Співтовариством компетенція за своєю природою постійно розвивається, то воно резервує за собою право робити нові декларації у майбутньому.

Наступна Декларація була зроблена, як і передбачалося, під час формального підтвердження участі Співтовариства у Конвенції та в Угоді про здійснення Частини ХІ Конвенції ООН з морського права від 10.10.82 – 1 квітня 1998 р. П.1 ст.5 Додатку ІХ до Конвенції передбачає, що інструмент міжнародної організації про формальне підтвердження повинен містити декларацію, яка точно окреслює питання, врегульовані Конвенцією, у відношенні до яких компетенція була передана організації її державамичленами, які є учасниками Конвенції. ЄС отримало виключну компетенцію у деяких питаннях, в інших воно поділяє її зі своїми членами.

Співтовариство знову зазначає, що держави-члени передали йому компетенцію стосовно збереження живих ресурсів і управління ними. Ця компетенція стосується вод, які розташовані в межах національної риболовної юрисдикції, і відкритого моря. Однак стосовно заходів, що належать до юрисдикції над суднами, компетенція щодо прапора та реєстрації суден, а також застосування кримінальних та адміністративних санкцій покладена на держави-члени відповідно до права Співтовариства. В силу торгової та митної політики ЄС, воно володіє компетенцією стосовно положень Частин Х та ХІ, які стосуються міжнародної торгівлі. У відношенні до рибальства в певних питаннях, які прямо не пов’язані і з збереженням та управлінням живими ресурсами, наприклад, досліджень і технологічного розвитку, Співтовариство поділяє компетенцію з державами-членами. Стосовно положень про морський транспорт, безпеку судноплавства і попередження забруднення морського середовища, що містяться inter alia в Частинах II, III, V, VII та ХІІ Конвенції, ЄС володіє виключною компетенцією лише в межах, в яких ці положення Конвенції чи юридичних актах, прийнятих для її імплементації, стосуються загальних норм, встановлених у Співтоваристві [6]. Якщо це не стосується існуючих в ЄС правил, зокрема у випадках, коли норми Співтовариства встановлюють лише мінімальні стандарти, компетенцією володіють держави-члени без шкоди для компетенції Співтовариства. В інших аспектах компетенція зберігається за державами-членами. Характер компетенції ЄС, що випливає з цих актів [7], повинен розглядатися з посиланням на точні положення кожного заходу і, зокрема, межі, в яких ці положення встановлюють спільні норми. Стосовно положень Частин ХІІІ та XIV Конвенції, компетенція Співтовариства здебільшого стосується забезпечення співпраці у дослідженнях і технологічному розвитку з державами не членами та міжнародними організаціями. В Декларації також зазначалося, що діяльність і політика ЄС у сферах контролю за нечесною економічною практикою, державного сприяння та промислової конкуренції може мати певне відношення до Конвенції, зокрема стосовно положень Частини VI та XI.

Отже, Європейське Співтовариство стало учасником Конвенції з морського права і висловило згоду докласти зусиль для створення та розвитку співпраці і стабільних відносин між усіма державами у сферах, які охоплюються Конвенцією. Як її учасник, ЄС прийняло зобов’язання із врегулювання спорів, що стосуються застосування і тлумачення Конвенції. Розглянемо основні моменти функціонування конвенційного механізму вирішення спорів.

Конвенційна система базується на загальному принципі міжнародного права – мирного вирішення спорів, відповідно до якого ст.279 передбачає обов’язок сторін вирішувати будь-який спір між ними, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, згідно з п.3 ст.2 Статуту ООН і з цією метою прагнути врегулювання засобами, зазначеними в п.1 с.33 Статуту. Тобто це можуть бути як узгоджувальні, так і судові засоби, передбачені загальним міжнародним правом: переговори, консультації, добрі послуги, примирення, міжнародний суд, міжнародний арбітраж тощо.

Ще одним важливими моментом Конвенції є принцип свободи вибору сторонами засобів врегулювання конфліктів, що базуються на суверенній рівності держав. В загальній формі він передбачений в ст.180, за якою всі держави-учасниці спору в будьякий час можуть домовитись про врегулювання його будь-якими мирними засобами на свій вибір.

Проте у цьому зв’язку видається важливим, що у разі недосягнення врегулювання під час звернення до таких мирних засобів Конвенція схиляє учасників спору до передбаченого у ній механізму обов’язкового врегулювання спорів – судових засобів, які мають юридичний характер, як стосовно підстав ухвалення рішень, так і стосовно процедур. Ст. 287 також базується на принципі свободи вибору, що набуває особливого значення з урахуванням того, що йдеться про обов’язкові процедури. Наявність такої системи разом із можливістю вибору найбільш прийнятної процедури дає можливість багатьом державам визнати механізм обов’язкового врегулювання. Завдяки принципу свободи вибору основу звернення до будь-якої процедури вирішення конфлікту становлять воля і згода суверенної держави. Єдиною обов’язковою стадією процесу врегулювання спору є переговори і консультації (ст.283).

У разі виникнення спору щодо тлумачення і застосування Конвенції процес його врегулювання можна умовно поділити на стадії [3, с.106]. Першою обов’язковою стадією, згідно зі ст. 283, є переговори – сторонам надається можливість безпосередньо ознайомитися з позиціями одна одної.

Якщо в процесі переговорів сторони не досягли згоди, вони можуть вирішити спір за допомогою передбаченої в ст.282 узгоджувальної процедури. Це не є обов’язкова стадія процесу врегулювання більшості спорів, оскільки, відповідно до принципу свободи вибору, сторони можуть домовитися про вирішення спору за однією з обов’язкових процедур. Це суттєва перевага конвенційного механізму, в якому примирювальна і обов’язкова процедура поєднуються таким чином, що спір, не вирішений за допомогою примирювальної процедури, передається на врегулювання за обов’язковими процедурами.

Ст.287 (1) як обов’язкові процедури передбачає Міжнародний трибунал з морського права, Міжнародний Суд ООН, арбітраж і спеціальний арбітраж для спорів, що стосуються рибальства, захисту і збереження морського середовища, морських наукових досліджень і судноплавства, включаючи забруднення з судів. Обов’язковий характер цих процедур складають два елементи. По-перше, передання спору на вирішення за обов’язковими процедурами не зумовлена згодою всіх його учасників. Вони вводяться в

дію за заявою однієї із сторін. По-друге, рішення, ухвалені в результаті звернення до таких процедур, мають обов’язкову юридичну силу для сторін в спорі і є кінцевими.

Згідно з принципом свободи вибору, держави при підписанні Конвенції можуть вибрати одну чи кілька з передбачених ст. 287 обов’язкових процедур. У заявах,

зроблених державами - членами ЄС при підписанні, ратифікації чи приєднанні до Конвенції, зазначається, що стосовно деяких питань, охоплених Конвенцією, вони передали компетенцію Співтовариству. Стосовно тих питань, в яких компетенція поділяється, згідно зі ст.287, як основний засіб вирішення спорів, пов’язаних із тлумаченням і застосуванням її положень, вони заявили свої пріоритети у виборі процедур. Наприклад, Німеччина обрала засоби мирного врегулювання у наступному порядку – Міжнародний трибунал з морського права, арбітраж, який створюється відповідно до Додатка VII, Міжнародний Суд ООН. Стосовно спірних питань, що стосуються рибного промислу, захисту та збереження морського середовища, морських наукових досліджень і навігації, вона визнає спеціальний арбітраж. При розбіжності в обов’язкових процедурах, вибраних сторонами спору, встановлюється обов’язок звернення до арбітражної процедури.

Положення Конвенції, присвячені механізму вирішення спорів, є значним внеском у розвиток і вдосконалення системи мирних засобів вирішення спорів в області міжнародного морського права: ними передбачено створення і функціонування постійного міжнародного судового органу – Міжнародного трибуналу з морського права,

вкомпетенцію якого входить розгляд будь-яких спорів, пов’язаних із тлумаченням чи застосуванням положень Конвенції. В Трибунал також можуть передаватися спори, що виникають у зв’язку із тлумаченням і застосуванням інших договорів з питань, охоплених Конвенцією 1982 р. Для цього необхідна згода всіх учасників таких договорів.

Встановлена в рамках Трибуналу Камера із спорів, що стосуються морського дна, володіє виключною компетенцією із врегулювання спорів, пов’язаних із розвідкою і розробкою ресурсів морського дна. Трибуналу, згідно зі ст.292, належить особлива роль у вирішенні спорів, пов’язаних з негайним звільненням затриманих суден та їх екіпажів. На відміну від Міжнародного Суду ООН, на дублювання якого під час роботи конференції нарікали представники Великобританії, Данії, Швейцарії та інших держав, у Камеру зі спорів, що стосуються морського дна, з окремих видів спорів, зазначених в ст.187, мають доступ суб’єкти права, що не є державами, тобто міжнародні організації, юридичні і фізичні особи. Трибунал приписує тимчасові заходи лише на прохання однієї із сторін у спорі і після того, як сторони будуть заслухані (ст.290 Конвенції, ст.25 Статуту Трибуналу). Такі тимчасові заходи мають обов’язковий характер на відміну від тимчасових заходів, на які вказує сторонам Міжнародний Суд ООН. Згідно зі ст.287, однією із можливих обов’язкових процедур врегулювання є спеціальна арбітражна процедура, призначена для вирішення спорів науково-технічного характеру в таких сферах морського права, як рибальство, захист і збереження морського середовища, морські наукові дослідження і судноплавство.

При підписанні, ратифікації, приєднанні до Конвенції чи у будь-який час після цього держави можуть вибрати шляхом письмової заяви один чи більше з чотирьох зазначених

вїї першому пункті засобів врегулювання спорів. Міжнародній організації, згідно зі ст.7 Додатка ІХ, надане право обрати декілька засобів врегулювання спорів, згаданих у пунктах 1”а”, “с” чи “d” ст.287. Частина XV “Врегулювання спорів” застосовується mutatis mutandis до будь-якого спору між учасниками Конвенції, стороною якого є міжнародна організація. Якщо міжнародна організація чи її держава-член є спільними сторонами у спорі, то прийнято вважати, що міжнародна організація прийняла ті ж процедури врегулювання спорів, що і держави-члени; проте, якщо держава-член обрала Міжнародний Суд, згідно з п.1”b” ст.287, то вважається, що ця організація і зацікавлена держава-член прийняли арбітраж згідно з Додатком VII до Конвенції, якщо сторони не домовляться про інше.

УДекларації про формальне підтвердження участі у Конвенції Європейським Співтовариством не було визначено, які саме обов’язкові процедури воно обирає при виникненні спору стосовно тлумачення чи застосування Конвенції. Однак у справі Чилі

проти ЄС сторони погодилися на передання спору на розгляд у Міжнародний трибунал з морського права, для чого, відповідно до ст.15 та ст.27 Статуту Трибуналу, була створена спеціальна камера (ст.7 Додатку ІХ). Розглянутий конвенційний механізм урегулювання спорів почав функціонувати лише після того, як Конвенція набула чинності. Згідно з п.2 ст.291, процедури врегулювання спорів, передбачені у Частині XV, відкриті не лише для учасників Конвенції, а й для інших, ніж держави-учасниці, суб’єктів. У даному випадку йдеться не про держави не учасниці, а про державні підприємства, приватні компанії і консорціуми держав-учасниць, які займаються розвідкою і розробкою ресурсів морського дна. Спори, одна із сторін яких не є учасником Конвенції, можна передавати на розв’язання за будь-якою передбаченою Конвенцією обов’язковою процедурою за наявності між ними згоди на це. В основі такого звернення, окрім згоди на передання спору на обов’язкове врегулювання, лежить згода держав не учасниць визнати для себе ad hoc обов’язковими положення Конвенції про врегулювання спорів.

Міжнародний трибунал з морського права, арбітраж чи спеціальний арбітраж самі вирішують, чи компетентні вони розглядати конкретні передані їм спори. Якщо вони визнають себе компетентними розглядати спір, однією із сторін чи навіть всі сторони якого не є учасниками Конвенції, то виникає питання про застосовуване в даному випадку право. Відповідно до положень ст.293, суд чи арбітраж, що володіють компетенцією врегульовувати спір, застосовують положення Конвенції та інші норми міжнародного права, які не є несумісними з нею. Щоправда, справа може бути вирішена ex aequo et bono, якщо сторони згодні на це. Отже, метою конвенційного механізму врегулювання спорів є кінцеве вирішення будь-якого можливого конфлікту між сторонами тими методами і засобами, які відповідають предмету, характеру і обставинам спору. Іншими словами, кожен потенційний конфлікт між сторонами Конвенції повинен бути вирішений.

Підсумовуючи, можемо сформулювати такі висновки:

-ІІІ Конференція з морського права і розроблена нею Конвенція - свідчення розвитку тенденції визнання загального принципу мирного врегулювання спорів;

-участь у Конвенції міжнародної міжурядової організації можлива лише за умови участі у ній більшості держав-членів цієї організації і чіткого регламентування розмежування сфер компетенції у питаннях, охоплених Конвенцією;

-ідея конвенційного механізму обов’язкового врегулювання спорів полягає у тому, що якщо сторони не вирішили спір за допомогою процедури примирення, вони повинні передати його на врегулювання згідно з однією з обов’язкових процедур, які тягнуть за собою прийняття обов’язкового для сторін рішення. Таким чином, держави, стаючи сторонами Конвенції, беруть на себе загальне зобов’язання вирішувати спірні питання, пов’язані із застосуванням і тлумаченням положень, за допомогою механізму врегулювання і керуючись його засадничими принципами. Включена в Конвенцію спеціальна арбітражна процедура вирішення спорів є наслідком ускладнення морської діяльності і свідчить про те, що потенційні конфлікти можуть стосуватися не лише питань політично-правового характеру, а й суто технічних і наукових проблем, пов’язаних і з освоєнням і дослідженням просторів і ресурсів Світового океану.

ІІІ Конференція з морського права зробила суттєвий внесок у вироблення механізму обов’язкового врегулювання спорів і включення його у Конвенцію 1982 р. – один з небагатьох міжнародних договорів, які розвивають інститут мирного вирішення спорів. Тому в перспективі можна очікувати впливу Конвенції не лише на розгляд морських спорів, а й на загальні засади мирного вирішення спорів у міжнародному праві. Функціонування створеного механізму, зокрема, діяльність нового судового органу – Міжнародного трибуналу з морського права та значення, якого він набуває у світлі викладеного, видається цікавим для подальших розвідок у даному напрямі.