Политвесник

5.Международное публичное право. Учебник. Отв. ред. К.А. Бекяшев. М.: Проспект. 2004.

6.Мережко О.О.. Право міжнародних договорів: сучасні проблеми теорії та практики. Київ. “Таксон”. 2002.

7.Международное право: Учебник для вузов / Отв. ред. Г.В. Игнатенко, О.И. Тиунов.

М.: Норма, 2005.

8.Лукашук И.И.. Право международной ответственности. М.: Волтерс Клувер.2004.

9.Міжнародне право: Навч. Посібник / За ред. М.В. Буроменського. К.: Юрінком Інтер, 2005.

10.Анцелевич Г.О., Покрещук О.О. Міжнародне право. Підручник. К.: Алерта, 2003.

11.Сборник действующих договоров, соглашений и конвенций, заключенных СССР с

иностранными государствами. – М., 1930. – Вып. 5.

12.Дмитрієв А.І., Мацко А.С., Муравйов В.І.. Міжнародне публічне право. Практикум. К.: Юрінком Інтер. 2001.

13.Колосов Ю.М., Кривчикова Э.С.. Международное право. М.: Международные отношения. 2001.

14.Международное право. Под ред Микульшина А.И. М.: “Международные отношения”. 2005.

15.Курс международного права в семи томах. Том 2. Основные принципы международного права. Отв. редактор тома Лукашук И.И.. М.: “Наука”. 1989.

16.Действущее международное право в трех томах: М.: Изд-во Московского независимого института международного права, 1999. Т. 2.

17.Конституційне право зарубіжних країн. За заг. ред. Ріяки Р.О.. К.: Юрінком Інтер. 2004.

18.Кримінальний кодекс України: Офіційне видання. – К.: Концерн “Видавничий Дім “Ін Юре”, 2004.

THE PRINCIPLE OF TERRITORIAL INTEGRITY AND ITS HISTORICAL STAGES OF

DEVELOPMENT IN INTERNATIONAL PUBLIC LAW

Taras Tsymbrivskyy

Ivan Franko National University of Lviv vul.Universitetska 1, Lviv 79000, Ukraine, tel. (0322) 79-47-10

This article deals with a profound survey of the principle of territorial integrity, its historical stages of development are studied in particular. Much attention is focused on the progressive development of the principle of territorial integrity, its codification in international law.

Key words: principles of international law, territorial integrity, state’s territory, security, international relations, norm.

Стаття надійшла до редколегії 27.09.2004, прийнята до друку 30.01.2005.

УДК 342

МІЖНАРОДНИЙ КОМІТЕТ ЧЕРВОНОГО ХРЕСТА – ОСОБЛИВИЙ СУБ’ЄКТ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

Володимир Лисик

Львівський національний університет імені Івана Франка вул. Університетська 1, Львів 79000, тел. (032) 296-47-10

Аналізується міжнародна правосуб’єктність Міжнародного Комітету Червоного Хреста. На цій підставі характеризується Міжнародний Комітет Червоного Хреста як особливий суб’єкт міжнародного права, міжнародні договори, в яких визначаються права та обов’язки цієї унікальної організації.

Ключові слова: Міжнародний Комітет Червоного Хреста, міжнародна організація, суб’єкт міжнародного права, міжнародна правосуб’єктність.

Ескалація насилля та збільшення кількості збройних конфліктів змушують нас згадати про те, наскільки важливою є роль міжнародного гуманітарного права в захисті прав людини. Під час чисельних збройних конфліктів, які мають місце по всьому світу порушуються фундаментальні права людини та вчиняються злочини проти цивільних осіб, поранених і хворих комбатантів, військовополонених. Це відбувається всупереч тому, що практично всі держави є учасниками Женевських конвенції 1949 р. та Додаткових протоколів до них 1977 р. – котрі встановлюють обмеження в засобах та методах ведення війни з метою зменшення негативних наслідків збройних конфліктів, забезпечення належної правової охорони як мирного населення, так і безпосередніх учасників збройних конфліктів – військовополонених, поранених, хворих.

Появі цих норм ми завдячуємо роботі Міжнародного Комітету Червоного Хреста (МКЧХ), який з моменту його створення в 1863 р. постійно пропагує гуманітарні цінності. Всі договори в сфері міжнародного гуманітарного права були прийняті за ініціативою цієї гуманітарної організації. Важливим є внесок МКЧХ в практичний захист жертв війни.

З моменту виникнення і по сьогоднішній день МКЧХ є унікальною організацією. Вона володіє рядом ознак, які, здавалося б не можна поєднати. Наприклад, МКЧХ є одночасно організацією приватною та публічною, національною та міжнародною27 тощо. Тому, питання про її правовий статус і надалі залишається невирішеним, незважаючи на низку досліджень, проведених в цій сфері (особливо слід виділити роботи А. Берберіса, Ш. Доминиче, П. Рейтера [22], А. Дюрана [2], Ж. Пікте [19], Д. Шіндлера [5].

Статус МКЧХ можна розглядати з точки зору двох правопорядків: національного та міжнародного. За національним правом МКЧХ - це юридична особа створена у формі асоціації28, відповідно до 60 статті Цивільного кодексу Швейцарії. Штаб–квартира цієї організації розміщена в Женеві. Її членами можуть бути лише громадяни Швейцарії, які обираються шляхом кооптації. Її діяльність здійснюється відповідно до Швейцарського права, в тому числі і деяких положень публічного права. Але, будучи створеною за ініціативою фізичних осіб, вона володіє правосуб’єктністю на основі приватного права

[14, c. 67].

© Володимир Лисик, 2005

27Приватною та національною оскільки створена приватними особами, на основі національного права Швейцарії. Публічною і міжнародною за сферою та характером діяльності.

28до 1915 р. МКЧХ існував у формі простого товариства.

МІЖНАРОДНИЙ КОМІТЕТ ЧЕРВОНОГО ХРЕСТА – ОСОБЛИВИЙ СУБ’ЄКТ... 243

Складніше виглядає ситуація з міжнародною правосуб’єктністю МКЧХ. В теорії сучасного міжнародного права утвердилася думка, що суб’єктами міжнародного права є держави та міжнародні організації. Поряд з цими „класичними” суб’єктами доктрина міжнародного права визнає ряд інших: державоподібні утворення та нації, що борються за незалежність. Крім того дискусійним залишається питання про міжнародну правосуб’єктність фізичних осіб та транснаціональних корпорацій [8, c. 151-157; 9, c.329-342; 20, c. 114-121; 23, c. 48-55].

За загальним правилом суб’єктами міжнародного права визнаються міжурядові організації. Питання про визнання суб’єктом міжнародного права міжнародні неурядові організації і надалі залишається спірним [1, c. 5; 7, c. 33-39; 17, c. 3-18]. А оскільки МКЧХ є міжнародною неурядовою організацією то вирішення цього питання має безпосереднє вплив на її статус. Тут існує три основні точки зору:

•невизнання міжнародної правосуб’єктності міжнародних неурядових організацій (Г. П. Задорожній [2], В. В. Кравченко[6], І. І. Лукашук [7], Л. А. Моджорян, [11] та інші). Така позиція по різному обґрунтовувалась, але в більшості випадків зводилась до того, що вторинні (похідні) суб’єкти створюються первинними, які передають їм частину своїх повноважень. В свою чергу, якщо у випадку із міжнародними неурядовими організаціями вони створюються фізичними та юридичними особами, які не мають міжнародної правосуб’єктності, тому не можуть її передати;

•часткове визнання міжнародної правосуб’єктності (І.І.Коваленко [4], Г.І. Морозов [12], Є.С. Пчелінцев [15]). Прихильники цієї точки зору заперечують міжнародну правосуб’єктність міжнародних неурядових організацій, однак визнають, що вони мають певний мінімальний її об’єм, необхідний для того, щоб бути учасником міжнародних відносин (наприклад, мати консультативний статус при міжнародних міжурядових організаціях);

•визнання міжнародних неурядових організацій суб’єктами міжнародного права (Н. В. Захарова [3], Н.Т. Нешатаєва [13], О.В. Тарасов [17]). Представники цієї позиції хоча і визнають міжнародну правосуб’єктність міжнародних неурядових організацій, однак в своїй більшості вважають їх особливим суб’єктом міжнародного права з обмеженим об’ємом правоздатності.

Міжнародна правосуб’єктність міжнародної організації знаходить своє підтвердження в її міжнародно-правовому статусі. В доктрині права міжнародноправовий статус розуміють як встановлене нормами міжнародного права становище суб’єктів міжнародного права, окремих територій, міжнародних і державних органів, окремих осіб і майна [16, c. 386].

Отже, міжнародно-правовий статус міжнародної організації є „здатністю мати міжнародні права та нести міжнародні обов’язки[5]”. Оскільки об’єм прав і обов’язків визначається засновниками в момент створення організації і залежить від тих завдань та цілей, які вона повинна виконувати, а також сфери дії, то міжнародно-правовий статус міжнародних організацій може суттєво відрізнятися. Незважаючи на це можна виділити ряд важливих ознак міжнародних організацій, зокрема: міжнародна правоздатність, здатність створювати норми права, право на імунітети і привілеї, право посольства, здатність укладати міжнародно-правові договори тощо.

Однією з найважливіших ознак міжнародної організації є міжнародна правоздатність. Вона базується на положеннях, що закріплені в установчих документах - статутах та інших актах, які визначають їх об’єм виходячи із завдань та функцій даної організації. Так, відповідно до ст. 4 статуту МКЧХ її роль полягає в наступному: відстоювати і поширювати Основоположні принципи Руху: гуманність, неупередженість, нейтральність, незалежність, добровільність, єдність і універсальність; визнавати кожне нове або реорганізоване Національне товариство, яке відповідає всім умовам визнання, викладеним в Статуті Руху, а також повідомляти інші товариства про факт визнання; виконувати завдання, покладені на нього Женевськими конвенціями,

сприяти точному дотриманню положень міжнародного гуманітарного права, вживаного під час збройних конфліктів, і приймати будь-які скарги щодо порушень цього права; як нейтральна установа, гуманітарна діяльність якої в основному здійснюється під час міжнародних і інших збройних конфліктів, а також під час внутрішніх безпорядків і напружень, прагнути завжди забезпечувати захист і допомогу для жертв цих подій і їх прямих наслідків як серед військовослужбовців, так і серед цивільного населення; забезпечувати діяльність Центрального агентства по розшуку, передбаченого Женевськими конвенціями. МКЧХ також бере участь в навчанні медичного персоналу і підготовці медичного устаткування у взаємодії з Національними товариствами, військовими і цивільними медичними службами і іншими компетентними органами; він може роз'яснювати положення міжнародного гуманітарного права, що застосовується в період збройних конфліктів, здійснювати повноваження, покладені на нього Міжнародною конференцією Червоного Хреста і Червоного Півмісяця. При цьому слід відзначити, що більшість з тих завдань які записані в Статуті МКЧХ неможливо виконувати у випадку, якщо інші суб’єкти міжнародного права визнають його міжнародну правосуб’єктність, що і було зроблено. Австрійський науковець Фердросс А. з цього приводу зазначив, що хоча МКЧХ створений як суб’єкт приватного права, проте згодом його було визнано суб’єктом міжнародного права на основі міжнародних договорів [18, c. 117, 144-146.].

Наступною важливою ознакою суб’єкта міжнародного права, в тому числі і міжнародної організації є її здатність створювати міжнародного норми права. Міжнародна правотворчість - це активна творча діяльність суб’єктів міжнародного права щодо формування правової норми через узгодження державних інтересів, позицій [9, c. 412].

МКЧХ як і інші міжнародні неурядові організації не може створювати загальнообов’язкові норми права. Такими повноваженнями наділені міжнародні лише міжурядові організації. Проте міжнародна правотворчість може здійснюватися і шляхом прийняття правил, процедур і інших норм, що регулюють внутрішню діяльність міжнародної організації чи шляхом розробки і наступної участі в міжнародних договорах [19, c. 54]. Як відомо, МКЧХ був ініціатором і розробником проектів практично всіх договорів в сфері гуманітарного права, зокрема Женевських конвенцій 1949 р. Крім того, МКЧХ має досить широкі повноваження в сфері внесення змін в деякі міжнародні договори. Так, Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 1949 р., що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів від 8 червня 1977 р. передбачає, обов’язок депозитарія консультуватися з МКЧХ з приводу внесення поправок (ст. 98), а також МКЧХ отримав право скликати конференції для зміни Додатку І (ст. 98). Крім того, МКЧХ має ще ряд важливих повноважень в цій сфері. Досить часто МКЧХ виступав з ініціативами та розробляв угоди між воюючими сторонами щодо регулювання окремих аспектів ведення військових дій.

МКЧХ, як і будь-який суб’єкт міжнародного права, має право укладати міжнародні договори як з державами так і з міжнародними організаціями. На даний час таких угод налічується більше шістдесяти. В той же час МКЧХ не є учасником Женевських конвенцій.

МКЧХ володіє активним і пасивним посольським правом [14, с. 67]. Так, МКЧХ на підставі положень Женевських конвенцій надсилає в воюючі держави делегатів, в завдання котрих входить: всіляко сприяти дотриманню цих конвенцій, в тому числі шляхом відвідування лагерів для військовополонених та інтернованих осіб тощо. Дане право має ряд особливостей, зокрема для направлення делегата МКЧХ має отримати згоду держави на проведення контролю та переміщення по її території. Така згода не є універсальною і надається для кожного конкретного випадку окремо.

МКЧХ може створювати регіональні представництва, їх статус практично аналогічний статусу дипломатичного представництва, хоча в кожному конкретному випадку визначається угодою з державою на території якої таке представництво

МІЖНАРОДНИЙ КОМІТЕТ ЧЕРВОНОГО ХРЕСТА – ОСОБЛИВИЙ СУБ’ЄКТ... 245

розміщено. Нерідко на підставі цих угод регіональним представництвам надаються привілеї та імунітети. Крім того МКЧХ має свої представництва при деяких міжнародних організаціях, зокрема ООН, ОБСЄ. Що ж стосується пасивного посольського права, то при МКЧХ акредитовано досить багато представників держав.

Штаб-квартира МКЧХ наділена екстериторіальним статусом. Відповідно до заяви зробленої парламентом Швейцарії 25 листопада 1958 р. Федеральна Рада: заявляє, що зробить все від неї залежне щоб створити для МКЧХ сприятливі умови для виконання його місії і збереження його незалежності, закликає владу Конфедерації і кантонів надавати МКЧХ допомогу і підтримку в дусі Конвенцій, зокрема, забезпечувати недоторканість приміщень, архівів и майна, а також свободу праці його членів і персоналу при виконанні службових обов’язків, і усуваючи перешкоди, які можуть виникати на шляху вільного переміщення його кореспонденції, коштів [14, с. 69]. 19 березня 1993 р. МКЧХ уклав з Швейцарією угоду про його статус та діяльність на її території. Відповідно до цієї угоди МКЧХ визнається суб’єктом міжнародного права, підтверджується його незалежність та передбачаються гарантії його діяльності, а також надається ряд імунітетів та привілеїв.

Певними привілеями та імунітетами користуються персонал МКЧХ. Проте їх правовий статус суттєво відрізняється від статусу персоналу інших міжнародних організацій. Згідно Женевських конвенцій 1949 р. весь персонал ділиться на дві великі групи: „персонал що користується захистом” тобто медичні працівники та інші особи, яким дозволяється використовувати емблему Червоного Хреста. Правовий статус перших відносно визначений. Що ж до другої групи то крім Женевських конвенцій 1949 р. їх правовий статус визначається ще низкою угод які МКЧХ уклав з деякими державами. Поза тим значною особливістю правового статусу персоналу цієї організації є те, що більшість імунітетів використовуються лише під час збройних конфліктів.

Як зазначено вище МКЧХ володіє цілою низкою унікальних ознак, так крім Статуту МКЧХ його правосуб’єктність визначається низкою міжнародних договорів. Особливо багато норм присвячених МКЧХ містять Женевські конвенції 1949 р. та Додаткові Протоколи до них 1977 р. Відповідно до них МКЧХ отримує такі міжнародні права і обов'язки: відвідувати всі місця, де знаходяться військовополонені, зокрема, місця інтернування, позбавлення волі і роботи; доступ в усі приміщення що, використовуються військовополоненими; відвідування місць відправлення, транзиту або прибуття полонених, що переводяться з одного місця в інше; спілкування без свідків з військовополоненими; вільний вибір місць для відвідування; тривалість і кількість цих відвідувань не може обмежуватися (крім випадків військової необхідності як винятки і на певний час)( ст. 126 І, ІІІ Женевської конвенцій 1949 р.). МКЧХ має право відвідування військовополонених, розподіл посилок допомоги і матеріалів будь-якого походження, призначених для релігійних і виховних цілей, а також для розваги або для того, щоб допомогти військовополоненим організувати своє дозвілля усередині табору(ст. 72 ІІІ

Женевської конвенції 1949 р.).

МКЧХ також уповноважений пропонувати добрі послуги:

1.У випадку збройного конфлікту, що носить міжнародний характер:

•пропонувати особу, що буде брати участь у нараді по врегулюванню питань, пов'язаних із застосуванням Женевських Конвенцій (ст. 11 І, ІІ, ІІІ та ст. 12 ІV Женевських конвенцій 1949 р.);

•при створенні і визнанні спеціальних санітарних зон і місцевостей (ст. 23 І Женевської конвенції 1949 р.);

•щодо призначення Держави-Покровительки або субституту (нарівні з іншими гуманітарними організаціями) (ст. 5, ч.3 - Додаткового Протоколу І 1977 р.).

2.У випадку збройного конфлікту, що не носить міжнародного характеру (ст.3 - І, ІІ,

ІІІ, ІV Женевських конвенцій 1949 р.; ст. 18, ч.1 – Додаткового Протоколу 2);

Крім того, МКЧХ вправі пропонувати ворогуючим державам на нейтральній території організувати Центральне Довідкове Агентство у справах військовополонених, (ст. 123 ІІІ та ст. 140 ІV Женевських конвенцій 1949 р.); зберігати і надавати зацікавленим державам міжнародні списки осіб, спеціально підготовлених у мирний час для цілей сприяння застосуванню Женевських Конвенцій (ст. 6, ч.3 - Додаткового Протоколу І); консультуватися з Депозитарієм щодо скликання Конференції з розгляду поправок до Женевських Конвенцій (ст. 97, ч.1 - Додаткового Протоколу 1); консультуватися з державами-учасниками щодо таких поправок і скликати наради технічних експертів для розгляду поправок, із запрошенням представників інших міжнародних організацій як спостерігачів (ст. 98, ч.1 - Додаткового Протоколу І); пропонувати Депозитарієві скликання Конференції (ст. 98, ч.2 - Додаткові Протоколу І) і ряд інших.

Деякі інші договори містять положення присвяченні правам та обов’язкам МКЧХ. Так, наприклад в Мирній угоді по Боснії і Герцеговині 1995 р. передбачено, що: Сторони зобов’язані виконати той план по звільненню та передачі всіх військовополонених, який розробить МКЧХ після консультацій з Сторонами.

МКЧХ можуть бути надані функції Держави-Покровительки, якщо ворогуючі сторони не будуть заперечувати проти цього тобто організація стає субститутом. У цьому випадку МКЧХ діє як суб'єкт міжнародного права, наділений конкретними міжнародними правами і несе відповідні міжнародні обов'язки (ст. 2, п.d і ст. 5, ч.4 Додаткового Протоколу 1; ст. 10 І, ІІ, ІІІ, та ст. 11 ІV Женевської конвенції 1949 р.).

МКЧХ може виступати з будь-якою гуманітарною ініціативою [10, c.18], яка відповідає його ролі виключно нейтральної і незалежної установи і посередника, а також може розглядати будь-яке питання, що вимагає втручання. Це право вперше було закріплено в Женевській конвенції про поводження з військовополоненими 1929 р. Згодом цю норму було перенесено і в інші договори, зокрема, ст. 9 І, ІІ, ІІІ та ст. 10 IV Женевських конвенцій 1949 р., де сказано: Положення даної конвенції не є перешкодою для гуманітарної діяльності, яку МКЧХ чи будь яка інша безстороння гуманітарна організація здійснює для захисту поранених і хворих… … а також санітарного та духовного персоналу і для надання їм допомоги зі згоди зацікавлених сторін що знаходяться в конфлікті. Ця норм відіграє надзвичайно жаливу роль, оскільки значно розширює обсяг прав всіх гуманітарних організацій, зокрема і МКЧХ, суттєво впливаючи на їх правозахисну діяльність.

Отже, МКЧХ має більшість ознак суб’єкта міжнародного права, хоча жодній з них не відповідає в повній мірі. Він є активним учасником міжнародних правовідносин та суб’єктом міжнародного права, оскільки неможливо бути учасником певних правовідносин і при цьому не бути їх суб’єктом. Якщо врахувати правосуб’єктність цієї організації, повноваження, правову основу діяльності, вплив на міжнародні відносини та ряд інших властивостей, МКЧХ можна вважати особливим суб’єктом міжнародного права.

_________

1.Абашидзе А. Х., Урсин Д. А. Неправительственные организации: международноправовые аспекты. Москва, 2002.

2.Задорожный Г. П. Мирное сосуществование и международное право. Москва, 1964.

3.Захарова Н.В. Индивид – Субъект международного права//Советское государство и право. - 1989.- № 11. С. 112-118.

4.Коваленко И.И. Международные неправительственные организации. Москва, 1976.

5.Консультативний висновок Міжнародного суду від 11 квітня 1949 року про відшкодування шкоди, що заподіяна на службі ООН // ICJ. Reports. 1949.

6.Кравченко В.В. Советские общественные организации в международных отношениях. Организационно-правовые аспекты международной деятельности советских общественных организаций. Москва, 1976.

МІЖНАРОДНИЙ КОМІТЕТ ЧЕРВОНОГО ХРЕСТА – ОСОБЛИВИЙ СУБ’ЄКТ... 247

7.Лукашук И.И. Международное право. Общая часть. Москва, 2005.

8.Маланчук П. Вступ до міжнародного права за Ейкхерстом. Харків, 2000.

9.Міжнародне право Основи теорії. За ред. Буткевич В. Г. Київ, 2002.

10.МККК. Отвечаем на ваши вопросы. Москва, 1999.

11.Моджорян Л. А.. Субъекты международного права. Москва, 1958.

12.Морозов Г.И. Международные организации. Некоторые вопроси теории. Москва, 1974.

13.Нешатаева Т. Н. Влияние межправительственных организаций системы ООН на развитие международного права. Дис. докт. юр. наук. Москва, 1993.

14.Пикте Ж. Международный Комитет Красного Креста: уникальное учреждение Москва, 1997.

15.Пчелинцев Е.С. Рецензия на книгу Г. И. Морозова//Советский ежегодник международного права, 1970. Москва, 1972. С. 285-289.

16.Словарь международного права. Москва, 1986.

17.Тарасов О. В. Международные неправительственные организации и международное право. Харьков, 1999.

18.Фердросс А. Международное право. Москва, 1959.

19.Черниченко С. В. Нормы международного права, их создание и особенности их структуры // Советский ежегодник международного права, 1979. С. 50-58

20.Cepelka C., Sturma P. Mezinarodni pravo verejne. Praha, 2003.

21.Durand A. Origine et evolution des statuts de la Croix-Roide internationale. Geneve, 1975.

22.Etudes et essais sur le droit international humanitaire et sur la Croix-Rouge, en l’honneur de Jean Pictet. Geneve, 1984.

23.Higgins R. Problems & Process International Law and How We Use it.Oxford, 2001.

24.Schindler D. Das Internationale Komitee von Roten Kreuz. Hamburg, 1964.

INTERNATIONAL COMMITTEE OF THE RED CROSS

AS A PECULIAR SUBJECT OF INTERNATIONAL LAW

Volodymyr Lysyk

Ivan Franko National University of Lviv vul.Universitetska 1, Lviv 79000, Ukraine, tel. (0322) 79-47-10

The article is dedicated to the ana3lysis of international legal personality of International Committee of the Red Cross. On the basis of analysis of the main approaches to non-governmental organizations’ international legal personality the author defines the International Committee of the Red Cross as a peculiar subject of international law. A special attention is drawn to the analysis of international treaties specifying the rights and duties of this organization.

Key words: International Committee of the Red Cross, international organizations, subject of international law, international legal personality.

Стаття надійшла до редколегії 27.09.2004, прийнята до друку 30.01.2005.

УДК 342

ЕВОЛЮЦІЯ ІНСТИТУТУ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ У МІЖНАРОДНОМУ ГУМАНІТАРНОМУ ПРАВІ

Іван Колотуха

Львівський Національний Університет імені Івана Франка вул. Університетська 1, м. Львів 79000, Україна, тел. (0322) 96-47-10

Розглядається питання, пов'язане з виникненням і розвитком норм міжнародного гуманітарного права, за порушення яких фізичні особи несуть кримінальну відповідальність. Аналізуються положення міжнародних документів, статутів, конвенцій, які стосуються цього питання. Характеристика документів охоплює період від кодексу Френсіса Лібера, ухваленого урядом США у часи громадянської війни 1861-1865 рр., до підписання Статуту міжнародного кримінального суду у Римі 1998 р. Характеризуються міжнародні військові трибунали у Нюрнберзі та на Далекому Сході. Характеристика Нюрнбергзького військового трибуналу посідає особливе місце, оскільки саме з нього починається прогресивний розвиток норм міжнародного гуманітарного права, за порушення яких передбачена кримінальна відповідальність фізичних осіб. Також аналізуються інші міжнародні документи, які містять зазначені норми.

Ключові слова: міжнародна кримінальна відповідальність, Нюрнберзький міжнародний трибунал, Токійський міжнародний трибунал, Міжнародний кримінальний трибунал по колишній Югославії, Міжнародний кримінальний трибунал для Руанди, Міжнародний кримінальний суд.

Відповідно до звичаєвих та договірних норм міжнародного кримінального права деякі діяння розглядаються як міжнародні кримінальні злочини та відповідальність за них несуть в індивідуальному порядку особи, що скоїли ці дії. Серед цих злочинів міжнародного характеру фігурують і воєнні злочини, тобто встановлені значні порушення права збройних конфліктів, які держави вирішили вважати міжнародними злочинами.

У низці випадків воєнні злочини можуть накладатись на інші міжнародні злочини або збігатися з ними (злочини проти миру, злочини проти людяності, терористичні акти, катування, найманство тощо).

Воєнними злочинами є вагомі порушення норм, що застосовуються у міжнародних воєнних конфліктах. Однак стадія визначення складу цих злочинів у сучасному кримінальному праві бере свій початок ще з кодексу Френсіса Лібера, ухваленого урядом США у часи громадянської війни 1861-1865 рр. Кодекс представляв собою збірник “Інструкцій для командування армій Сполучених Штатів на полях битви”. Опублікований 24 квітня 1863 р. декретом № 100 президента А. Лінкольна, він передбачав запровадження на окупованій території законів воєнного часу, які містили зобов'язання як окупованої, так і окупуючої сторін (ст. 13), і спрямовані на запобігання воєнних і кримінальних злочинів (ст. 44, 47). Кодекс суттєво вплинув на розвиток права війни [1].

Серед ранніх джерел міжнародного гуманітарного права, які містять положення про запобігання порушень права війни, можемо також назвати Женевську конвенцію 1906 р. про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, ст.28 якої передбачала таке: “Уряди – учасники зобов'язуються також вживати чи пропонувати своїм законодавцям у

© Іван Колотуха, 2005

випадку недостатнього співпадіння військово-кримінального законодавства необхідні заходи для запобігання у воєнний час індивідуальних актів грабежу, жорстокого поводження з пораненими та хворими з числа військовослужбовців, та покарання за неправомірне використання прапора та нарукавної пов'язки Червоного Хреста військовослужбовцями та приватними особами, які не користуються заступництвом даної Конвенції, що прирівнюється до незаконного використання військових розпізнавальних знаків”; Версальський договір від 28 червня 1919 р., в ст. 228 якого зазначено: “Німецький уряд визнає за союзними та державами, які приєднались, право передати воєнному суду осіб, які звинувачені в порушенні законів і звичаїв війни. До осіб, визнаних винними, будуть застосовані покарання, передбачені законом”; Женевську конвенцію від 27 липня 1929 р. про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, де в ст. 3 викладено: “На вимогу однієї з воюючих сторін має бути проведено розслідування, форма якого підлягає узгодженню між заінтересованими сторонами, по відношенню до будь-якого порушення конвенції. Якщо порушення буде встановлено, воюючі сторони безвідкладно покладуть цьому кінець”[2].

Перелічені конвенції, а також Санкт-Петербурзька декларація 1868 р., Брюссельська декларація 1874 р., гаазькі конвенції 1889 та 1907 р., не передбачали, що порушення норм, сформованих у цих документах, кваліфікуються як злочини. Вони тільки проголошували принцип відповідальності воюючої сторони, військовослужбовці якої порушують право війни, як це було, наприклад, в ст. 3 Гаазької конвенції IV про закони та звичаї суходольної війни від 18 жовтня 1907 р. [3], але нічого не зазначали про кримінальне покарання, що ускладнювало процес притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності.

Друга світова війна відіграла вирішальну роль у визнанні злочинним порушення законів і звичаїв війни. Після її завершення, щоб покарати військових злочинців, було створено Нюрнберзький трибунал і присвоєно йому найменування Міжнародного військового трибуналу. Військовим він був не за своїм складом, а тому, що був створений для суду над військовими злочинцями, та за об’ємом повноважень [4]. Саме на ньому вперше були покарані державні діячі як кримінальні злочинці, винні у підготовці, розв'язанні та веденні агресивної війни – найтяжчого міжнародного злочину; були покарані конкретні фізичні особи за злочини проти людства; впроваджений у життя принцип: офіційне становище винних O керівників держави чи відповідальних чиновників урядових установ, O рівно як і те, що вони діяли за розпорядженням уряду чи виконували злочинний наказ начальника, O не є підставою для звільнення від відповідальності [5]. Статут Нюрнберзького трибуналу був першим міжнародним договором, який чітко окреслив склади воєнних злочинів. У Статуті трибуналу злочини класифікувались: 1) злочини проти миру, які включали в себе планування, підготовку, розв'язання, ведення агресивної війни, участь у спільному плані або змові, спрямованих на такі дії; 2) воєнні злочини (проти законів і звичаїв війни) – це катування, вбивство військовополонених або осіб, які знаходяться в морі, бездушне руйнування міст і сіл, вбивство заручників тощо; 3) злочини проти людяності, до яких відносять жорстокість щодо цивільного населення, апартеїд, геноцид, екоцид, біоцид, найманство [6]. Отже Нюрнберзький статут чітко окреслив систему злочинів, за скоєння яких фізичні особи несуть кримінальну відповідальність.

Також не малозначним є Токійський міжнародний судовий процес O другий в історії міжнародної юстиції. Для суду над головними японськими військовими злочинцями був створений Міжнародний військовий трибунал для Далекого Сходу. Суд тривав з 3 травня 1946 р. по 12 листопада 1948 р. Статут Токійського трибуналу практично запозичив положення щодо підстав відповідальності у Нюрнберзького статуту. У другому розділі “Юрисдикція і загальні положення” ст. 5 “Юрисдикція трибуналу по відношенню до осіб

та злочинців” містить перелік злочинів, за скоєння яких особи притягаються до індивідуальної відповідальності. Ці злочини згруповані так само, як і в Нюрнберзькому статуті: 1) злочини проти миру; 2) воєнні злочини; 3) злочини проти людяності [7].

Ці судові процеси відіграли надзвичайно важливу роль у прогресивному розвитку норм міжнародного права.

11 грудня 1946 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію “Підтвердження принципів міжнародного права, визнаних статутом Нюрнберзького трибуналу”, таким чином Організація Об'єднаних Націй підтвердила принципи міжнародного карного права, виражені в Статуті Нюрнберзького трибуналу і його вироку. Вона визнала повною мірою обов'язковими для всіх держав — членів ООН постанови Статуту Міжнародного військового трибуналу про кримінальну відповідальність за планування й підготовку агресії, за воєнні злочини, за злочини проти людяності. На підставі резолюції від 11 грудня 1946 р. почалась робота комітетів, комісій та експертів з кодифікації постанов по боротьбі з воєнними злочинами [8].

Саме з цього моменту поняття воєнного злочину та відповідальності за нього починають набувати чітких ознак.

Характеризуючи джерела міжнародного гуманітарного права, які містять норми, за порушення яких наступає кримінальна відповідальність фізичних осіб, із періоду створення перших міжнародних трибуналів, необхідно також звернути увагу на Женевські конвенції 1949 р. та Додатковий протокол I до них 1977 р. Ст. 50, 51, 130, 147 відповідних Женевських конвенції I, II, III, IV 1949 р. та ст. 11, п. 4, та 85 Додаткового протоколу I до вагомих відносять порушення, пов'язані з однією з наступних дій, якщо вони спрямовані проти осіб або майна, що користується захистом Конвенцій та Протоколу: навмисне вбивство, тортури та антилюдське поводження, включаючи біологічні експерименти, навмисне заподіяння тяжких страждань або вагомого каліцтва, заподіяння шкоди здоров'ю, навмисна бездіяльність, яка серйозно загрожує фізичному або психічному стану або недоторканності будь-якої особи, що знаходиться під владою сторони в конфлікті, до якої вона не належить; незаконна депортація, переміщення та затримання, примушування особи до служби у військових силах ворожої держави або позбавлення її права на об'єктивне та нормальне правосуддя, передбачене Конвенціями та Протоколом; взяття заручників; незаконне, самовільне та скоєне у великому масштабі руйнування та присвоєння майна, не викликане воєнною необхідністю [9].

Ці статті мають особливе значення. Вони стосуються як порушень, за які передбачаються покарання тільки в адміністративному порядку або дисциплінарні заходи, так і до вагомих порушень, які підпадають під дію міжнародного кримінального права, яке прирівнює їх до міжнародних злочинів і позначає терміном “воєнні злочини”. Зазначені статті дають перелік найтяжчих порушень Конвенцій та Протоколу.

У процесі розвитку норм міжнародного гуманітарного права, за порушення яких передбачена кримінальна відповідальність фізичних осіб, важливу роль відіграли також Міжнародні кримінальні трибунали по колишній Югославії та Руанді.

25 травня 1993 р., виходячи з таких обставин, як “широко розповсюджені та тяжкі порушення міжнародного гуманітарного права, що мають місце на території колишньої Югославії, які становлять загрозу міжнародному миру та безпеці”, був установлений ad hoc міжнародний трибунал, який покликаний допомагати відновленню та підтримці миру. Посилаючись на главу VII Статуту ООН, Рада Безпеки ухвалили Резолюцію 827, на підставі якої створювався Міжнародний трибунал для засудження осіб, відповідальних за тяжкі порушення міжнародного гуманітарного права, скоєні на території колишньої Югославії з 1991 р. [10]. Статут Трибуналу по колишній Югославії включає воєнні злочини (ст.3) та злочини проти людяності (ст.5), в тому числі геноцид

(ст.4) [11].